о.
Даріуш Ковальчик ТІ
Найгарніший із синів
людських
переклала Ліля
Старосельська-Ортинська
Пригадується мені певна жвава дискусія в
спільноті. Йшлося про те, чи Ісус був пристойним
мужчиною, що вирізнявся своєю зовнішністю, чи може
навпаки – був людиною пересічною на вигляд. Прихильники
другої теорії посилалися на слова з Четвертої Пісні
Господнього Слуги: Не було в ньому ні виду, ні
краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в
ньому (Іс. 53,2). Ті, хто відстоював першу гіпотезу,
звертали увагу на те, що євангельські оповіді вказують
(хоч і не безпосередньо), що Ісус вирізнявся не тільки
своїми вчинками і словами, але й зовнішнім виглядом і
поставою. Він мав гучний голос і досить фізичної сили,
щоби поперевертати столи купців у святині. В цій дискусії
було багато аргументів від обох сторін, але до
остаточного висновку не дійшли.
Я вважаю, що в християнській аскезі легко можна
спостерегти думку, котра з певною недовірою трактує
категорію краси з її підставовими засадами форми-фігури і
світла. Те, що красиве, інколи прирівнюється до того, що
зрадливе, мілке, поверхове. В результаті відділяється
краса від добра і правди, при цьому підкреслюючи, що
правда і добро промовляють самі про себе і тому не
потребують зовнішньої краси, яка би могла їх дещо
викривити. Існує острах, що може трапитись так, як у
Квітах Зла
Шарля Бодлера: «Чи спокусі замало, аби бути облудою? Моє
серце безсоромно віддається обману. Чи ти є байдужістю,
дурістю, нудою, маскою чи щитом – Вітаю! Люблю тебе через
твою красу». Сам Ісус громив фарисеїв, кажучи: Горе вам, книжники й
фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху
гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і
всякої нечисти (Мт. 23, 27). Протягом багатьох віків,
наприклад, в теології сакраментів, багато уваги
приділялось правдивості і якості їх здійснення. Натомість
не раз занедбувалась потреба їх достосування до законів
краси і чительності сакраментальних знаків. Священики під
час служіння дотримувались лише того, аби під страхом
скоєння тяжкого гріха як слід виконати усі знаки і жести,
вимовити відповідні слова. Легалізм і моралізм відсували
на другий план красу Літургії, а в результаті – красу
Доброї Новини.
З іншого боку, Церква від початку старалася
висловити свою віру через красу мистецтва. Безліч картин,
скульптури, прекрасні святині, поеми і пісні є
незаперечним доказом цього. Це ж ніхто інший, як сам
Апостол Павло говорив: Написано ж: «Які гарні ноги тих, що
благовістять добро!» (Рм. 10, 15). А багато віків перед цим вибраний
народ почув обітницю: Господь, Бог твій, заведе
тебе до землі прекрасної… (Втор. 8,7). Сучасні
теологи, як наприклад Ганс Урс фон Бальтазар, говорили
про красу як про категорію теологічну і зробили спробу
створення теології краси чи теологічної естетики. Тут не
йдеться про заміну етики естетикою чи добра красою, а про
висвітлення зв’язку між цими різними іменами тої ж самої
реальності. Платон називав красу відблиском правди
(splendor veritatis), a св. Августин – блиском ладу і порядку
(splendor ordinis). Ф.Достоєвський звістував, що краса врятує
світ, бо красою є Христос. Сімона Вейл вважала, що краса
є для сучасної людини майже єдиною дорогою до віри в
Бога. Бальтазар підкреслював, що краса завжди оточує
невловимим блиском вигляд того, що є правдиве і
добре.
З точки зору класичної філософії, краса є
(подібно до добра, правди і єдності) формою буття, тобто
того, що загалом існує. Вона є проявом глибини буття, а
тому – протилежністю того, що поверхове і тільки
зовнішнє. Однак о. Йосиф Тішнер у своїх роздумах про
красу не закладав жодної теології краси. Бажав радше
опиратися на конкретний досвід переживання краси, яка не
потребує доказів того, що вона є красою. «Краса постає
перед нами як дар, як ласка, що дається даром. Краса не
тільки є непрогнозованою, але також ніщо не є в стані
затримати красу біля того, хто нею захоплюється. Не можна
купити красу, мати чи ув’язнити її» – пише Тішнер. Його
інтуїція нас провадить до теологічної перспективи
розуміння краси. З цієї точки зору краса є одним з
аспектів Божої ласки. Грецьке слово
charis, що перекладається в Новому Завіті як «ласка»,
передусім означає певну принаду, яка променіє з кожної
гарної речі. Можна сказати, що ласка Божа є особовою
красою Бога, котра нас вабить і робить можливим єднання з
Ним. Так як гарна мистецька річ притягує нас і ніби
підносить вгору, так і Бог через свою ласку визволяє нас
і відкриває на нові обрії реальності, до небесної хвали.
Завдяки ласці людина спроможна оглядати «хвалу
Ягве», тобто самого Бога в Його маєстаті і блиску
святості, в Його красі. Та краса може часом бути
недоступна і небезпечна для безпосереднього оглядання.
Мойсей, котрий просив Бога «Покажи мені, благаю, твою
славу!», отримав відповідь «…Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо
людина не може бачити мене і
жити.»(Вих.. 33, 18. 20). Іншу, остаточну відповідь
дав Господь, посилаючи свого Сина, до котрого Церква
стосує слова псалму: Найкращий ти на вроду між людськими
синами, краса розлита на устах у тебе
(Пс. 45, 3). Парадоксальним чином хвала і краса Бога
найповніше об’явилися в обличчі Розіп’ятого і
Воскреслого, правдивого Бога і правдивого чоловіка. Ісус
Христос не тільки об’явив нам красу Бога, але також красу
людини. Видобув її з-під щита гріха, освітлив і надав
форми.
Краса «найпрекраснішого з людських синів» хоче
виражатись у житті Церкви, особливо в Літургії. Декотрі,
перефразовуючи Достоєвського, стверджують, що лише нова
естетика може врятувати Церкву. Переконують, що потрібно
остерігатись естетичної експресії літургічних знаків і
жестів. Тим часом складається враження, що започаткована
Другим Ватиканським Собором віднова
естетично-літургічного виміру життя Церкви застрягла на
чверті дороги, а навіть загубилася в якихось сліпих
провулках. Весь час стоїмо перед завданням рятунку
звичаїв, молитви, літургії, музики і сакрального
мистецтва, а також церковних інституції від штучності
якоїсь новомови, бюрократичної мертвоти і рутини. Іншими
словами, стоїмо перед завданням рятування Церкви перед
бридотою. ІІ Ватиканський Собор пригадав нам, що Церква є
свята, а одночасно безперервно потребує очищення. Те
очищення можливе через добро і правду, а також –
красу.
|