о. Даріуш Ковальчик ТІ  

Найгарніший із синів людських 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Пригадується мені певна жвава дискусія в спільноті. Йшлося про те, чи Ісус був пристойним мужчиною, що вирізнявся своєю зовнішністю, чи може навпаки – був людиною пересічною на вигляд. Прихильники другої теорії посилалися на слова з Четвертої Пісні Господнього Слуги: Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому (Іс. 53,2). Ті, хто відстоював першу гіпотезу, звертали увагу на те, що євангельські оповіді вказують (хоч і не безпосередньо), що Ісус вирізнявся не тільки своїми вчинками і словами, але й зовнішнім виглядом і поставою. Він мав гучний голос і досить фізичної сили, щоби поперевертати столи купців у святині. В цій дискусії було багато аргументів від обох сторін, але до остаточного висновку не дійшли. 

Я вважаю, що в християнській аскезі легко можна спостерегти думку, котра з певною недовірою трактує категорію краси з її підставовими засадами форми-фігури і світла. Те, що красиве, інколи прирівнюється до того, що зрадливе, мілке, поверхове. В результаті відділяється краса від добра і правди, при цьому підкреслюючи, що правда і добро промовляють самі про себе і тому не потребують зовнішньої краси, яка би могла їх дещо викривити. Існує острах, що може трапитись так, як у Квітах Зла Шарля Бодлера: «Чи спокусі замало, аби бути облудою? Моє серце безсоромно віддається обману. Чи ти є байдужістю, дурістю, нудою, маскою чи щитом – Вітаю! Люблю тебе через твою красу». Сам Ісус громив фарисеїв, кажучи: Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти (Мт. 23, 27). Протягом багатьох віків, наприклад, в теології сакраментів, багато уваги приділялось правдивості і якості їх здійснення. Натомість не раз занедбувалась потреба їх достосування до законів краси і чительності сакраментальних знаків. Священики під час служіння дотримувались лише того, аби під страхом скоєння тяжкого гріха як слід виконати усі знаки і жести, вимовити відповідні слова. Легалізм і моралізм відсували на другий план красу Літургії, а в результаті – красу Доброї Новини.  

З іншого боку, Церква від початку старалася висловити свою віру через красу мистецтва. Безліч картин, скульптури, прекрасні святині, поеми і пісні є незаперечним доказом цього. Це ж ніхто інший, як сам Апостол Павло говорив: Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро!» (Рм. 10, 15). А багато віків перед цим вибраний народ почув обітницю: Господь, Бог твій, заведе тебе до землі прекрасної… (Втор. 8,7). Сучасні теологи, як наприклад Ганс Урс фон Бальтазар, говорили про красу як про категорію теологічну і зробили спробу створення теології краси чи теологічної естетики. Тут не йдеться про заміну етики естетикою чи добра красою, а про висвітлення зв’язку між цими різними іменами тої ж самої реальності. Платон називав красу відблиском правди (splendor veritatis), a св. Августин – блиском ладу і порядку (splendor ordinis). Ф.Достоєвський звістував, що краса врятує світ, бо красою є Христос. Сімона Вейл вважала, що краса є для сучасної людини майже єдиною дорогою до віри в Бога. Бальтазар підкреслював, що краса завжди оточує невловимим блиском вигляд того, що є правдиве і добре. 

З точки зору класичної філософії, краса є (подібно до добра, правди і єдності) формою буття, тобто того, що загалом існує. Вона є проявом глибини буття, а тому – протилежністю того, що поверхове і тільки зовнішнє. Однак о. Йосиф Тішнер у своїх роздумах про красу не закладав жодної теології краси. Бажав радше опиратися на конкретний досвід переживання краси, яка не потребує доказів того, що вона є красою. «Краса постає перед нами як дар, як ласка, що дається даром. Краса не тільки є непрогнозованою, але також ніщо не є в стані затримати красу біля того, хто нею захоплюється. Не можна купити красу, мати чи ув’язнити її» – пише Тішнер. Його інтуїція нас провадить до теологічної перспективи розуміння краси. З цієї точки зору краса є одним з аспектів Божої ласки. Грецьке слово charis, що перекладається в Новому Завіті як «ласка», передусім означає певну принаду, яка променіє з кожної гарної речі. Можна сказати, що ласка Божа є особовою красою Бога, котра нас вабить і робить можливим єднання з Ним. Так як гарна мистецька річ притягує нас і ніби підносить вгору, так і Бог через свою ласку визволяє нас і відкриває на нові обрії реальності, до небесної хвали.  

Завдяки ласці людина спроможна оглядати «хвалу Ягве», тобто самого Бога в Його маєстаті і блиску святості, в Його красі. Та краса може часом бути недоступна і небезпечна для безпосереднього оглядання. Мойсей, котрий просив Бога «Покажи мені, благаю, твою славу!», отримав відповідь «…Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене і жити.»(Вих.. 33, 18. 20). Іншу, остаточну відповідь дав Господь, посилаючи свого Сина, до котрого Церква стосує слова псалму: Найкращий ти на вроду між людськими синами, краса розлита на устах у тебе (Пс. 45, 3). Парадоксальним чином хвала і краса Бога найповніше об’явилися в обличчі Розіп’ятого і Воскреслого, правдивого Бога і правдивого чоловіка. Ісус Христос не тільки об’явив нам красу Бога, але також красу людини. Видобув її з-під щита гріха, освітлив і надав форми.  

Краса «найпрекраснішого з людських синів» хоче виражатись у житті Церкви, особливо в Літургії. Декотрі, перефразовуючи Достоєвського, стверджують, що лише нова естетика може врятувати Церкву. Переконують, що потрібно остерігатись естетичної експресії літургічних знаків і жестів. Тим часом складається враження, що започаткована Другим Ватиканським Собором віднова естетично-літургічного виміру життя Церкви застрягла на чверті дороги, а навіть загубилася в якихось сліпих провулках. Весь час стоїмо перед завданням рятунку звичаїв, молитви, літургії, музики і сакрального мистецтва, а також церковних інституції від штучності якоїсь новомови, бюрократичної мертвоти і рутини. Іншими словами, стоїмо перед завданням рятування Церкви перед бридотою. ІІ Ватиканський Собор пригадав нам, що Церква є свята, а одночасно безперервно потребує очищення. Те очищення можливе через добро і правду, а також – красу.