IV.I. ЗАГАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК УСІХ ХРИСТИЯН СТРЕМІТИ ДО ДОСКОНАЛОСТІ   

Ми пояснимо: 

(1) Обов’язок сам по собі. 

(2) Мотиви, які полегшують виконання цього обов’язку. 

I. Обов’язок сам по собі 

#353. У такій делікатній справі, яку ми розглядаємо, ми не можемо бути дуже точними. Звісно, що кожний повинен умерти в стані благодаті, щоб спастися, і цього достатньо. З цього слідує, що для віруючих у земному світі немає іншого обов’язку, як тільки зберігати стан благодаті. Постає запитання: чи вони можуть зберігати стан благодаті довший час, якщо не прагнуть зростати в святості? Святе Письмо і розум, освітлений вірою, відповідають, що в стані зіпсутої природи (fallen nature) ніхто не може довго зберігати стан благодаті, якщо водночас не буде старатися зростати в духовному житті й час від часу вправлятися в деяких євангельських радах. Тільки в цьому вузькому значенні ми підтримуємо обов’язок вдосконалюватися для пересічних християн. 

I. Доказ зі Святого Письма 

#354. (1) Святе Письмо не займається цим питанням безпосередньо. Воно навіть не розрізняє Заповіді і ради (див. n. 335), але воно також не дає правил, які науки Господа зобов’язують, а які ні. Проте, Святе Письмо так сильно наголошує на святості, яка личить християнам, пропонує такий ідеал досконалості, з силою проголошує всім християнам необхідність зречення і любові – суттєві елементи досконалості, що кожний неупереджений розум дійде висновку, що для того, щоб спасти свою душу, ми повинні, принаймні деколи, робити щось більше від Заповідей і, отже, стреміти до святості. 

#355. A) Очевидно, що той, хто хоче лише уникати смертних гріхів, не буде жити за стандартами моральної поведінки, накреслених в Євангелію. Наш Господь пропонує нам досконалість Небесного Отця як ідеал святості: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт. 5, 48). Звідси, всі, хто визнають Бога своїм Отцем, повинні наближатися до божественної досконалості, яка осягається поступово. Уся Нагірна Проповідь – не що інше, як коментар до цього ідеалу й його розвиток. Ця дорога – це дорога зречення, дорога наслідування Христа і любові до Бога: "Коли хтось приходить до мене й незненавидить" (тобто, не зречеться) "свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем" (Лк. 14, 26; див. Мт. 10, 37). Отож, ми зобов’язані у деяких випадках вибирати Бога і Його волю на противагу любові до батьків, дружини, дітей, себе самих, і жертвувати всім ради Христа. Це зумовлює героїчну відвагу в потребі, якщо Бог у своїй доброті уділяє особливу благодать і якщо хтось готовий до жертви, яка не є стислим обов’язком. Правда, що це пряма й вузька дорога і нею йде мало людей, але Ісус Христос бажає, щоб ми щиро намагалися йти нею: "Силкуйтеся ввійти через тісні ворота" (Лк. 13, 24; див. Мт. 7, 13). Чи ж Він не каже нам стреміти до досконалості? 

#356. B) Апостоли говорять те саме. Ап. Павло часто нагадує віруючим, що вони вибрані до святості: "Щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові" (Еф. 1, 4). Цього неможливо осягнути, якщо не знімемо з себе Старого Адама і не одягнемося в Нового, тобто, якщо не будемо вмертвлювати схильності зіпсутої природи й намагатися репродукувати в собі чесноти Христа. Але ап. Павло додає, що це неможливо зробити, якщо не стреміти "до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа" (Еф. 4, 13). Це означає, що ми стали частиною тіла Христа, і саме ми працюємо для Його повноти і зросту своїм зростанням у репродукції Його чеснот. Ап. Петро хоче, щоб усі його учні були святими як Той, хто покликав їх до святості: "Але як той, хто вас покликав - святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі" (1 Пт. 1, 15). Чи ж вони можуть бути святими, якщо не будуть практикувати християнських чеснот? Євангеліст Іоанн в останній главі Одкровення заохочує праведного не припиняти діл праведності, а святого – освячуватися ще більше: "Праведний ще творить правду, і святий ще освячується" (Од. 22, 11). 

#357. C) Ця сама доктрина випливає з природи християнського життя. Це життя наш Господь і Його учні описують як війну, де пильність і молитва, зречення і позитивні вправи чеснот – необхідні умови для здобуття перемоги: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу" (Мт. 26, 41). Воюючи не тільки проти тіла і крові, тобто, проти потрійної пожадливості, а й також проти злих духів, які збуджують наші пристрасті, ми повинні озброїти себе духовно і боротися безстрашно. Але в затягнутій боротьбі, якщо хтось тільки захищається, то не уникне поразки. Треба прикласти зусиль до контратаки, до позитивного практикування чеснот, пильності, зречення, духа віри й довіри. До таких висновків приходить ап. Павло, описуючи боротьбу, яку ми повинні підтримувати. Він говорить, що ми повинні бути озброєними з ніг до голови на взір римського солдата: "Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже" (Еф. 6, 14-17). У такий спосіб ап. Павло показує, що для того, щоб подолати ворога, ми повинні робити більше, ніж наказано правом. 

#358. (2) Традиція підтверджує цю доктрину. Коли Отці наполягають на необхідності досконалості для всіх, то стверджують, що ми не можемо стояти на місці на дорозі, яка веде до Бога і спасіння, ми повинні йти вперед або нас відкинуть назад: "На шляху до Бога не йти вперед означає йти назад". Св. Августин говорить, що дія є рисою любові, він зауважує, що не можна зупинятися на дорозі, бо зупинитися означає повернути назад: "Хто повертається до попереднього стану, той відступає туди, звідки прийшов" ("Sermon," CLXIX, n. 18). Цей принцип такий очевидний, що навіть Пелагій, його супротивник, визнавав це. Св. Бернард, останній з Отців, пояснює цю доктрину дуже вимовно: "Чи ти хочеш удосконалюватися? – Ні. – Чи ти хочеш повернутися назад? – Ні. – Що тоді ти хочеш? – Я хочу жити так, щоб залишитися на тому місці, на якому зараз перебуваю. – Це неможливо, бо ніщо в цьому світі не залишається у постійному стані" ("Epist." CCLIV, n. 4).В іншому місці він додає, що: "З необхідності кожний піднімається або падає: якщо хтось пробує зупинитися, то напевно впаде" ("Epist.," XCI, n. 3). І тому не дивно, що Пій XI в енцикліці від 26 січня 1923 ясно говорить, що всі християни без винятку повинні стреміти до святості ("Acta Apostolicae Sedis," XV, 50). 

II. Доказ з розуму 

Отці подали фундаментальні аргументи, які зобов’язують нас стреміти до досконалості. 

#359. (1) Життя – це рух, отож, по суті воно поступальне; якщо перестає рости, то починає відмирати. Це відбувається тому, що в усіх живих істотах діють руйнівні сили, і якщо їм не протидіяти, то вони викликають хворобу і смерть. Це саме стосується і духовного життя. Поруч з силами, які схиляють нас до добра, існують сили, які схиляють нас до зла. Ефективний засіб боротьби з ними – підсилити в собі любов до Бога і християнські чесноти. Це ослаблятиме злі сили. Якщо ми зупиняємось, то наші пороки пробуджуються, набирають сили і атакують нас з більшою енергією і частотою; і якщо ми не вийдемо з заціпеніння, то прийде момент, коли малі падіння перейдуть у смертний гріх (Це загальне вчення богословів Суарез підсумував у "De Religione," t. IV, 1. I, c. 4, n. 12). На жаль, це доля багатьох душ, про що свідчать духовні керівники.

Для кращого зрозуміння подамо таке порівняння: Ради свого спасіння ми повинні враховувати течію слабких і сильних невпорядкованих пристрастей, яка спрямовує нас до зла. Поки ми чинимо зусилля плисти проти течії, то просуваємося вперед або, принаймні, пливемо за своєю течією. Якщо припиняємо зусилля, то нас виносить у море назустріч бурям, тобто великим спокусам і, можливо, трагічному падінню. 

#360. (2) Існують важливі норми, які в деяких умовах можуть бути виконані тільки ціною героїчних учинків. Якщо візьмемо під увагу закони психології, то ми не здатні у звичайний спосіб до героїчних учинків, якщо не приготуємось до них через зречення або, іншими словами, через практикування умертвіння. Кілька прикладів унаочнять цю правду. Візьмемо, наприклад, обов’язок чистоти і побачимо шляхетні, часами героїчні зусилля, необхідні для того, щоб притримуватись чистоти у житті. До одруження (багато молодих людей не одружуються до двадцяти п’яти чи тридцяти років) ця норма – повна стриманість під страхом смертного гріха. Під час статевого дозрівання і навіть раніше усі ми підпадаємо під великі спокуси. Щоби ефективно з ними боротися, ми повинні молитися, ми повинні уникати небезпечних зв’язків, книжок і вистав; ми повинні виправляти себе у найменших помилках і вчитися на них – для того, щоб відразу вставати, і зі збільшеною великодушністю. Чи це не вимагає зусиль, більших від звичайних? Чи це не вимагає більшої праці? Навіть подружжя не захищає нас від усіх великих спокус. Є періоди, в яких подружня стриманість також зобов’язує. Щоб її практикувати, необхідна героїчна відвага, яка набувається тільки постійними умертвіннями чуттєвого задоволення і постійною молитвою. 

#361. Тепер розглянемо закони справедливості в фінансових, торговельних і індустріальних справах. Чи не думаємо ми відразу про тисячі способів, якими можна порушувати справедливість, про труднощі у тому, щоб мати досконалу чесність у атмосфері, в якій конкуренція і жадібність піднімають ціни поза усякі границі? Скоро ми побачимо, що для того, щоб залишатися чесним, необхідні надзвичайні зусилля і самозречення. Чи людина буде готовою до таких зусиль, якщо вона призвичаєна зберігати тільки заповіді, які зобов’язують під страхом смертного гріха? Для того, щоб уникати цієї небезпеки, слід робити трохи більше від заповідей, які зобов’язують, щоб воля, вишколена великодушними вчинками, набула сили чинити опір спокусам робити несправедливі дії. 

Цей моральний закон перевірено з усіх сторін – для того, щоб не поповнити гріх, ми повинні уникати небезпеки через шляхетні вчинки, які не зобов’язані законом. Щоб попасти в мішень, ми повинні цілитися трохи вище; щоб не втратити благодать, ми повинні укріпити свою волю проти спокус більшими вчинками; іншими словами, ми повинні прямувати до досконалості. 

II. Мотиви, які полегшують цей обов’язок 

Численні мотиви, які спонукають вірних прямувати до досконалості, можна звести до трьох основних: 

(1) користь для душі, 

(2) Божа слава, 

(3) допомога ближньому. 

#362. (1) Користь для душі означає забезпечення спасіння, збільшення заслуг, радість від доброї совісті. 

A) На землі ми повинні виконувати всі великі діла ради єдиної необхідної мети – спасіння своєї душі. Якщо ми спасемо свої душі, навіть якщо втратимо всі земні цінності: батьків, друзів, добре ім’я, здоров’я, то все врятуємо; у Небі ми знайдемо все, що втратили, помноженим у сотні разів і назавжди. Найкращий спосіб забезпечити собі спасіння – прямувати до досконалості, кожний згідно зі станом свого життя. Чим вища ціль, з необхідною обачливістю і постійністю, тим більшою буде відстань до смертного гріха, бо лише він може перешкодити нашому спасінню. Очевидно, що якщо хтось щиро намагається зростати в досконалості, то уникає нагоди до гріха, підсилює свою волю проти несподіванок, і якщо надходить момент спокуси, то воля, вишколена зусиллями, спрямованими до досконалості, призвичаєна молитися для того, щоб отримати Божу благодать, зі страхом відганяє кожну думку поповнити важкий гріх: "Краще вмерти, ніж осквернитися". З другого боку, ті, які дозволяють собі рідко поповнювати важкі гріхи, ризикують піддатися довгим і сильним спокусам, які в них містяться, бо призвичаєні піддаватися малим задоволенням. І тому слід боятися, щоб, занесені пристрастями, вони не впали, так як людина, яка постійно ходить над краєм прірви, врешті-решт впаде в неї. І для того, щоб бути впевненим, що ми не образимо Бога важким гріхом, найкращий засіб – триматися на безпечній відстані до зла, виконуючи більше від обов’язкових заповідей, стараючись прямувати до досконалості; бо чим більше ми стараємося, з відповідною розсудливістю і покорою, тим впевненішими будемо у своєму спасінні. 

#363. B) У такий спосіб ми збільшуємо щоденну звичайну благодать і отримуємо право до вищого ступеня прослави в небі. Ми вже бачили, що кожний надприродний акт, зроблений для Бога душею в стані благодаті, збільшує заслуги. Той, хто недбайливо ставиться до досконалості й забудькуватий щодо цього обов’язку, набуває менше заслуг, як було сказано вище, n. 243. Навпаки, той, хто прямує до досконалості й докладає зусиль у цьому напрямку, здобуває більше заслуг; він щоденно примножує благодать і славу; кожне його зусилля винагороджується додатковою благодаттю на землі й щастям у небі: "вічну ваготу слави" (2 Кор. 4, 17). 

#364. C) Якщо ми бажаємо бути справді щасливими на землі, то немає кращого способу від культивування благочестя (побожності), яке, як говорить ап. Павло, "благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (1 Тм. 4, 8). Мир для душі, радість від доброго сумління, щастя єдності з Богом, зростання в Його любові, більша єдність з Христом – це деякі нагороди, які, разом з втішною надією вічного життя, Бог уділяє вже тут своїм вірним слугам у їхніх випробуваннях. 

#365. (2) Божа слава. Немає нічого шляхетнішого від здобування Божої слави, нічого більш справедливого – якщо пригадаємо все, що Бог дав нам і ще дасть. Досконала людина прославляє Бога краще, ніж тисячі простих душ. Бо вона щодня накопичує акти любові, вдячності, спокутування; вона спрямовує до Бога все своє життя систематичними простими вчинками, таким чином прославляючи Бога від ранку до ночі. 

#366. (3) Допомога ближньому. Немає кращого способу чинити добро іншим, приводити до Бога грішників і невіруючих, допомагати долати нерішучість, ніж щирі зусилля жити чесним християнським життям. Як сіре життя християн провокує критиків і невіруючих насміхатися над християнством, так справжня святість викликає захоплення для релігії, яка є причиною таких явищ: "За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх" (Мт. 7, 20). Найкраща апологія – приклад, поєднаний з виконанням усіх наших соціальних обов’язків. Це також найкращий стимул для літеплих християн, які залишатимуться духовно лінивими, якщо щирі зусилля гарячих душ не зворушать їх. 

Ця думка тривожить сьогодні серця багатьох людей. Ми живемо в епоху прозелітизму, мирські люди розуміють сьогодні краще, ніж будь-коли, необхідність захищати й поширювати віру словом і прикладом. Обов’язок священиків – продовжувати цю працю, створюючи довкола себе середовище непохитних християн, сповнених рішучості з кожним днем щораз вірніше виконувати всі свої обов’язки: цивільні й суспільні, і насамперед релігійні. Вони будуть цінними співробітниками, які йтимуть у місця, недоступні для священиків і ченців, будуть успішно підтримувати їхні зусилля, практикуючи ревність.