Людмила Григєл  

Наука хреста 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Хрест Христа, як і все християнство, є знаком сперечання для людської логіки і «світової» ментальності. Але без нього не можна зрозуміти ані життя людини на землі, ані того, що діється у світі. Stat crux dum volvitur orbis (хрест стоїть, світ крутиться). Його не можна вирвати із пласту теперішньої історії, не шкодячи при цьому її фундаментам. 

На одній пізньоренесансній картині (що знаходиться у римському Palazzo Cancelleria) анонімний художник зобразив чотири особи: Матір Божу, св. Анну, дитятко Ісуса і св. Йоана Хрестителя. Основну увагу привертає малий ясніючий хрест у центрі картини. Головною постаттю безсумнівно є Ісус. Він знаходиться найближче до хреста, з радістю простягає до нього руки і майже торкається його. Маріє заклопотано дивиться на Сина і склала в покорі руки. Св. Анна, виразно занепокоєна, чинить такий рух, ніби хоче затримати руку Ісуса. А усміхнений св. Йоан дивується неочікуваному розчуленню свого товариша по забаві. 

Картина ілюструє важливу правду, що жоден християнин не може зігнорувати хреста, повинен у який-небудь спосіб визначитися щодо нього.

 

Згода на хрест 

Хрест знаходиться у центрі християнської науки. Все Євангеліє провадить до хреста. Ми є в кращій ситуації, ніж Апостоли, котрі спочатку не знали, що фіналом навчання Христа буде Його жахлива смерть на дереві ганьби. Петро з обуренням відкидав таку можливість (Господи, не буде тобі цього), бо думав не про Боже, а про людське (Мт. 16, 22-23). Сувора відповідь, яку почув, була скерована до кожного, хто б хотів відвести Христа від Його наміру відкуплення грішників власною кров’ю. Така ж відповідь є неустанно скерована до тих, хто б хотів перешкодити учням Христа в наслідуванні Його і участі в Його спасительній місії, що триватиме до кінця часів. 

Повчання Христа є важке до виконання, але реальне, бо підтверджене Його життям і запечатане Його смертю. Все, що чинив, не чинив для себе, але «для нас і нашого ради спасіння», для нас народився, навчав і помер. Христос не помер за безіменний натовп чи за близьких приятелів, але за кожного з нас, як за єдину і неповторну особу. Такий особистий чин передбачає у відповідь чину суверенної особи. За нас не відповість жодна інституція чи спільнота, хоч Церква допомагає знайти правильну відповідь, а спільнота вірних допомагає втілити її в життя. Правдиву, ідеальну відповідь сформулював сам Господь: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною (Мт. 16,24). Хто чинить інакше, той навіть негідний зватись Його учнем; І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний (Мт. 10, 38). Не можна залишитись байдужим щодо хреста, можна його прийняти з любов’ю чи відкинути з відразою.  

Власний хрест 

Хто хоче бути учнем Розіп’ятого, повинен йти за Ним зі своїм власним хрестом. Це означає, що перед вирушенням вслід за Христом потрібно зробити зусилля пізнання і зробити правильний вибір. Йдеться про те, щоби через помилку не взяти замість хреста якогось зайвого тягару. Після розпізнання хреста, що стоїть перед нами, ми повинні добровільно прийняти рішення, щоби взяти його і нести доти, поки Бог не зніме його з наших плечей. 

Учень, гідний свого Божественного Вчителя, не є зацікавленим глядачем чи милосердним помічником на Його Хресній Дорозі, але тим, хто свідомо і добровільно йде аж на Голготу зі своїм власним хрестом. Не є як Киренейчик, котрий несе хрест Христа з примусу і на деякий час (пор. Мт. 27, 32). Киренейчиком не можна бути все життя, натомість вірний учень Христа йде за Ним зі своїм хрестом протягом всього життя. Насправді легше бути Киренейчиком, ніж вірним учнем. Можливо тому охоче допомагаємо Розіп’ятому (навіть добровільно, але на короткий час), а потім, віддаючи хреста, квапливо повертаємося до своїх домівок з почуттям добре звершеного християнського обов’язку. Власний хрест часто будить неохоту чи страх. Часом він здається негідним мати назву «хрест», бо має форму непривабливого банального тягару важкої щоденності, часом знову не будить у ближніх співчуття, бо є непомітною для інших духовною депресією. 

Хоча власний хрест має зовсім інший вид ніж хрест Христа, однак можна і треба нести його так само, як і Господь, без бунту, з любов’ю і аж на Голгофу. Прийняття хреста не зменшує його тягару, але додає сил і надає спасенний сенс терпінням. Досконале наслідування розіп’ятого Вчителя полягає в тому, що прийняття хреста не обмежується чимось зовнішнім, але виражається також (а більш правильно – передусім) у духовній поставі згоди на волю Божу. На жаль, багато учнів зупиняється на співчутті, фізичній близькості, не стараючись докласти духовних зусиль і зрозуміти сенс муки прийняття терпінь Христа. Багато хто доходить до вершини Голгофи і стає поруч з Ісусом, але духом дуже далеко від Нього. Два розбійники були однаково близько до Христа, але тільки один з них розпізнав спасительний сенс Його терпінь і прийняв Його допомогу, за що отримав незвичайне запевнення у тому, що одразу ввійде в країну життя («ще сьогодні» – пор. Лк. 23,43). Добрий учень Христа повинен наслідувати доброго розбійника. 

За Христом і з Христом 

Щоби йти за Христом, треба Його бачити, або принаймні розпізнавати Його сліди. Щоби осягнути духовну єдність з Ним, треба уважно слідкувати за Його слідами на власній хресній дорозі, оскільки легше йти за кимсь, хто знає дорогу, ніж самому її шукати, вагатися на кожному перехресті, блудити і сумніватися в доцільності важкої подорожі. Хто вкладає стопи в сліди Христа, почувається безпечно. 

Двигання хреста за Хрестом формує наш спосіб мислення і діяння по парадоксальній Божій логіці. Перестаємо боятися терпіння і смерті та розпізнаємо в них засоби уподібнення до Христа. Починаємо вірити, що терпіння приносить плід, що тратячи життя, віднаходимо його. Більше не зосереджуємося на терпінні і вмиранні, але на розпізнаванні Божих задумів і їх воплоченні. Поволі стаємо Його учнями, котрих влучно характеризує св. Павло від Хреста в одному зі своїх листів: «Ні терпіти, ні вмирати, але як найдосконаліше рівнятися на волю Божу». 

Йти слідами Розіп’ятого – це рухатись на дорозі духовного вдосконалення. «Якщо хочеш бути досконалим, – радить св. Іоанн від Хреста, – продай свою волю, дай її вбогим духом і йди за Христом у тиші і покорі, аж на Кальварію і до гробу». 

Йдучи крок у крок за Христом, щораз краще пізнаємо Його і розуміємо серцем, а не інтелектом. Завдяки цьому духовно дозріваємо до розуміння мети хресної дороги. Учень Христа не поводиться як сторонній спостерігач чи вчений, що аналізує подію на Голгофі; бере хрест і закріплює його в землі свого дочасного життя. « Хрест вбитий на Голгофі того не врятує, /Хто сам в своєму серці хреста не змонтує» говорив Анджелус Сілезіус. Лише таке болісне наслідування цілком перемінює слабу людину, чинячи її досконалим учнем розіп’ятого Вчителя. Коли хтось у своєму серці поставить хреста, то ніхто не зможе його звідти вирвати, не ранячи серця  

Носіння власного хреста може бути тільки обтяжливим наслідуванням, але також може стати дієвою співучастю в Його спасительній місії. Основною умовою такої єдності діяння є наслідування Христа в переживанні терпіння. Ми всі досвідчуємо фізичного болю і духовних терпінь, але тільки християнство робить можливим їх переживання разом з Сином Божим і жертвування в намірі вічного щастя. Розіп’ятий Христос проголошує революційну доктрину про спасительну силу терпіння, що переноситься добровільно, без примусу, з любові до інших. Для поган і мудреців терпіння є приводом до бунту і смутку, а для учнів Христа – реальним, болісним і люблячим доповненням того, що не вистачало Його мукам. Терпіння разом з Христом не є сентиментальним співчуттям, але реальною співпрацею з Христом в Його місії. Спаситель таку співпрацю охоче приймає і щедро винагороджує. Добровільно, змушений лише великою любов’ю, допомагає кожному учневі, що падає під тягарем власного хреста. Жодна людина неспроможна дійти на вершину Голгофи без допомоги Божого Сина і сказати Богу-Отцю: «в Твої руки віддаю Духа мого» (пор. Лк. 23,46). 

Scientia crucis (наука хреста) 

Безперечно, легше нести іншим науку хреста, ніж жити згідно неї. Аби могти її проголошувати чи пробувати зрозуміти, потрібно нею жити. Хрест вимагає свідоцтва (martyr), також лише свідок може переконливо проповідувати науку хреста. «Мудрість слова» може викривити фундаментальні правди цієї науки і утруднити її реалізацію в житті. 

Захоплені наукою і зневолені технікою, не маємо тепер навичок у вивченні науки хреста. Досконалим методом його пізнання є контемпляція Розіп’ятого, котрий не говорить багато, але багато повчає. Св. Катерина Сієнська добре це зрозуміла, говорячи часто про Христа, що навчає з «кафедри хреста». Аби з користю навчатись у такого Вчителя, треба прийняти Його методи виховання і правила Його науки. Scientiacrucis не є збірником теоретичних знань, але безпосередньо пережитою, багатою і таємничою реальністю, котру не можна вмістити в якусь наукову систему чи логічно викласти. «Scientia Crucis здобувається лише тоді, коли сам до глибини досвідчуєш хреста», писала Едита Штайн, талановита учениця в школі Розіп’ятого. Це знання здобуваються протягом всього життя, та ніколи неможливо пізнати всі його тайники. Ніколи не можемо сказати, що вже все знаємо про хрест, що можемо впевнено йти хресною дорогою і оминати кожен камінчик, щоби не впасти. Треба витривало вивчати науку хреста, жити згідно неї протягом короткого часу нашого земного життя і так померти, щоби заслужити на вічне життя. Твердження, що втрата життя є гарантією життя, що не минає, становить фундаментальну правду не-розумного знання про хрест. 

Знання хреста містить скандальне для мудреців цього світу бачення терпіння, що приймається добровільно і жертвується з любові до тих, котрі чинять зло і ризикують втратити життя вічне. Знання хреста не керується науковими законами, але не-логічними правилами любові. Це любов чинить, що християнин не дивиться на Розіп’ятого здалеку, але йде за Ним крок у крок аж на Кальварію, аж під хрест. Це любов чинить, що не гіршимося скандалом хреста та відважно його проголошуємо. Це любов допомагає осягнути незрозумілий для вчених Божий план спасіння; кожний, хто любить, народився від Бога і знає Бога (1 Ів. 4,7). 

Любов провадить нас до такого єднання з Христом, котре робить можливим співпрацю з Ним у спасінні не тільки себе самого, але також інших грішників та цілого світу. 

Scientia amoris (наука любові) 

Знання про хрест містить парадоксальну правду про необхідність міцного зв’язку любові і терпіння. Інтенсивно це пережили і частково передали великі містики. Сестра Фаустина написала твердження, що виникло з особистого досвіду та може служити як гасло усіх учнів розіп’ятого Вчителя: «Любов і біль йдуть у парі» (Щод. 881). Кожна любов родить біль, оскільки провадить на хрест приниження і відречення від себе. Терпіння, котре «йде в парі» з любов’ю, не ослаблює її, але чинить сильнішою і очищує. В наші дні домінує культ гарного тіла і страх перед терпінням, тому особливо важко проявляти любов і наслідувати Сина Божого, побитого і зганьбленого. Тим більше, що це наслідування має тривати ціле життя. Лише зміцнені любов’ю до Христа зможемо витримати біль і труд та пройти всю хресну дорогу, терплячи і люблячи. 

Не можна йти за Розіп’ятим, не люблячи Його. Це любов не дозволяє залишити Христа одного, вона є тою «силою тяжіння», котра провадить нас на гору Кальварію. На Голгофі стали ті, котрі нікого не боялися і нічого не підраховували, але тільки дуже любили. Бо лише любов дозволяє подолати страх перед переслідуванням вчених цього світу, згіршених скандалом хреста. Знання хреста і знання любові творять монолітну «наукову систему». Єдиним оправданням глупоти хреста є шаленство любові. Смерть Христа, яку св. Тереза з Лізьє назвала «найкрасивішою смертю через любов», становить показову лекцію такої шаленої любові. Показує, що вмирати з любові не означає вмирати без фізичного болю, духовних терпінь, почуття відкинення Богом. Вмирати з любові – це значить приймати парадоксальні плани Бога, котрий не оберігає від болю людей, яких любить, але посилає свого Єдиного Сина, щоби терпів разом з ними і вмер за них. Йдучи на Голгофу, Христос не віддаляється від нас, але єднається з кожним з нас у нашому болю і наших слабостях. Завдяки своїй немочі Христос проявляє спасительну силу і рятує мене не з обов’язку, але з любові. З любові до мене дозволяє, щоб Його бичували і розпинали кожного разу, коли чиню гріх. Потрібно отже відповісти любов’ю; з любові до Спасителя відректись смертоносного гріха і покірно просити про відчинення брами до країни життя. 

Скандал смерті і парадокс воскресіння 

Хрест об’являє незрозумілі для розуму вчинки Сина Божого, котрий помирає для того, щоби людина жила вічно, принижується лише тому, щоби вивищити людину, аби вести її за собою до отця. «Первородний поміж померлими» (пор. Кол. 1,18) є одночасно Першим Воскреслим, котрий мертву з причини провин людину (Кол. 2,13) впроваджує до країни життя. Спочатку призиває до себе з хреста, а потім в акті вознесіння 

Христос, взиваючи своїх учнів щоб йшли за ним, не хоче, аби затримувались під хрестом, але йшли за Ним дальше. Тому вірний учень не залишається на Голгофі, а йде до гробу, щоби відкрити, що гріб пустий. Шукаючи Померлого, зустрічає Воскреслого. Хресна дорога пролягає від Оливного Саду до місця, де «Апостолка Апостолів» зустрічає Воскреслого. Стосунок до Розіп’ятого детермінує стосунок до Воскреслого. Магдалина, котра з любові витривала під хрестом аж до кінця, радісно привітала Воскреслого, і хоч Його не торкнулась, та однак з абсолютною впевненістю ознаменувала Його повернення до життя. Натомість Тома, котрий боявся вийти на Голгофу, не повірив Воскреслому, поки сам Його не торкнувся. Христос проявляє незвикло вирозумілу любов до Апостола, зневоленого логічним мисленням, і дозволяє йому «емпірично» перевірити правдивість своїх слів. Променіючий славою Воскресіння виявляється більш доступним, ніж Розіп’ятий, до котрого не могла досягнути ні Матір, ні учні біля стіп хреста. Воскреслий дозволяє торкнутися своїх ран, аби всі ті, хто не побачать, не піддавалися науково обґрунтованим сумнівам. 

Вірний учень не мусить вкладати руки до пробитого боку Христа, але повинен духовно єднатися з Ним через любов і болість. Такої єдності не ослабить жодна наукова теорія і не знищить смерть. Коли помираємо в єдності з Розіп’ятим, маємо право очікувати на свою особисту зустріч із Воскреслим. Оскільки Христос воскресає і живе завдяки Божій силі, то Його учні, «немічні в Ньому», мають право надіятися, що будуть «жити з Ним по силі Бога» (пор. 2 Кор. 13,4). Прийняти з інтелектуальною покорою парадоксальну правду про міць Бога в немочі значить відкрити собі дорогу до безсмертя, якого кожен прагне, але не кожен може до нього ввійти, бо як говорить св. Іоанн від Хреста – минає впроваджуючу до нього «вузьку браму хреста». 

Смерть тих, хто вмирає в єдності з Розіп’ятим, не є трагічним фіналом важкого життя, але благословенним початком щасливого життя. Тому вірні учні розіп’ятого Вчителя, хоч так само як погани коротко живуть і багато терплять, однак не піддаються сумнівам і неустанно тривають в поставі подяки і довіри. Можуть повторювати за Зигмунтом Красінським: «Все нам дав, що міг дати, Господи. Ми над прірвою, на тіснім перешийку, у нас ростуть крила вже на воскресіння». Тісний перешийок дочасного життя є для християн місцем, звідки можна розпочати політ до «небесних вершин» (пор. Еф.2, 4-6). Коли йдемо за Христом зі своїм хрестом, ми повинні концентруватися не на хресній дорозі, але на її меті. Християнство ніколи не замикається у теперішньому, але постійно відкрите на майбутнє, не забуваючи також про довічне минуле. 

Вітаю, хресте 

Людина, що наслідує Христа, родиться для того, щоби після смерті ввійти до країни життя. Тому від народження повинен простягати руку до хреста, як дитятко Ісус на вищезгаданій картині. 

Бог, творячи нас на Свій образ і подобу, одночасно робить нас здатними до такого наслідування і підтримує в його реалізації, рятує від зневолення різними божками швидкого успіху і пророками легкого щастя. Однак трапляється, що ми добровільно відкидаємо Божу допомогу; зраджуємо свого Творця, роблячи схожих до нас самих богів. Коли втрапляємо в пастку ідолопоклонства, терпимо без любові і вмираємо без надії на тривале життя. 

Христос, вмираючи на хресті, робить можливим розуміння парадоксальної відповіді Милосердного Бога, відповіді на людський гріх. На хресті вмирають людські, наукові теорії про Бога і людину. Син Божий з «кафедри хреста» навчає усіх, навіть тих, котрим здається, що вже осягнули все знання про Бога і людину, про життя і смерть. 

Сьогодні нам загрожує ігнорування необхідності знання хреста, бо технічний поступ і розвиток природничих наук створюють ілюзію пізнання і розуміння всього без допомоги Бога. Навіть сильніше ніж в часи св. Павла, сьогодні хрест викликає згіршення і спротив, оскільки не вписується в правила економії та політики, його не можна пояснити в категоріях успіху і зиску. Тому наслідуючи Розіп’ятого, ми весь час наражені на осміювання і погорду. Сильніше ніж за часів св. Павла повинні зважати на факт, що проголошуючи «таємницю мудрості Божої» (пор. 1 Кор. 2,7), живучи по парадоксальній логіці хреста та глупої надії на воскресіння, нас відкинуть славні мудреці, добре пристосовані фарисеї нас оскандалять, володарі цього світу нас переслідуватимуть. 

Незважаючи на все, сьогодні наука хреста нам дуже необхідна. У світі відчуваємо гордість за свої осягнення, але водночас страх і непевність, бо розвиток науки і технічний поступ нас не звільнюють від терпіння і не рятують від смерті, а добробут не гарантує духовного спокою і тривалого щастя. Тому нам легше ніж Апостолам оцінити вартість науки хреста і її спасенні наслідки в житті. Легше ніж Апостоли розуміємо, що знання хреста дає таку мудрість, якої жоден науковець не може дати, вселяє таку надію, яку жоден терапевт не може передати. Тому коли в третьому тисячолітті на нашій дорозі постає хрест, простягаємо до нього руки і відважно беремо його на плечі, повторюючи з радістю: Avecruxspesunica (Вітай, хресте, єдина надіє). Для сучасних мудреців і поган, котрі би хотіли остаточно знечулити кожен біль і забути про смерть, така постава є неприйнятна і глупа. І в XXI віці хрест не перестає бути єдиним знаком надії для християн, а для інших – незрозумілим парадоксом і перешкодою в здобутті щастя без жертви терпіння і дару безінтересовної любові.