Яцек Прусак ТІ  

Духовна боротьба при психічній хворобі 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

У досвіді осіб, що психічно страждають, часто є присутніми релігійні та метафізичні переживання.  Їхні змагання і проблеми у випадку екзистенційних дилем чи світоглядних криз відрізняються від звичних. З маренням на релігійну тему стикаємось у випадку шизофренії, в ендогенній депресії маємо справу з маренням засудження, вини і кари, при обсесивно-компульсивному розладі – з нав’язливим станом релігійного характеру. Своєрідним граничним станом є так звана одержимість: з точки зору психіатричної класифікації – психопатологічний синдром з категорії дисоціативних розладів, з погляду теології  – стан зневолення сатаною. 

Для віри і здоров’я таких людей важливим є розуміння власного страждання в релігійних категоріях та підхід до боротьби з хворобою як до духовної боротьби. Особи, що переживають марення та галюцинації релігійного характеру, проявляють тенденції до агресивної чи суїцидальної поведінки. Віруючі особи часто розуміють Біблію дослівно і опираючись на її авторитет, ранять себе задля вигнання зі свого тіла гріха, поконання у ньому зла, перемоги диявола. Марення релігійного характеру також впливають на небажання шукати допомоги у лікарів та вживання ліків. Приписування свого стану «надприродному» впливу приводить до опору фармакотерапії та контактам зі спеціалістами. 

Як показують дослідження, пацієнти, що страждають на марення релігійного характеру, гірше переживають свою хворобу, ніж особи, що хворіють на шизофренію, але таких марень не мають. Це проявляється в гіршому соціальному функціонуванні та в присутності більшої кількості галюцинацій протягом довшого часу. Дослідження групи осіб, що мають параноїдальні марення, демонструють, що християни частіше від мусульман чи буддистів приписують свої марення впливам надприродних істот. Зауважено також тісний зв'язок між релігійними практиками та проявами марень релігійного характеру, але буття віруючим не є єдиною умовою розвитку такого типу марень. Однак найчастіше саме релігійні особи мають манії переслідування (демонами чи дияволом), величності (пов’язане з переконанням буття Богом, Ісусом чи ангелом) або нікчемності (досвід власного гріха без можливості його прощення)¹. 

Шизофренічна метафізика 

Антоній Кемпінський у Шизофренії пише: «Світ шизофреніка наповнений тим, що зазвичай не належить світовим явищам: таємничими силами, невидимими променями, незримими очима, наказовими та засуджуючими голосами, незвичними постатями – духами, ангелами, демонами, померлими»². Світ такої людини є «місцем боротьби протилежних сил, зазвичай морального характеру – добра і зла, краси і огиди, мудрості та дурості. Буває діяння пасивне – на хворого впливають різні сили, та активне – він впливає завдяки цим силам на оточення. Під звичним образом світу приховується «правдивий». Хворий ніби відкрив істоту реальності – кантівське Ding an sich (річ у собі). Люди знають лиш її маски, переконаний хворий»³.  

Метафізичну тематику «духовної боротьби» шизофреніка можна вмістити у контексті трьох головних «битв»: онтологічній, есхатологічній та харизматичній. Битва онтологічна є змаганням до розуміння істоти буття, концепції людини та всесвіту. Есхатологічна битва стосується кінця світу та власного спасіння. Харизматична битва пов’язана з переконанням у власній винятковості та місії, що часто має псевдомесіанський характер. Як зауважує Кемпінський, у сприйнятті хворого на шизофренію всесвіт наповнює Божа або демонська субстанція. Світ проникають таємничі енергії, промені, добрі і злі сили, хвилі, які входять у думки людей і ними керують. Світ є тереном боротьби диявола з Богом перед обличчям апокаліпсису, що скоро настане. Однак релігійні мотиви катастрофічного бачення не пов’язані з життєвим досвідом перед хворобою. Часто стається так, пише Кемпінський, що глибоко релігійні люди мають світське уявлення катастрофи світу, і навпаки, цілком байдужі до релігійних справ особи переживають апокаліптичні галюцинації релігійно – метафізичного характеру⁴. 

Психічно хворий бореться, змагається, йому об’являється Бог, святі, герої минувшини, величні пращурі, духи померлих, величні сучасники. Він з ними розмовляє, чекає на знак, наказ, є сліпим знаряддям в їхніх руках. Знає, що з ним воюють злі сили, пробують його зневолити, заволодіти його думками та вчинками. Однак, чи його ворогом є лише його симптоми? Зміст марень залишається у тісному зв’язку з духовним кліматом епохи та великою мірою є його символічним вираженням; релігійні та містичні акценти весь час залишаються присутніми в досвіді галюцинацій, що несуть із собою психічні хвороби. Чи в такому випадку психічно хвора особа духовно бореться, чи може радше є духовно обезсиленою, і тому її боротьбу трактуємо як ознаку і прояв хвороби? 

Духовна боротьба має різні обличчя. Щоби правильно відповісти на це запитання, треба спершу окреслити контекст такої боротьби та її «ворога». Спробуймо зрозуміти, як виглядає духовна боротьба при проявах психічної хвороби та «поза» нею. Адже психічна хвороба є одночасно і завісою, і дверми до розуміння духовних змагань хворої людини, яка не позбавлена через це власної душі, ipso facto (а тим самим) ласки і віри.  

Випадок Малгожати 

Тридцять років Малгожата жила в переконанні, що нею панував диявол. Думка, що вона уподібнилась до нього, спіткала її у віці тридцяти років. У зв’язку із важкою депресією, її відправили до лікарні. У процесі лікування вона прочитала повість Джона Стейнбека На схід від Едену. Знайшла у ньому фрагмент, в котрому, як стверджує, віднайшла опис себе самої. Стейнбек описував потвори, що приходять на світ у людських родинах. Одні мали спотворені тіла, інші – спотворені душі. Це стало для неї просвітленням. «Раптово я зрозуміла, що те, про що я читаю – правда». Малгожата почала сприймати себе як істоту із деформованою душею. Однак, у собі спостерегла ще щось. В своїй душі бачила не лише відсутність життя, дану Богом, але і його анулювання. Занурюючись в пустий простір власної душі, усвідомила, що відсутність духовного життя, думка про «смерть власної» душі, ще не відображає того, що вона переживає. Була переконана, що є злою, що є злом, що з’явилось на світі. Малгожата почала аналізувати все своє життя і бачила ознаки цього процесу. Те, що до цих пір вважала дрібними провинами перед ближніми та друзями, було насправді проявами злого. «Все бачила в диявольському світлі». Почала інтенсивно думати про Голокост, що відбувався у часі її дитинства та завжди її інтригував. Ствердила, що саме вона була його причиною. Проблема була не в тому, що вона – особа зла. Говорила: «Я живу поза Божим провидінням», «Я не повністю людина». Поволі призвичаїлась до переконання, що «тридцять років я була дияволом у людській шкірі». Протягом тридцяти років більшість часу провела «прикутою до ліжка». І хоч це метафора, однак правда в тому, що це дійсно були психічні «ланцюги». Єдиним виходом для неї здавалась думка про власну смерть. Оскільки вона вважала себе заручницею сатани, не мала власного життя. 

Сьогодні Малгожата живе в передмісті Бостону, в домі для осіб, що психічно страждають. Вона все ще має напади депресії, але диявол моментально зник з її життя п’ять років тому. Психіатри приписували їй різноманітні антипсихотичні ліки, але жоден не діяв позитивно, крім ріспердалу. Недовго після його прийому раптом задала собі питання: «А що сталось із дияволом?». У моментах ремісії, коли вона знаходиться в стані пригнічення, до неї повертається думка, що вона є злою особою. Однак вже не розглядає себе як мешканця пекла, що ходить по землі. «Зараз я думаю про себе як про грішницю, але це вже зовсім інший стан. Без огляду на те, наскільки погано я себе почуваю, знаю, що Бог мене не покинув, що оточує мене своїм світлом». Звільнена від «прокляття» бути засудженою, Малгожата повернулась до суспільства. Заангажувалась у працю в справі громадянських прав психічно хворих людей, є активною парафіянкою у своїй церковній спільноті, написала багато статей на тему духовності та психічної хвороби. Весь час терпить через глибокий та хронічний біль, який описує як фізичний, але розуміє як духовно-психічний, біль, що часом так докучає, що унеможливлює її щоденну діяльність. Вона приймає антидепресивні препарати, щоби зменшити це терпіння, але також відкрила, що найкращим способом, аби розпочати день, для неї є математика. Відколи з її життя зник сатана, її «очарували» рахунки. Зранку вона виконує різні математичні дії. «Не можу цього пояснити, але коли я рахую, біль минає. Я вже залежна від рахування». Математика та молитва є для неї засобами відради. Покладається на них обох, хоч є особою радше традиційної віри, однак часом вона не впевнена, що математика та молитва – це різні речі⁵. І там, і там забуває про себе, відкривається на щось поза собою. Адже Бог може по-різному себе проявляти для нашого добра.  

Безсумнівно, подіяв ріспердал, але чи він виконав замість неї духовну боротьбу? Малгожата розглядає свою хворобу в медичній та духовній категорії. На противагу більшості осіб з гострим психозом усвідомлює, що релігія могла відіграти якусь роль у наданні характеру її маренням. Її батьки не були релігійними, тому цей вплив не відбувся в дитинстві. Навчаючись в університеті, вона почала глибше цікавитись вірою, і як згадує, власне тоді релігія стала її «одержимістю». «Я постійно думала про гріх. В цьому немає нічого поганого, поки ще пам’ятається про Боже пробачення. Мені здається, що я про це забула, і тоді з’явилась уся ця справа з сатаною»⁶. Її духовна боротьба все ще триває, але яким же іншим є її лице… Це не боротьба особи, якої немає, з істотою, котра є і погрожує. Малгожата героїчно бореться, незважаючи на темряву, що її огортає. Бореться не з примарним демоном, але за Бога. Однак в її душі панує спокій. Диявол вже не лякає, «шизофренічна пустка» наповнена пробаченням. 

Перемогти уявний героїзм 

Хоча в західній моделі віра в демони та їх вплив на страждання людини є сигналом чи ознакою хвороби («релігійне марення»), приписування свого стану здоров’я демонічним впливам можна знайти у різних діагностичних категоріях, не лише в психозах. Тому атрибуції такого типу не можна трактувати як звичайні марення. Вони радше є частиною комплексної системи атрибуцій пацієнта, його думки про хворобу, що повинна брати до уваги культурні та релігійні чинники. Де є в цьому всьому місце для автентичної духовної боротьби? З емпіричних досліджень видно, що люди з психічними проблемами частіше звертаються за допомогою до священиків, а не психіатрів чи психологів, а близько 80% пацієнтів (клінічних та із психічними розладами) говорить про свої духовні проблеми. Що друга психічно хвора особа не вдається до психіатричного лікування, а серед них що п’ята звертається до священика. Найчастіше так чинять жінки, сільські мешканці та глибоко релігійні особи, які уникають контакту з психіатрами через страх перед висміюванням їх віри. Водночас, з досліджень виникає, що біля 10% пацієнтів із психічними розладами вірять, що психіатрична госпіталізація – це кара за гріхи, а 19% вважає, що покута є найважливішою умовою повернення до здоров’я. Великий процент пацієнтів з проявами шизофренії переконані в тому, що їх хвороба є ознакою діяння злого духа, і близько двох третіх з них шукають рятунку в екзорцизмі та інших визвольних практиках. Дехто відчуває суб’єктивне покращення після таких ритуалів, залишаючись в контакті з лікарем і надалі вживаючи ліки, але в них не видно загасання симптомів хвороби. Інші, користуючись «духовними засобами», переживають повернення психозу, особливо коли через релігійні мотиви бачать в екзорцизмі єдиний вихід для себе та відкидають контакт з лікарем, або їх близькі забороняють їм це робити, вірячи, що їх терпіння має духовну суть і допомогти може лише контакт зі священиком. 

У світлі цих даних фундаментальним викликом стає роль властивого духовного керівництва. Те, як зріло відреагує душпастир та якою мірою спроможеться відрізнити релігійні прояви психічної хвороби від релігійного досвіду (натурального чи патологічного), може визначити подальшу долю таких осіб⁷. Тому ми повинні пам’ятати, що люди з психічними розладами мають свої духовні потреби, а в релігії часто шукають рятунку для себе. Те, що релігійність в процесі хвороби може зазнати змін, ще не є доказом того, що віра цих осіб є повністю «здеградована» і бере початок із розладів мислення. Дослідження впливу релігійності на шизофренію найчастіше стосується її гострої (психотичної) фази, в котрій особа губиться. Але це не є все її життя. Про це повинен також пам’ятати як лікар, так і сам пацієнт. Відчуття відкинення Богом в хворобі не означає, що Він «повернеться» при умові, якщо особа буде здоровою. 

Нехай доказом цього будуть слова свідоцтва вдалої духовної боротьби при шизофренії: «Монахиня мені завжди говорила, що Євангелія приносять нам цілком нове бачення життя, міняють його перспективу на 180 градусів, але я цього ніколи не розуміла. Певного дня, вже під час хвороби, я побачила перед собою все своє життя. Мені було дуже соромно, я мала стільки претензій до себе самої за всі дурні речі, які зробила в житті, жахливо себе почувала, сягнула дна і тоді собі сказала: «Але ж Бог мене любить, я для Нього щось значу, навіть якщо я шизофренічка, на соціальних виплатах, я є особою, я є Його дитиною, маю свою гідність»». 

Духовна боротьба при психічній хворобі не є проти когось, є битвою за себе, за те, щоби не забути про Бога, коли насправді в житті темно, а «порожнечу» всередині хочеться заповнити замінником близькості. 

¹ Пор. S. Mohr, P. Huguelet, The relationship between schizophrenia and religion its implications for care, 134/2004, с. 370-371. 

²A. Kępiński, Schizofrenia, [w:] Poradnik według Antoniego  Kępińskiego. Poznaj siebie, Краків 2003, с. 132. 

³ Там же, с. 182-183. 

⁴ Пор. A. Kępiński, Schizofrenia, Краків 2001. 

⁵ Пор. R. Shorto, Saints and madmen. How pioneering psychiatrics are creating a new science of soul, Нью Йорк 2000, с. 183-185. 

⁶ Там же, с. 185. 

⁷ Пор. B. de Barbaro, Psychiatria a religia, [w.] Psychiatria. Tom 3 – Terapia, zagadnienia etyczne, prawne, organizacyjne і społeczne, Вроцлав 2003, с. 551-563.