о. Станіслав МорґаллаТІ  

Іспит совісті з любові до себе 

переклала сестра Олена Невінська 

Чи себе акцептуєш? Чи розвиваєш власні таланти і здібності? Чи формуєш в собі зрілу і відповідальну сексуальність, уникаючи порнографії, мастурбації? Чи собою нехтуєш? Чи думаєш вчинити самогубство? Чи намагався / намагалась покалічити себе або відібрати собі життя? 

Це лише декілька запитань з дуже великого списку гріхів проти себе. В молитовниках чи в Інтернеті – звідки взято ці вищезгадані – їх можна знайти значно більше, хоч не обов’язково укладених в таке елегантне crescendo . Нагадують деколи таку стрілянину: «влучив – не влучив». Сприймаємо їх за добру монету, тому що з дитинства ми звикли робити іспит совісті в ритмі схожих на цей «опитувальників». Спосіб простий і результативний, але – якщо глибше замислитись – також проблематичний, двозначний, а деколи навіть небезпечний. Нерозсудливо задане запитання може нехотячи вказати заборонений плід, розбудити нездорову цікавість або завдати непотрібного болю і принизити, не згадуючи вже про те, як безжально деколи оголює того, хто запитує. 

Адже йдеться про найбільш інтимну дійсність в людині – її внутрішній санктуарій, про який складно говорити, а тим більше оцінювати його діяльність. Легше припустити, що він має солідний фундамент і функціонує належним чином, як це має місце в найважливіших старозавітних заповідях любові Бога та ближнього (пор. Лк 10, 27; Втор 6, 5). Складніше сприйняти його крихкість і слабкість, хоча саме тоді найбільш витончена моральність виявляється гігантом на глиняних ногах. 

Як же тоді робити іспит совісті з любові до себе? Спробуємо подати кілька основних принципів, котрі допоможуть проникнути в глибину тієї таємниці і систематизувати зусилля саморефлексії. І хоча самого іспиту совісті це не спростить, то напевно вчинить його більш корисним. Принаймні не сплутаємо так легко людської крихкості з головними вадами, а психічного камуфляжу не приймемо за кардинальні чесноти. 

Скриня Пандори чи коробка цукерок? 

Щоб краще представити засигналізовану проблему, вийдемо від першого, найпростішого питання про самоакцептацію [акцептація = прийняття ]. Воно є очевидним і зрозумілим в контексті того, про що тут іде мова, але його автори, здається, не до кінця розуміють, яку фундаментальну проблему воно зачіпає. Лише психологія розвитку є приблизно свідомою складної дійсності, котра стоїть за найбільш лаконічною відповіддю. Тому що тут не йдеться про якусь поверхневу акцептацію власного вигляду чи даних зі свідоцтва про народження, але справ значно більш делікатних, як риси темпераменту і характеру, власної статі та сексуальної орієнтації, здібностей і талантів, вад і обмежень… Словом, йдеться про акцептацію всієї особи і всієї складної історії її формування. 

Отже, позитивна відповідь на то перше питання є по суті вишенькою на торті. Вишенькою надзвичайно важливою, тому що увінчує багатошаровий торт, почергові шари якого поставали дуже довго і згідно з логікою чергових етапів людського розвитку. І тут доходимо до каменя спотикання: хто ж може сказати, що себе акцептує на сто відсотків… Хіба що хтось вкрай наївний, щоб не сказати обмежений. І зовсім не думаємо тут про сучасну схибнутість на пункті власного вигляду, на фоні пластичної хірургії чи косметичної промисловості. Радше йдеться про цей найпростіший порух кожної нормальної особи, здатної на мінімум самокритики та самоіронії. Тобто маємо проблему, тому що цього вже вистачить, щоб іспит совісті затримався у мертвій точці чи з аскетичної практики змінився в психоаналіз. 

Хтось слушно зауважить, що без потреби робимо з мухи слона і ускладнюємо найпростіші речі. Адже автори зацитованих питань не є психологами і зовсім не очікують психоґенези особистості, але просто запитують про фундаментальне відношення людини до самої себе. Проблема в тому, що це найпростіше відношення до себе давно вже перестало бути таким простим, а приєднання його до питань іспиту совісті зовсім не полегшує справи, тільки додатково ускладнює. Йдеться про дві різні справи, тож розглянемо їх окремо. 

Відношення людини до самої себе перестало бути просте і очевидне. По-перше – тому, що завдяки психології щораз більше про нього знаємо, а звичайний смертний щораз частіше покликається на знання з цієї області. По-друге, щораз складніше в сучасному суспільстві знайти норму, ту вищезгадану вишеньку на торті – наприклад, виховання в повній і стабільній родині. Твердий поділ на норму і патологію вже давно втратив сенс, а замість дихотомії «норма-патологія» частіше говоримо про сукупність, крайніми полюсами котрої є ті два поняття. Більше того, ці полюси постійно віддаляються один від одного, а простір між ними заповнюється нововідкритими «континентами»: неврозами, порушеннями особистості, дезорганізацією особистості… Тому неправдою є те, що – як часом жартома говорять у Польщі – що люди діляться на дві категорії: на тих, які носять зранення з дитинства і на тих, котрі ще не зустріли єзуїтів. Натомість правдою є те, що більшість труднощів з акцептацією себе – як в доброму, так і в поганому значенні цього слова – має своє коріння в історії перших років життя і дозрівання, а знання цієї реальності допомагає краще і глибше розуміти таємницю людини, хоча на практиці не є ані легкою, ані простою. Тому запитування безпосередньо про це питання, а потім затикання вух на видовжені і нелегкі розповіді є просто невідповідальним. Звичайно, можна уявляти собі іншу людину як коробку цукерок, а працю з нею як перебирання приємних форм і смаків, серед яких належить викинути лише зіпсовані чи надкушені. Правда є однак інша, тому я звернувся б тут скоріше до образу скрині Пандори: ніколи не знаєш, шо криється всередині іншої людини, тому не відкривай цього без потреби. 

Чи це означає, що з іспиту совісті потрібно викреслити такого роду питання? Абсолютно ні. Однак належить більш стисло окреслити їх значення і сенс їх задавання. Насмілююсь стверджувати, що переважна більшість питань в іспиті совісті з любові до себе – це питання витягнуті безпосередньо з психологічних опитувань, тобто більше говорять про психічний стан особи, ніж про її моральний рівень. Однак це їх не дискваліфікує, а навпаки, чинить подвійно корисними. Перевірка психічного стану є необхідною, адже благодать будує на природі, і якщо природа є ослаблена або скалічена, то і плоди співпраці з благодаттю можуть бути мізернішими, а моральна відповідальність за можливі хиби меншою або навіть мінімальною. 

І цього виразного розрізнення між природою і благодаттю, між природними і надприродними цінностями не належить нівелювати. Забування про це і розгляд питання природи лише на моральному рівні є вагомою помилкою (моралізаторством), котре не лише не веде до жодних позитивних рішень, але стає додатковим обтяженням, а часто початком зачарованого кола, з якого неможливо вирватись. Моральна теологія вже давно помітила цю небезпеку, тому маємо переосмислений підхід до згаданих у вступі самовбивства чи мастурбації. Переосмислення не означає взагалі поблажливості, але радше заохочення до багатовимірного бачення людини: з однієї сторони у вимірі норми і патології, з іншої – у вимірі чесноти та гріха. Наприклад, мастурбація завжди буде «внутрішньо і поважно невпорядкованим актом», але у випадку поважних психічних обумовлень моральна вина може бути мінімальною (пор. ККЦ 2352) 

Зустріч природи з благодаттю 

Відрізнення виміру психічної зрілості (норма – патологія) від моральної (чеснота – гріх) має фундаментальне значення для наших роздумів. Це завдяки ньому легко показати, що кожна відповідь на подальші питання нашого іспиту совісті – наприклад: «Так, нехтую собою і маю самовбивчі думки!» – вимагає інтерпретації, тобто не обов’язково і не одразу означає гріх. Зовсім навпаки – може бути симптомом психічних труднощів, на які потрібно відповідно відреагувати. Однак це не означає, що сповідь належить автоматично поміняти на психотерапію, а сповідальницю на кушетку. Навпаки, йдеться скоріше про гармонійну співпрацю і взаємну підтримку. Тому що, пропонуючи психотерапію, спричинимось до морального чи релігійного дозрівання, і навпаки. Ці виміри не виключаються взаємно, але діють один на одного, оскільки вже органічно співіснують в особі. 

Однак доходимо до питання надзвичай делікатного для нашого іспиту совісті. Межа співіснування і залежності обидвох згаданих вимірів зовсім не є ясною і виразною, але по суті є сферою півтіні, в якій цінності природні і надприродні (релігійні і моральні) переплітаються. І в цій зустрічі природи з благодаттю часто доходить до несвідомих перекручень, камуфляжу, а навіть зловживань. І так хтось, хто декларує істинні моральні або релігійні цінності, несвідомо і мимохідь під їх прикриттям заспокоює власні потреби, часто пов’язані з почуттям власної цінності. Справа є тому настільки складною для самих зацікавлених, що ці так звані розбіжності (niespójności) є несвідомими, а доступ до них охороняють захисні механізми – предивні способи самообману, котрі чинять так, що ми зберігаємо спокій душі в ситуаціях, в яких ми повинні згоряти від сорому. Наведемо кілька прикладів таких явищ. 

Найпростішою ілюстрацією цього стає свідома схильність давати себе іншим (християнська цінність), щоб несвідомо отримувати щось взамін (потреба, пов’язана з почуттям власної цінності). Деколи йдеться про щедрість піднесену аж до героїзму, тому недоторкану, котра однак очікує визнання і оцінення зі сторони інших, а коли цього забракне, провокує незадоволення і злість. Іншим прикладом є досить поширені стандарти поведінки: відносно однієї категорії людей – наприклад з середовища місця роботи – має змогу бути милим і доброзичливим, а відносно іншої – наприклад, власної родини – є незадоволеним, повним претензій і бажання домінувати. Проголошується, наприклад, прагнення служіння спільноті, а одночасно підсвідомо намагається робити кар’єру, бути хваленим чи «обслуговуваним» спільнотою, тобто використовується спільноту для несвідомого пошуку себе. Іншим делікатним прикладом є турбота про власну кар’єру, звісно «не по трупах» і «не будь-якою ціною», але ставлячи себе завжди на першому місці. Ще інший приклад: скільки разів те, що звикли називати по-християнськи «даром терпеливості і розважливості» в прийнятті рішень і у діяльності, при глибшому аналізі виявляється мотивоване страхом перед помилкою, критикою і втратою популярності? 

В усіх цих прикладах йдеться про уявне добро, яке полягає на шуканні себе, а не про справжні християнські чи моральні цінності. Як же часто особи, що репрезентують такі постави, не усвідомлюють їх собі, а у конфронтації з оточенням застосовують подібні механізми самовиправдовування: невигідні правди прикривають побожними деклараціями, а можливу критику оточення вважають переслідуванням в ім’я слушної справи. Більше того, з суб’єктивної точки зору вони мають рацію, адже слухають голосу власної совісті. Хто на сьогодні відважиться сказати, що ця совість може бути неправильно сформованою? Єдиним, але німим свідком невірності стає добро, котре таким чином стає значно зменшеним. 

Принцип приємності і реальності 

Певною допомогою у відрізненні і можливому вирішуванні тих несвідомих механізмів може бути класичний поділ Фрейда – на принцип приємності і реальності. Особи зрілі керуються в житті принципом реальності, незрілі – принципом приємності. Як відрізнити одних від інших? Простим способом – придивитись, звідки черпають почуття власної вартості. Зріла, внутрішньо цілісна особа зазвичай небагато уваги приділяє собі, зосереджуючись на реалізації цінностей і черпаючи радість (і почуття власної вартості) з самої можливості їх реалізації, перемоги над труднощами і т.п. Особа незріла, тобто не цілісна внутрішньо, буде зосереджена на собі і на крихкому почутті власної вартості. Майже в кожному секторі діяльності буде шукати підтвердження себе, а це спирається на логіку принципу приємності. Особи цілісні і зрілі є здатними відкласти на деякий час приємність в ім’я здобуття більш тривалого і духовного добра, чим водночас розширюють джерела почуття власної вартості і нав’язують кращий контакт з оточуючою дійсністю. Особи незрілі цього не можуть: мусять отримати нагороду негайно, чим не лише не розширюють джерел почуття власного задоволення, але навпаки, замикаються в щораз більш жорстких схемах поведінки і зосереджуються на приємностях щораз примітивнішого характеру. 

Щоб переконатись про стан любові до себе, вистачить поставити собі вимоги і придивитись, як ми поводимо себе щодо них. Ставити собі вимоги, відстрочуючи приємність в ім’я більш тривалих цінностей було впродовж століть принципом кожного виховання. І хоча це є вправою для природи, то воно відкриває на вимір благодаті. Парадоксально, зовнішні обмеження відкривають внутрішній простір. На жаль, цю педагогіку легковажать або забувають, але ж вона є основою також доброго іспиту совісті з любові до себе. Недавно широкий відгук в Сполучених Штатах отримала книга дитячого психолога Девіда Уолша під вимовною назвою: No: Why Kids - of All Ages - Need to Hear It and Ways Parents Can Say It («Ні!» Чому дітям – будь-якого віку – потрібно це чути, і як батьки можуть це казати). Ставлячи дітям виразні межі і остерігаючи їх, кажучи «Ні», допомагається їм виробити самодисципліну, повагу до себе і віру у власні сили, здатність обмежувати приємність, справедливість та інші риси характеру. 

«Ви повинні від себе вимагати, хоча б інші від вас і не вимагали» – ці слова Йоана Павла ІІ, які він промовив у 1983 році на Ясній Горі [Ченстохова, Польща], нехай стануть девізом підсумку наших роздумів. Ставлення вимог можна прирівняти до вміння задавати властиві запитання, про які йдеться в обговорюваному тут іспиті совісті. А питання питанню не рівня. Механізм, котрий становить суть так бажаного тут сократівського методу доходження до правди, нескладно переплутати з поліцейськими технологіями допитів, а тоді легко вихлюпнути з купіллю і дитину. І замість творчого відкриття нових можливостей і перспектив матимемо нову травму і більшу замкнутість. Тож варто почати від себе і на собі випробовувати вакцину, яку даватимемо іншим. Яке ти задав / задала собі останнім часом запитання, котре відкрило невигідну правду про тебе, але водночас надихнуло до дії та виходу поза себе?