о. Юзеф Августин ТІ  

Про боротьбу з демонами на молитві 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Евагрій з Понту, Отець пустелі IV століття, у своїх знаменитих ста п’ятдесяти трьох розважаннях про молитву De oratione (Tyniec 2003, в дужках – номери розважань) особливо наголошує, що молитва вимагає витривалості, внутрішньої боротьби і змагання: «Будь витривалим і рішуче молись; відкидай думки і клопоти, що на тебе надходять. Вони впроваджують у неспокій і безлад, щоби позбавити тебе сили» (9). «Якщо хочеш молитись як належить, кожної миті відрікайся себе, а досвідчуючи різних труднощів, роздумуй про молитву» (18). «Якщо будеш витривалим, завжди молитимешся з радістю» (23). «Той, хто прагне правдиво молитись, повинен не лише запанувати над суєтою та пожадливостями, але також стати вільним від марної думки» (54). «Якщо хочеш вдосконалювати молитву, приготуйся на атаки демонів і мужньо знось їх удари. Адже вони будуть налягати на тебе як дикі чудовиська та нищити твоє тіло» (91). 

Якщо буває, що молимося мало і недбало, то можливо не тому, що не прагнемо молитви, але радше через слабку витривалість у молитовному змаганні. Надто легко знеохочуємося через труднощі, розпорошення, гріхи, втому. З того, що саме в собі може ставати місцем нашої молитви (людська слабкість та крихкість), а також важливою темою розмови з Богом (потреба Божої ласки і милосердя), власноручно створюємо перешкоду. Ми повинні молитись не тому, що ми повні гармонії, спокою і радості, але власне тому, що ми розпорошені, засмучені, грішні, розбиті. 

«Братія спитались авву Агатона: «Отче, виконання якої цноти вимагає найбільшої праці?» – читаємо в Апофтигматах Отців пустелі (Tyniec 1995, XII, 2). – Він їм відповів: «Вибачте мені, але мені здається, що нічого так не вимагає зусилля, як молитва. Адже як тільки людина забажає молитись, завжди неприязні духи стараються втримати її від того; бо знають, що нічого їм так не перешкоджає, як молитва, що пливе до Бога. Кожна інша праця, яку виконує релігійна людина, хоч буває важкою та довготривкою, завершується якимось відпочинком. Натомість молитва вирізняється тим, що вимагає великого зусилля та боротьби аж до останнього подиху»». Незвичайне те, що нам говорить авва Агатон: можна вдосконалитись в усіх цнотах, але ніколи – у молитві. Для нікого з нас молитва не є легкою. Бо ж вона «вимагає великого зусилля та боротьби аж до останнього подиху». Але найважчої праці і боротьби наша молитва буде вимагати в хвилину смерті, в часі останнього віддиху, коли наближатиметься кінцева доля кожного з нас.  

Підтвердження мудрості авви Агатона знаходимо в Євагрія з Понту: «Боротьба з нечистими духами відбувається ні за що інше, як тільки за духовну молитву. Бо для таких духів вона є дуже неприязною і обтяжливою, а нас спасає та зміцнює» (50). Коли ми занедбуємо щиру, духовну молитву, поступово занепадає все у нашому духовному житті. Воно не може існувати без молитви. Дуже часто криза віри, священства, монашого чи подружнього життя походить від занедбання молитви. 

Однак, коли наперекір нашим розпорошенням та, вживаючи мову Отців Пустелі, спокусам демонів ми починаємо молитися, вони перешкоджають нам у нашому воланні до Бога. «Коли демони бачать, що ти готовий палко молитися, підкидають тобі думки про різні ніби термінові справи і щомиті нагадують про них, скеровуючи роздуми в напрямку їх пошуку. Та коли твій розум стає до молитви, навівають у пам’яті ці згадані та невирішені справи, щоби через розпорошення на їх пізнання втратив плідність молитви» (10). Які ж правдиві ці слова Євагрія. Роблячи іспит сумління після молитви, треба собі задавати питання – про що ми згадуємо, коли починаємо молитву? Які ці мої «ніби термінові речі»? Кожен з нас має власний список справ, котрі випливають на молитві. Вони походять з наших обов’язків, страхів, переживань, амбіцій, вразливості. І нам видається само собою зрозумілим, що вирішити ці справи треба негайно. Нераз свідчимо: «Щось на мене найшло на молитві, бо саме згадав собі, що потрібно зробити дзвінок, порозмовляти, прочитати, написати, купити…». Тимчасом те, що ми схильні приписувати дії Святого Духа, інколи буває «ввічливою послугою» демона, котрий нам хоче завадити на молитві. 

Демон спокушає нас на молитві, з особливим завзяттям навіюючи в нашій уяві і пам’яті «постать того, хто тебе скривдив» (46). Він має силу скерувати проти нас все те, що в нашому житті ще не було віддане Богу і що ми приховали для себе: як наші успіхи і перемоги, так і поразки чи упадки. Гіркий досвід минулого перешкоджає нам на молитві лише тоді, коли ми його ще не довірили Господу. Це підтверджено життям – особливою перешкодою на молитві буває наше ще незцілене почуття кривди. Воно проявляється в «постаті кривдника». Почуття кривди буває прихованою отрутою духовного життя і молитви. І тут не йдеться про великі кривди періоду дитинства чи юності. Частіше присутні радше малі непорозуміння та відчуття, що мною маніпулюють чи мене використовують. Нераз нам здається, що хтось зловживає нашою терпеливістю, добротою, заангажованістю, нашим часом. Коли ситуації такого типу часто повторюються, в нас легко замешкує демон скривдження. 

Не звільнимось від нього, підбиваючи рахунки чи вдаючись до людської справедливості. Від того почуття буття використаним неможливо абстрагуватись. Воно правдиве, бо люди дійсно часто нас використовують, зловживають нашим терпінням, добротою, пробаченням, милосердям. Демона почуття скривдженості можемо подолати лише ангелом милосердя і шляхетності, духом пробачення і поєднання. Як Бог, хоч буваємо невдячні, скупі і ліниві до Нього, завжди до нас милосердний, так і ми, наслідуючи Його Самого, можемо хоч в малій частині бути милосердними до тих, хто користується нашою добротою. 

«Ти, Господи, милосердний до мене, хоч я неустанно зловживаю Твоєю любов’ю. Даруй мені ласку ділитись Твоїм милосердям з тим, хто зловживає моєю терпеливістю, добротою і відкритістю».