о. Яцек Прусак ТІ
Над слуханням
переклала Ліля
Старосельська-Ортинська
У всіх релігіях слухання відіграє якусь роль,
але в «біблійному світі» воно стало ключем до розуміння
таємниці Дійсності, справою екзистенції. Цілу історію
Вибраного Народу можна охарактеризувати таким критерієм:
як слухали, чого не дочули, що залишили без відповіді на
заклик Шема, Ізраель. Такі думки про слухання навіює нам Біблія.
Така є дорога слухання для кожного з
нас:
«Наслухуй, моє серце, як
Лише святі слухали: що аж потужний
заклик
Ніс їх понад землю, та вони клякали
далі,
Неправдоподібні, і на це не
зважали:
Так були заслухані. Ні, щоби міг і
зміг
Притримати голос Бога. Та слухай сильного
подуву,
Тої тривкої вісті, що кшталтується з
тиші.
Від тамтих молодих померлих лине до тебе її
шепіт.
Коли входив у церкви Риму і
Неаполю
Чи не промовляла в мирі до тебе їх
доля?...»
У всіх релігіях слухання відігравало якусь
роль, але Слово і його діяння у світі є ключовим
елементом християнства: «На початку було Слово… усе через
Нього постало» (пор. Ів. 1, 1). Усе стається через слова,
що промовляються, і слова, що вислуховуються. Слухання
видається річчю простою, але однак чи ми в змозі
слухати?
У щоденному житті найчастіше слухаємо самі
себе, а інших тоді, коли ми самі є в центрі уваги, і якщо
в цьому безкінечному монолозі з’являється «інший», то як
той, котрий нас не (по)чув. Якщо врешті нас вистачає на
те, щоби роздумовувати над «етикою слухання», то
найчастіше в ситуації, коли нас хтось не розуміє, цей
хтось стає інтервентом у нашому мовленні. Слухання не
дається нам легко, і це не проблема виховання чи
темпераменту. Слухаємо і говоримо, ніби це є щось
звичайне і природне, вважаючи, що в цьому немає жодної
таємниці. Дуже часто забуваємо, що «хто справді хоче
промовляти до іншого, чинить це підбираючи слова, бо
вірить в безконечність того, що одна людина сказати не
може, і власне тому, що не вдається одній, починає
звучати в іншій». Однак часто ми нічого не чуємо і нічого
в нас не починає звучати, бо ми є «наповнені по вінця, а
слухання вимагає мовчанки, тиші, пустки, внутрішнього
упокорення, пережиття вбогості. Хочу, щоби мене збагатив,
промовляючи до мене, навчаючи мене. У почутті ситості
завжди є погорда: що ти мені можеш дати, нічого не хочу
від тебе довідатись, нічого не можеш мені сказати».
Не йдеться про те, щоби слухати банальні слова
і їх декламувати. Слово – це не іграшка, але є так
близько пов’язане з істотою нашої людськості, що повинно
бути проголошене і вислухане з увагою.
«Слухати когось уважно – це в нашому неуважному
віці найкрасивіша форма зичливості, початок всяких
глибших стосунків». «Розмовляю, коли чую, що інший «до
мене» говорить. Чую, «що» говорить, коли сам замовчу;
коли його «заїкання» не хотітиму перекладати на мову моїх
слів, «освоєних» слів, але розпізнаю в них сліди
«Іншого», котрого не можу висказати в слові».
Звідки ж брати натхнення до «глибшого»
слухання, чинячи з нього роздум над таємницею зустрічі з
«іншим»? Особисто я черпаю його з двох джерел. З
крокування поруч з особою в її духовному розвитку
(найчастіше в рамках ігнатіанських реколекцій) та з буття
при іншій особі в моментах житейських труднощів (в рамках
психологічної допомоги). Це є дуже привілейовані
зустрічі, котрі стали для мене своєрідною лабораторією
слухання. Не знаю, чи завдяки їм я став кращим слухачем,
але пізнав, яку силу має слухання. Завдяки тим зустрічам
переконався, що кожен має свою історію, а кожне слово (в
нас) має свою біографію. Говорити, спілкуватися з кимсь –
то творити в слухачеві свій образ. Переривання словесного
контакту сприймаємо як терпіння, загрозу для власних
підстав існування. Колись це гарно підмітив о. Януш Ст.
Пасерб: «говоримо проти самотності і страху». Тугою
нашого серця є однак «слухати, щоби зустрітись.
Вислухати. Тим часом зустрічаються наші монологи і це є
гірше, ніж ми би просто разом
помовчали».
Почути слово – це значить щось відкрити, бо як
говорив Жак Лакан, людина, котра говорить, ділиться
хлібом правди зі своїми друзями, (також) ділячи з ними
брехню. Завдяки психоаналізу мені стало зрозуміло, що,
коли говоримо, ми стаємо кимсь; натомість коли мовчимо,
виявляється, ким ми є. Це є віра в людину, що залишається
неосягненою в самому слові. Це є віра в слово, котре
ставить мене (нас) у правді. Метою слухання для мене,
принаймні в цьому контексті, є почути щось, що було
сказано в правді. Те Слово має таку силу –
вислухане!
|