Том Мертон  

Творча тиша 

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Уяви собі людину чи групу людей, котрі наодинці чи спільно перебувають у місці, де панує тиша, де відсутнє радіо, не чути жодної музики. Просто сидять годину чи півгодини у тиші. Не розмовляють, не моляться голосно, не читають книг чи газет, нічого не пишуть, не займаються нічим. Лише «входять в себе». Не для того, щоби аналізувати, тестувати, організовувати, планувати, але тому, щоби просто бути. Хочуть «зібратися» в тиші. Хочуть осягнути певного синтезу, інтеграції, прагнуть відкрити себе заново в єдності думки і волі, розуміння і любові, яка виходить за межі слів, аналізу, навіть свідомості. Прагнуть молитися не своїми устами, але тишею своїх серць, самим підґрунтям свого існування.  

Що би підштовхнуло сучасних людей до проведення такої практики? Чи їх мотивацією є людська потреба тиші, роздумування, внутрішнього пошуку? Чи прагнуть хоча б на мить відірватись від активності і темпу сучасного життя, щоби пошукати благословенного відчуття внутрішньої єдності, поєднання та інтеграції? Безперечно, цих мотивів вже достатньо, але для християнина існують ще глибші мотиви, ніж уже подані. Християнин може собі усвідомити, що він покликаний Богом до входження у стан тиші, рефлексії, медитації і до того, щоби «вслухуватись». Можливо, ми є занадто багатомовні, занадто активні в нашому розумінні християнського життя. Наша служба Богу і Церкві полягає не тільки в слові і дії. Вона може також проявлятись у перебуванні в тиші – в слуханні і очікуванні. 

Можливо, у наш час насилля і неспокою важливим стає відновлення медитації – тихої внутрішньої єднальної молитви та творчої християнської тиші. 

Тиша має багато вимірів. Може бути регресом і втечею, або присутністю, свідомістю, єднанням і самопізнанням. Негативна тиша замулює і приносить розлад в наш організм (впадаємо одразу в «сни наяву») або заглушує наш неспокій. Позитивна тиша  дисциплінує вибір і дає те, що Поль Тіліх називає «відвагою буття». В подальшому дисципліна творчої тиші вимагає певного виду віри. Коли стаємо лицем до лиця із самим собою, наодинці, на ґрунті нашого існування, впадаємо в конфронтацію з багатьма питаннями, що стосуються вартості нашої екзистенції, правдивості діяння та автентичності щоденного життя. Коли ми в безперервному русі, завжди зайняті виконанням вимагань нашої суспільної ролі, безініціативні, в потоці цілоденних розмов – можливо втікаємо від нашого глибшого «я» і питань, котре воно задає. Можемо бути в тій чи іншій мірі задоволені нашим зовнішнім ототожненням, суспільним «я», котре твориться у нашій взаємодії з іншими в працьовитому ритмі щоденного життя. Та незважаючи на те, наскільки ввічливі та відкриті ми можемо бути у стосунках з іншими, оте суспільне «я» має в собі елемент штучності. До певного рівня завжди є маскою. Мусить бути нею. Навіть американські зразки щирості, родинної простоти, гостинності, відкритості і почуття гумору є часто лише обгорткою. Деякі люди бувають такими по своїй природі. Інші вчаться відігравати ті ролі, аби здобути прийняття в суспільстві. Оскільки така поведінка не є цілковитим лицемірством, вона нас приваблює. Однак, чи коли-небудь задумуємось над тим, що ця комунікабельна і усміхнена, можливо навіть тверда і цілісна особистість, якою ми себе бачимо, не є по суті нашим правдивим «я»? Чи даємо собі можливість розпізнання чогось глибшого? Чи готові зрозуміти, що можливо нас не цікавить той весь галас і рух? Коли залишаємось в тиші протягом години чи кількох, можемо усвідомити з неспокоєм факт існування когось всередині нас, нашого «я», котрим є ми самі та ще хтось інший. Оте «я» не акцептується в своєму власному домі, бо є так відмінне від того щоденного образу, котрий ми витворили з наших стосунків з іншими та з наших внутрішніх зрад.  

Існує в нас тихе «я», присутність якого непокоїть власне тому, що є воно так тихе і мовчазне. Повинне залишитись німим. Вербалізуючи його, воно одночасно форматується і в певний спосіб нищиться. Мусимо відверто визнати, що наша культура багатьма способами скерована на те, щоби допомогти нам уникнути потреби розпізнання того нашого внутрішнього, тихого «я». Живемо в стані постійної псевдоуваги, скерованої на голоси, музику, вуличний рух чи загалом на галас буденності, що нас оточує. Через те ми постійно занурені у вир звуків і слів розпорошеного середовища, де наша свідомість є наполовину непритомна. Не зовсім мислимо, неповністю відповідаємо, але більш менш знаходимося в даному місці. Не є цілком присутні ані цілком відсутні, не повністю відійшли і не зовсім доступні. Не можна сказати, що дійсно у чомусь беремо участь, ані що були в стані брати участь. Однак черпаємо певну вигоду з незрозумілого усвідомлення того, що ми є частиною «чогось», хоч і не можемо визначити, чим є оте «щось» - ймовірно, ми б і не хотіли це знати, навіть якби і змогли. Просто дрейфуємо у всепроникаючому галасі. Байдужі і відкинені, триваємо в байдужості реклам, які претендують на «реальність». 

Звичайно, те все не в змозі утримати в нас стан забуття про те непрохане «я», котре свідомість приховує. Присутність нашого глибинного «я» неустанно прагне вторувати собі дорогу до поверхні нашої свідомості. Щоби подолати його, вдаються до інших способів: розпорошення, алкоголь, наркотики, ігри чи автоматична реакція нашого почуття неспокою і втеча від дійсності. В результаті оте «щось» відходить на деякий час і ми забуваємо, ким є насправді.  

Усі ці речі можна назвати «галасом», блокуванням чи хованням, де губляться оті глибокі, таємничі і тривалі вимоги внутрішнього «я». 

Лише наодинці з собою і в мовчанні можемо дійти до згоди з внутрішнім «я». Власне тому потрібно вибирати тишу. У тиші можемо визнати і побачити прірву між правдивою глибиною нашого існування, котрою послідовно нехтуємо, та його поверхнею, яка суперечить нашій власні дійсності. Тому ми повинні розпізнати потребу пізнання самого себе для того, щоби відкритися на інших, і не тільки з маскою лояльності, але з правдивим ангажуванням і автентичною любов’ю. 

Якщо боїмося тиші, причиною може бути наша прихована безнадія на внутрішнє поєднання. Якщо нам бракує надії на примирення із самим собою в нашій внутрішній самотності і тиші, то ніколи не зможемо відкрити правду про себе: постійно втікатимемо і ніколи не затримаємося. Водночас така втеча від себе самого, як говорить швейцарський філософ Макс Рікард, є втечею від Бога. Бо ж власне у глибині нашого сумління промовляє Господь. Отож, якщо опираємося розкриттю нашого нутра та спогляданню його глибини, то одночасно боронимось конфронтації з Богом, котрий в нас присутній. Та відмова є частковим визнанням, що ми не хочемо, аби Бог був Богом, так само як не хочемо бути справді собою.  

Подібно до наших зовнішніх масок, виражених в словах і діях, що не зовсім репрезентують наше нутро, так само «правда» про Господа формується зі слів, почуттів, заїжджених фраз до тої міри, що Він стає більше продуктом релігійних і суспільних устоїв, а не Богом віри. Такий Господь може стати фігуркою Невидимого Бога віри, і хоч той заспокійливий образ може здатися реальним, однак по суті це божок. Головним його завданням є унеможливити зустріч з нашим правдивим внутрішнім «я» та з правдивим Богом. Отож тиша важлива навіть у житті віри, а також у нашій найглибшій зустрічі з Господом. Не можемо безперестану розмовляти, молитися вголос, мудрувати, кадити чи слухати побожну музику.  

Багато чого з нашого внутрішнього, наповненого доброю волею, релігійного діалогу є по суті димовою заслоною і фікцією. Є простим самоутвердженням, а в кінцевому результаті нічим не кращим за самовиправдання. Замість того, щоби справді зустрітися з Богом у вірі, коли наша внутрішня істота стоїть перед Ним оголена, ми відбуваємо лише внутрішній ритуал, що на меті має ізолювання неспокою.  

Найчистішу віру треба перевіряти в тиші, де вслуховуємося в неочікуване, де ми відкриті на незнане, де поволі та поступово готуємося до дня нашого відходу на інший рівень життя з Богом. Правдива надія виявляється в тиші, коли мусимо чекати на Господа в покорі перед незаперечною вірою. Ісая нагадує слова Ягве до Його збунтованого народу, котрий весь час покидає Його заради безвартісних політичних і військових союзів: У наверненні і мирі є ваше спасіння, у тиші і довірі – ваша сила (пор. Ісая 30,5). Віра вимагає відмову від сумнівних домовленостей і стратегій. Віра вимагає інтеграції у внутрішній довірі, котра призводить до єднання, миру, правдивого почуття безпеки. Тут бачимо творчу силу та плідність тиші. Тиша не лише дає нам шанс зрозуміти себе, усвідомити правдиву і виважену перспективу нашого життя в стосунку до життя інших; тиша єднає нас, якщо їй даємо на це шанс. Тиша дозволяє нам зібрати розтрачені і розпорошені сили нашої роздрібненої екзистенції. Дозволяє зосередитись на меті, що не тільки відповідає глибокому прагненню нашої особистості, але й Божій волі щодо нас. 

Це справді дуже важливий момент. Коли живемо поверхнево, коли постійно знаходимося назовні себе, і ніколи в собі, завжди поділені і розтягнені на всі боки взаємовиключними планами і проектами, то бачимо, що ми чинимо багато речей, яких насправді не хочемо чинити, що говоримо те, чого говорити не хочемо, що прагнемо того, чого направду не потребуємо, що даремно тратимо нашу енергію на речі, щодо яких маємо таємне відчуття, що ці речі пусті в нашому житті. Чому тратите гроші на те, що не є хлібом? І вашу працю – на те, що не насичує? (Іс. 55, 2). 

Еріх Фромм говорить, що внутрішні суперечки, закорінені у втечі від дійсності і фрустрації американського життя, є одним з джерел насильства того суспільства. Ми посварені із собою і шукаємо визволення у фантазіях і драмах насильства. Насправді це посилення внутрішнього галасу і опору, що наповнює нас, коли ігноруємо вимоги нашої внутрішньої, правдивої істоти і укритого в нас Бога. 

У багатьох релігіях приділяється багато уваги внутрішній тихій медитації, а особливо в індуїзмі та буддизмі, де мистецтво медитації та внутрішньої тиші є ознаками побожності. Але в християнстві це також присутнє. Католицький монастицизм завжди підкреслював необхідність тихої медитації над Словом Божим. Квакери завжди приділяли велику увагу вслуховуванню до порухів Духа в спільноті. Навіть Дитріх Бонхоффер, апостол радикального і «світського» християнства підкреслював важливість тиші. У листах з в’язниці писав про нехіть, яку відчував перед пліткарським ексгібіціонізмом співв’язнів. «Тут усі без винятку пліткують про свої приватні справи, незважаючи на те, чи цим хтось цікавиться. Лише для того, щоб почути свій голос. Це жага на фізичному рівні, але якщо вдається пригасити її протягом кількох годин, відчуваю задоволення, що не піддався їй». Додавав, що його дивував спосіб, яким люди «понижували себе» лише для того, щоби почути себе. А однак у тому немає нічого з глибшої форми виразу, котра би могла проявитися, якщо б зверталися зі своїми труднощами до приятеля, котрому довіряють, говорячи про те, що є найбільш інтимне в їхньому житті.