о. Марек Блаза ТІ  

Про шукання диявола у всіх речах 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Саме поняття «диявол» є стисло пов’язане з релігійною мовою. В теології синонімами слова диявол є сатана та демон. Саме слово «сатана» в перекладі з гебрайської мови означає «противник, переслідувач, оскаржувач і наклепник». Наступне слово «диявол» має грецьке походження і визначає того, хто перешкоджає, ділить, відділяє і хто сходить з дороги. Натомість слово «демон» також має грецьке походження і визначає божество нижчого рангу, в юдаїзмі – ангели, які збунтувались проти Бога і які схильні вчиняти кривду людям.  

Поняття про злу духовну істоту, званою сатаною, дияволом чи демоном, з’являється вже в стародавніх часах, наприклад у вавилонській релігії. Ця релігія також певним чином вплинула на спосіб окреслення сатани в Старому Завіті, де автори наголошують, що злий дух існує та працює, мучить людей (пор. Тов. 6,8), а навіть їх убиває (пор. Тов. 3,8; 6,14). Натомість перемагати демонів покликані ангели (пор. Тов. 8,3) та встановлені певні обряди, як, наприклад, спалення печінки риби (пор. Тов. 6,17). Також Новий Завіт часто підтверджує існування та діяння сатани. Однак знаковим є те, що посилання на сатану в Новому Завіті зустрічаються разом з перспективою приходу Христа та Його місії відкуплення і спасіння, що означає поразку сатани. Прикладом можуть бути слова св. Івана: Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола (1 Ів. 3,8). Тому в Новому Завіті немає окремого трактату про сатану, адже ця дійсність є частиною місії відкуплення, здійсненою Ісусом Христом. Схожим способом розуміння керувались Отці Церкви, котрі саме спасіння розуміли як звільнення від сили сатани. 

У середньовіччі теологи-схоласти спекулювали на тему природи і дії сатани. Однак варто зазначити, що свої роздуми на тему сатани засновували на Христі і Його місії відкуплення і спасіння. Але в тому самому часі у народній релігійності дуже розвинулася віра в диявола, і  навіть можна говорити про «диявольський вибух» в XI та XII віках. З тих пір в рамках самого християнства почала розвиватись незалежна наука, звана демонологією, котра свій пік розквіту пережила на межі XVI і XVII століть. У той час, наперекір очікуванням тодішніх християн, почали розповсюджуватись детальні опрацювання на тему особистості, вигляду чи влади сатани. В результаті, під впливом народної релігійності, запанував страх перед демонами, і як наслідок – неоправдано перебільшене застосування екзорцизмів та носіння амулетів проти злих духів. Що більше, навіть у XVII столітті людині, яку звинуватили в застосуванні чарів, ще загрожувало спалення у вогні. 

Натомість у XVIII столітті, під впливом просвітницьких рухів, вже шукали радше раціональних пояснень у цій сфері, а самого сатану вважали лише символом зла. З того часу демонологія втратила свою провідну позицію в християнській теології. Однак це не означає, що навіть сьогодні дехто і надалі не старається приписувати дияволу всілякі катастрофи, невдачі чи випадкові неприємності. У тій групі християн знаходяться також теологи і філософи, котрі схильні шукати диявола у всіх речах. Така постава по суті є відмовою шукати Бога у всьому, про що теж пише св. Ігнатій Лойола в Духовних вправах: «Роздумовувати, як Бог діє і працює для мене у всіх речах, створених на землі» (ДВ 236). 

Якщо людина, яка вірить у Христа, шукає диявола у всіх речах, то їй потрібно ще раз переглянути послання Євангелії та практичне втілення Доброї Новини в своєму житті. Оскільки, якщо демонологія займає почесне місце в теології, то чи не означало би це, що християнство є радше дуалістичною, а не монотеїстичною релігією? Наступним треба би було відповісти на питання – яка роль і місце сатани в християнському навчанні про справу відкуплення, яке здійснив Христос? У кінці треба також показати наслідки переоцінки християнами діяння сатани. 

Чи християнство – дуалістична релігія? 

Якщо би християнство підлягало критеріям дуалістичної релігії, це б означало, що крім Бога, причини і джерела всілякого добра, існує теж диявол, так само вічний і несотворений, джерело і основа всілякого зла. Він би теж мав, подібно до Бога, владу творити. В свою чергу це б означало, що у світі існують створіння добрі і злі по своїй натурі, залежно від того, ким вони створені. У такій ситуації християнство було би дуалістичною релігією, яку можна було б вважати спадкоємницею зороастризму. Назва цієї релігії походить від пророка Заратуштри, ім’я якого по-грецьки звучить як Зороастра, котрий жив на межі VII і VI віків перед Христом. Згідно його навчання, яке містить книга Авеста, «воістину є два першопочаткових духи, які явилися світу як близнюки, відомі своєю протилежністю. В думці, в слові і в дії — вони обидва, добрий і злий». Однак, протягом століть навіть у зороастризмі проявлялись тенденції до монотеїзму. А сучасні сповідники цієї релігії, відомі як парси, вірять лише в одного, доброго Бога. 

До такого дуалізму схилялось також маніхейство, засновник якого, Мані, жив у ІІІ столітті після Христа. З одного боку, маніхейство брало свої витоки із зороастризму, натомість з іншого боку значно вплинуло на християнську доктрину. Тому теж синод в Браді (Португалія) в 561 році засудив маніхейські погляди, згідно яких сатана є відвічною основою зла, творцем людського тіла і зачаття в лоні матері приписувалось злому духові. Надалі науку про природу сатани уточнив VI Латеранський Собор (1215 рік): «Диявол та інші злі духи були створені Богом добрими по своїй природі, але вони самі себе вчинили злими». Схоже твердження можна знайти в документах Флорентійського Собору (1442 рік), де мова йдеться про те, що всіляке створіння є добрим, а зло не має своєї власної природи. 

В минулому столітті про природу диявола говорив також папа Павло VI під час загальної аудієнції 15 листопада 1972 року: «Зло – це не тільки нестача добра. Це живий, духовний, але перевернутий і зіпсований елемент буття. Це страхітлива реальність, таємниця, яка породжує страх. Демон є ворогом номер один, є спокусником у повному сенсі цього слова. Ми добре знаємо, що цей понурий, збунтований та неспокійний елемент буття насправді існує та діє, розставляючи на нас пастки, аби знищити моральну рівновагу людини». Конгрегація Науки Віри у 1975 році нагадала, що було би помилкою легковажити існуванням і діянням сатани в світі. Також Іван Павло ІІ на аудієнції 13 серпня 1986 року наголосив, що «діяння сатани серед людей проявляється насамперед через спокусу до зла. Злий дух прагне вплинути на людину, на її уяву та вищі сили її душі, щоби відвернути її від Божого права. У певних випадках злий дух впливає не лише на матеріальні речі, але може просунутись далі аж до заволодіння тілом людини: тоді ми говоримо про «біснуватість» (пор. Мр. 5, 2-9)».  

З іншого боку, Іван Павло ІІ тижнем пізніше у катехезі від 20 серпня 1986 року підкреслив, що, незважаючи на свою потужність, сатана завжди є слабшим від Бога: «Його діяння у світі, породжене ненавистю до Бога та Його царства, є допущене Божим Провидінням, яке з силою та добротою керує діями людини та світу. Звичайно, діяння сатани приносять багато шкоди окремим особам та всьому суспільству, шкоди духовної, а побічно також фізичної, та однак не в змозі знищити Добра, остаточної мети людини та всього створіння. Не можуть перешкодити остаточному встановленню Божого царства, де затріумфує справедливість та любов Отця до створіння, яке відвічно має своє «призначення» у Сині-Слові, Ісусі Христі».  

Також Катехизм Католицької Церкви нагадує, що диявол був створений Богом як ангел, добрий ангел, котрий однак впав, через що сам зробився злим (пор. ККЦ 391). Отже, чистий дух є лише створінням, а його сила не безконечна (пор. ККЦ 395). Створений Богом як добрий, сатана радикальним та незворотнім чином відкинув Бога та Його царство, через що той гріх не може бути забутий (пор. ККЦ 392-393). Св. Іван Дамаскин навчав, що «упадок ангелів є тим, що для нас людей є смерть. Так як ми після смерті, так ангели після упадку не мають можливості що-небудь направити». Зі всього вищесказаного випливає те, що жодною мірою християнство не можна розглядати як релігію дуалістичну. Хоч офіційне навчання Церкви є далеким від легковаження потуги сатани, та однак вона не є на одному рівні із величчю та силою Бога, єдиного Творця та Спасителя.  

Натомість православна теологія підкреслює, що все створене є дуже добрим (пор. Бт. 1,31). Тому джерело зла є поза самим буттям, яке є добре. Зло «приходить згори – береться з духа. Його зродив ангельський світ, а потім вибір людини. Зло, сфера другорядна у відношенні до буття, проникає і знаходить собі місце в його «щілинах», там, де була тріщина, де була порушена інтегральність цілісності, підважена чи вивернута ієрархічна структура буття» (Павло Євдокімов, Жінка і спасіння світу). Однак на відміну від католицьких теологів, багато православних теологів (між ними Павло Євдокімов і Сергій Булгаков) допускають можливість спасіння сатани, що може становити ще один доказ на відкинення будь-якої форми дуалізму в християнстві. Павло Євдокімов про це говорить так: «Чи собі можна уявити, що десь на задньому дворі Божого Царства Бог приготував пекельну кімнату, що в певному сенсі би означало поразку Бога чи навіть часткову перемогу зла?». Отже, православна теологія ще більш радикально заперечує можливість існування дуалізму в християнстві. А протестантська теологія, базуючись виключно на Святому Письмі, вказує, що єдиним Творцем є Бог, але причиною гріха є сатана та воля людини, згідно слів Ісуса про диявола: Коли говорить неправду, від себе говорить, бо є неправдомовцем та батьком брехні (Ів. 8,44). 

Сатана в контексті справи спасіння 

Вже на перших сторінках Святого Письма з’являється відволікаючий голос, котрий намовляє Адама та Єву не слухатись Бога (пор. Бт. 3, 1-5). «Святе Письмо та Традиція Церкви бачать у тій істоті падшого ангела, названого Сатаною чи дияволом» (ККЦ 391). Диявол брав участь у чиненні людиною першого гріха. З іншого боку, варто підкреслити, що людина сама є відповідальною за скоєні гріхи, адже вона отримала від Бога дар свободи. Як навчає Другий Ватиканський Собор, людина, «вдивляючись у своє серце, бачить, що є схильна також до злого і занурена у всіляке зло, яке не може брати початок у доброму Творці». Тому, маючи дар свободи, людина може сама чинити гріх, також і без участі диявола. Що більше, у випадку затверділого грішника втручання сатани не є обов’язковим, або може бути незначним, адже у цій ситуації людина, вибравши зло, триває в ньому і тому чинить гріхи без необхідності нашіптування ззовні. Натомість у випадку людей, що тримаються добра, диявол буде їх спокушати, щоб вибрали зло. З цього лише виникає, що сатана є свого роду каталізатором у процесі вибору людиною зла, але людина може грішити і без злого духа.  

Святе Письмо, описуючи справи спасіння людини Богом, дуже помірковано говорить на тему сатани. Старий Завіт говорить про нього лише іноді. Він підкреслює Божу всемогутність, уникаючи всього, що могло би схилити члена Вибраного Народу до дуалізму. Сатана в Старому Завіті представлений як особа, яка підпорядкована владі Бога. Метою диявола є шкодити людині та справі її спасіння. У Новому Завіті про сатану згадується в контексті приходу Месії, спасіння і відкуплення, що означає упадок сатани та перемогу над ним та його царством. Тому наука про сатану в Новому Завіті розміщена в христологічному контексті. Диявол зображується як противник Ісуса та Його учнів. І хоча у самих Євангеліях про сатану та демонів говориться в багатьох місцях, однак сама демонологія є побічною темою в Новому Завіті. Центральною темою є проповідь Ісуса про Боже царство та про спасенне та всесвітнє значення муки, смерті та воскресіння Христа, а також прихід Святого Духа. У тому контексті говориться про зло, яке переможене Ісусом завдяки Його спасенній місії. Також Дух Святий діє в Церкві та допомагає її членам перемагати силу зла.  

В офіційних роз’ясненнях Церкви наука про сатану теж займає маргінальне місце. Церква ніколи не мала наміру формулювати напряму детальних суджень про істоту сатани і демонів. Доказом того теж поміж іншим є факт, що згадка про сатану та демонів не присутня в жодному старохристиянському символі віри. Наука Церкви про сатану і демонів ніколи не була і не є автономною, але завжди розглядається в контексті навчання про Триєдиного Бога. Тому в стосунку до ієрархії теологічного спадку демонологія займає підпорядковане та побічне місце. Цього не може змінити навіть сучасне зацікавлення темою демонів і сатани, окультизмом і спіритизмом. Переоцінювання діяння диявола і шукання його у всіх речах віддалює християнина від Доброї Новини (Євангелії) і поступово стає злою новиною. А така постава є так само небезпечна, як і цілковите заперечення чи легковаження діянням злого духа.  

Наслідки переоцінювання активності диявола 

Коли хтось шукає диявола у всіх речах, таким чином починає переоцінювати діяння сатани у світі. А така постава приводить до демонізації всього створіння, що віддаляє християнина від послання Євангелії та створює враження, що саме християнство є дуалістичною релігією, а Христос у справі спасіння не переміг зло до кінця. Але в такому випадку вже не можна говорити про християнство, але радше про неогнозу чи неоманіхейство. Особа, яка у всякому створінні бачить зло, певним чином заперечує християнській теологічній правді, котра говорить, що все, що Бог створив, є добре (пор. Бт. 1,4.10.12.18.21.25.31). Що більше, переоцінюючи силу сатани, християнин певним чином підтверджує сенс культу сатани і сатанізму. 

Часто такі люди теж люблять вдаватися до екзорцизмів як до найбільш дієвого засобу в боротьбі зі злом. Таким чином, принаймні опосередковано, вони недооцінюють дієвість таїнств – хрещення, причастя, покути чи миропомазання. І навіть вони схильні ставити обряд екзорцизму, який не є таїнством, вище самих таїнств. Такий підхід може допровадити до зловживань екзорцизмами, які повинні проводитись певним визначеним священиком і виключно за згодою єпископа. Ця практика Церкви показує, що до справи екзорцизмів потрібно підходити з особливою розсудливістю і обережністю, щоби не шукати диявола там, де його немає. Тому теж у щоденному житті в боротьбі зі злом результативними є в першу чергу таїнства, встановлені самим Христом, натомість екзорцизми є засобом боротьби з дияволом в екстремальних ситуаціях, особливо при виразному опануванні людини злим духом.  

Переоцінювання діяльності сатани приводить, хоч і опосередковано, до висновку, що свобода людини є певним чином обмежена і що ми стикаємось з чимось детермінованим. Це б означало, що радше сатана, а не людина, є відповідальним за чинення гріхів. На підтвердження цієї думки навіть би можна було посилатись на біблійний опис первородного гріха, після вчинення котрого Бог запитав Єву: Чому ти це вчинила? На що вона відповіла: Змій дав мені і я їла (Бт. 3,13). 

Зі всього вище сказаного варто зробити висновок, що не можна легковажити існуванням та діянням сатани в світі. Однак не потрібно теж його шукати у всіх речах, адже така постава може провадити до висміювання християнства, і теж самого Бога, що звільнив нас з-під влади темряви і переніс нас до царства Свого улюбленого Сина, в котрому маємо відкуплення – прощення гріхів (Кол. 1,13-14). Будучи християнами, ми покликані шукати Бога у всіх речах і проголошувати Добру Новину (Євангелію) про перемогу Христа над смертю, гріхом, сатаною і пеклом.