о. Владислав Кубік ТІ  

Свідчення 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Довірився 

Довірився Ісусові і Марії. Але це не моя заслуга. Цей великий дар я отримав безкоштовно. Тому особливо близькими мені є слова з Другого послання св. Павла до Тимотея: Дякую Богові, Якому служу від предків чистим сумлінням, що тебе пам'ятаю я завжди в молитвах своїх день і ніч. Я бажаю побачити тебе, пам'ятаючи сльози твої, щоб наповнитись радістю. Я приводжу на пам'ять собі твою нелицемірну віру, що перше була оселилася в бабі твоїй Лоіді та в твоїй матері Евнікії; певен же я, що й у тобі вона оселилась (1, 3-5). 

Дар віри і я отримав від моєї бабусі та матері. Того дня, коли стало очевидно, що я існую, молитву вагітних до св. Ігнатія Лойоли моїй мамі вручила її мама. Обоє ще не знали, що я хлопчик, а також те, що Ігнатій Лойола є засновником єзуїтів. Керовані материнською інтуїцією та вірою, вони хотіли виконати найважливіше християнське завдання. Через молитву прагнули передати дитині найвищі вартості: віру та прив’язаність до Бога. Коли через багато років моя мама подарувала мені молитовник із розміщеною в ньому молитвою до св. Ігнатія, то коротко сказала: «Сину, від моменту, коли я дізналась, що ти існуєш, відмовляла цю молитву щоденно, і також тоді, коли після тяжкої праці на текстильній фабриці поверталася додому дуже втомлена. Зараз я розумію, що я вимолила для тебе покликання. Ще перед твоїм народженням запровадила тебе на дорогу до Товариства Ісуса». Ось як багато може дати мама своїй дитині! Яку велику силу мають її діяння, повні довіри до Бога.  

Таким був початок втілення дару довіри Ісусові та Його Матері. Якщо б я хотів оповісти всі подальші деталі тієї предивної дороги, треба би було зворушити глибокі нашарування моєї людської пам’яті, а і так не згадав би всього. Зупинюся лише на кількох особливо важливих для мене подіях. 

До моїх священицьких свячень залишався рік. Мій зв'язок із матір’ю був таким глибоким, що я не міг собі навіть уявити її відсутності у такому важливому для мене дні. Тим часом мама серйозно захворіла на серце. Я відвідав її в батьківському дому, і наше прощання з нею переживалось мною як останнє. Мої наставники направили мене до Марійного санктуарію у Вамбєжицах, щоби під час канікул допомагати там провадити паломників. Я мав ключі від церкви, і якоїсь ночі подався туди молитися перед чудотворною фігуркою Божої Матері. Без надії я благав про здоров’я для мами. У певний момент у моїй свідомості чітко викристалізувалось одне питання: «А якщо Бог хоче забрати твою маму, якщо така є Його воля?». Без жодного сумніву я зрозумів, що повинен був дати Богові відповідь. Вперше в житті я опинився перед вибором між почуттям прив’язаності та волею Бога. Я довірився Богу і хоч не міг втримати сліз, та все ж сказав: «Нехай буде воля Твоя!». Водночас я отримав світло, ласку глибшого розуміння, як саме формувати правдиві стосунки довіри до Бога та зважати на Його волю. Це було уроком від самого Бога за заступництвом Марії, ласка безоплатна та тривалістю в життя. А Бог у своїй доброті вислухав молитву дитини, повернув здоров’я мамі та залишив її при житті аж дотепер, аби молитвою та стражданням підтримувала дорогу мого священства.  

Наступний виклик для довіри постав переді мною після отримання священицьких свячень з рук Слуги Божого кардинала Стефана Вишинського. За згодою настоятелів та завдяки підтримці Божого Провидіння багато хто з нас, молодих єзуїтів, вдалися до подальшого спеціалізованого навчання. Мені випало вивчати педагогіку в Ягеллонському університеті та водночас ангажуватись у катехитичну працю. Слід зауважити, що п’ятдесяті та шістдесяті роки були періодом особливого протистояння Церкви і народу із нав’язаним ззовні комуністичним режимом. Катехизи забрано зі шкіл. Монахам було заборонено навчати релігії, навіть при церквах. Отримання дозволу на друк нових катехитичних матеріалів було чудом. Та водночас це був час проведення Другого Ватиканського Собору. Треба було впроваджувати в життя рекомендації Отців Собору, в той час як доступ до соборних документів у Польщі був ускладнений. Власне тоді група молодих єзуїтів на чолі з Яном Хаританським ТІ, котрий завдяки закордонним контактам мав доступ до матеріалів Собору, постановила наперекір труднощам укладати нові катехитичні підручники. Бо ми усвідомлювали, що навіть перед лицем переслідувань Церкви Бог очікує від нас чогось більшого. Згідно з ігнатіянським принципом magis ми пробували повністю себе віддавати праці. Вісім років, наповнених працею та спільною молитвою віддання, ми чекали на той час, коли нам дали дозвіл на друк двох томів підручника для першопричасників Бог з нами. Це був 1968 рік. Власне праця над катехитичними матеріалами, поза дидактичною та науковою роботою в Католицькій Теологічній Академії у Варшаві, наповнювала ціле моє священицьке життя, надавала йому сенс, вчила покори, вимагала постійного доучування. Але передусім вона заставляла тривати в усвідомленні того, що Бог саме цього хоче і лише на Нього треба сподіватись при доланні труднощів. А труднощів було чимало. З одного боку – безжалісне втручання державної цензури у підготовлені тексти, а з другого – брак розуміння читачів сенсу текстів, що подавалися вже в дусі віднови Собору.  

Ось ще одна подія, яка свідчить, що для Бога немає нічого неможливого, якщо шукати Його волі та Йому насправді довіряти. Наприкінці вісімдесятих, коли я захистив докторат, надійшов час для нового виклику. Все частіше до мене поверталася думка: тішитися здобутками і спочивати на лаврах, чи взятися за нову працю, для все більшої слави Бога і добра ближніх? У такому стані прийшла мрія створити при Філософському Відділенні Товариства Ісуса в Кракові дворічний курс для світських осіб. Думку було прийнято серед братів, але мало хто вірив у її реалізацію. Програму навчання обговорювали під час чергових засідань Ради Відділення. Коли надійшов час її кінцевого затвердження, то виявилось, що всі члени Ради забули про заплановану зустріч. Тоді на моє відчайдушне прохання Бог відповів предивним способом. Мій брат з ордену допоміг зібрати компетентних людей. Завдяки цьому вдалося випрацювати потрібну інформацію та проект програми навчання, якому було дано назву Інститут Релігійної Культури при Філософському Відділенні Товариства Ісуса в Кракові. 

На першу інавгураційну зустріч у 1989 році зголосилось понад 70 осіб, що здивувало всіх нас. Вже наступного року, завдяки наданню Філософському Відділенню Товариства Ісуса прав вищого навчального закладу, можна було поруч із дворічним нестаціонарним курсом навчання відкрити п’ятирічне навчання філософії для світських осіб із спрямуванням в бік релігійної педагогіки. Перше десятиріччя розвитку цієї справи було часом змагань в довірі Богу та розпізнавання Його волі. Пошук відповідних викладачів, постійна нестача приміщень, нетерпляче очікування переїзду лікарні із займаного колишнього будинку єзуїтів, обвал частини приміщення під час ремонту, постійний сумнів – чи в Кракові поруч із Папською Теологічною Академією варто мати другий церковний навчальний заклад, і врешті, правове врегулювання його існування та діяльності з боку церкви та держави – це лише частина проблем, які неможливо би було вирішувати без тривання в діалозі з Богом. Єдине, чого не бракувало, то це студентів. Постійно зростала зацікавленість єзуїтським закладом.  

Сьогодні, після шістнадцяти років існування, ще можна би було багато розповісти про цей заклад. Головні моменти його історії містяться в статутах, матеріалах для студентів та в його хроніці. Однак для мене, ініціатора цієї справи, найважливішим є той факт, що Вища Філософсько-Педагогічна Школа «Ignatium” (з 2010 року, тепер з двома відділами) – це виключно справа Святого Духа і наслідок безмежної довіри Богу та вірності Його волі. Маю право це стверджувати, бо протягом п’ятнадцяти років жив у серці цієї справи та співпрацював з Богом над її розвитком.