о. Даріуш Ковальчик ТІ  

Батьківство, об’явлене на хресті 

переклала с. Олена Невінська 

Друга з шести істин віри звучить так: «Бог – справедливий суддя, котрий за добро нагороджує, а за зло карає». Як це узгодити з правдою про Бога-Отця, котрий є Любов’ю? Не вмію думати про Бога як про Тата, котрий мене любить, коли десь на горизонті маячить постать суворого судді, котрий зважує мої погані вчинки. 

Почнімо від шести істин віри, котрих діти навчаються на катехезі. Саме формулювання «шість істин віри» може наштовхувати на думку, що ці шість тверджень виражають те, що становить суть християнської віри. Але так є лише частково. Основою нашої віри є Біблія і живе Передання (Традиція) Церкви, через які Бог виходить назустріч кожному поколінню. Формули катехізису мають обмежену цінність. Вони часто є дітищем свого часу і самі по собі виражають не стільки суть Євангелія, скільки якесь історично обумовлене його розуміння. 

У новітні часи, як і в середньовіччі, часто зловживалось євангельськими образами Божого суду. Як наслідок – зловживалось також істиною про гріх. До ХІХ століття у Церкві переважав песимізм, згідно з яким людство – це маса створінь, достойних осудження (massa damnata), з яких небагатьом вдасться врятуватись. Людське життя виглядало як битва за те, щоб ухопитись за борт і увійти на палубу корабля спасіння, який пливе посеред вирів осудження. Святий Людовик Гріньон де Монфор проголошував – начебто спираючись на видіння багатьох святих – що спасіння отримає лише одна людина на десять тисяч. Перебільшення в описах реальності гріха та остаточного суду сягає св. Августина, котрий – хоч безсумнівно був богословським генієм і до того ж проголошений святим – та в деяких питаннях негативно вплинув на цілі століття християнства. Перебільшений песимізм щодо природних здібностей людини, демонізація сексуальної сфери та перебільшення ваги гріхів, які її стосуються, чи також різного роду теорії, які проголошували спасіння небагатьох, а осудження багатьох – це зокрема спадщина саме Августина та його учнів. Цей песимістичний образ людини був пов’язаний зі сприйняттям Бога як грізного та вимогливого судді. Постать безжального Бога знаходила своє вираження в розумінні сенсу жертви Христа як кривавого відшкодування Отцю, котрий вимагає відплати. Впродовж віків у проповідях рідко говорилось про Божу лагідність. Католицьке проповідництво поширювало релігію, в якій суворість Бога брала верх над милосердям, а відчуття гріховності над свідомістю прощення. 

Шість катехізисних істин віри є певною мірою плодом саме такої релігійності. Варто зауважити, що хоча в центрі Євангелія стоїть речення «Бог є любов» (1 Йн 4, 8), то в шести істинах віри слово «любов» взагалі не з’являється. Наголошується натомість суд, справедливість, покарання і нагороду. Наважуюсь ствердити, що ініціація дітей у християнство була би більш плідною, якби їм не казали вивчати напам’ять, що «Бог є справедливий суддя». Труднощі з досвідом Бога як люблячого Батька однак є значно поважніші, ніж катехізисне формулювання. 

Один хлопець не хотів під час молитви промовляти слів «Отче наш». Коли його запитали, чому він не хоче так молитися, відповів, що його батько часто повертається додому п’яний і влаштовує скандали. На жаль, подібні випадки зовсім не є рідкісними. Часто негативний життєвий досвід проектується на наш образ Бога. Уявлення та асоціації, які нам були наче «вдруковані» в дитинстві, залишаються десь в нас, хоча б у підсвідомості, і впливають на наші почуття та реакції. Може це бути образ Бога як суворого старця з сивою бородою або враження, що Бог постійно за нами підглядає, чигаючи лише на найменшу нашу похибку. Відомий французький філософ, Жан Поль Сартр, виніс з дитинства власне уявлення про Бога-підглядача. Колись малий Сартр поплямив килим. Хотів спочатку усунути пляму, а потім – коли побачив, що це складно – вирішив, що її тільки прикриє, щоб не було видно. В певному моменті усвідомив собі, що ці всі його старання бачить Бог. Відчув на собі нестерпний погляд скрізь присутнього Сторожа. І збунтувався проти того Бога, котрий не шанує інтимності та свободи людини. Можливо, що пізніші його філософські праці, в яких вказував, що потрібно відкинути ідею Бога в ім’я гідності людини, випливали не стільки з його інтелектуальних пошуків, скільки з того дитячого пережиття. 

Можна задати питання, чи позиції такого роду є бунтом супроти Бога, чи радше проти його образів і масок, створених самими віруючими. Чи людина відкидає істинного Бога Ісуса Христа, чи радше ідола, якого люди називають Богом? Можна сказати, що деколи той, хто каже: «Не вірю в Бога! Бог не існує!», по суті має рацію. Тому що якщо ми таку людину запитаємо, що вона розуміє під словом «Бог», то виявиться, що когось такого справді немає! Якщо в комусь вкорінена ідея Бога-Отця, створена на зразок поганого батька, котрий повертається додому нетверезий, або на зразок безжального підглядача, то він не помиляється, коли доходить до висновку, що такий Бог не існує. Проблема полягає у тому, щоб вказати йому інший, євангельський образ Отця, котрий безумовно любить кожну людину: А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого – Ісуса Христа (Йн 17, 3) 

Проблему наших фальшивих образів Бога-Отця частково пояснює нам початок Книги Буття. Хитрий змій поволі вливає у серце жінки свою брехливу катехезу: «Бог тебе не любить; обмежує лише тебе своїми заповідями і не дозволяє розвинути твої чудові можливості». Більше того, сатана обіцяє життя і необмежене знання: Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло (Бут 3, 4-5). Тобто Бог показаний у сатанинській спокусі як противник людського життя. Подібній катехезі піддався блудний син. Дійшов висновку, що батько його обмежує, і тому сказав: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає (Лк 15, 12). Це значило: «Біля тебе не можу жити повним життям». Злий дух підсовує нам фальшиві образи Бога-Отця, щоб ми дійшли висновку, що з таким Богом не хочемо мати нічого спільного, що без нього буде нам краще. 

Вищезгадану брехню передаємо один одному з покоління у покоління, деколи – парадоксально – в християнській проповіді і катехезі: «Мусиш заслужити собі на Божу любов; старайся осягнути досконалість, тоді Він буде прихильним до тебе». До прийняття такого роду передання може нас схиляти наш життєвий досвід. Може хтось запам’ятав собі з дитинства голос матері: «Якщо ти так зробиш, то мама не буде тебе любити». Може хтось інший багато разів був розчарований і зранений. Тому що людська любов починається прекрасно і спричиняє те, що людина живе наче в екстазі, але потім виявляється обмеженою і деколи завмирає, залишаючи по собі гіркий смак несповнення. Людина тоді починає сумніватись не лише в існування безкорисливої любові між людьми, але також в Божій любові. Євангеліє перестає бути Доброю Новиною, обітницею і дефінітивним свідченням Бога на користь людини, а стає тягарем, правом, якого треба дотримуватись, щоб заслужити собі на прихильність Бога. Справжня катехеза Ісуса розбиває це замкнуте коло. Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками – проголошує св. Павло (Рим 5,8). Отже, Отець нас полюбив, коли ми були грішниками, тобто Його ворогами, і послав Свого Сина до нас, грішних, малих і загублених. Можна сказати, що Бог любить нас не тому, що ми є добрими, а тому, що потребуємо Його любові, щоб бути добрими. 

Вищевикладені роздуми могли б навести на думку, що оскільки людський досвід темряви заважає, а навіть чинить неможливим відкриття на звістку про милосердного Бога-Отця, то спочатку потрібно вилікувати життєві зранення, а лише після цього довіритись Богу. Такий підхід до справи не був би властивим. Адже це не так, що потрібно піддатись якомусь психоаналізу, котрий наприклад вилікує наші стосунки з земним батьком, щоб допіру потім повірити Ісусові, який відкриває нам Отця. Євангеліє не було б Доброю Новиною, якби не обіцяло духа благословіння посеред страждань і протистояння, також тих найскладніших – внутрішніх. Таких протистоянь досвідчував також Апостол Павло. Тому розпачливо запитував: Хто мене визволить від тіла тієї смерти? Але одразу ж дав відповідь: Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого! І в захопленні вигукує: ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім (Рим 8, 38-39). Саме така постава становить суть блаженств з Нагірної проповіді, а також ядро християнства. 

Справжня християнська катехеза постійно нам нагадує, що остаточною мірою ідеї батьківства не повинен бути наші людські випробування, але Боже Слово, кульмінацією якого є смерть і воскресіння Ісуса. на Христовому хресті бачимо не Бога, котрий нас осуджує, але Бога, котрий віддає життя за своїх дітей і прощає своїх переслідувачів, тому що вони «не відають, що чинять» (Лк 23,34). Якщо правдою є те, що наш негативний життєвий досвід ускладнює нам прийняття біблійного послання про Отця, котрий нас любить, то набагато більше фундаментальною є правда про те, що Слово Боже має силу зцілити наші життєві зранення і зарадити тому, чого нам бракує, в тому числі якщо бракує досвіду доброго земного батька. Той, хто справді досвідчив присутності Отця, якого об’явив Ісус, і серцем зрозумів Його відвічний план, той здатний, як у сприятливому часі, так і посеред зневаг, маючи добре чи дуже важке дитинство, зберегти душевну рівновагу та внутрішній спокій. Більше того, благословляє Бога Отця, бо довіряє тому, що Йому належить останнє слово, а буде це слово любові, якої так часто бракує в нашій щоденності без батька…