[I] Боротьба з духовними ворогами  

Цими ворогами є пожадливість, світ і диявол. Пожадливість є ворогом, якого ми носимо в собі. Світ і диявол є зовнішніми ворогами, які розпалюють вогонь пожадливості та роздмухують його полум’я. 

I. Боротьба з пожадливістю 

Св. Іоанн описує пожадливість у добре знаному тексті: "Бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва"(1 Ів 2, 16). 

(I) ПОЖАДЛИВІСТЬ ПЛОТІ 

#193. Пожадливість плоті є надмірною любов’ю чуттєвого задоволення. 

A) Зло пожадливості. Задоволення не є злом самим у собі, Бог дозволяє його, якщо воно спрямоване до вищої мети, тобто до морального добра. Якщо Він прикріпив задоволення до певних добрих діл, то це для того, щоб полегшити їхнє виконання і спрямувати нас до виконання обов’язків. Помірковане задоволення, яке має відношення до своєї мети, якою є моральне і надприродне добро, не є злом. Фактично, воно є добром, бо спрямоване до доброї мети, остаточним сповненням якої є Сам Бог. Але бажати задоволення без відношення до мети, яка чинить його законним, тобто бажати задоволення як мету саму в собі й як остаточну мету, є моральним безладом, бо суперечить мудрості ладу, встановленого Богом. Такий безлад веде до подальшого зла, бо якщо єдиним мотивом дії є задоволення, то людина наставлена любити задоволення без міри, і вже не керується метою, яка встановлює перешкоди непомірній спразі за втіхою, яка існує в кожній людині. 

#194. І тому, Бог у Своїй мудрості прикріпив певне задоволення до акту споживання їжі, даючи нам спонуку підтримувати тілесні сили. Але Боссует відмічає: "Невдячні й тілесні люди використовують це задоволення для служіння власному тілу, а не Всемогутньому Богові… Задоволення від споживання їжі поневолює їх і, замість того, аби їсти для життя, вони живуть, аби їсти. Навіть ті, які знають як загнуздати свої бажання і приймають їжу згідно з потребами тіла, часто спокушаються задоволенням і порушують міру; вони дають волю своєму апетитові й не заспокояться, поки повністю не наповнять свої шлунки". Звідси походить надмірність у їжі. Що ми можемо сказати про ще більшу небезпеку хтивості: "яка є глибокою й потворною виразкою на людській природі, яка прив’язує душу до тіла м’якими, але сильними путами, які важко розірвати; яка спричинює в людській природі страшний безлад?" 

#195. Чуттєве задоволення є тим страшніше, що охоплює все тіло. Наш погляд інфікований ним, бо через очі ми починаємо пити отруту чуттєвої любові. Наші вуха інфіковані, бо через сугестивне слово і хтиву пісню запалюють вогонь, роздмухують полум’я нечистої любові й пробуджують наші приховані схильності до чуттєвої радості. Це стосується й інших чуттів. Чуттєві акти задоволення стимулюють один одного, чим збільшують небезпеку. І ці приємності, які ми вважаємо невинними, ведуть до грішного задоволення. Тіло піддається м’якій в’ялості, делікатній чутливості, яка бажає розслабити чуття, пожвавлюючи їх і загострюючи пристрасть. Людина так пестить своє тіло, що забуває про душу. Зосереджена на своєму здоров’ї, вона розбещує своє тіло. Усі ці чуттєві бажання є гілками того самого дерева пожадливості плоті. 

#196. B) Ліками на це велике зло є умертвлювання чуттів. Св. Павло говорить: "А ті, що Христові Ісусові, розп'яли вони тіло з пожадливостями та з похотями"(Гал 5, 24). Але розіп’яти плоть, згідно з о. Оліером, означає "закувати й придушити всі нечисті й невпорядковані бажання плоті". Розіп’яти плоть означає приборкати свої зовнішні чуття, які є каналами, які нас з’єднують з зовнішнім світом і збуджують в нас небезпечні прагнення. Обітниці хрещення зобов’язують практикувати це вмертвлення. 

#197. Хрещення, через яке ми вмираємо для гріха і стаємо одним тілом з Христом, зобов’язує нас умертвлювати в собі все чуттєве задоволення. О. Оліер говорить: "Згідно зі св. Павлом, ми вже більше не боржники плоті і тому не повинні жити по плоті, ми зобов’язані жити згідно з духом. Як що ми живемо згідно з духом, то давайте йти за духом, який написав у наших серцях закон Хреста і дав нам силу нести його". 

Символіка хрещення через занурення (найпоширеніший спосіб хрещення в апостольські часи та в перші століття) навчає нас правди про цю доктрину. Катехумена занурюють у воду і там він умирає для гріха і для причин гріха. Вийшовши з води, він отримує нове життя, життя Воскреслого Христа. Св. Павло навчає: " Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім? Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися? Отож, ми поховані з Ним хрищенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя" (Рим 6, 2-4). Таким чином, занурення у воду під час хрещення представляє смерть для гріха і для пожадливості, яка веде до гріха. Вихід з хрестильної води символізує нове життя, в якому ми беремо участь у житті Воскреслого Господа. 

"Думку апостола можна виразити наступною богословською мовою: Таїнства є ефективними знаками, які викликають "ex opere operato" ефекти, які вони означають. Отож, хрещення представляє смерть і життя Христа. Воно спричинює в нас смерть – містичну в своїй сутності, але реальну в наслідках; смерть для гріха, для плоті, для старого Адама; і участь у житті Воскреслого Христа". (PRAT, "The Theology of St. Paul," II Book 5, C. 2.) 

І тому наше хрещення зобов’язує нас умертвлювати пожадливість, яка залишається в нас, і наслідувати нашого Господа, який через розп’яття Своєї плоті заслужив для нас благодать для наших зречень. Різноманітні вмертвлення – це ніби цвяхи, якими ми себе розпинаємо.

Цей обов’язок умертвляти свої бажання задоволення так на нас тяжить, що наше спасіння залежить від його виконання. " Бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити " (Рим 8, 13). 

#198. Для того, щоб здобути цілковиту перемогу, недостатньо відмовитися від шкідливих звичок (до чого ми безпосередньо зобов’язані), але ми повинні, щоб перебувати на безпечній стороні, пожертвувати всіма небезпечними задоволеннями, які ведуть нас до гріха. Окрім того, ми повинні відмовитися від деяких дозволених приємностей, щоб підсилити свою волю проти привабливості заборонених. Фактично, хто дозволяє собі всі не заборонені приємності, наближається до небезпечного стану вчинити гріх.

(2) ПОЖАДЛИВІСТЬ (CONCUPISCENCE) ОЧЕЙ 

(ЦІКАВІСТЬ (CURIOSITY) І СКУПІСТЬ (AVARICE)) 

#199. A) Зло. Пожадливість очей містить у собі дві речі: усю нездорову цікавість і невпорядковану любов до речей цього світу. 

a) Цікавість, про яку ми говоримо, полягає в надмірному бажанні бачити, чути і знати те, що діється у світі, таємні інтриги, які там плетуться; але не для того, щоб почерпнути з цього якусь духовну користь, а щоб задовольнити своє палке бажання фривольних знань. Така цікавість не обмежується актуальними подіями, а поширюється на минулі століття, коли ми копирсаємося в минулому не для того, щоб знайти там корисні інспірації, а щоб задовольнити свої примхи. Особливим предметом такої цікавості є псевдонаука віщування, з допомогою якої людина пильно вдивляється у приховані речі й майбутні події – знання, які Бог зберіг для Себе. Така цікавість "формує агресію проти прав Всемогутнього Бога і спробу знищити довір’я і віру в Провидіння" (Боссует). До того ж, ця цікавість поширюється на справжні й корисні науки, якщо людина гониться за знаннями непомірковано і зі шкодою для вищих обов’язків. Це стосується тих, які неперебірливо читають усяку літературу й поезію, "бо все це є нічим іншим, як непоміркованістю, хворобливою поставою душі, твердінням серця, нещасною залежністю, яка не дає нам можливості спрямувати свої думки на себе і на джерело гріха" (Боссует). 

#200. b) Другою формою пожадливості очей є невпорядкована любов до грошей, які є або засобом для придбання іншого добра, такого як почесті чи розваги, або самоціллю – милують зір, коли ми на них дивимося, або приносять задоволення, коли ми їх торкаємось і забезпечуємо ними своє майбутнє. Останнє є скупістю. Друга форма пожадливості є нагодою для численних гріхів, бо жадібність (cupidity) є багатим джерелом усіх видів шахрайства і несправедливості. 

#201. B) Ліки. a) Щоб подолати суєтну цікавість, ми повинні усвідомити, що те, що не є вічним, не повинно захоплювати і здобувати думку безсмертних істот, якими ми є. "Бо минає стан світу цього" (1 Кор 7, 31), але одна річ залишається: Бог і Боже володіння у небі. І тому ми повинні звертати увагу лише на те, що є вічним, "бо те, що не є вічним, є нічим". Без сумніву, що теперішні і минулі події можуть і повинні нас цікавити, але настільки, наскільки вони допомагають прославі Бога і спасінню душі. Коли Бог створив цей світ і все, що існує, Він мав лише одну ціль: передати Своє божественне життя розумним створінням – ангелам і людям. Усе інше є другорядним і не повинно нас цікавити – за винятком того, що веде нас до Бога. 

#202. b) Що стосується невпорядкованої любові до матеріального добра світу, то ми повинні пам’ятати, що багатство не є ціллю в собі, а засобом, даним Провидінням для наших потреб. Бог зажди буде найвищим господарем усіх речей, а ми – управителями, які повинні будуть дати звіт про своє земне майно: "Дай звіт про своє управительство" (Лк 16, 2). І тому розумно буде віддавати велику частину того, що перевищує наші потреби, на милостиню та інші добрі діла. Це буде означати, що ми ввійшли в задуми Бога, який бажає, щоб багатий був скарбником бідного; таким чином він збиратиме собі скарби на небі, які отримає зі сторицею, коли ввійде у вічність. "Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть" (Мт 6, 20). Цим способом ми відвернемо свої серця від земного багатства, щоб збирати багатство в Бозі: "Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!"(Мт 6, 21). Давайте шукати спочатку Боже царство і святість, а все інше нам додасться. 

Якщо ми хочемо бути досконалими, то повинні йти далі й практикувати євангельське вбозтво. "Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне"(Мт 5, 3). Це можна осягнути трьома способами – відповідно до наших схильностей і можливостей:

1) продати все своє майно і роздати гроші вбогим. "Продай добра свої та й убогим роздай"(Мт 19, 21).

2) Мати все майно спільним, як це робиться у чернечих спільнотах.

3) Відмовитись від прав використовувати свої гроші, наприклад, не купувати щось без згоди розторопного духовного керівника.

#203. На кожному з цих шляхів серце повинно бути вільним від багатства, якщо воно хоче прямувати до Бога. Боссует спонукає: "Щасливі ті, які низьким станом життя відокремили себе, радіючи життям у келіях, задовольняючи лише милостинею свої потреби земного існування, пильно вдивляючись у свою слабкість і немочі, усуваючи ярмо гріха. Щасливі ті посвячені жінки, які більше не прагнуть показати себе світові, які охоче ховають себе від своїх власних очей за вуаллю! Благословенним нехай буде це солодке самовладання, з допомогою якого ми захищаємо свої очі від оглядання марних речей, промовляючи разом з Давидом: "Відверни мої очі, щоб марноти не бачили, на дорозі Своїй оживи Ти мене!" (Пс 119, 37). 

(3) ГОРДІСТЬ ЖИТТЯ 

#204. A) Зло. Боссует говорить: "Гордість є глибокою розбещеністю; вона є обожненням себе самого; людина стає для себе богом через надмірну власну любов". Забуваючи, що Бог є початком і кінцем, вона переоцінює себе; вона вважає себе повновладним володарем і господарем своїх здібностей – дійсних і уявних, які вона має, не звертаючи увагу на Бога. З цього виростає дух незалежності та самодостатності, який віддаляє людину від Бога і Його представників на землі. Звідси походить еготизм, який спонукає людину робити все для себе – ніби вона сама є для себе метою; звідси походить марне самовдоволення зі своєї величі – ніби Бог не є початком людини; звідси походить зарозумілість своїх добрих учинків – ніби вони не є плодом Божої дії в душі. Звідси походить схильність перебільшувати свої добрі якості та приписувати собі ті, яких їй бракує. Звідси, також, походить схильність вивищуватися над іншими і час від часу, як фарисеї, зневажати інших. 

#205. Ця гордість супроводжується суєтністю, яка прагне надмірної пошани до себе, похвали і людської слави. Це називається марнославством, бо, як стверджує Боссует, "якщо це є порожніми незаслуженими оплесками, то безглуздо радіти ними! Якщо вони заслужені, то безглуздо радіти ними більше, ніж самою правдою" ("Tr. de la Concupiscence," C. XVII). Парадокс полягає у тому, що хтось бажає людської слави більше, ніж самої чесноти, і відчуває себе приниженим більше тоді, коли вчинив невеликий проступок, який всі бачать, ніж тоді, коли поповнив великий гріх, про який ніхто не знає! Ця хиба породжує інші хиби: хвастощі, балакання про власні досягнення; хвастощі – щоб притягнути людську увагу до себе; лицемірство – показування чеснот, які не практикуються. 

#206. Наслідки гордості є сумними. Цей порок є найбільшим ворогом досконалості.

1) Він обкрадає Бога з притаманної Йому слави і таким чином позбавляє нас багатьох благодатей і заслуг, бо Бог не може бути співучасником нашої гордості: "Бог противиться гордим" (Як 4, 6).

2) Він є джерелом багатьох гріхів, таким як гріхи самовпевненості, які караються прикрими падіннями і поневоленням ганебними пороками; гріхи занепаду духу, коли бачимо, що так низько впали; гріхи обманювання – через труднощі визнавати деякі гріхи в сповіді; гріхи непослуху, заздрості та ревнощів тощо.

#207. B) Ліки: a) віддавати все Богові як творцеві всього доброго, і який, будучи першим принципом усіх наших дій, повинен бути їхньою метою. Ап. Павло так про це говорить: "Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв?" (1 Кор 4, 7). І висновує, що всі наші дії повинні прямувати до прослави Бога: "Тож, коли ви їсте, чи коли ви п'єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!" (1 Кор 10, 31). Щоб надати цим діям більшої цінності, необхідно дбайливо виконувати їх в ім’я і через заслуги нашого Господа Ісуса Христа: "І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім'я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві" (Кол 3, 17). 

#208. b) бо наша природа схиляє нас до пошуків себе самих, і тому ми, щоб протидіяти цьому, повинні пам’ятати, що ми самі по собі є нічим і гріхом. Без сумніву, що ми маємо добрі природні і надприродні якості, які потрібно підтримувати і культивувати, але як такі, що походять від Бога, якого ми повинні прославляти. Коли митець створює шедевр мистецтва, то необхідно за це хвалити його.  

Самі по собі ми ніщо. Отець Оліер говорить: "Це те, чим ми є споконвіку; істотами, яких Бог одягнув Своїм створінням, а не нашим; і щоби Він нам не дав, воно залишається Його власністю, за що Його треба прославляти" ("Cat. for an Int. Life," Part I., lesson 15). 

Самі по собі ми є гріхом у тому розумінні, що пожадання спрямовують нас до гріха, і то настільки, що, згідно зі св. Августином, якщо ми не поповнюємо певні гріхи, то лише завдяки Божій благодаті. "Саме завдяки Твоїй благодаті я не поповнив деякі гріхи. А що би я міг вчинити, усвідомлюючи тепер, що любив марні лиходійства" ("Confessions," ІІ, C. 7). Отець Оліер так це пояснює: "Про це я можу сказати наступне: не можна уявити собі гріха, недосконалості, невпорядкованості, зіпсуття, помилки, замішання, якими би не була наповнена наша плоть. Подібно, немає якоїсь непостійності, безглуздя і дурниці, які би наша смертна плоть не могла вчинити в будь-який момент" ("Catechism," P. I, lesson 17). Безперечно, що наша природа не зіпсута повністю, як це стверджував Лютер. З природною і надприродною Божою допомогою вона здатна чинити деяке добро, навіть велике добро, як ми бачимо це в святих. Але оскільки Бог завжди є першою і головною причиною добра, то саме Йому ми повинні дякувати. 

Теологія вчить (Syn. theol. dog., III. n. 72-91), що людина після гріхопадіння може чинити деяке добро природного порядку з простою природною допомогою Бога; але для того, щоб зберігати увесь природний закон і відкидати всі великі спокуси, необхідна позаприродна чи надприродна допомога. 

#209. Ми доходимо висновку з Боссуетом: "Не дуже довіряй собі, бо це є початком гріха. Не жадай людської слави, бо тебе чекатиме лише неспокій. Слава не знаходиться у тобі, бо те, що зі своїх добрих діл припишеш собі, те забереш від Бога, автора добра, і поставиш себе на Його місце. Не знімай ярмо Божого закону; не говори до себе з зарозумілою гордістю: я не буду служити, бо якщо не служитимеш справедливості, то будеш рабом гріха і дитиною смерті. Не кажи: я не є нечистим, і не думай, що Бог забув твої гріхи, якщо ти про них більше не пам’ятаєш, бо Господь збудить тебе словами: глянь на свій шлях у цій темній долині. Я йшов за тобою. Я рахував твої кроки. Не протився порадам мудрого і не злися на картання; бо гордість проявляється у бунті проти правди, коли вона докоряє тобі" ("Tr. de la Concup.," C. XXXI). Якщо ми послухаємо цю пораду, то станемо сильнішими в боротьбі проти світу – нашого другого духовного ворога. 

II. Боротьба зі світом  

#210. Світ, про який ми тут говоримо, це не сукупність усіх людей на землі, серед яких ми знаходимо як вибрані душі, так і нерелігійних людей; а сукупність тих, які протиставляють себе Ісусові Христові і є рабами потрійної пожадливості. До них зараховуємо:  

1) невіруючих, ворожих до релігії, яка осуджує їхню гордість, їхню любов до задоволення, їхні жадання багатства; 

2) байдужих, які не хочуть мати релігію, яка виведе їх з їхньої байдужості; 

3) закам’янілих грішників, які люблять гріх, тому що люблять задоволення і неохоче його залишать; 

4) захоплених земними турботами, які вірять і навіть практикують свою релігію, але поєднують її з любов’ю до задоволення, розкішшю, і часто згіршують своїх ближніх, які кажуть, що релігія мало впливає на їхню моральність. Це світ, який Ісус проклинає через його спокуси: "Від спокус горе світові"(Мт 18, 7). Про цей світ св. Іоанн говорить: "…ввесь світ лежить у злі" (1 Ів 5, 19). 

#211. (1) Небезпеки світу. Світ, який своїми візитами, посланнями і світською літературою торує шлях до сердець християнських сімей, навіть релігійних спільнот, створює великі перешкоди для осягнення спасіння  досконалості. Він спричинює замішання і підсилює вогонь пожадання; він спокушає і тероризує нас. 

#212. A) Світ зваблює нас своїми гаслами, показом своєї суєтності та спотвореними прикладами. 

a) Він впливає на нас гаслами, протилежними Євангелію. Він вихваляє щастя бути багатим, могутнім, безжалісним, вискочкою, амбітним, тобто тих, які знають, як насолоджуватися життям. Світові люди завжди кричать: "І вінчаймось розквітлими рожами, поки не зів’яли" (Муд 2, 8). Чи ми не повинні користуватися можливістю так жити, чи кожний не повинен прожити своє життя у повноті? Багато людей живуть саме так, і Всемогутній Бог не може осудити все людство. Кожна людина повинна жити у цьому світі, і якщо вона буде сумлінною, то ніколи не стане багатою. 

b) Світ зваблює нас показом своєї суєтності і задоволень. Більшість речей світу спокушають до цікавості, до чуттєвості і навіть до хтивості. Порок стає принадливим, коли приховується під видом "невинних захоплень і розваг", які так само небезпечні. Такими є, наприклад, нескромний одяг і нескромні танці, особливо коли їхня мета – розпусні погляди і жести. Що можна сказати про більшість театральних вистав, про розпусну літературу, яка зустрічається на кожному кроці? 

c) Світ зваблює нас поганими прикладами. Коли ми бачимо, що багато молодих людей живуть ради свого задоволення, багато нехтують шлюбною присягою, багато збагачуються сумнівним способом, то спокуса наслідувати їх є дуже сильною. До того ж, світ є таким толерантним до людської слабості, що підбадьорює їх. Той, хто нищить сім’ю, вважається спортсменом; бізнесмен, який заробляє гроші нечесно, вважається розумною людиною; вільнодумець вважається людиною широких поглядів, яка йде за світлом науки. Як багато людей заохочуються до грішного життя! 

#213. B) Якщо світ не може звабити нас, то пробує нас тероризувати.  

a) Часами це здійснюється у формі організованих гонінь на вірних. Тим, які відкрито визнають свою віру, посилають своїх дітей до католицьких шкіл, часто відмовляють у професійному зростанні в деяких сферах економічного і суспільного життя. 

b) В інших випадках світ відвертає боязливі душі від виконання їхніх релігійних обов’язків глузуванням і кепкуванням. Він називає їх лицемірами і дурнями з застарілими віруваннями. Він висміює батьків, дочки яких вдягаються скромно, запитуючи, чи таким способом вони надіються знайти пару для себе. Багато людей, незважаючи на опір сумління, піддаються загальній моді та звичаям, протилежним християнській скромності. 

c) Часом світ вдається до погроз. Окремих індивідів повідомляють, що їхня релігійна орієнтація є перешкодою для отримання якоїсь посади, їм дають зрозуміти, що їхня цнотливість чинить їх небажаними гостями на забавах; їм говорять, що якщо вони хочуть займатися бізнесом, то повинні робити так, як це роблять усі: обдурювати і заробляти гроші, або бути готовими втратити свою посаду. 

Нас легко перемогти і тероризувати, бо світ має союзника в наших серцях, у нашій природній схильності до перших місць, до гонорів і до багатства. 

#214. (2) Ліки. Щоб успішно боротися з цією небезпечною тенденцією, необхідно сміливо глянути на це з точки зору вічності й подивитися на світ у світлі віри. Тоді ми побачимо світ у його справжніх кольорах – як ворога Ісуса Христа, і з яким ми повинні боротися усіма своїми силами – щоб спасти свої душі; ми побачимо світ як арену нашої ревної боротьби, на якій ми повинні притримуватись євангельських принципів. 

#215. A) Оскільки світ є ворогом Ісуса Христа, то ми повинні прийняти стандартом свого життя усе, що протилежне гаслам і прикладам, які подає світ. Ми повинні повторити дилему, запропоновану св. Бернардом: "Або Христос помиляється, або світ заблудив; але неможливо, щоб Божественна Мудрість помилялась" ("Sermo III, de Nativitate" n. I). Оскільки між Христом і світом існує явне протистояння, то нам необхідно зробити вибір, бо ніхто не може служити двом панам. Але Ісус є непомильною Мудрістю. І тому Він має слова вічного життя, а світ помиляється. І тому ми повинні швидко зробити вибір, бо, як каже ап. Павло, "А ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога"(1 Кор 2, 12). І додає: "Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим"(Гал 1, 10). Ап. Яків говорить: "Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається"(Як 4, 4). З цього слід виснувати практичні наслідки. 

a) Будемо читати і перечитувати Євангеліє, усвідомлюючи, що до нас промовляє Споконвічна Істина, будемо молитися, щоб ми зрозуміли Божественного Автора, тішилися і жили його словом. Таким способом ми станемо справжніми християнами, і таку ціну ми повинні заплатити, якщо хочемо стати справжніми учнями Христа. Якщо ж коли-небудь ми почуємо гасла, протилежні Євангелію, то відважно скажімо собі: Це фальш, бо суперечить непомильній Істині. 

b) Нам слід уникати небезпечних обставин, яких так багато в хворому світі. Без сумніву, що ті, які живуть поза монастирями, більше або менше занурені в цей світ; але вони повинні бути вільними від духа світу, живучи в світі, бути вільними від світу; бо Ісус просив Свого Отця не забирати учнів зі світу, а захищати від злого: "Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого" (Ів 17, 15). А ап. Павло заохочує нас (1 Кор 7, 31) користуватися цим світом так, ніби ми ним не користуємося. 

c) Таке відношення до світу повинні мати передовсім духовні особи. Вони повинні бути спроможними сказати разом з ап. Павлом: "Розп'ятий світ для мене, а я для світу"(Гал 6, 14). Світ, в якому панує пожадливість, не повинен приваблювати нас. Так як ми викликаємо в світу антипатію, бо своєю поставою і навіть одягом осуджуємо його пороки; так і світ повинен викликати антипатію в нас. І тому ми повинні відмовлятися від світських візитів, де ми будемо не на своєму місці. Безсумнівно, що ми повинні робити візити ввічливості, по справах, і, понад усе, для добра душ; але такі візити повинні бути обмеженими. Ми не повинні забувати слова нашого Господа після воскресіння, що Він прийшов до учнів на короткий час, щоб завершити їхній вишкіл і розказати про Боже царство (Ді 1, 3). 

#216. B) І тому ми повинні входити у світ лише для того, щоб безпосередньо або посередньо приносити йому євангельську науку і приклади. 

a) Ми не повинні забувати, що ми є "світло для світу"(Мт 5, 14). Не перетворюючи наші слова у сповідь (що буде не на своєму місці), ми повинні видавати свій осуд про все: людей і справи у світлі Євангелія. І тому замість того, щоб проголошувати багатство і владу щастям цього світу, ми з усією щирістю повинні говорити, що джерело щастя знаходиться не в багатстві та успіху; що чесноти винагороджуються уже в цьому житті; що великим щастям є чиста радість сімейного вогнища; що свідомість виконаного обов’язку є джерелом задоволення і втіхи для багатьох нещасливих душ; що мир доброго сумління є набагато кращим, ніж сп’яніння від задоволення. Приклади підтвердять ці зауваження. Але власний приклад священика є головним джерелом його переконливості. Глибоке враження його слова справлять серед людей тоді, коли він сам буде християнином, відданим служінню; якщо його манери і слова випромінюють чесність, товариськість, веселість, любов, одним словом – справжню святість. Усі поважають людей, які живуть згідно зі своїми переконаннями; і всі пильно дивляться на духовну особу, яка живе солідними чеснотами. Давайте реалізуємо слова Ісуса: "Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі"(Мт 5, 16). Ця місія покладена не лише на священиків. Миряни також можуть її успішно виконувати. 

#217. b) Такі вибрані душі та священики повинні впливати на боязливих християн, щоб надавати їм відваги боротися проти людської слави, моди і легалізованих переслідувань. Найкраще приєднатися до спільнот мирян, які сміливо відстоюють свої переконання і не бояться говорити чи діяти згідно з ними. Саме таким способом святі в свої часи були реформаторами моральності. Саме таким способом у наших великих навчальних закладах, університетах, сформовані групи знають, як чинити, щоб поважали їхні релігійні переконання, і як укріплювати слабших братів. Одного дня, коли ці групи зміцніють не тільки в містах, але й в сільській місцевості, бажання людської слави зникне, а її місце займе справжня побожність, яку ще не всі будуть практикувати, але будуть поважати. 

#218. Ми не повинні входити в жодні компроміси зі світом. Ми не повинні робити жодних поступок і не шукати задоволення і поваги зі сторони світу. Св. Франциск Сальський сказав: "Що би ми не робили, світ завжди буде з нами воювати… Будемо глухими до цього сліпого світу; нехай він кричить скільки захоче, як сова, яка турбує денних птахів. Будемо постійними в своїх планах і незмінними в своїх рішеннях. Наша стійкість покаже – наскільки серйозно ми присвятили себе служінню Богові і побожному життю" ("Introd. to a Dev. Life," P. IV, C. I). 

III. Боротьба з дияволом 

#219. (1) Існування і причини диявольських спокус. Ми вже бачили (n. 67), як диявол, заздрісний до щастя наших прародичів, спокусив їх до гріха, і як йому це добре вдалося. І тому девтероканонічна "Книга мудрості Соломона" говорить, що "через заздрість диявола смерть прийшла у світ, а скуштують її ті, що є з його частки" (Мудр 2, 24). Навіть після того він не припинив атакувати дітей Адама і ставити на них пастки. І навіть після того, як наш Господь прийшов у світ і переміг диявола, набагато зменшивши його силу, ми все одно повинні воювати не лише з плоттю і кров’ю, а й з силами темряви, з духами зла. Цього навчає ап. Павло: "Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби"(Еф 6, 12). Ап. Петро порівнює диявола з левом: "Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого"(1 Пт 5, 8). 

#220. Якщо Божественне Провидіння дозволяє на ці напади, то це тому, що загальний принцип полягає в тому, що Бог керує людьми не тільки безпосередньо, але й за посередництвом допоміжних засобів, залишаючи творінням деяку свободу дії. З другого боку, Він попереджує нас, щоб ми були чуйними, і посилає своїх ангелів, особливо ангелів-хоронителів, щоб допомагали нам і захищали нас (n. 186 sq), не кажучи вже про допомогу, яку Він надає нам безпосередньо або через свого Сина. Користаючись такою допомогою ми можемо долати ворога нашого спасіння, зростати в чеснотах і збирати скарби заслуг у небі. Ці дивовижні шляхи Провидіння показують нам ясніше велике значення, яке ми повинні надавати справам свого спасіння та освячення, справам, в яких небо і пекло воюють довкола душі, часом навіть без участі самої душі, шалену бойову лють між силами неба і пекла, і що на карту поставлено вічне життя душі. Для того, щоб перемогти, необхідно знати, як діє диявол. 

#221. (2) Тактика диявола. A) Диявол не може діяти безпосередньо на наші вищі здатності, інтелект і волю. Бог зберігає їх як Своє святилище, і Він єдиний може увійти в нього і запустити пружину волі без насилля. Але диявол може діяти безпосередньо на тіло, на наші зовнішні та внутрішні чуття, особливо на уяву, пам’ять і пристрасті, які містяться в інстинктивному потягові (sensitive appetite). Таким чином диявол діє на волю посередньо, домагаючись її згоди через різні порухи інстинктивного потягу. Але воля, як зауважує св. Фома, завжди залишається вільною – може погодитись або відмовитись. 

B) Якою би великою не була влада диявола над нашими здатностями, існують межі, встановлені самим Богом, який не дозволить дияволові спокушати нас понад наші сили. "Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її" (1 Кор 10, 13). Хто покладається на Всемогутнього у покірній довірі, може бути впевненим у своїй перемозі. 

#222. C) Св. Фома говорить, що не слід вважати, що всі спокуси, яких ми зазнаємо, є дією диявола. Хтивість, сформована звичками минулого, і нерозсудливість тепер є достатніми умовами для спокус. "Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною" (Як 1, 14). З другого боку, було би необачно стверджувати, і це суперечило би ясному навчанню Святого Письма і Традиції, що жодна наша спокуса не має ніякого відношення до впливу диявола. Заздрість диявола до людства і бажання підкорити людей адекватно пояснює його втручання. 

Як можна розпізнати диявольську спокусу? Це не є легкою справою, бо наша власна пожадливість може спричинити навальність спокуси. Можна сказати, що коли спокуса є раптовою, шаленою і довгою понад міру, то диявол значною мірою відповідає за неї. Особливо можна підозрівати про його втручання тоді, коли спокуса кидає душу в глибокий і продовжений безлад; коли збуджує бажання імпозантних, дивних і підозрілих умертвлень, і особливо тоді, коли викликає сильне бажання нічого не говорити духовному керівникові та не довіряти своїм настоятелям (Див. правила духовного розпізнавання св. Ігнатія Лойоли). 

#223. (3) Ліки від диявольських спокус. Святі, особливо св. Тереза, вказують на такі ліки. 

A) Покірна і довірлива молитва прохання про допомогу Бога і Його святих ангелів. Якщо Бог з нами, то хто проти нас? (Рим 8, 31). Бо "хто як Бог?" Наша молитва повинна бути покірною, бо ніщо так швидко не злітає вгору, як бунтарський дух, який, перетворившись у гордість, ніколи не знатиме чесноти покори. Впокорити себе перед Богом, визнати свою неспроможність перемогти без Його допомоги означатиме зруйнувати плани князя гордості. Наша молитва повинна також бути повна довіри. Божа слава тісно зв’язана з нашою перемогою, і тому ми можемо повністю довіряти силі Його благодаті. Також є доброю практикою просити заступництва в св. Михаїла, який уже один раз отримав визначну перемогу над дияволом, і охоче довершить свій тріумф в нас і через нас у день нашої боротьби. Віг матиме могутнього союзника в нашому ангелі-хоронителі, якщо ми тільки довіримося йому. Але головно, щоб ми не забули звертатися з проханнями до Пресвятої Діви. Її стопи розчавили голову змія, і вона страшніша для демонів, ніж уся армія, вишикувана в бойові шеренги. 

#224. B) Наступний засіб: повна довіра до Таїнств (sacraments) і обрядів освячення (sacramentals). Сповідь як акт смирення розбиває вщент диявола; розрішення (absolution), яке за нею слідує, дає нам заслуги Ісуса Христа і чинить нас невразливими на удари ворога. Святе Причастя приносить до наших сердець Христа, який переміг диявола і викликає в нього страх. Навіть обряди освячення, знаки хреста чи літургійні молитви, які здійснюються у дусі віри в єдності з Церквою, є цінною допомогою. Св. Тереза в особливих випадках рекомендує свячену воду, можливо тому, що диявол сильно страждає через приниження, що його зупиняє такий простий засіб. 

#225. C) Останнім засобом від диявольських спокус є висловлення зневаги до диявола. У цьому нас знову запевняє св. Тереза: "Ці окаянні духи мучать мене досить часто, але вони не лякають мене, бо я переконана, що вони не можуть діяти більше, ніж Бог їм дозволить. Необхідно знати, що кожного разу, коли ми їх зневажаємо, вони втрачають свою силу і душа отримує над ними перевагу. Вони мають владу лише над боязливими душами, які опускають свою зброю. Проти таких вони показують свою силу" ("Life by Herself," C. XXXI). Великим приниженням для цих гордих духів бути зневаженими людьми – слабшими істотами. Як уже було сказано, якщо ми покірно довіряємося сильній правиці Бога, то нашим правом і також нашим обов’язком є зневажати їх. "Якщо Бог з нами, то хто проти нас?" Злі духи можуть гарчати; вони не можуть нам зашкодити, хіба що через нерозсудливість і гордість ми віддамо себе їхній владі. Таким чином боротьба з дияволом, світом і плоттю зміцнює в нас надприродне життя і духовно нас розвиває. 

ЗАКІНЧЕННЯ 

#226. (1) Ми вже побачили, що християнське життя є боротьбою, виснажливою боротьбою, яка супроводжується довгими і складними інтригами, які закінчуються лише разом зі смертю, боротьбою великого значення, бо на карту поставлено вічне життя. Ап. Павло вчить, що всередині нас живуть двоє людей: 

a) відновлена людина, нова людина із шляхетними, надприродними і божественними бажаннями, які в нас породжує Святий Дух через заслуги Христа і заступництво Діви Марії та святих. Ми докладаємо усіх зусиль, щоб культивувати і використовувати ці шляхетні бажання під впливом актуальної благодаті й надприродного організму, яким Бог обдарував нас. 

b) Але в нас живе також природна чи тілесна людина, старий Адам, з усіма поганими схильностями, які залишилися навіть після Хрещення, з потрійною пожадливістю, успадкованою від наших прародичів. Ця пожадливість збуджується і підсилюється світом і дияволом; це постійна тенденція, яка схиляє нас до невпорядкованої любові чуттєвого задоволення, до власної величі та багатств світу. Ці двоє людей беруть участь у конфлікті. Старий Адам, плоть, шукає задоволення, незважаючи на моральні закони. Дух, у свою чергу, нагадує тілу, що існують заборонені та небезпечні задоволення, якими треба пожертвувати з обов’язку, бо така Божа воля. Але тіло є впертим у своїх бажаннях; отож його треба вмертвлювати і розпинати з допомогою благодаті. І тому християнин є солдатом, атлетом, який усе своє життя воює для того, щоб здобути вінець безсмертя (2 Тим 2, 1-7; Еф 6, 10-18). 

#227. (2) Ця боротьба є постійною, бо, незважаючи на всі зусилля, ми ніколи не зможемо повністю скинути з себе старого Адама. Ми можемо лише ослабити його, зв’язати його, у той час зміцнюючи нову людину проти його атак. На початку боротьба є гострою, завзятою, атаки ворога численні та сильні; але якщо ми будемо ревними і витривалими, то здобуватимемо одну перемогу за другою, ворог ставатиме слабшим, пристрасті слабшими, і, окрім окремих випробувань, допущених Богом, щоб спонукати нас до вищого ступеня досконалості, ми відчуватимемо відносний спокій, запоруку і передчуття кінцевої перемоги. Усі перемоги ми завдячуємо благодаті Бога. Нам не слід забувати, що всі благодаті дані нам для боротьби, а не для спокою; що ми є воїнами, атлетами, аскетами; що ми повинні воювати так, як ап. Павло, щоб в кінці заслужити вінець. "Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив"(2 Тим 4, 7-8). Такими є засоби для вдосконалення в нас християнського життя і здобуття багатьох заслуг.