[II] Любов у земному житті вимагає самопожертви   

#321. У Небі ми будемо любити без будь-якої необхідності самопожертви. Тут, на землі, інакше. В нашому актуальному стані, після гріхопадіння, неможливо любити Бога вірно й дієво без самопожертви. 

Це випливає зі сказаного вище (n. 74-75) – беручи до уваги схильності зіпсутої природи, які залишаються у відновленій людині. Ми зможемо любити Бога, якщо будемо боротися і приборкувати ці схильності. Ця боротьба розпочинається з моменту, коли розум починає працювати, і закінчується разом з останнім подихом. Безперечно, що існують моменти, коли ця боротьба не така інтенсивна, але навіть тоді ми не можемо опустити рук, щоб не наразитись на наступний напад ворога. Святе Письмо говорить про це. 

(1) Святе Письмо абсолютно ясно говорить про необхідність самопожертви (sacrifice) і самозречення (self-renunciation) ради любові до Бога й до ближнього. 

#322. A) Господь закликав своїх учнів: "Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною"(Мт. 16, 24). Для того, щоб іти за Ісусом і любити Його, необхідно виконати умову – зректися самого себе, тобто зректися злих схильностей своєї природи: егоїзму, гордості, честолюбства, чуттєвості, хтивості, невпорядкованої любові до легкого й багатого життя. Це необхідна умова для того, щоб нести свій хрест, акцептувати страждання, нестатки, приниження, поразки, працю, хворобу, одним словом, хрести, які Божественне Провидіння дає нам для того, щоб нас випробувати, зміцнити наші чесноти й легше спокутувати провини. Лише таким чином можна бути учнем Христа й іти шляхом любові й вдосконалення. 

Господь підтверджує ці слова своїм прикладом. Спустившись з Неба з виразною метою показати нам дорогу до досконалості, Він ішов тільки дорогою Хреста: "Усе життя Христа було Хрестом і мучеництвом" (Imitation," Book II, C. XII, n. 7). Від Вифлеєму до Голгофи Його життя було довгою серією нестатків і принижень, проблем і апостольської праці, вінцем цього всього були муки і тортури Його Страстей. Ось найбільш вимовний коментар до Його слів: "Коли хто хоче йти вслід за Мною". Якщо би існувала безпечніша дорога, то Він би показав її нам. Але Він знав, що немає іншої дороги, і йшов нею, заохочуючи нас йти за Ним. "І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну"(Ів. 12, 32). І саме так це зрозуміли апостоли, і святий Петро говорить нам, що якщо Христос страждав ради нас, то ми повинні наслідувати Його: "Бо й Христос постраждав за нас, і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його"(1 Пт. 2, 21). 

#323. B) Це також і вчення святого Павла. Для нього християнська досконалість: "якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками,та зодягнулися в нову"(Кол. 3, 9). Сьогодні старий Адам – сума злих схильностей, які ми успадкували від першої людини. Це та потрійна пожадливість, з якою ми повинні боротися і приборкувати її умертвінням. "А ті, що Христові Ісусові", – говорить він, "розп'яли вони тіло з пожадливостями та з похотями"(Гал. 5, 24). Це необхідна умова, і апостол Павло почувається зобов’язаним умертвлю вати своє тіло: "Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним"(1 Кор. 9, 27). 

#324. C) Апостол Любові, святий Іоанн, не менш емфатичний. Він вчить, що, для того, щоб любити Бога, ми повинні зберігати Заповіді й боротись із потрійною пожадливістю, яка розгойдує світ. І додає, що той, хто любить світ і світські речі, не може мати любові до Бога: "Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської"(1 Ів. 2, 15). Але для того, щоб зненавидіти світ і його принади, потрібно практикувати дух самозречення, щоб уникнути небезпеки й злої приємності. 

#325. (2) Необхідність самопожертви – наслідок стану зіпсутої природи, як було описано в n. 193. Фактично неможливо любити Бога й ближнього, не жертвуючи тим, що суперечить цій любові. Потрійна пожадливість, як ми вже показали, суперечить любові до Бога і до ближнього; звідси, якщо ми бажаємо йти шляхом любові, то мусимо безжалісно боротися проти своїх поганих схильностей. 

#326. Розглянемо кілька прикладів. Наші зовнішні чуття жадібно тягнуться до всього, що їм лестить, ризикуючи нашими чеснотами. Що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки? Господь сказав дуже рішуче: "Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене" (Мт. 5, 29). Це означає, що ми повинні вчитися позбавляти свої очі, вуха, всі чуття усього, що може бути нагодою до гріха. Без цього неможлива ні досконалість, ні спасіння. 

Це саме стосується і наших внутрішніх чуттів, особливо уяви й пам’яті. Чи хтось не знає зі свого досвіду, як ми ризикуємо, якщо не придушуємо своїх забаганок? 

Навіть наші вищі здатності, розум і воля, схильні заблукати через цікавість, незалежність чи гордість. Які зусилля ми повинні чинити, яку боротьбу підтримувати – що піддати їх під ярмо Віри у смиренному підпорядкуванні себе волі Бога і Його представників! 

Отож, ми повинні визнати, що якщо хочемо любити Бога і ближнього ради самого Бога, то мусимо вчитися умертвлювати свій егоїзм, чуттєвість, гордість, жадобу до багатства. І тому самопожертва – необхідна умова для того, щоб любити Бога в цьому житті. 

Здається, що це саме думав св. Августин, коли говорив: "Дві любові будують два міста: любов до себе веде до зневаги Бога і будує місто на землі, любов до Бога веде до самопожертви і будує небесне місто" ("Ce Civitate Dei," XIV, 28). Іншими словами, ми не можемо по-справжньому любити Бога, якщо не придушуємо свої грішні схильності. 

#327. Висновки: для того, щоб бути досконалим, ми повинні не тільки збільшувати діла любові, а й діла самопожертви, бо в цьому житті любов не існує без самозречення. Звичайно, можна сказати, що всі наші добрі вчинки, оскільки віддаляють нас від свого «Я» і від створінь – діла самопожертви, і оскільки вони єднають нас з Богом, то вони – діла любові. Слід розглянути, як можна поєднати любов і самопожертву.