о. Ян Ожуг ТІ
Головні джерела Духовних
вправ
переклав о. О. Кривобочок
ТІ
20 травня 1521 року, коли Ініго з Лойоли був
поранений в обидві ноги під час оборони фортеці в
Памплоні, то ще не знав, чи зможе ходити. Підданий
болючому лікуванню, лежав в замку в Лойолі і терпеливо
чекав, що буде далі. У той самий час наш Господь (пор. ДВ
47) знову перебував «на дорозі до Єрусалима», мовчазний
як в описі страстей св. Марка і цілком невидимий не
тільки для очей Ініга, а й для його серця, яке поволі
розігрівалося. По дорозі й ніби не бажаючи того – на
прохання нашого хворого героя і руками його братової
донни Магдалени Араос – Ісус дав йому читати дві книжки:
«Одначе в тій оселі не
знайшлося жодної з книг, що їх він зазвичай читав, і йому
дали Життя Христа та книгу житій святих
кастильською мовою» (Заповіт прочанина, 5).
І коли Ініго, напевно з великою трудністю,
перебрів через незвичайно теологічне й нелегке для
пересічного читача Введення у Життя Христа, написане
Людольфом Саксонським (для мене читання цього вступу
також не було легким), то зіткнувся з молитвою, яка
вдарила в нього як грім з ясного неба, а пізніше повністю
ним заволоділа: «Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого,
дозволь, аби я, слабкий і бідний грішник, завжди мав
перед очима серця Твоє життя і спосіб поведінки, і
наслідував їх згідно з моїми можливостями. Вчини, щоб я
міг у цьому просуватися й зростати в досконалості й
освячуватися у Господі. Прошу Тебе, просвіти моє серце
світлом Твоєї благодаті, щоби, маючи Тебе Провідником на
всіх своїх дорогах, я міг виконати все, що Тобі
подобається, і уникати того, що Тобі не подобається.
Прошу Тебе, керуй моїми думками, розмовами й учинками
згідно з Твоїм Правом, Твоїми заповідями й радами, о
Найвищий, аби я, виконуючи у всьому Твою волю, заслужив,
завдяки Твоїй благодаті, вічне спасіння. Амінь».
Раптовий дотик Божої любові
Здоров’я помалу поверталося до Ініга, і він
хотів читати книжки, «він вельми полюбляв читати
світські книги й «сумнівні», відомі під назвою лицарських
романів» (ЗП 5). Почувши себе краще, хотів книжками
збавити час. Але отримав книжки, яких не сподівався
отримати – згадане вже Життя Христа, написане
картузом Людольфом Саксонським, і Золоту легенду Якова де
Ворагіне.
Ініго хотів читати інші книжки, але, оскільки
нудився, то почав читати те, що йому дали. І сталося те,
що часто діється з грішниками, якщо Спаситель хоче їх
повністю і назавжди змінити в апостолів, якщо хоче, аби
тільки Йому одному віддали себе й ревно проповідували
Євангеліє. Любов Бога така велика і позбавлена будь-яких
вступних умов, що охоплює кожного грішника, а він –
незважаючи на вчинене ним зло і якщо сам відійде від усіх
вступних умов – несподівано кидається в обійми Господа, а
ледве тліюча в ньому любов до Найвищого вибухає раптовим
полум’ям і спалює все, що було, перемінюючи грішника в
святого.
Ініго, незважаючи на гріхи, сильно любив Бога.
І цілком несвідомо і може не стільки всупереч власній
волі, скільки без суто людського обдумання потрапив у
«пастку», підступно наставлену Богом. Потрапив у неї так,
як муха потрапляє в майже невидиму для ока павутину, а
хитрий і щасливий павук ще якийсь час вдає, що не помічає
її. А коли в людині все вже доповниться, коли до самого
кінця в ній здійсняться Божі плани й наміри, коли в Божій
пастці знайде різну поживу й багатство і до попередньо
життя пробує повернутися, обтяжена Божими дарами і трошки
розгнівана, то «Бог хитро посміхається, що нічого не
знає». А грішник
вже не може вибратися з міцної пастки, наставленої
милосердним Богом. Вже занадто пізно боротися з Його
святими планами.
Але повернімося до книжок, які сам Господь
руками донни Магдалини підкинув Ігнатію, хоч він ще був
Інігом і чекав на щось цікавіше.
Лицар Христа
Людольф Саксонський, автор Життя Христа, 26 років
був францисканцем, у 1340 вступив до картузів. Помер 10
квітня 1377 або 1378. Книжку написав у 1348-1368, вона
була видана в Кельні у 1472. Ігнатій не знав латинської
мови, отримав іспанський переклад Амврозія Монтесіно,
виданий у 1502-1503. Слід зазначити, що в тамті часи
переклади іспанською мовою не були перекладами у нашому
розумінні, а тільки опрацюванням оригінального тексту для
іспанських читачів.
Яків де Ворагіне, автор Золотої легенди,
народився найправдоподібніше в Генуї у 1229. Був
домініканцем, пізніше єпископом Генуї. Після першого
видання у 1474 до кінця XV ст. нараховувалось уже 88 видань різними
мовами.
Золоту легенду Бог підкинув Ігнатію як хитру приманку і
заохочення для пізнішого автора Духовних вправ, який
може й не знав, що її переклав солдат – Г. Ф. Вагад –
дуже солдатською мовою, що у вступі він називає святих
«caballeros de Dios – гусарами Бога». Це означає, що він вважав, що в
планах Бога святі відіграють таку саму роль, яку
відіграють гусари у планах земного
короля.
Якщо проаналізуємо термін caballero, то прийдемо до чогось красивішого. Це слово
походить від caballo, тобто «кінь». Отож, caballero – це «людина, яка сидить на коні», а в часах
Ігнатія – «лицар». Лицарів вважали не тільки войовниками,
а й людьми високої моральності й непересічної культури,
шляхетних, вірних і чесних під кожним оглядом. І
тому caballero – це також «людина шляхетного походження»,
«шляхтич» чи навіть «пан», гідний пошани й
поваги.
Саме у цьому напрямку веде свого читача Г. Ф.
Вагад. Святі – творці великих діл, засновники орденів,
місіонери в релігійній сфері й справжні піонери в сфері
культури й цивілізації. Нічого дивного, що коли Ігнатій
помітив в святих лицарство саме в такому значенні, то
легко зауважив, що вони служили під дивним стягом.
Дивним, бо це був стяг перемоги, незалежно від зовнішніх
поразок. Нічого дивного також і в тому, що хоробрий і
захоплений ними Ініго питав, кому ці caballeros de Dios служили, як служили і чому служили. А відповідь
Золотої
легенди була простою: це споконвічний Цар, Ісус
Христос, чиє життя, діяльність і навчання так популярно й
захоплююче описує Людольф Саксонський у Житті
Христа.
Прагнення наслідувати святих
Читаючи Золоту легенду, Ініго
повинен був помітити, що страсті Ісуса Яків де Ворагіне
подає у трьох площинах. Перше: наголошує на фізичних і
моральних стражданнях Спасителя, які торкнулися всього
тіла й усіх відчуттів. Ганебним було місце страти –
Голгофа (пор. Йо. 19, 17), де страчували найбільших
злочинців. А Ісус з Назарета не був злочинцем, а
Єдинородним Божим Сином, який любив нас до останнього
подиху. Він мав усю владу над своїми гонителями й показав
це в Оливному саду, коли словами: Це я (Йо. 18, 5),
підкріпленими могутністю прихованого божества, поклав
біля своїх ніг когорту солдат, посланих синедріоном.
(пор. Йо. 18, 6).
Друге: Яків де Ворагіне підкреслює жорстокість
катувань і зневаги: суд Ананії (пор. Йо. 18, 13) і Каяфи
(пор. Йо. 18, 24), в палаці Ірода, Пілата – аж до
останнього подиху на хресті (пор. Лк. 23,
6-47).
Третє: автор Золотої легенди показує
надзвичайні плоди страстей Ісуса, які для нас дуже
корисні й необхідні. Хрест – знаряддя ганьби, – завдяки
смерті Ісуса стає знаком прославлення. Невинного й
безгрішного Ісуса зрівняли із злочинцями, а Його хрест
поставили ганебно між ними. (пор. Лк. 23, 32-33). Одному
він відпустив гріхи й обіцяв відразу по смерті ввести
його до неба. Це знак надії для всіх грішників: якщо
будуть покутувати й проявлять велику скруху, то,
незважаючи на великі гріхи, небо для них відкрите.
Сказав (Ісус) до
нього: “Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в
раї.” (Лк. 23, 43).
Ісус перед смертю залишив ніби як заповіт різні
доручення. Апостолам заповідав переслідування (пор. Лк.
21, 12), але їм і їхнім учням обіцяв також і мир (пор.
Йо. 14, 27). Своє тілом залишив євреям (пор. Йо. 19,
40-42), духа віддав Небесному Отцеві (пор. Лк. 23,
46).
А. Годзєба звертає увагу, що під кінець
роздумів про страсті Ісуса Яків де Ворагіне доходить до
вершини навчання про спасіння людини й подає чотири
причини, чому саме такий спосіб відкуплення людини –
через страсті й хресну смерть – є для нас спасенним. Цей
спосіб милий Богові, бо несе з собою мир, він дієвий у
лікуванні хвороби, яку сини й дочки Адама набули
внаслідок первородного гріха. Цей спосіб притягує людську
природу як щось знайоме й близьке, яке дає можливість
подолати будь-яке зло.
Ініго, прочитавши Золоту легенду, відкриває,
ким є цей Бог, якому служили caballeros de Dios, і тому питає себе: «А якщо я зроблю те, що зробив св. Франциск, чи
те, що зробив св. Домінік?» Так він розважав над багатьма
питаннями, які вважав добрими, завжди обираючи для себе
щось складне та важке; утім тоді йому здавалося, що
здійснити задумане не так уже й тяжко. Проте він нічого
не робив, а лишень доводив собі: «Св. Домінік зробив це, отже, і я це маю
зробити; св. Франциск зробив це, отже, і я це маю
зробити» (ЗП 7).
Скептичний читач може сказати, що це може бути
ревність неофіта чи не продуманий запал незрілої дитини,
особливо коли Ініго – як пізніше визнав у Заповіті прочанина –
«міркував про те, щоб
вирушити босоніж до Єрусалима, живлячись у дорозі одною
лишень зелениною і дотримуючись всіх тих суворих правил,
що їх бачив у святих» (ЗП 8). Це слушне зауваження. Пройдуть роки й
Ігнатій буде все це згадувати з усмішкою. У Конституціях Ордену
напише: «В інших відношеннях зовнішні прояви життя є
звичайними, їх підказує здоровий глузд та постійна
спрямованість на поглиблення служіння Богові. Жодних
обов’язків і регулярних покут чи виявів аскези немає.
Проте кожен може зі згоди настоятеля застосовувати їх,
якщо вважає, що це сприятиме його духовному поступові; з
тією ж метою настоятелі можуть накладати їх на своїх
підлеглих» (8).
У той час у св. Ігнатія народилося прагнення,
джерелом якого були думки, почерпнуті з прочитаних
книжок. Це прагнення покутувати за гріхи і наслідувати
святих, а «щойно одужає, було
податися до Єрусалима, як уже згадувалося вище,
дотримуючись благочестивих звичаїв та постів тією мірою,
якою схоче добрий дух, розпалений у ньому
Богом» (ЗП 9).
|