ДУХОВНІСТЬ - Головні джерела "Духовних вправ"

20 травня 1521 року, коли Ініго з Лойоли був поранений в обидві ноги під час оборони фортеці в Памплоні, то ще не знав, чи зможе ходити. Підданий болючому лікуванню, лежав в замку в Лойолі і терпеливо чекав, що буде далі. У той самий час наш Господь (пор. ДВ 47) знову перебував «на дорозі до Єрусалима», мовчазний як в описі страстей св. Марка і цілком невидимий не тільки для очей Ініга, а й для його серця, яке поволі розігрівалося. По дорозі й ніби не бажаючи того – на прохання нашого хворого героя і руками його братової донни Магдалени Араос – Ісус дав йому читати дві книжки: «Одначе в тій оселі не знайшлося жодної з книг, що їх він зазвичай читав, і йому дали Життя Христа та книгу житій святих кастильською мовою» (Заповіт прочанина, 5).

І коли Ініго, напевно з великою трудністю, перебрів через незвичайно теологічне й нелегке для пересічного читача Введення у Життя Христа, написане Людольфом Саксонським (для мене читання цього вступу також не було легким), то зіткнувся з молитвою, яка вдарила в нього як грім з ясного неба, а пізніше повністю ним заволоділа: «Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, дозволь, аби я, слабкий і бідний грішник, завжди мав перед очима серця Твоє життя і спосіб поведінки, і наслідував їх згідно з моїми можливостями. Вчини, щоб я міг у цьому просуватися й зростати в досконалості й освячуватися у Господі. Прошу Тебе, просвіти моє серце світлом Твоєї благодаті, щоби, маючи Тебе Провідником на всіх своїх дорогах, я міг виконати все, що Тобі подобається, і уникати того, що Тобі не подобається. Прошу Тебе, керуй моїми думками, розмовами й учинками згідно з Твоїм Правом, Твоїми заповідями й радами, о Найвищий, аби я, виконуючи у всьому Твою волю, заслужив, завдяки Твоїй благодаті, вічне спасіння. Амінь»[1].

Здоров’я помалу поверталося до Ініга, і він хотів читати книжки, «він вельми полюбляв читати світські книги й «сумнівні», відомі під назвою лицарських романів» (ЗП 5). Почувши себе краще, хотів книжками збавити час. Але отримав книжки, яких не сподівався отримати – згадане вже Життя Христа, написане картузом Людольфом Саксонським, і Золоту легенду Якова де Ворагіне.

Ініго хотів читати інші книжки, але, оскільки нудився, то почав читати те, що йому дали. І сталося те, що часто діється з грішниками, якщо Спаситель хоче їх повністю і назавжди змінити в апостолів, якщо хоче, аби тільки Йому одному віддали себе й ревно проповідували Євангеліє. Любов Бога така велика і позбавлена будь-яких вступних умов, що охоплює кожного грішника, а він – незважаючи на вчинене ним зло і якщо сам відійде від усіх вступних умов – несподівано кидається в обійми Господа, а ледве тліюча в ньому любов до Найвищого вибухає раптовим полум’ям і спалює все, що було, перемінюючи грішника в святого.

Ініго, незважаючи на гріхи, сильно любив Бога. І цілком несвідомо і може не стільки всупереч власній волі, скільки без суто людського обдумання потрапив у «пастку», підступно наставлену Богом. Потрапив у неї так, як муха потрапляє в майже невидиму для ока павутину, а хитрий і щасливий павук ще якийсь час вдає, що не помічає її. А коли в людині все вже доповниться, коли до самого кінця в ній здійсняться Божі плани й наміри, коли в Божій пастці знайде різну поживу й багатство і до попередньо життя пробує повернутися, обтяжена Божими дарами і трошки розгнівана, то «Бог хитро посміхається, що нічого не знає»[2]. А грішник вже не може вибратися з міцної пастки, наставленої милосердним Богом. Вже занадто пізно боротися з Його святими планами.

Але повернімося до книжок, які сам Господь руками донни Магдалини підкинув Ігнатію, хоч він ще був Інігом і чекав на щось цікавіше.

Людольф Саксонський, автор Життя Христа, 26 років був францисканцем, у 1340 вступив до картузів. Помер 10 квітня 1377 або 1378. Книжку написав у 1348-1368, вона була видана в Кельні у 1472. Ігнатій не знав латинської мови, отримав іспанський переклад Амврозія Монтесіно, виданий у 1502-1503. Слід зазначити, що в тамті часи переклади іспанською мовою не були перекладами у нашому розумінні, а тільки опрацюванням оригінального тексту для іспанських читачів.

Яків де Ворагіне, автор Золотої легенди, народився найправдоподібніше в Генуї у 1229. Був домініканцем, пізніше єпископом Генуї. Після першого видання у 1474 до кінця XV ст. нараховувалось уже 88 видань різними мовами.

Золоту легенду Бог підкинув Ігнатію як хитру приманку і заохочення для пізнішого автора Духовних вправ, який може й не знав, що її переклав солдат – Г. Ф. Вагад – дуже солдатською мовою, що у вступі він називає святих «caballeros de Dios – гусарами Бога». Це означає, що він вважав, що в планах Бога святі відіграють таку саму роль, яку відіграють гусари у планах земного короля.

Якщо проаналізуємо термін caballero, то прийдемо до чогось красивішого. Це слово походить від caballo, тобто «кінь». Отож, caballero – це «людина, яка сидить на коні», а в часах Ігнатія – «лицар». Лицарів вважали не тільки войовниками, а й людьми високої моральності й непересічної культури, шляхетних, вірних і чесних під кожним оглядом. І тому caballero – це також «людина шляхетного походження», «шляхтич» чи навіть «пан», гідний пошани й поваги.

Саме у цьому напрямку веде свого читача Г. Ф. Вагад. Святі – творці великих діл, засновники орденів, місіонери в релігійній сфері й справжні піонери в сфері культури й цивілізації. Нічого дивного, що коли Ігнатій помітив в святих лицарство саме в такому значенні, то легко зауважив, що вони служили під дивним стягом. Дивним, бо це був стяг перемоги, незалежно від зовнішніх поразок. Нічого дивного також і в тому, що хоробрий і захоплений ними Ініго питав, кому ці caballeros de Dios служили, як служили і чому служили. А відповідь Золотої легенди була простою: це споконвічний Цар, Ісус Христос, чиє життя, діяльність і навчання так популярно й захоплююче описує Людольф Саксонський у Житті Христа.

Читаючи Золоту легенду, Ініго повинен був помітити, що страсті Ісуса Яків де Ворагіне подає у трьох площинах. Перше: наголошує на фізичних і моральних стражданнях Спасителя, які торкнулися всього тіла й усіх відчуттів. Ганебним було місце страти – Голгофа (пор. Йо. 19, 17), де страчували найбільших злочинців. А Ісус з Назарета не був злочинцем, а Єдинородним Божим Сином, який любив нас до останнього подиху. Він мав усю владу над своїми гонителями й показав це в Оливному саду, коли словами: Це я (Йо. 18, 5), підкріпленими могутністю прихованого божества, поклав біля своїх ніг когорту солдат, посланих синедріоном. (пор. Йо. 18, 6).

Друге: Яків де Ворагіне підкреслює жорстокість катувань і зневаги: суд Ананії (пор. Йо. 18, 13) і Каяфи (пор. Йо. 18, 24), в палаці Ірода, Пілата – аж до останнього подиху на хресті (пор. Лк. 23, 6-47).

Третє: автор Золотої легенди показує надзвичайні плоди страстей Ісуса, які для нас дуже корисні й необхідні. Хрест – знаряддя ганьби, – завдяки смерті Ісуса стає знаком прославлення. Невинного й безгрішного Ісуса зрівняли із злочинцями, а Його хрест поставили ганебно між ними. (пор. Лк. 23, 32-33). Одному він відпустив гріхи й обіцяв відразу по смерті ввести його до неба. Це знак надії для всіх грішників: якщо будуть покутувати й проявлять велику скруху, то, незважаючи на великі гріхи, небо для них відкрите. Сказав (Ісус) до нього: “Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раї.” (Лк. 23, 43).

Ісус перед смертю залишив ніби як заповіт різні доручення. Апостолам заповідав переслідування (пор. Лк. 21, 12), але їм і їхнім учням обіцяв також і мир (пор. Йо. 14, 27). Своє тілом залишив євреям (пор. Йо. 19, 40-42), духа віддав Небесному Отцеві (пор. Лк. 23, 46).

А. Годзєба звертає увагу, що під кінець роздумів про страсті Ісуса Яків де Ворагіне доходить до вершини навчання про спасіння людини й подає чотири причини, чому саме такий спосіб відкуплення людини – через страсті й хресну смерть – є для нас спасенним. Цей спосіб милий Богові, бо несе з собою мир, він дієвий у лікуванні хвороби, яку сини й дочки Адама набули внаслідок первородного гріха. Цей спосіб притягує людську природу як щось знайоме й близьке, яке дає можливість подолати будь-яке зло.

Ініго, прочитавши Золоту легенду, відкриває, ким є цей Бог, якому служили caballeros de Dios, і тому питає себе: «А якщо я зроблю те, що зробив св. Франциск, чи те, що зробив св. Домінік?» Так він розважав над багатьма питаннями, які вважав добрими, завжди обираючи для себе щось складне та важке; утім тоді йому здавалося, що здійснити задумане не так уже й тяжко. Проте він нічого не робив, а лишень доводив собі: «Св. Домінік зробив це, отже, і я це маю зробити; св. Франциск зробив це, отже, і я це маю зробити» (ЗП 7).

Скептичний читач може сказати, що це може бути ревність неофіта чи не продуманий запал незрілої дитини, особливо коли Ініго – як пізніше визнав у Заповіті прочанина – «міркував про те, щоб вирушити босоніж до Єрусалима, живлячись у дорозі одною лишень зелениною і дотримуючись всіх тих суворих правил, що їх бачив у святих» (ЗП 8). Це слушне зауваження. Пройдуть роки й Ігнатій буде все це згадувати з усмішкою. У Конституціях Ордену напише: «В інших відношеннях зовнішні прояви життя є звичайними, їх підказує здоровий глузд та постійна спрямованість на поглиблення служіння Богові. Жодних обов’язків і регулярних покут чи виявів аскези немає. Проте кожен може зі згоди настоятеля застосовувати їх, якщо вважає, що це сприятиме його духовному поступові; з тією ж метою настоятелі можуть накладати їх на своїх підлеглих» (8).

У той час у св. Ігнатія народилося прагнення, джерелом якого були думки, почерпнуті з прочитаних книжок. Це прагнення покутувати за гріхи і наслідувати святих, а «щойно одужає, було податися до Єрусалима, як уже згадувалося вище, дотримуючись благочестивих звичаїв та постів тією мірою, якою схоче добрий дух, розпалений у ньому Богом» (ЗП 9).

[1]Ludolphus de Saxonia, Vita Jesu Christi, Lugdunum 1644, s. 13.

[2]J. Liebert, Pan Bóg i bąki. Warszawa 1997, s. 31.