о. Йосиф Августин ТІ  

Як птахи взимку 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

«Слово «Бог» зарезервоване для Отця і Його характеризує як Отця: існує лише один Бог – Отець». (Франсуа-Ксавер Дюрвелл) 

«Діти потребують батька. Тому батькові не можна більше залишатись осторонь. Відсутність батька повинна врешті скінчитись. Наше суспільство, що виховане без отців, повинне врешті доцінити вартість батьківства. Суспільство потребує автентичних отців.» (Герман Беллінгер) 

Фундаментальною причиною кризи батьківства у сучасній цивілізації є, безсумнівно, глобальна відмова від Бога як Отця, що почалася ще в часи Просвітництва. Лешек Колаковскі в есе Наш веселий апокаліпсис. Проповідь на кінець віку пише: «Просвітництво знищило віру, а через те – підставу нашої моральної безпеки, і безпеки пізнання; одне та інше було підважене скептичним раціоналізмом. […] Засади Просвітництва відверто ворожі християнським традиціям. Це був […] ідольський, напівгностичний проект внутрішньо-світового само-спасіння людини. […] Просвітництво, вивищуючи людину до гідності потенційно всемогутнього творця, насправді деградувало її до рівня тварини; розрізнення добра і зла поступилося місцем утилітарним критеріям. Фундаментальні зв’язки, які підтримували людську спільноту (родина і релігія), були раптово розірвані». 

Відкинення віри в Бога як праджерела людського існування і любові ранить людину і вдаряє в основні зв’язки, що були і є підставами її життя: зв’язки подружні, родинні, батьківські і материнські. Якщо Бог-Отець помер, перестало існувати джерело любові і життя. Смерть Бога стає причиною смерті Його найпрекраснішого створіння, яким є людина.  

Що ж сталося все-таки з людиною в тій її релігійній і моральній ситуації, в котру потрапила? «Чи від тамтого часу, після довгого періоду примушеного чи добровільного атеїзму, людина стала щасливішою і більш людяною?». Скоріш навпаки, відповідає кардинал Годфрід Даннілс. «Людина втратила свою душу, світ зробився вражаюче холодний. Коли батько відходить, дітей огортає холод. Коли зникає Бог, люди шукають інших джерел тепла. Однак де їх знайти? Батька вже немає, ми всі сироти. Так, коли тато зникає, діти трясуться від холоду. Ціла наша цивілізація ніби вихолола, в тому числі любов. Ми є як птахи взимку. В очікуванні громадимося навколо малочислених джерел тепла, в тих останніх місцях нашої цивілізації, де під жаринками залишається трошки полум’я – це любов і святкування, часто зведене до форми еротичної гарячки. Але це все не може повернути нам тепла. Вогонь вже не горить – і в прямому, і переносному значенні. Отже де є сонце? Де Бог? Без Нього вогонь є лише солом’яним, що триває дуже коротко, закоротко, щоб дійсно обігріти дітей». 

Особливою ознакою сирітства і холоду, в яких живе людина, є деструкція родини, і одночасно батьківства. Без Бога-Отця людина перестає розуміти себе і своє покликання до любові та передавання життя. Власне на таку деструкцію родини вказує Папа сучасній цивілізації: «Жінка буває предметом для чоловіка. Діти стають перешкодою для батьків. Родина стає інституцією, що обмежує свободу своїх членів». Цивілізацію, що в такий спосіб трактує людську любов, Іван Павло ІІ називає «цивілізацією речей, а не осіб». «Що може витворити культура, де немає батька?» – запитує Йосиф М. Верлінд. «Та культура продукує дітей, котрі не знають, ким вони є», відповідає. 

Відкидання Бога як Отця ставить під сумнів подружню і батьківську любов. Навіть найбільш очевидні, природні засади і правила, котрими до сих пір керувалася подружня і батьківська любов, були осміяні, підважені і відкинені. Однак усе, що люди роблять наперекір Богу і вписаним в натуру людини Його законам, обертається проти них самих в той час, коли шукають повнішої зрілості та більшого щастя для себе і ближніх. Бо людина не є творцем самої себе і не може створити нових правил і засад для подружньої любові і батьківства. Натомість зобов’язана відкривати, приймати і впроваджувати в життя те, що Бог при створенні заклав у неї. І тільки тим способом може сягати зрілості, ставати щасливою та ощасливлювати інших. 

Аби оздоровити зранене батьківство, каже кардинал Годфрід Даннілс, нам потрібно «знову віднайти синівський зв'язок з Отцем. А це можливо. З-під того прометейського утвердження себе, на порозі зрілості нашої цивілізації може витриснути нова натуральність, віднайдена спонтанність. Це повторне дитинство не буде таким же, як перше, оскільки перейшло через вік критики. Тому буде інше. Але віднайде радість і простоту, збагачену плодами терпіння. Ісус говорить: Якщо не навернетесь і не станете як діти, не ввійдете до небесного царства (Мт. 18, 3). Правдиве дитинство нам доступне, потрібно просити про нього, прийняти його як ласку. Ось що може нас вилікувати: віднайдене почуття нашого Божого синівства, вхід у повторне дитинство, перехід від знання до мудрості, від голови до серця. Віднайти Бога як Отця, увійти з Христом у досвід синівства – ось що пропонує християнська віра. Це вона несе глибоку силу, що може оздоровити нашу цивілізацію». 

Криза подружньої і батьківської любові, якщо буде сприйматись чоловіками і жінками як виклик, може стати неповторним шансом для нового відкриття краси і радості батьківства. Однак чоловіки повинні спершу подолати кризу власної чоловічої тотожності. Бо зріле батьківство може бути побудоване на зрілій чоловічості, мужності. Сини зможуть вчитися при батьках, як ставати мужчинами, лиш тоді, коли самі батьки будуть мати внутрішнє почуття власної чоловічої тотожності.