Ж. Ваньє  

В слабості моя сила 

переклала Людмила Гарбарчук 

Я хотів би розповісти вам кілька історій про тих, з ким  проживаю і кого знаю. Я вважаю за велике щастя жити з людьми слабкими і делікатними, котрі не завжди мали можливість розвивати свої розумові здібності, але прості серця яких, були завжди сповнені надзвичайною щирістю.  

Я дуже хочу познайомити з ними вас. 

Три історії. 

Перша особа про яку хотів би вам розповісти – це чоловік на ім’я Андре, який страшно хотів виграти медаль на олімпіаді для людей із особливими потребами. Зрештою як і ми всі. Кожен з нас любить вигравати і любить коли йому аплодують.  

Крім того, Андре дуже старався виграти. Він нісся як шалений і був уже недалеко до фінішу, як раптом бігун поруч зробив необережний крок і впав. І тоді Андре зупинився, повернувся до нього, підніс його і до фінішу вони обидва прибігли тримаючись за руки. Я не уявляю, що щось подібного могло статися на звичайній олімпіаді. … Думаю, що Андре дав нам всім урок. Всі ми хочемо здобувати медалі, але Андре поставив солідарність вище нагороди. Він пожертвував своєю медаллю заради того, хто впав. Андре має велике серце. 

Друга історія про Рене. Він був членом моєї спільноти. Він не дуже любив працювати, зрештою, як кожен з нас…Замість того, щоб йти працювати, він йшов до автостради і «ловив» машину. Водій зупинявся, відкривав вікно, Рене залізав через вікно до автомобіля і кричав на вухо водієві: ”Дай цигарку!”. Переляканий водій нервово шукав цигарку, пачки цигарок, гроші, всього підряд – тільки щоб позбутися непрошеного гостя. Я впевнений, що Рене заробив більше грошей автостопом ніж у нас в майстерні. Кінець кінцем, ми були вимушені відправити Рене до іншої, більш віддаленої від шосе  спільноти. Я розповів все це тільки для того, щоб ви мали уяву про Рене. 

Якось була організована зустріч, на якій крім всіх інших був також і Рене. Під час зустрічі ми разом замислювались над і обговорювали слова Євангеліє. Того дня ми розглядали текст Апокаліпсису, слова Ісуса до Апостолів: Стою перед дверима і стукаю. Якщо хтось мені відчинить увійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною. Рене почувши ті слова, підняв руку і сказав:”Коли Ісус прийде до мене, знаю, що будемо їсти”. І повністю описав меню. Були там і млинці і сік. А потім додав :”І Ісус щось мені скаже”. Аніматор зустрічі запитав: ”Що тобі скаже Ісус?” Рене відповів:”Він обійме мене і скаже:”Мій ти коханий сину”. Ви не вважаєте, що ці слова є чудовим означенням молитви? Він обійме мене і скаже: ”Мій ти коханий сину”. Рене є нашим вчителем… Він зрозумів серце Євангелія. Багато з нас тяжіє до інтелектуалізації Євангелія, Рене ж допровадив нас до самого його серця. А ви знаєте, що є серцем Євангелія? Любов. Обійме Тебе і скаже Тобі:”Мій ти коханий сину… 

Остання історія – це історія маленького хлопчика, котрий помер, коли йому було п’ять років. Я не знав його. Мені розповідала його мама. Коли хлопчині було три рочки йому паралізувало ніжки і хвороба прогресувала. Коли йому було п’ять, він був цілком паралізований та сліпий. Мати сиділа біля нього і плакала, її можна зрозуміти… Малеча сказала матері:”Не плач матусю. В мене є ще серце, щоб кохати мою матусю”. Він втратив все. Здоров’я, можливість рухатися, бачити, все, за винятком серця. Не плач мамо, я маю ще серце, щоб кохати тебе. Оце і є ознака зрілості. Зрілість полягає на тому, що ми дякуємо за те, що маємо, а не плачемо за тим, чого нема. Дуже багато людей проводить море часу оплакуючи те, чого їм брак, і ніколи не дякують за те, що вони мають. Цей маленький хлопчик може бути одним з наших вчителів. Він вказує нам дорогу до зрілості. Вказує нам дорогу до правди. Дякувати за те, що є, а не проводити час в риданні та заздрощах за тим, чого нема. Дякувати за те, ким я є. За те все, що дав мені Ісус – зі всіма моїми обмеженнями і вадами. 

Проста правда.  

Перша моя професія аж ніяк не спонукала мене до нав’язання стосунків із проблемами зі здоров’ям. Коли мені було тринадцять років, я зв’язав своє життя з морським флотом. Любив море, кораблі, спосіб життя, який ми вели. А потім Ісус покликав мене, засіяв в моєму серці крихітне зернятко і я покинув флот. Знаєте, Ісус веде до покликання в дуже таємничий спосіб…Він засіває крихітне зернятко, як ніби присмак любові, світла, чогось що не є поверховим, але по суті є найважливішим. Дякуючи Ісусовій ласці, я леліяв в своїй душі оте зернятко і певного дня зрозумів, що повинен подати у відставку.  

Приїхав до Франції. Жив поруч зі священиком, котрий знав і любив Ісуса. Почав розуміти, що для учня Ісуса найважливішим є вміти слухати Духа Святого. Вміти слухати Ісуса, котрий живе в нас. Вчився, почав викладати філософію в Канаді.  

Священик із Франції, з яким я підтримував зв'язок, на той час став призначений священиком у закладі для осіб проблемами ментально неповноcправних. Він дуже хотів, щоб я познайомився з його друзями, оскільки на той момент вони разом відкрили дуже багато таємниць. А ви знаєте, що у Євангелії є таємниці про які дуже багато людей просто не має уяви. Якби люди могли відкрити оті таємниці – світ виглядав би зовсім інакше… Той священик зрозумів слова св. Павла до Коринфіян, що Бог вибрав те, що виглядає глупо в очах світу, щоб присоромити мудрих. Вибрав те, що слабке, щоб присоромити сильних. Вибрав те, що найбільше принижене та презренне…(1Кор 1, 27)  Ці слова викликають подив, перш за все тому, що кожному з нас подобаються люди сильні, міцні, з високими посадами. Але він відкрив власне оцю таємницю: Бог вибирає людей виключених, відмежених суспільством. Суспільство скриває таких людей, замикає у спеціальних закладах. Але Господь робить зовсім інший вибір аніж ми.  

Перша зустріч дуже схвилювала мене. Я почувався дуже невпевнено. Не знав, як поводитись з людьми, які не розмовляють. Відчував важкий неспокій, коли дивився на їх деформовані обличчя та зранені тіла. Я взагалі не був призвичаєний до чогось подібного. Я жив у військовому середовищі, потім у християнській спільноті серед досить сильних людей. Знав університетське середовище. Але ніколи не зустрічав так зранених людей. Я був зовсім розгублений, але в той же час щось мене притягувало до цих людей. Кожен з них задавав мені питання – словами або в якийсь інший спосіб:”Ти мене любиш?” Мої студенти не задавали мені таких запитань. Студентів цікавили мої знання. А чоловіки та жінки з даного закладу задавали одне і те ж запитання: чи ти мене любиш? Те саме запитання задає нам Ісус: Чи ти мене любиш? Питає Симона, сина Івана: Чи ти мене милуєш? Чи милуєш мене більше за інших? (Ів 21, 15-16) Це питання дуже мене зворушило. Було іще одне запитання, котрого вони не промовляли, але яке було написане на їх обличчі, в їх очах: Чому? Чому я такий? Чому мама і тато залишили мене тут? Чому я не такий як мої сестра чи брат? Важке запитання і зовсім не теоретичне. Певне що можна розмірковувати про те, чому на світі є стільки страждання, нерівності, чому бідні волають про допомогу, а багаті не хочуть ділитись. Не було це питання риторичним чи теоретичним, воно було особистим. Чи ви знаєте, що таке питання задає Ісус: Боже мій, Боже, чому?(Мк 15, 34) Чому Ти мене покинув? Чому ти залишив мене самого?  

Я почав відвідувати психіатричні лікарні в околицях Парижа. Відкрив величезний світ страждань. Світ, який навіть уявити неможливо. І ви знаєте, цей світ і надалі існує. ..В кожному місті ви знайдете заклад, де чоловіків і жінок закривають на ключ і де вони живуть у постійному страхітливому переляку. В деяких закладах навіть панує взірцева чистота. Але це не дім і не сім’я. І це не місце проживання. І не є комфортним життя зі спеціалістами, які отримують заробітну платню за виконану роботу. Ясно, що коли ми захворіємо, то якийсь час ми готові перебувати у лікарні. Але як тільки поздоровшаємо, то зараз же хочемо повернутись додому, до родини, до друзів, туди де нас люблять і шанують. 

В одному з таких закладів я зустрів двох чоловіків-інвалідів. Рафаїл хворів у дитинстві на запалення мозкової оболонки. Він не міг говорити і ледве ходив. Після смерті матері його віддали до певного закладу, певне що не питаючи на те його згоди. Історія Філіпа була дуже подібною. Паралізовані рука і нога. Філіп розмовляв і навіть часами забагато. Жив у світі своїх марень. Я поступово відкривав для себе, чому люди часами живуть у світі мрій. Коли реальність є пеклом, ми замикаємось у світі мрій. Коли нас не люблять – мріємо бути коханими. Коли життя є поразкою – мріємо про успіхи. Такою є сила моєї уяви. Це чудово, але дуже небезпечно. Бо коли уявляю, що мене кохають, що я є успішною людиною, тобто коли покидаю реальний світ, щоб жити у світі уявному - залишаюсь сам.  

Якось я запитав Рафаїла та Філіпа чи хотіли би вони жити разом зі мною. На той момент я міг купити невеличкий будиночок на півночі Франції. Будинок був досить зруйнований, там не було навіть ванни, був тільки водопровід. Не було опалення, а на початку не було навіть електрики. Так розпочали ми жити втрьох. Я готував, а отже їли ми досить погано, бо готування їжі не є моєю спеціальністю, це можу сказати точно. Але ми все робили разом. Половину часу проводили забруднюючи дім, і другу половину присвячували на те, щоб цей дім прибрати. Так приблизно виглядало наше життя в Арці. Така реальність людського життя.  

Також ми трохи працювали, якщо можна назвати це працею, на городі, їздили за покупками до містечка. І було так, як завжди буває, коли люди живуть разом – ми сварилися. Ми вчились пробачати, вчились сміятись і святкувати життя. Ми разом молились. Поступово я почав відкривати, що Рафаїл і Філіп чогось від мене домагаються. Вони не хотіли жити з колишнім офіцером військового флоту, який вважав, що має право керувати. Не хотіли проживати з колишнім професором філософії, який зображав, що щось знає. Вони хотіли жити з другом. Такою була ота проста правда. 

Убогий розбудить серце. 

Чи ви знаєте, що значить слово друг? Це той, хто тебе не засуджує і не принижує. Це той, хто приймає мої вади і мої обмеження. Підтримує, коли мені сумно. Це той, хто відкриває в мені дар І заохочує мене розвивати і користуватися цим даром. Дружба – це щось взаємне. Вона вимагає дуже уважного стосунку до іншої особи, вимагає прислухатись до іншої особи. Це комунія. 

Люди  із ментальними хворобами не просять грошей. Вони просто не знали би що з ними зробити. Не потребують знань. Їх можливості стосовно розуміння та пізнавання дуже обмежені. Не вимагають ані роботи, ані якогось важливого статусу у спільноті. Для них має значення тільки одне питання: ти мене любиш? Така особа просить тебе про приязнь, посмішку, погляд. Погляд, в якому вони бачать, що їх люблять, що вони красиві, важливі для нас. Люди, які просять тільки любові, мають велику силу, силу немічних. Вони збуджують серця. Вони не опираються на розум, владу, не зображають великодушності. Але проявляють щось набагато глибше: комунію. Знаєте, що значить комунія? Комунія, це щось абсолютно інше ніж великодушність. Великодушність – це коли ми проявляємо свою доброту, підкреслюючи свою високість стосовно когось. А комунія – це любов поміж нас, вона іде від тебе до мене і від мене до тебе. Це зустріч двох сердець. Одна особа зустрічає іншу особу, вони повязяні взаємним почуттям довіри, взаємним визнанням: Люблю тебе. Убогий розбудить серце. 

Ось це відкриття вимагало від мене змін. Воно допроваджувало мене до того стану, який в Євангелії називається metanoia. Ісус закликає всіх нас до metanoi. Metanoia – значить навернення, зміна напряму. В школі, на флоті мене завжди вчили, щоб я шукав свого місця в суспільстві, яке засноване на принципі змагання. Мене вчили робити кар’єру. Здобувати наступні більш високі звання. Бути спрямованим на успіх і підніматись угору. За допомогою Рафаеля і Філіпа я відкривав серце Євангелія. Я зрозумів, чим є життя у спільноті. Існує чудова Ісусова заповідь і, як кожна його заповідь, вона є також запрошенням. Надзвичайно дивним запрошенням. Знаходиться воно в чотирнадцятому розділі Євангелії від Луки: Коли ви готуєте банкет, не запрошуйте ані своїх родичів, ані багатих сусідів, ані друзів. Коли ви готуєте банкет, запросіть убогих, сліпих, покритих коростою, немічних(Лк 14, 15 – 24). Чи не вважаєте ви, що це дивовижна заповідь? Не запрошуйте родичів, багатих сусідів, друзів, а запрошуйте убогих, сліпих, немічних. І Ісус каже – будете щасливі. Благо славлені. Це так як у Великий Четвер Ісус вмиває ноги своїм учням. Апостоли нічого не розуміють. Петро відмовляється, а Ісус говорить: будете щасливими, якщо так чинити будете. Це благословення.  

А ви знаєте, що крім благословення в Євангелії від Матвія та Євангелії Луки існують також скриті благословення, які ми дуже часто просто не замічаємо. Благословення споживання їжі з убогими. Благословення приниження і вмивання ніг. А чи ви знаєте, що взагалі значить слово «благословення»?  То не значить, що будеш щасливий, що буде радісно та весело. Суть даного слова – Господь благословив тебе,  Господь поруч з тобою. Господь поруч з тобою, якщо ти запрошуєш до свого столу убогих. Господь поруч з тобою, якщо ти вмиєш те, що є брудним у іншого.  

Жан Ваньє (нар.1928), доктор філософії, засновник спільноти «Арка» та співзасновник спільноти «Віра і Світло». Колишній морський офіцер та викладач університету в Торонто.