о. Юзеф Августин ТІ  

Дві святі: канонізована і неохрещена 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

«Ізраїль розпізнав сам себе у Божому «ні», сказаному щодо наївних людських претензій. [...] Слухаючи Боже «ні», Ізраїль визнав себе Божим слугою, простою людиною перед обличчям Божого маєстату. У тому «ні» спалюються усі суто людські прагнення, та очищується наше розуміння Божої волі. [...] Відкриття того, що не є Богом, є умовою всього нашого пізнання Бога. На цьому ґрунті євреї стали молитвою. Ізраїль не є ані народом, ані державою, ані расою, але молитвою» (Євгеній Розенсток-Хюссі). 

Пам’ятаю моє велике здивування, коли навесні 1997 року під час перебування в єзуїтському домі у м. Варезе на півночі Італії, переглядаючи скромну домашню бібліотеку, я випадково натрапив на дві книжки Етті Гіллесум: Щоденник та Листи. Прочитавши кілька сторінок, я усвідомив, що це незвичні книги. Спочатку я сам усе прочитав, а потім ділився ними з реколектантами, особливо зі студентами та учнями, кожного разу переконуючись у силі слів, написаних посеред кривавого переслідування і великих духовних змагань їх авторки. 

Етті Гіллесум, молода єврейка, яка інтенсивно шукала своєї людської та духовної ідентичності, рясно черпала зі Старого та Нового Завітів, але не дійшла до Церкви і не прийняла хрещення, хоча захоплювалась Ісусом та Його Євангелією. Вона не може бути канонізована, незважаючи на її людську та духовну величність, але я особисто вважаю її своєю «приватною святою». Багато разів, у дусі спілкування святих, я прикликав Етті у тиші серця, і не можу заперечити своєму духовному враженню, що вона товаришує мені під час моїх зустрічей з людьми та під час мого писання. Колись я навіть безпосередньо так до неї звернувся: «Мабуть, Етті, ти і не думала, що будеш проповідувати разом з католицьким священиком, а навіть гірше – з єзуїтом?». 

1. Життя, Щоденник і Листи Етті Гіллесум для мене дивним чином перегукуються із життям св. Терези від Дитятка Ісус і її Історією однієї душі. Хоч треба наголосити, що життєва дорога Етті була зовсім несхожою із дорогою Терези, адже св. Тереза все своє життя була людиною бездоганної моральності, натомість Етті – «мирською» жінкою, котра не уникнула великих помилок (вона дає про це щире свідчення у першій частині Щоденника). З іншого боку, коли взяти до уваги великий запал їх духовного досвіду, про який свідчать їх листи, то обидві мені здаються дивовижно схожі одна на одну. 

Передусім, обидві вони досвідчили безпосередньої загрози смерті і обидві померли у молодому віці: Тереза через хворобу, у віці двадцяти трьох років, а Етті у віці двадцяти шести років, під час гітлерівських переслідувань. Безпосередня загроза смерті як для Терези, так і для Етті була незвиклим «каталізатором» до пришвидшеного, ба навіть ґвалтовного людського і духовного дозрівання. Це безперечно саме їх стосуються слова з Книги Мудрості: «Завчасу осягнувши досконалість, пережили часів багато. Їхні душі сподобались Господу, тому поспішно забрав їх до себе» (пор. Муд.4, 13-14). Обидві також впровадили у своє життя слова Ісуса: «Царство Небесне здобувається силою» (Мт.11, 12). Своєю безкомпромісністю духа вони довели, скільки творчої енергії дрімає в людині і яких вершин містики вона може досягти протягом навіть кількох років, при умові цілковитого віддання себе в руки Господа, поконання в собі злих схильностей (у цьому випадку пихи та ненависті) і присвяти себе до кінця на служіння людям. Обидві власне так і вчинили. І тому вони так схожі між собою. 

2. Обидві, на зразок святих, мали правдиво містичне ставлення до страждання. І хоча важко порівнювати великі духовні терпіння Терези із психічними випробуваннями та фізичними тортурами Етті, які вона досвідчувала під час перебування у концентраційних таборах Вестерборку та Аушвіц, однак обидві проявили себе надзвичайно мужніми, загартованими духовно і віруючими у глибокий сенс страждання, яке віддане Богу. Тереза писала в Історії однієї душі: «Я відчула, як народжується у мені велике прагнення страждання з одночасною впевненістю, що Ісус зберіг для мене багато хрестів; мене переповнювали настільки великі утіхи, що вважаю їх за найбільші ласки свого життя. Страждання приваблювало мене, захоплювало мене своєю красою, хоча я його ще не добре пізнала. До того часу, коли терпіла, то самого терпіння ще не любила; від того ж дня відчула до нього правдиву любов. Відчувала також прагнення, щоби любити виключно Господа і лише в Ньому шукати радості». Також Етті переживала глибоко духовний вимір страждання. За майже три місяці до мученицької смерті в Аушвіц вона писала до свого приятеля Гана Вегеріфа: «Коли я вмивалась сьогодні зранку, з глибини серця визнала своїй подрузі більш-менш наступне: Душа – це такий нескінченно великий простір, що трохи фізичних незручностей не мають великого значення. Я не відчуваю, що у мене відібрали свободу. По суті ніхто не може мені вчинити кривду. […] Можна терпіти, але це ще не привід впадати у розпач». Ще п’ять днів перед транспортуванням писала до своєї подруги Марії Туінцінг: «Ми самі ще повністю цього не усвідомлюємо: нас відзначили стражданням на все життя, котре незважаючи на все є неймовірно добрим у своїй незвіданій глибині». Такі слова в передпокою пекла, яким був табір у Вестерборку, могла сказати лише свята жінка. 

3. Також обидві вони, хоч жили поруч безпосередньої загрози смерті і щоденно зазнавали терпінь, вміли відкривати красу і радість життя та були щасливими. «Я щасливіша у Кармелі – пише Тереза в Історії однієї душі, – навіть серед зовнішніх та внутрішніх труднощів, ніж коли жила у світі, оточена різними вигодами життя, а передусім розкошами батьківського дому». Сестра Женев’єфа від Найсвятішого Обличчя у спогадах про Терезу наводить інші її слова: «Під кінець мого життя в монастирі відчуваю себе настільки щасливою, наскільки це собі можна уявити тому, що ніколи не шукала себе». Таке саме щастя, радість та красу життя переживала також Етті під час пекла переслідування в Амстердамі, а потім в таборі Вестерборку. Усвідомлення терпіння не затіняло у ній досвіду краси життя: «Я відчувала лише довіру та вдячність, що життя є таке прекрасне – писала 25 лютого 1942 року. – Це є історичний момент, але не тому, що невдовзі піду до садиби гестапо. Він випливає з факту, що хоча життя є прекрасне і дає стільки можливостей для розвитку, я знаю, що станеться, як тільки впустять мене до середини». Ніщо не може затримати віри Етті в добро і красу людського життя: ані ненависть ворогів, ані теж жахливі умови життя в таборі. «Вірю, що в житті можна відкривати щось позитивне незалежно від обставин, але маємо право це казати тільки тоді, коли самі не уникаємо найгірших ситуацій» – написала до свого друга Осіяса Корманна 2 листопада 1942 року. 

На моє переконання, Тереза та Етті були правдивими святими, містичками. Такою офіційно була визнана св. Тереза від Дитятка Ісус. Однак читання Щоденника та Листів Етті Гіллесум виводить на яв незвичний духовний досвід, зроджений в пеклі Голокосту: безмежна довіра до Бога, дитяча простота і відкритість, цілковите віддання себе ближнім, а передусім велика перемога над ненавистю, яка природно народжувалась під час переслідувань. «Я знаю, – писала під кінець грудня 1942 року до друзів, – що ті, хто ненавидять, мають на те беззаперечні причини. Але чому ми повинні ввесь час обирати найлегшу і найдешевшу в моральному сенсі дорогу? У таборі я глибоко переконалась, що кожен атом ненависті, звернений у цей світ, чинить його ще більш неприязним, ніж він є. Я думаю, можливо по-дитячому, але вперто, що лише любов, про яку писав колись єврей Павло у тринадцятому розділі першого листа до мешканців Коринту, мала би змогу вчинити, щоб ця земля трошки більше була придатною до життя на ній». Тереза пів віку перед цим (8 вересня 1896 року) дуже схоже писала про любов: «Я зрозуміла, що любов замикає на собі всі покликання, що любов є усім, обіймає всі часи і всі місця». Переконуючись у нескінченній любові Бога, обидві відкрили, що лише любов є лікарством на всі хвороби, які переживає світ. Керуючись любов’ю, Тереза у віці п’ятнадцяти років вступила до монастиря, а Етті Гіллесум також з причини любові добровільно зголосилась до концентраційного табору Вестерборк, аби служити братам. Таку власне Етті відкриваємо в Щоденнику і саме це чинить її подібною до святих того рангу, що і св. Тереза від Дитятка Ісус чи теж св. Максиміліан Кольбе, який також помер в Аушвіц, віддаючи з любові життя за братів. 

4. Тереза та Етті залишили по собі лише «скромні» особисті нотатки, написані для себе чи кількох близьких осіб, і вони не призначались для опублікування. Тереза їх писала з наказу своєї настоятельки, Етті – з наказу серця. Однак важко заперечити, що обох супроводжувало якесь незвичайне духовне натхнення. Вони не були свідомі того, що станеться з їх листами після смерті, яку обидві передчували. Якщо Тереза могла сподіватись, що її листи збережуться десь у монастирському архіві в Лізьє, то Етті не могла мати жодної певності, що її поспішно написані зошити перетривають воєнну завірюху. Але саме завдяки тим приватним нотаткам обидвох жінок світ пізнав їх незвичайне життя і свідоцтво палкої любові. Порівнюючи авторку Щоденника з авторкою Історії однієї душі я не маю наміру розпочинати якого публічного культу Етті Гіллесум. Я лише прагну поділитись моїм свідченням духовної зустрічі з особою і листами Етті Гіллесум. 

5. Щоденник і Листи Етті Гіллесум написані гарною літературною мовою і містять багату літературну форму. І тут Етті інша ніж Мала Тереза. Нічого дивного. Життєвий і літературний досвід Етті був не лише довший на кілька років, але й багатший. Етті говорить про захоплення читанням класиків світової літератури (наприклад Достоєвського і Рільке), чого не мала Тереза. Обидві зростали у двох різних світах і їх розділяв проміжок часу в півстоліття. Тереза померла у 1897 році, Етті – в 1943. 

Творчість голландської єврейки дочекалась належного визнання на Заході. Зрештою, Етті передчувала свій літературний талант і в майбутньому хотіла стати письменницею. Це прагнення парадоксально здійснилось через багато років після її смерті. Творчість Етті Гіллесум уже вписана в європейську культуру як велике свідоцтво перемоги постави милосердя і служби над жорстокістю і ненавистю, яку проголошують і практикують тоталітарні ідеології. На початку XXI століття, коли знову відроджуються демони ненависті, сьогодні перевдягнені у терористів і тих, хто з ними бореться, її велике свідоцтво співчуття до жертв і пробачення злочинцям стає як ніколи актуальним.