о. Яцек Прусак ТІ  

Над слуханням 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

У всіх релігіях слухання відіграє якусь роль, але в «біблійному світі» воно стало ключем до розуміння таємниці Дійсності, справою екзистенції. Цілу історію Вибраного Народу можна охарактеризувати таким критерієм: як слухали, чого не дочули, що залишили без відповіді на заклик Шема, Ізраель. Такі думки про слухання навіює нам Біблія. Така є дорога слухання для кожного з нас: 

«Наслухуй, моє серце, як  

Лише святі слухали: що аж потужний заклик 

Ніс їх понад землю, та вони клякали далі, 

Неправдоподібні, і на це не зважали: 

Так були заслухані. Ні, щоби міг і зміг 

Притримати голос Бога. Та слухай сильного подуву, 

Тої тривкої вісті, що кшталтується з тиші. 

Від тамтих молодих померлих лине до тебе її шепіт. 

Коли входив у церкви Риму і Неаполю 

Чи не промовляла в мирі до тебе їх доля?...» 

У всіх релігіях слухання відігравало якусь роль, але Слово і його діяння у світі є ключовим елементом християнства: «На початку було Слово… усе через Нього постало» (пор. Ів. 1, 1). Усе стається через слова, що промовляються, і слова, що вислуховуються. Слухання видається річчю простою, але однак чи ми в змозі слухати? 

У щоденному житті найчастіше слухаємо самі себе, а інших тоді, коли ми самі є в центрі уваги, і якщо в цьому безкінечному монолозі з’являється «інший», то як той, котрий нас не (по)чув. Якщо врешті нас вистачає на те, щоби роздумовувати над «етикою слухання», то найчастіше в ситуації, коли нас хтось не розуміє, цей хтось стає інтервентом у нашому мовленні. Слухання не дається нам легко, і це не проблема виховання чи темпераменту. Слухаємо і говоримо, ніби це є щось звичайне і природне, вважаючи, що в цьому немає жодної таємниці. Дуже часто забуваємо, що «хто справді хоче промовляти до іншого, чинить це підбираючи слова, бо вірить в безконечність того, що одна людина сказати не може, і власне тому, що не вдається одній, починає звучати в іншій». Однак часто ми нічого не чуємо і нічого в нас не починає звучати, бо ми є «наповнені по вінця, а слухання вимагає мовчанки, тиші, пустки, внутрішнього упокорення, пережиття вбогості. Хочу, щоби мене збагатив, промовляючи до мене, навчаючи мене. У почутті ситості завжди є погорда: що ти мені можеш дати, нічого не хочу від тебе довідатись, нічого не можеш мені сказати».  

Не йдеться про те, щоби слухати банальні слова і їх декламувати. Слово – це не іграшка, але є так близько пов’язане з істотою нашої людськості, що повинно бути проголошене і вислухане з увагою. 

«Слухати когось уважно – це в нашому неуважному віці найкрасивіша форма зичливості, початок всяких глибших стосунків». «Розмовляю, коли чую, що інший «до мене» говорить. Чую, «що» говорить, коли сам замовчу; коли його «заїкання» не хотітиму перекладати на мову моїх слів, «освоєних» слів, але розпізнаю в них сліди «Іншого», котрого не можу висказати в слові».  

Звідки ж брати натхнення до «глибшого» слухання, чинячи з нього роздум над таємницею зустрічі з «іншим»? Особисто я черпаю його з двох джерел. З крокування поруч з особою в її духовному розвитку (найчастіше в рамках ігнатіанських реколекцій) та з буття при іншій особі в моментах житейських труднощів (в рамках психологічної допомоги). Це є дуже привілейовані зустрічі, котрі стали для мене своєрідною лабораторією слухання. Не знаю, чи завдяки їм я став кращим слухачем, але пізнав, яку силу має слухання. Завдяки тим зустрічам переконався, що кожен має свою історію, а кожне слово (в нас) має свою біографію. Говорити, спілкуватися з кимсь – то творити в слухачеві свій образ. Переривання словесного контакту сприймаємо як терпіння, загрозу для власних підстав існування. Колись це гарно підмітив о. Януш Ст. Пасерб: «говоримо проти самотності і страху». Тугою нашого серця є однак «слухати, щоби зустрітись. Вислухати. Тим часом зустрічаються наші монологи і це є гірше, ніж ми би просто разом помовчали». 

Почути слово – це значить щось відкрити, бо як говорив Жак Лакан, людина, котра говорить, ділиться хлібом правди зі своїми друзями, (також) ділячи з ними брехню. Завдяки психоаналізу мені стало зрозуміло, що, коли говоримо, ми стаємо кимсь; натомість коли мовчимо, виявляється, ким ми є. Це є віра в людину, що залишається неосягненою в самому слові. Це є віра в слово, котре ставить мене (нас) у правді. Метою слухання для мене, принаймні в цьому контексті, є почути щось, що було сказано в правді. Те Слово має таку силу – вислухане!