Моріс Джуліані ТІ  

Керівництво і молитва 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Щоби допомагати людині просуватись в духовному житті, духовний керівник повинен особливо пильно стежити за способом діяння в ній Божої ласки. Адже його істотним завданням є провадити таку особу дорогою, визначеною для неї Богом. Тому керівник повинен розпізнавати вимоги, час відпочинку і кожен стан, через котрий Святий Дух провадить того, хто дійсно ввіряє себе Його діянню. Щоб це здійснити, керівник має в своєму розпорядженні привілейований засіб – молитовне життя свого підопічного. Хоч цей факт очевидний, але варто на цьому наголосити. Адже на практиці керівники зазвичай опираються на свої особисті переконання та психологічні знання, а не на послух Богові, воля котрого відкривається під час молитви до Нього. І теж багато людей не знає, що досвід їх молитви допомагає керівнику давати більш дієві вказівки, про які його просять. 

Укорінення в молитву 

Молитва передусім є показником духовної життєздатності людини. Коли хтось вирішує присвятити молитві принаймні кілька хвилин протягом дня, залишається вірним цій практиці також серед труднощів і перешкод, знаходить у ній так потрібний стимул для свого життя. Можна сказати, що такою особою керує Святий Дух також і поза часом молитви: її постави, спонтанні вибори та прагнення виявляють, хоч і частково, напрям, в якому її провадить Бог. 

До обов’язків духовного керівника передусім належить дбання про те, аби така вірність молитві не була підсвідомою втечею від вимог конкретного життя; аби відведеного для неї часу не було забагато, але пропорційно до фізичних та психічних сил; аби особа, яка віддається молитві, ставала більш здатною зносити та долати щоденні труднощі, панувати над емоціями та капризами, виконувати обов’язки свого стану чи професії зі щораз більшою самовіддачею, та одночасно з простотою та спокоєм. 

Щоби розпізнати, чи молитва є автентичною, треба вияснити, чи вона є актом віри. Адже людина може ставати до молитви для того, щоб культивувати власну побожність, або мати чисту совість і виконувати отримане завдання до дрібниць, або егоїстично споживати Божі дари. Керівник може опиратись на досвід молитви свого підопічного лише тоді, коли побачить у ньому цілковиту безкорисливість перед трансцендентним Богом, вірність посеред сухості і випробувань, відвагу у доланні страхів і знеохочень, повне віддання себе волі Бога, котрий в цілковитому укритті Себе випроваджує людину на нові дороги внутрішнього життя, які часом відводять від наміченого шляху. 

Знаком того, що молитва справді є актом віри, є той факт, що вона наповняє цілковитою довірою до Бога. Якщо в молитві людина шукає лише Бога, вона живе теперішнім, виконує свої обов’язки, піддається закликам ласки і впевнена, що знаходиться в руках Господа, що Він не зрадить і провадить її дорогою любові. Метою духовного керівництва є впровадження особи в глибину правдивої молитви, аби з тієї молитви, ніби із джерела, випливала її вірність Святому Духові. 

Час об’явлення Бога 

Молитва є актом віри в Бога, але водночас є часом, коли об’являється Бог. Тому дуже важливо, щоби керівник не займав місце Бога, але розпізнавав головні фази діалогу між Богом і людиною, яку провадить; діалогу, що відбувається під час молитви цієї людини. 

Крім особливих випадків, Господь не об’являється за посередництвом видінь чи інших явищ, котрі зрештою своєю неясністю створюють проблеми, яких ми не будемо тут розглядати. Зазвичай Бога розпізнаємо по слідах, які залишає в душі, коли її притягує до себе і формує на свій образ: юнак, що без всяких передумов у всіх своїх молитвах відчуває захоплення прагненням життя в місії; батько родини, котрий в молитві чи медитації із замилуванням постійно повертається до теми євангельської вбогості; священик, котрий під час молитви має бачення якоїсь апостольської справи. Чим більш вони намагаються позбутись цих бачень як перешкод молитві, тим чіткіше відчувають потребу їх втілити. Бог чинить так, що під час молитви  людина переживає різні прагнення, впевнюється в певних намірах, звільнюється від почуттєвих зв’язків, які раніше видавались нездоланними. Молитва має свій ритм, свої успіхи та поразки. Без сумніву, важливо є змінювати методи молитви, не дозволяти заволодіти собою новим прагненням  без випробування їх реальності та надприродного значення. Однак надходить момент, коли завдяки молитві людина чітко бачить, що Господь прагне від неї певної жертви чи спонукає до прийняття якогось рішення. 

Духовне керівництво для того, хто ним займається, може бути запрошенням до пережиття духовної вбогості. Бо ж чи не потрібно часом відмовлятись від очевидності власних переконань, відчуттів і звичок, зважаючи на порухи душі керованої особи? Якщо так не стається, керівник діятиме правильно з людської точки зору, керуючись здоровим глуздом, гострою необхідністю, правилами психології і т.д. Тим часом єдиним Вчителем як  для керівника, так і його підопічного залишається Святий Дух, котрий до них обох промовляє мовою благословенств та хреста. 

Розпізнавання Божих закликів 

Молитва є духовним «середовищем», в якому оцінюється надприродна вартість прагнень і підтверджується (або заперечується) правдивість Божих закликів. Багато ревних осіб після проходження надто коротких реколекцій чи під чиїмсь впливом схильні приймати рішення завчасно, перед тим, як впевняться, що володіють відповідними силами до задуманої справи. 

Такого роду сумніви можна долати під час молитви за допомогою певних знаків. Приймемо, що особа, котра схиляється до якогось рішення, концентрується на ньому та ідентифікується з ним. Тому у ній проявляються певні реакції, що огортають всю її тілесну та духовну сфери. Людина чекає того моменту, коли у ній запанує мир завдяки гармонії між тим, що планує чинити та тим, ким вона є. Потім відчуває внутрішню легкість, перешкоди їй даються легко та без опору може чинити з себе дар. Та передусім людина на молитві розпізнає знаки правдивої зустрічі з Богом: стає простою і внутрішньо загартовується, легко приймає порухи ласки та чіткіше її усвідомлює, перешкоди зникають ніби самі собою тою мірою, наскільки Бог уділяє себе та просвічує душу своїм світлом.  Можна сказати, що в описаній вище ситуації відповідь прийшла від Бога як дар та зміцнення. 

Якщо ж людина не отримує мир, якщо вірність щоденним обов’язкам дається через знеохочення та падіння, а також молитва стає натягнутою, неспокійною та обтяжливою, це без сумніву є знаком того, що рішення, до якого схиляється ця особа, є плодом власного зусилля та надуманої перспективи, а не відповіддю на автентичний заклик Бога. 

Особа, котра хоче знайти повноту світла, з радістю вдається до описаної практики, не боїться терпеливо повторювати, не боїться вкладати стільки духовних сил, скільки потрібно. Тоді справді Господь відповідає дарами світла та миру, які привносять внутрішню впевненість щодо правдивості пережитого досвіду. Керівник повен відслідковувати усі наступні фази діалогу з Богом, намагаючись ні до чого не змушувати, шануючи молитовний ритм розмови між Творцем та Його створінням. Таким чином він може випрацювати властиве оцінювання реакцій особи, її турбот та суперечностей, проявів пристрастей та апостольських поривів. Це все як у дзеркалі відбивається в її молитві. 

Духовне керівництво не зводиться лише до того аспекту, який тут описаний. Однак видається, що саме у ньому проявляється його первісне призначення. Керівник насправді не «керує», бо ж це може робити лише Святий Дух. Він лише робить зусилля, аби пізнати Божий задум та Його педагогіку щодо підопічної особи та пристосувати до нього свої поради, щоб допомогти усувати перешкоди та підготувати людину до діяння ласки. 

Керівник, як проникливий свідок, є для керованої особи також гарантією її безпеки. Залишаючись «другим», може краще аналізувати її певні двозначні чи дивні реакції. Він також може словом, запереченням, пригадуванням чи заохоченням розвіяти якусь ілюзію чи скріпити поставу віри. Часто допомогою для людини є те, що «нейтральність» Божого царства та церкви дозволяє їй глибше довіритись діянню Святого Духа. Керівник та його підопічний співпрацюють разом, щоби сповнилась Божа воля. 

Моріс Джуліані ТІ (1916-2003), відомий французький єзуїт, автор теологічного часопису «Christus», фахівець у сфері ігнатіянської духовності та духовних вправ у щоденному житті, духовний керівник.