[I] Роль Пресвятої Трійці  

#90. Першою, первинною, дійсною (efficient) і взірцевою (exemplary) причиною надприродного життя в нас є Пресвята Трійця або, через апропріацію, Святий Дух. Життя благодаті є спільною працею Трьох Божих Осіб, працею ad extra, але, оскільки це праця любові, то особлива роль у ній належить Святому Духові. 

Пресвята Трійця освячує нас двома способами: Три Божі Особи входять у наші душі; там вони створюють надприродний організм, який трансформує і піднімає душі, даючи їм здатність чинити Богоугодні діла. 

I. Присутність Святого Духа в душі

#91. Оскільки християнське життя є участю в Божому житті, то очевидно, що ніхто, крім Самого Бога, не може нам його дати. Він це робить, входячи в наші душі й віддаючи нам Себе повністю, щоб ми віддавали Йому належну пошану, раділи Його присутністю і дозволяли в послуху вести себе до практикування християнських чеснот і виробляли диспозиційність до Його святої душі. Богослови називають це нествореною (uncreated) благодаттю. І тому ми спочатку розглянемо, як Три Божественні Особи перебувають в нас і якою повинна бути наша постава щодо Них. 

(1) ЯК ТРИ БОЖЕСТВЕННІ ОСОБИ ПРИСУТНІ В НАС 

#92. Бог, каже св. Фома, перебуває в усіх творіннях потрійним способом: Своєю силою – оскільки всі створіння підлягають Його владі; Своєю присутністю – оскільки Він бачить усе, навіть найбільш потаємні думки душі, "все наге і відкрите перед очима Його" (Євр. 4, 13); Своєю сутністю (essence) – оскільки Він діє всюди і всюди Він є повнотою самого буття і першопричиною творіння, постійно даючи створінням не тільки життя і рух, але й існування: "Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо" (Ді. 17, 28). 

Його присутність в нас через благодать є дуже глибокою і особистісною. Це вже не присутність Творця і Підтримувача (Preserver), який підтримує існування того, що Він створив; це присутність Пресвятої Трійці, об’явленої нам у вірі. Отець приходить до нас і продовжує народжувати Своє Слово в нас. Разом з Отцем ми отримуємо Сина, рівного в усьому Отцю, який є улюбленим і субстанціальним образом Отця, і який ніколи не припиняє любити Свого Отця тою самою безмежною любов’ю, якою Отець любить Сина. З їхньої взаємної любові походить Святий Дух, Особа, рівна Отцю і Сину, і яка є взаємним зв’язком між Отцем і Сином. Три Особи відмінні одна від інших. Ці Особи постійно входять у душу, яка перебуває в стані благодаті. Присутність Трьох Божественних Осіб, фізична і моральна, будує найбільш інтимні і найбільш освячуючі зв’язки між Богом і душею. Підсумовуючи сказане тут і написане у Святому Письмі, можемо сказати, що Бог через благодать присутній в нас як батько, товариш, помічник, освячувач (sanctifier), і таким чином Він є правдивим і справжнім джерелом нашого внутрішнього життя, його дійсною і взірцевою причиною.

#93. A) Природним способом Він дає нам природні здібності; через благодать Він дає нам Себе, щоб ми раділи Його дружбою і таким способом смакували наперед щастя неба. В натуральному порядку Бог є в нас як Творець і повновладний Господар – ми є Його слугами, Його власністю. В порядку благодаті все інакше – Він дає нам Себе як наш Отець, тепер ми Його усиновлені діти; це є невимовним привілеєм і основою нашого надприродного життя. Св. Павло і св. Іоанн повторюють знов і знов: "бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче! Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі"(Рим 8, 15-16). І тому Бог адоптує нас як Своїх дітей, і способом більш повним і довершеним, ніж усиновлення за людськими законами. Через законне усиновлення людина спроможна передати іншим своє прізвище і свою власність, але не може передати іншим свою кров і своє життя. "Законне усиновлення", – говорить кардинал Мерсьєр ("La Vie Interieure", ed. 1909, p. 405), – "є фікцією". Адоптована дитина сприймається прибраними батьками так, ніби була їхньою власною дитиною, і отримує від них спадок, до якого їхні нащадки мають право. Суспільство визнає цю фікцію і узаконює її наслідки. Але предмет такої фікції не змінюється. А благодать божественного всиновлення є реальністю, а не фікцією. Бог дає божественне синівство тим, які повірили в Його Слово, як говорить св. Іоанн: "А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його"(Ів. 1, 12). Таке синівство не є тільки номінальним, але справжнім: "щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є" (1 Ів. 3, 1). Завдяки цьому ми отримуємо божественну природу, "учасниками Божої Істоти" (2 Пт. 1, 4).

#94. Без сумніву, що це божественне життя в нас є тільки участю, часткою, схожістю, подібністю, і не чинить нас богами, а тільки Богоподібними. Незважаючи на це, воно не є фікцією, а реальністю, новим життям, не рівним, але подібним до Божого, і, згідно зі Святим Письмом, передбачає нове народження, духовне відродження: "Коли хто не родиться з води і Духа... через купіль відродження й оновлення Духом Святим... що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії... Захотівши, Він нас породив словом правди"(Ів. 3, 5; Тита 3, 5; 1 Пт. 1, 3; Як. 1, 18). Всі ці вирази показують, що наше усиновлення не є тільки номінальним, а справжнім і реальним, хоча відмінним від синівства Слова, що стало Тілом. І тому ми стали повноправними спадкоємцями небесного царства і співспадкоємцями первородного: "спадкоємнці ж Божі, а співспадкоємці Христові... щоб Він був перворідним поміж багатьма братами" (Рим. 8, 17. 29). У цьому місці найкраще повторити слова св. Іоанна: "Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є!" (1 Ів. 3, 1).

Бог живить по відношенню до нас батьківську м’якість і відданість. Чи Він не порівнює Себе до матері, яка ніколи не забуде дитину свого лона? "Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!" (Іс 49, 15). Він безсумнівно довів це, не завагавшись ради нашого спасіння пожертвувати Своїм єдинородним Сином: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (Ів 3, 16). Ця сама любов також спонукала Його віддати Себе повністю постійним перебуванням у серцях Своїх дітей: "Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього" (Ів 14, 23). Він живе в нас як найбільш люблячий і найбільш відданий Отець. 

#95. B) Він дає Себе також як товариш. Дружба додає до стосунків між батьком і сином різновид рівності. Вона додає фамільярності, взаємності, з якої випливає радісне спілкування. Саме такі стосунки благодать встановлює між нами і Богом. Звичайно, що між Богом і людиною не може бути справжньої рівності, але скоріше деяка подібність, достатня для народження справжньої близькості. Фактично, Бог довіряє нам Свої таємниці. Він промовляє до нас не тільки через Церкву, але безпосередньо через Свого Духа: "Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім'я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив" (Ів 14, 26). На Тайній Вечері Ісус заявив Апостолам, що з цього моменту вони вже не будуть Його слугами, а друзями, тому що Він не буде приховувати від них жодної таємниці: "Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об'явив усе те, що почув від Мого Отця"(Ів 15, 15). Приємна фамільярність тепер буде охоплювати їхнє спілкування, така, яка існує між друзями, коли вони зустрічаються і серце говорить до серця: "Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною"(Одк 3, 20). Це невимовні близькі стосунки! Людина ніколи не насмілилась би мріяти про це і бажати, якби Божественний Товариш не проявив ініціативу! Така велика близькість є щоденно не тільки між Всемогутнім Богом і Його Святими, але й між Ним і кожною людиною, яка, керована внутрішнім життям, залишає двері своєї душі відчиненими для Божественного Гостя. Про них говорить автор "Наслідування", коли описує безперервне навідування Святим Духом душ, які провадять духовне життя, і наслідки такого навідування: "У серці духовної людини Він часто гостює, солодко розмовляє, ласкаво потішає, вносить святий спокій, напрочуд дивну дружбу" (Наслідування Христа, 2.1.1). Життя містиків, таких як св. Тереза від Дитяти Ісус, св. Єлизавета від Пресвятої Трійці, Гемма Галгані й інших, є доказом того, що слова Наслідування можливо реалізувати в щоденному житті. Бог дійсно живе в нас як найбільш близький товариш.

#96. C) І Він там не бездіяльний. Він діє як наш наймогутніший союзник, наш найбільш ефективний помічник. Знаючи дуже добре, що ми самі не можемо плекати життя, яке Він народив в нас, Він допомагає нам за посередництвом актуальної благодаті. Чи ми не потребуємо світла, щоб розуміти правди віри, які керуватимуть нашими кроками? Отець Світла освітить наш інтелект, ясно вказуючи нашу остаточну мету і засоби для її осягнення. Він навіюватиме нам благочестиві думки, щоб заохотити нас до благочестивих діл. Чи ми хочемо мати силу, яка зуміє направити наше життя, спрямувати його до остаточної мети, до якої звернені всі наші прагнення, всі наші зусилля? Цей самий Бог і Отець прийде до нас з надприродною допомогою, яка дає силу бажати і діяти: "Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю" (Фил 2, 3). Коли треба долати і контролювати свої пристрасті або воювати зі спокусами, які нас атакують, ніхто інший як Бог дає силу протистояти їм і черпати з них користь: "Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її" (1 Кор 10, 13). Якщо в праці ми втомлюємося і, знеохочені, починаємо хитатися, Він наближається, щоб підтримати нас і надати нам стійкості: "Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса" (Фил 1, 6). Ні, ми ніколи не залишаємося одні. Навіть коли ми позбавлені всіх утіх і почуваємось залишеними, Божа благодать є ще ближче, знаходиться поряд стільки часу, скільки ми готові співпрацювати з нею: "Та благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда не я, але Божа благодать, що зо мною вона" (1 Кор 15, 10). Покладаючись у всьому на всемогутнього Помічника, ми стаємо непереможними: "Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі" (Фил 4, 13).  

#97. D) Цей божественний Помічник є водночас нашим Освячувачем (Sanctifier). Приходячи до нашої душі, Він перемінює її у священний храм, збагачений різними чеснотами: "Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви!" (1 Кор 3, 17). Бог, який живе в нас, не є тільки Богом природи, а Живим Богом, Пресвятою Трійцею, безмежним джерелом божественного життя, єдине бажання якого – поділитися з нами Своєю святістю. Часто це перебування Бога в душі приписують Святому Духові через апропріацію, оскільки воно є актом любові; але, будучи актом ad extra, є спільною справою Трьох Божих Осіб. І тому св. Павло називає нас храмами Бога і храмами Святого Духа: "Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?" (1 Кор 3, 16). 

Наша душа є храмом Живого Бога, святинею Найвищого (Most High), Найсвятішого (Holy of Holies), троном милосердя, де Він щедро ділиться Своїми божественними дарами, які збагачує кожною чеснотою. Це означає, що присутність в нас Трисвятого Бога (Thrice Holy God) так, як щойно було описано, не може нас не освячувати. Найбільш гідна поклоніння Трійця (Most Adorable Trinity), яка живе і діє в нас, повинна, насправді, бути засадою нашого освячення, джерелом нашого внутрішнього життя. Ця священна присутність конституює також свою взірцеву причину, бо, будучи Божими синами через усиновлення, ми зобов’язані наслідувати нашого Отця. Ми зрозуміємо це краще, коли дослідимо, яку поставу ми повинні мати щодо Трьох Божественних Гостей. 

(2) НАШІ ОБОВ’ЯЗКИ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ПРЕСВЯТОЇ ТРІЙЦІ

#98. Володіючи таким скарбом як Пресвята Трійця, ми повинні вчинити її предметом постійних медитацій – "іти всередину з Богом". Така думка пробуджує в нас головним чином три почуття: поклоніння, любов і наслідування.

#99. A) Найпершим імпульсом серця є поклоніння: "Прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму" (1 Кор 6, 20). Чи ми можемо чинити інакше і не прославляти, вихваляти і подяки складати Божественному Духові, який перемінює нашу душу в святиню? З моменту, коли Марія отримала Втілене Слово у своє дівоче лоно, її життя стало одним безперервним актом поклоніння і подячної молитви: "Величає душа моя Господа… бо велике вчинив мені Потужний! Його ж Імення святе"(Лк 1, 46. 49). Такими є, хоч у меншій мірі й інтенсивності, почуття, які захоплюють християнина, коли він починає усвідомлювати у собі присутність Святого Духа. Він розуміє, що, будучи помешканням Бога, повинен жертвувати себе постійно як жертву хваління для прославлення Триєдиного Бога. 

a) Він розпочинає поклоніння знаком Хреста, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і таким чином визнає їх як Три Божественні Особи; він закінчує поклоніння з усвідомленням, що все добре, що він вчинив, є Їхньою заслугою: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу. 

b) Він любить повторювати літургічні молитви прославлення Бога: Gloria in excelsis Deo, які дуже добре виражають усі релігійні почуття щодо Пресвятої Трійці, особливо щодо Втіленого Слова; Sanctus, що проголошує величезну святість Божества; Te Deum, пісня подячної молитви. 

c) Цього Божественного Духа християнин визнає своїм початком і кінцем. Він усвідомлює свою неспроможність прославляти Його належним чином і тому єднає свій дух з Духом Ісуса, який єдиний може прославляти Бога, бо ця слава також і Його: "бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями"(Рим 8, 26).

#100. B) Після поклоніння Богові і визнання своєї негідності, християнин відкриває дорогу почуттям найбільш довірливої любові. Безмежний Бог опускається до нас як люблячий батько до своєї дитини, просячи нас любити Його і віддати Йому свої серця: "Дай мені, сину мій, своє серце"(Прип 23, 26). Він має повне право вимагати цієї любові, але лагідно просить – аби наше повернення могло відбуватись більш спонтанно, а наше звертання до Нього – більш довірливим і дитячим. Чи ми можемо відмовити у довірливій любові таким дбайливим порадам, такому материнському піклуванню? 

Наша любов повинна бути покутною любов’ю, як спокутує минулу й сучасну невірність; подячною любов’ю, яка належним чином дякує нашому великому Добродійнику, відданому Співпрацівникові (Co-worker), який працює без міри і без відпочинку. Понад усе, це повинна бути любов товариша до товариша в найбільш довірливій приємній розмові з найщедрішим товаришем, який ділиться з нами, чию славу ми знаємо, чиє ім’я ми повинні постійно благословляти. Ця любов не повинна бути лише почуттям, а щедрою, відважною любов’ю, що забуває про себе аж до жертви і відмови від своєї волі, добровільним підданням себе заповідям і порадам Бога. 

#101. C) Така любов повинна вести нас до наслідування найбільш гідної поклоніння Трійці, і мірою, сумісною з людською слабістю. Прибрані діти Всесвятого (all-holy) Отця, живий храм Святого Духа, ми можемо краще цінити – чому ми повинні бути святими тілом і душею. Апостол вивчив цей урок і вчив своїх послідовників: "Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви!"(1 Кор 3, 16-17). Досвід показує, що для шляхетних душ це було потужним мотивом відвернутися від гріха і практикувати чесноти. Храм, у якому перебуває Трисвятий, ніколи не може бути занадто красивим і занадто святим. Чудово, що коли наш Господь пропонує нам ідеал досконалості, то показує Бога: "Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!" (Мт 5, 48). На перший погляд цей ідеал видається занадто високим. Але якщо згадаємо, що ми є прибраними дітьми Бога і що Він живе в нас, аби відбити в нас Свій образ і працювати ради нашого спасіння, тоді зрозуміємо, що вище звання вимагає більших обов’язків, найшляхетнішого обов’язку, і це є нашим обов’язком підійти якомога ближче до божественної досконалості. І це для того, щоб виконати заповіді братньої любові, любові до наших ближніх, Ісус Христос вимагає від нас мати перед своїми очима цю досконалу модель, неподільну одність Трьох Божественних Осіб: "щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони" (Ів 17, 21). Яка чуйна молитва! Св. Павло пізніше повторюватиме її, просячи своїх учнів не забувати, що вони є одним тілом і однією душею, і що вони мають лише одного Отця, який перебуває в усіх праведних душах, і що вони повинні зберігати єдність духа в союзі миру (Еф 4, 3-6). 

Підсумовуючи, можемо сказати, що християнське життя полягає, понад усе, в інтимній, люблячій і освячуючій єдності з Трьома Божими Особами, які підтримують в нас дух релігії, любові й жертовності. 

II. Організм християнського життя 

#102. Три Божественні Особи поселяються у святилищі нашої душі, втішаючись збагаченням її надприродними дарам і переданням нам Богоподібного життя, подібного до їхнього і названого життям благодаті. 

Кожне життя містить у собі три елементи: вітальний принцип, який є джерелом самого життя; здатності, які дають силу проявлятись вітальним актам; і, нарешті, самі акти, які розвивають життя і допомагають його зростанню. У надприродному порядку Бог, який перебуває в нас, створює такі самі елементи.

a) Спочатку Він дає нам звичайну благодать, яка виконує функцію вітального, надприродного принципу. Цей принцип обожнює саму субстанцію душі і чинить її спосібною, хоч і обмежено, тішитись блаженним спогляданням і виконувати чинності, які до нього ведуть. 

#103. b) На цю благодать накладаються влиті чесноти і дари Святого Духа, які вдосконалюють наші здатності і наділяють нас безпосередньою силою для виконання Богоподібних, надприродних і гідних нагороди вчинків. 

c) Аби ввести ці здатності в рух, Він дає нам актуальну благодать, яка просвічує розум, підсилює волю і допомагає чинити надприродні акти і збільшувати звичайну благодать, якою ми обдаровані. 

#104. Хоча це життя благодаті повністю відмінне від нашого природного життя, але воно на нього не просто накладається; воно пронизує його наскрізь, трансформує і перетворює у божественне життя. Воно асимілює все добре в нашій природі, наші знання і звички. Воно вдосконалює і підносить до надприродного рівня різні елементи, спрямовуючи їх до остаточної мети, тобто до блаженного споглядання і любові, яка є наслідком цього споглядання. 

Згідно з головними принципами, поясненими вище, n. 54, нижче підпорядковане вищому, надприродне життя спрямовує і контролює природне. Попереднє не може розвиватись і тривати, якщо наступне ним не буде керує і не мати впливу на дії розуму, волі й інші здатності. Ця влада не заважає і не нищить нашу природу, але підносить її і доповнює. Ми це покажемо в наступних дослідженнях цих трьох елементів. 

(1) Звичайна (Habitual) благодать 

#105. Бог у своїй безмежній доброті зволив піднести нас до Себе у мірі, яку дозволяє наша слабка природа, і для цього дав нам принцип надприродного життя; Богоподібний, вітальний принцип, який є звичайною благодаттю. Вона також названа створеною благодаттю (Цей вираз неточний, оскільки благодать всередині нас не є субстанцією, а акцидентом, акцидентальною модифікацією душі. Але, оскільки вона є чимось обмеженим і може мати причину лише в Богові і не заслужена нами, її називають створеною або співствореною – щоб показати, що вона походить із сили, яку має душа як створене буття – аби бути тим, ким повинна бути по волі Творця) – на противагу до нествореної благодаті, яка є самим перебуванням в нас Святого Духа. Створена благодать чинить нас подібними до Бога і з’єднує з Ним найтіснішим способом: "Це обожнення полягає, наскільки це можливо, у деякій схожості з Богом і з’єднанні з Ним" (PS.-DIONYS, "De eccl hierarchia", c. I, N. 3, P.G., III, 373). Ці дві точки зору ми представимо, подаючи традиційні визначення і точно встановлюючи природу єдності, яку благодать створює між Богом і душею.

A) Визначення 

#106. Освячуюча чи звичайна благодать загально окреслюється як надприродна якість, дана душі, яка чинить нас учасниками божественної природи і божественного життя реальним і формальним, але акцидентальним способом. 

a) Благодать є дійсністю надприродного порядку, але не субстанцією, тому що створена субстанція не може бути надприродною. Це спосіб існування, стан душі, якість, дана субстанції душі, яка її трансформує і піднімає понад усі природні створіння, навіть найбільш досконалі. Ця постійна якість перебуває в душі доти, доки ми її не знищимо смертним гріхом. "Це", як говорить кардинал Мерсьєр, покликуючись на авторитет Боссуета, "духовна якість, влита в наші душі Ісусом Христом, яка проникає усе наше єство, поміщає себе в кожну клітину душі і прямує (через чесноти) до всіх якостей душі. Душа, яка нею володіє, стає чистішою і приємнішою в очах Бога. Він чинить таку душу Своєю святинею, Своїм храмом, Своїм кивотом, Своїм раєм". 

#107. b) Ця якість, згідно з переконливим висловом св. Петра, чинить нас "учасниками Божої Істоти"(2 Пт 1, 4). За св. Павлом, вона спонукає нас увійти в сопричастя зі Святим Духом, "причастя Святого Духа" (2 Кор 13, 13), св. Іоанн додає, що вона встановлює вид братерства між нами і Отцем та Сином: "Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом" (1 Ів 1, 3). Це не робить нас рівними з Богом, а перемінює нас у Богоподібні істоти, робить нас подібними до Бога. Це не дає нам життя самого Божества (Godhead), яке непередаване, а наділяє нас життям, подібним до Божого. Нашим завданням є пояснити це – наскільки людський розум спроможний це осягнути. 

#108. 1) Внутрішнє життя Бога полягає у безпосередній самоконтемпляції і любові до Себе. Жодне створіння, яким досконалим воно би не було, не може само від себе контемплювати сутність (essence) Божества, "що живе в неприступному світлі" (1 Тм 6, 16); але Бог привілеєм, даровим у повному значенні цього слова, кличе людину контемплювати цю божественну сутність у небі. Оскільки людина зовсім нездатна до цього, то Бог її піднімає, чинить її інтелект здатним переступити свої природні здатності, і дає цю силу посередництвом світла слави. Тоді, говорить св. Іоанн, ми будемо подібними до Бога, тому що побачимо Його так, як Він бачить Себе, тобто так, як Він є в Собі: "будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є"(1 Ів 3, 2). Ми будемо бачити, додає св. Павло, вже не через дзеркало створінь, але лицем в лице з яскравою ясністю: "тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я" (1 Кор 13, 12). Оскільки ми будемо знати і любити Бога так, як Він знає і любить Себе, то будемо мати частку в Божому житті, навіть якщо це буде обмеженим способом. Богослови пояснюють, що божественна сутність з’єднає себе з субстанцією душі, і це дозволить нам контемплювати Божество (Divinity) безпосередньо, без образів і будь-яких створених посередників.

#109. 2) Звичайна благодать є приготуванням до блаженного споглядання і передчуттям невимовного блага; брунькою, яка повинна розкритись, аби показати квітку. Звичайна благодать і блаженне споглядання належать до одного виду і до однієї природи. 

Порівняння, яким би неадекватним воно не було, все-таки щось пояснює. Ми можемо пізнавати митця трьома способами: вивчаючи його твори, через друзів, через особисте з ним спілкування. Першим способом ми пізнаємо Бога за посередництвом Його діл, споглядаючи Його створіння. Це індуктивне, недосконале пізнання; бо хоча створіння об’являє Його мудрість і силу, то нічого не говорить про Його особисте, внутрішнє життя. Знання, отримане через віру, ілюструє другий спосіб пізнання Бога. Авторитет святих, а особливо свідчення Божого Сина об’являє нам те, що Він хоче нам відкрити стосовно не тільки своїх діл й атрибутів, але й стосовно Свого особистого, внутрішнього життя. І тому ми віруємо, що Бог споконвіку народив Слово, Свого Сина, що між Ними існує взаємна любов, і що з цієї взаємної любові походить Святий Дух. Ми цього не розуміємо й не бачимо, але віримо в це як у беззаперечний факт. Віра дає нам частку в знаннях, яким володіє Бог. Але це замасковане знання, затемнене, хоч і правдиве. Лише через блаженне споглядання ми отримаємо безпосереднє знання про Бога. Цей другий вид знання в основі має таку саму природу, як і перший, але, безперечно, перевищує суто раціональне пізнання. 

#110. c) Ця участь у божественному житті є формальною, але не просто віртуальною. Віртуальна участь означає, що ми маємо якість іншим способом від того, який має те, в чому ми беремо участь. Таким чином, розум є тільки віртуальною участю в божественному інтелекті, тому що розум дає нам знання правди, але цілком відмінної від знання правди, яким володіє Бог. Свідомі невідповідностей і відмінностей, ми можемо сказати, що це не стосується блаженного споглядання і віри. Блаженне споглядання і віра є підставою пізнати Бога таким, який Він є, хоч і не в тій самій мірі, але знання, отримане за посередництвом одного або другого, належить до того самого виду. 

#111. d) Участь, яку ми беремо в житті Бога, є акцидентальною, а не субстанціальною. І в цьому відмінність від народження Слова, яке отримує всю субстанцію від Отця. І це відрізняється від гіпостатичної унії, яка є субстанціальною унією божественної і людської природи в особі Слова. В нашому з’єднанні з Богом ми зберігаємо свою індивідуальність, і тому ця єдність не є субстанціальною. Це доктрина св. Фоми: "Благодать, будучи вищою від людської природи, не може бути ні субстанцією, ні субстанціальною формою душі. Вона може бути лише її акцидентальною формою". Пояснюючи свою думку, він додає, що те, що існує в Богові субстанціально, дається нам акцидентально, і чинить нас учасниками божественної доброти. 

З такими поясненнями ми уникаємо пантеїзму і пізнаємо високу ідею природи благодаті. Вона об’являє себе нам як подібність до Бога, викарбувана Ним у наших душах: "Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою"(Бт 1, 26). 

#112. Щоб допомогти нам зрозуміти подібність до Бога, Отці подають різні порівняння. 1) Наша душа подібна до живого образу Пресвятої Трійці, тому що Святий Дух витискає на нас свої якості так, як печатка на розтопленому воску, залишаючи в нашій душі богоподібність. Вони підсумовують, що душа в стані благодаті володіє чарівною красою, бо автором цього образу є ніхто інший як Сам Бог, який є безконечно досконалим: "Дивись на свою подібність, людино; дивись на свою красиву подібність, вчинену тобі Богом, Великим Митцем, Живописцем" (St. AMBROSE, "In Hexaem.", I. VI, c. 8, P.L., XIV, 260). Вони правильно міркують, що ми повинні її вдосконалювати. Часом вони порівнюють душу до прозорих тіл, що, освітлені променями сонця, починають палати і випромінювати довкола чудове світло.

#113. 2) Щоб показати, що ця богоподібність не є поверхневою, вони приводять аналогію з залізом, вміщеним у вогонь. Залізо швидко набирає яскравості, тепла і гнучкості вогню; так само душа у вогні божественної любові позбавляється нечистоти, палає, світить і стає здатною розуміти Божі натхнення. 

#114. 3) Щоб виразити ідею благодаті як нового життя, Отці і духовні автори порівнюють її до божественної гілки, прищепленої до дикого стовбура нашої природи, таке з’єднання формує новий, вітальний принцип і вищий вид життя. Гілка не дає стовбуру свого життя у всій його сутності й особливостях, але лише щось зі свого вітального принципу, так само освячуюча благодать не дає нам повну Божу сутність, лише щось із Його життя, яке для нас є новим життям. Ми беремо участь у житті Божества, але не володіємо ним у всій його повноті. Таке уподібнення душі до Божества приготовляє її до найбільш інтимної єдності з Пресвятою Трійцею, яка поселяється в нас. 

B) Зв’язок Бога з душею 

#115. З того, що було сказано про перебування Пресвятої Трійці в душі (n. 92), слідує, що існує найтісніша і найбільш освячуюча єдність між душами і Святим Духом. Але чи існує ще щось? Чи поза моральною єдністю є щось фізичне? 

#116. a) Порівняння Отців натякають на це. 

1) Багато з них говорять, що єдність душі з Богом подібна до єдності душі з тілом. Ми маємо два життя, говорить св. Августин, життя тіла і життя душі; життям тіла є душа, життям душі є Бог. Очевидно, що це лише аналогія; спробуймо витягнути правду, яку вона в собі містить. 

Єдність тіла і душі є субстанціальною єдністю, і до тої міри, що вони формують одну природу і одну особу. Єдність між Богом і людиною інакша. Ми завжди зберігаємо нашу власну природу і нашу власну особовість, і таким чином залишаємось суттєво відмінними від Божества. Однак, як душа дає життя тілу, так Бог (не стаючи формою душі, так як душа є формою тіла) дає душі надприродне життя, яке не є тотожним з Його життям, але реально й формально подібним до Його життя, створюючи найбільш реальну єдність між душею й Богом. Це зумовлює конкретну реальність, яку Бог передає нам і яка конституює зв’язок єдності між Ним і нами. Безперечно, що ця нова реальність нічого не додає до Бога, але вдосконалює душу і чинить її Богоподібною. Таким чином Святий Дух є не формальною, а дійсною і взірцевою причиною нашого освячення. 

#117. 2) Та сама правда виникає і з інших порівнянь, зроблених іншими авторами. Вони порівнюють з’єднання душі з Богом з гіпостатичною унією. Знову ж таки, існує суттєва відмінність. Гіпостатична унія є субстанціальною і персональною, бо, хоча людська і божественна природи цілком відмінні, однак вони конституюють одну і ту саму особу в Ісусі Христі. З’єднання Бога з душею за посередництвом благодаті, навпаки, залишає нам нашу власну особовість, істотно відмінну від Божої, і з’єднує нас з Богом лише акцидентальним способом. "Фактом є, що за посередництвом освячуюючої благодаті акцидент додається до субстанції душі. З’єднання акцидентну з субстанцією схоластики назвали акцидентальною унією" (CARDINAL MERCIER, "La Vie interieure", ed. 1919, p. 392). 

Також правдою є й те, що з’єднання душі з Богом є з’єднанням субстанції з субстанцією (Можливо, що це думка кардинала Мерсьєра, коли він додає: "Однак, у своїй суті ця єдність є субстанціальною. З одного боку, вона відбувається між субстанцією і субстанцією без втручання будь-якого природного акцидентну. З другого боку, вона вводить душу в безпосередній контакт з божественною субстанцією; вона умісцевлює божественну субстанцію в границі безпосередньої досяжності людською субстанцією і є даром, яким душа володіє і радіє". Аналогічно інтерпретуються вислови містиків, таких як св. Іоанн від Хреста, який говорить про божественний контакт, "що відбувається між субстанцією душі і Божественною субстанцією в процесі інтимної і люблячої дружби". Отець Полєн у Благодатях внутрішньої молитви, C. VI, зібрав величезну кількість текстів містиків на цю тему), що людина і Бог входять у такий тісний контакт, як розпечене залізо з вогнем, який його проникає, як яскравий кришталь зі світлом, яке його проникає. Ми можемо це підсумувати в кількох словах: гіпостатична унія створює Боголюдину, з’єднання у благодаті обожнює людей. Як дії Христа є божественними й водночас людськими, боголюдськими (theandric) діями, так само й дії праведника є Богоподібними, бо виконуються Богом й людиною. І тому вони заслуговують на вічне життя, яке є нічим іншим, як безпосереднім з’єднанням з Божеством. Ми можемо сказати разом з о. де Смедтом, що "гіпостатична унія є зразком, моделлю нашої єдності з Богом за посередництвом благодаті, і друга є найдосконалішою імітацією першої, яку можна знайти серед створіння".

Разом з тим самим автором ми підсумовуємо, що з’єднання Бога з душею за посередництвом благодаті є не лише моральною єдністю, а містить також фізичний елемент, який усправедливлює назву фізично-моральної єдності: "Божественна природа по-справжньому і належним чином з’єднана з субстанцією душі спеціальним зв’язком, і то таким способом, що душа дійсно володіє божественною природою – так, ніби вона була її власною. Як наслідок, душа має божественний характер, божественну досконалість і божественну красу, які безконечно вищі від усіх можливих природних досконалостей, які можна знайти в будь-якому створіння, яке існує або може існувати" ("Notre Vie surnaturelle", p. 49). 

#118. b) Якщо ми відкладемо на бік порівняння і глянемо на богословську доктрину по цьому питанні, то дійдемо до ідентичних висновків. 1) У небі вибраний споглядає Бога лицем в лице без будь-яких посередників. Тому що сама божественна сутність діє як принцип пізнання або species impressa – як її називають. Це означає, що між Богом і вибраним існує правдива і реальна єдність, що може бути названа фізичною; бо Бога не можна побачити і осягнути, допоки Він своєю сутністю не буде присутній у вибраному, і Його неможливо любити, допоки Він не буде реально з’єднаний з бажанням вибраного як об’єкт його любові. Але благодать є нічим іншим як відправною точкою, початком, зерном слави. І тому з’єднання між душею і Богом починається тут, на землі, у благодаті того самого виду, що й у небі; ця єдність є реальною і в певному значенні фізичною, як і наступна. Отець Фрогет у чудовій праці "The Indwelling of the Holy Ghost", інспірованій текстами св. Фоми, пише: "Бог реально, фізично і субстанціально присутній в християнинові в стані благодаті; це не лише присутність, а дійсне володіння з втіхою, з цим пов’язаною". 

2) Ми доходимо тих самих висновків з аналізу самої благодаті. Згідно з наукою Ангельского Вчителя, основаній на цитованих вже текстах Святого Письма, звичайна благодать дана нам для того, щоб ми тішилися володінням не тільки божественних дарів, але також і Божих Осіб. Але, щоб чим-небудь тішитися, додає учень св. Бонавентури, присутність об’єкта втіхи є абсолютно необхідною, і тому, для того щоб тішитись Святим Духом, Його присутність є необхідною, так як присутність створених дарів, які об’єднують нас з Ним. Якщо присутність створених дарів є реальною і фізичною, то чи не може бути реальною і фізичною присутність Святого Духа? (St. Bonaventure, Compend. Theol. veritatis, 1. 17c. 9). 

Висновки, зроблені з догматики і з порівнянь Отців дають нам право сказати, що єдність між душею й Богом є не лише моральною, хоч і не субстанціальною в прямому значенні цього слова, але настільки реальною, що може бути названа фізично-моральною єдністю. Однак, вона залишається прихованою і затемненою; вона зростає поступово, її ефекти усвідомлюються ясніше у пропорції до наших зусиль, якими ми культивуємо віру і дари Святого Духа. Гарячі душі, які палко бажають цієї єдності, завжди опановані нагальним бажанням розвиватись у щоденному практикуванні чеснот і використанні цих дарів. 

(2) ЧЕСНОТИ І ДАРИ 

A) Існування і природа 

#119. Для того, щоб діяти і розвиватись, надприродне життя, вщеплене в наші душі за посередництвом звичайної благодаті, вимагає здатностей надприродного характеру. Божа щедрість дає їх нам у виді влитих чеснот і дарів Святого Духа. Леон XIII говорить: "Праведна людина, яка живе життям благодаті і чеснот, які покращують її здатності, потребує семи дарів Святого Духа" (Encyc. Divinum illud munus). Наші природні здатності можуть чинити лише природні вчинки, і тому повинні бути вдосконалені і обожнені влитими якостями, які підносять їх до надприродного рівня і чинять здатними виконувати надприродні акти. Оскільки Божа щедрість не знає меж, то Він обдарував нас подвійним благом: перше, чеснотами, які керуються розторопністю і дають нам можливість діяти надприродним способом з допомогою актуальної благодаті; друге, дари, які чинять нас послушними впливові Святого Духа, так що ми рухаємось і спрямовуємось божественним Духом, керовані своєрідним божественним інстинктом. Тут слід відмітити, що ці дари, дані разом з чеснотами і звичайною благодаттю, часто й інтенсивно діють лише у аскетичних душах, які довго практикують моральні й теологальні чесноти – аби набути надприродний послух і легкість, і повністю піддаватись натхненням Святого Духа. 

#120. Суттєва різниця між чеснотами і дарами полягає у різному способі їхньої дії в нас. У випадку чеснот благодать спонукає нас діяти під впливом розторопності. У випадку дарів, як тільки вони в нас повністю розвинуться, благодать вимагає послуху, а не активності. Ми до цього повернемось у розділі про дорогу з’єднання. Порівняння допомагають нам зрозуміти це: коли мати вчить свою дитину ходити, часом вона відпускає її саму, легко підтримуючи, аби не впала; часом вона бере її на руки і переносить через перешкоду, і тоді дитина відпочиває. Перший випадок ілюструє вплив чеснот, другий – дарів. 

З цього випливає, що вчинки під впливом дарів більш досконалі від вчинків під впливом чеснот, тому що в першому випадку дія Святого Духа є більш активною і більш плідною. 

B) Влиті (Infused) чесноти 

#121. Тридентський Собор вчить, що в момент виправдання ми отримуємо влиті чесноти віри, надії й любові. Загальна доктрина, підтверджена у "Катехизмі Тридентського Собору" (P. II, de Baptismo, n. 42), говорить, що моральні чесноти: розсудливість (prudence), справедливість (justice), мужність (fortitude) і стриманість (temperance) також даються нам у той самий момент. Ми повинні пам’ятати, що ці чесноти обдаровують нас не тільки схильністю, але й надприродною силою до виконання надприродних чинів. Для того, щоб набути у діях легкість, яку дають набуті звички, ми повинні постійно вправлятись у чеснотах. 

Тепер розглянемо, які ці чесноти підносять наші здатності до надприродного рівня. 

a) Деякі з цих чеснот є теологальними, бо їхнім матеріальним об’єтком є Бог, а формальним об’єктом є деякі божественні атрибути. Наприклад, віра з’єднує нас з Богом, Найвищою Правдою, і допомагає бачити все в божественному світлі. Надія з’єднує нас з Богом, джерелом щастя, який завжди готовий вилити на нас усі Свої благодаті, щоб наше перетворення було досконалим, і пропонує нам Свою всемогутню допомогу, яка чинить нас здатними чинити акти повної довіри до Нього. Любов підносить нас до Бога, безмежної доброти у Собі. Під впливом цієї любові ми втішаємось досконалостями Бога більше, ніж коли б вони були нашими власними, ми бажаємо їх показати і прославляти; ми створюємо з Ним священний союз і приємний близький зв’язок. Таким чином ми стаємо більш подібними до Нього. 

#122. b) Теологальні чесноти з’єднують нас безпосередньо з Богом; моральні чесноти усувають перешкоди до цього з’єднання, приготовляючи й увічнюючи його. Властивим об’єктом моральних чеснот є моральне добро, відмінне від Бога. Наші дії так ними регулюються, що, незважаючи на внутрішні й зовнішні перешкоди, спрямовують нас до Бога. Розсудливість вибирає засоби, найбільш відповідні для осягнення надприродної мети. Справедливість віддає належне іншим, освячуючи наші стосунки з ними, тим самим наближає нас до Бога і робить подібними до Нього. Мужність озброює душу до випробування і боротьби. Вона чинить нас здатними страждати з терпеливістю і розпочинати зі святою ревністю і відвагою найбільш болючі й важкі завдання для Божої слави. І на кінець, оскільки грішні задоволення відводять нас в сторону, то стриманість контролює наш потяг до задоволення і піддає його під владу закону обов’язку. Ці чесноти або усувають перешкоди, або підтримують позитивні засоби на шляху до Бога. У другій частині трактату, коли будемо говорити про дорогу просвічення, ми пояснимо ці чесноти детально. Пояснення дарів Святого Духа буде в частині, яка описує дорогу з’єднання. 

C) Дари Святого Духа 

#123. Тут ми не будемо описувати дари в деталях, а лише покажемо, як вони відповідають чеснотам. 

По-перше, дари не є більшими від теологальних чеснот. Це стає очевидним, коли ми думаємо про божественну любов. Їхнім завданням є вдосконалення наших чеснот. Дар розуму (understanding) дає нам можливість проникати в правди віри і відкривати приховані скарби і розпізнавати таємну гармонію, яку вони містять у собі. Дар знання (knowledge) дає нам можливість дивитися на творіння з точки зору їхнього відношення до Творця. Дар Божого страху (fear) відриває нас від земного фальшивого добра, яке заманює вчинити гріх, зміцнює чесноту надії і підсилює прагнення небесного щастя. Мудрість (wisdom) дає насолоду в божественних речах, збільшуючи нашу любов до Бога. Дар ради (counsel) вінчає чесноту розсудливості, показуючи у виняткових або важких ситуаціях, що слід робити, а чого не треба робити. Побожність (piety) вдосконалює релігійні чесноти, даючи можливість впізнати в Богові Отця, яким ми втішаємось, прославляючи Його в любові. Дар сили (fortitude) доповнює чесноту мужності, спонукаючи нас до героїчного і сміливого долання труднощів. Дар страху ще полегшує практикування надії, вдосконалює стриманість, викликаючи в нас страх перед покаранням і шкодою, яку спричинює бажання забороненого задоволення. 

У такому поєднанні чесноти й дари гармонійно розвиваються в наших душах під впливом актуальної благодаті, про яку ми коротко розповімо. 

(3) АКТУАЛЬНА (ДІЮЧА) БЛАГОДАТЬ 

У природному порядку ми не можемо нічого чинити без Божої згоди. Це саме стосується й надприродного порядку: без актуальної благодаті ми не можемо привести в дію свої здатності. 

#124. Ми пояснимо: (1) поняття актуальної благодаті, (2) спосіб її дії, (3) її необхідність. 

A) Визначення 

Актуальна благодать є надприродною, тимчасовою допомогою, даною нам Господом для того, щоб освітити наш розум і підсилити нашу волю для виконання надприродних дій. 

a) Вона діє безпосередньо на наші духовні здатності. Благодать діє на розум і волю не тільки для того, щоб піднести їх до надприродного стану, але й привести їх в дію для виконання надприродних актів. Наприклад, перед виправданням, тобто, перед влиттям у душу звичайної благодаті, актуальна благодать чинить нас спроможними побачити зло і жахливі наслідки гріха – щоб ми відчули до нього огиду. Після виправдання актуальна благодать показує нам у світлі віри Божу безмежну красу і Його люблячу доброту – щоб ми любили Його з цілого серця. 

b) Окрім цих внутрішніх дарів, існують й інші, названі зовнішніми благодатями. Вони діють безпосереднього на почуття і органи чуття. Вони посередньо досягають духовних здатностей, тому що завжди супроводжуються реальними, внутрішніми дарами. До цієї категорії зовнішніх благодатей належать, наприклад, читання Святого Письма або іншої духовної літератури, слухання проповіді або релігійної музики, побожні бесіди тощо. Вони самі не підсилюють волю, але створюють у нас враження, які пожвавлюють розум і надихають волю, схиляючи їх до надприродного добра. Окрім того, Бог завжди додає внутрішні спонуки, які освітлюють розум, підсилюють волю, спрямовують нас виправлятись, навертатись і просуватись уперед на шляху вдосконалення. Діяння Апостолів описують, як Святий Дух відчинив серце Лідії: "щоб уважати на те, що Павло говорив"(Ді 16, 14). Бог знає, що через видимі речі ми доходимо до духовних, і тому пристосовує Себе до нашої слабкості і через видимі речі цього світу спрямовує нас до практикування чеснот. 

#125. B) Спосіб дії 

a) Актуальна благодать діє на нас моральним і фізичним способами. Моральним способом – переконуваннями і заохоченнями, як мати вчить свою дитину ходити, кличе її до себе, обіцяючи щось добре. Фізичним способом – додаючи нові сили нашим здатностям, які слабкі, аби діяти самі, як мати не тільки вмовляє свою дитину спробувати йти, але бере її за руки і допомагає ступати. Всі школи погоджуються, що діюча (operating) благодать діє фізично на наші душі несвідомими імпульсами. Що стосується співдіючої (co-operating) благодаті, то різні богословські школи мають різні думки; але ці різниці практично незначні. Ми не будемо їх обговорювати, тому що не хочемо основувати доктрину духовного життя на контроверсійних питаннях.

b) З іншої точки зору, благодать або випереджує вільну згоду волі або супроводжує її у виконанні її актів. Наприклад, думка вчинити акт любові до Бога приходить до нас без нашого зусилля. Це випереджуюча (preventing) благодать, добра думка, яку нам навіює Бог. Якщо ми погоджуємось з нею і чинимо зусилля для виконання акту любові, то виконуємо це з допомогою супроводжуючої (concomitant) благодаті. Інша відмінність, аналогічна до цієї, є між діючою і співдіючою благодаттю: через першу Бог діє в нас без нас; через другу Бог діє в нас разом з нами, тобто з вільною співдією нашої волі. 

#126. C) Її необхідність 

Основний принцип полягає у тому, що актуальна благодать є необхідною для виконання кожного надприродного акту, оскільки між наслідком і причиною повинна бути відповідність. 

a) Отож, у випадку навернення, тобто переходу від смертного гріха до стану благодаті, надприродна благодать необхідна для сповнення попереднього акту віри, надії, жалю й любові; більше того, така благодать є необхідною навіть для побожного бажання вірити, яке є першим кроком, відправною точкою віри. 

b) Наша витривалість є доброю, наша стійкість аж до години смерті є подібною до дії актуальної благодаті. Фактично, для того щоб бути стійким, необхідно протидіяти спокусам, які атакують навіть справедливу душу часом з такою силою і впертістю, що без Божої допомоги неможливо подолати ці напади. І тому Спаситель попереджує апостолів відразу після Тайної Вечері чувати і молитись, тобто покладатись більше на благодать, ніж на власні зусилля і добру волю, а то вони впадуть жертвами спокус (Мт 26, 41). Окрім спротиву спокусам витривалість також зумовлює виконання своїх обов’язків. Без сили благодаті ми не зможемо робити постійні й енергійні зусилля, необхідні для цього. Тільки Бог, який розпочав у нас добре діло вдосконалення, може довести це до щасливого завершення (Фил 1, 6). Лише Бог, який покликав нас до Своєї вічної слави, може нас вдосконалювати, підтримувати й зміцнювати. 

#127. Особливо це стосується останньої витривалості – своєрідного й безцінного дару. Ми не можемо його заслужити. Вмерти в стані благодаті, незважаючи на всі спокуси, які нас атакують в останню годину, втекти від них раптовою чи спокійною смертю – заснути в Господі, – мовою Соборів це називається благодаттю над благодатями. Нашої наполегливості у проханні її ніколи не буде достатньо. 

c) Ми можемо покладатись на божественну благодать. Що це означає, коли хтось бажає не тільки перебувати в благодаті, але рости кожний день у святості, уникати свідомих смертельних гріхів і щораз зменшувати, наскільки це можливо, свої вади й слабкості. Гадати, що зможемо довший час уникати помилок, що перешкоджають духовному прогресові, суперечить досвіду вибраних душ, які гірко журились своїми прогріхами; суперечить св. Іоаннові, який заявляє, що якщо хтось вважає себе безгрішним, то перебуває в ілюзії (1 Ів 1, 8); суперечить Тридентському Соборові, який осуджує тих, які вважають, що справедлива людина може без Божої допомоги уникати легких гріхів на протязі усього свого життя. 

#128. І тому актуальна благодать потрібна навіть після виправдання. Ми отримуємо її від божественного милосердя молитвою; і тому Святе Письмо так підкреслює необхідність молитви. Ми можемо також отримати її через наші заслуги, тобто через нашу співпрацю з благодаттю; чим краще ми будемо використовувати отриману благодать, тим більше її отримаємо від Всемогутнього Бога. 

ПІДСУМОК 

#129. (1) Ми повинні поважати життя у благодаті, тому що це нове життя, яке нас з’єднує і уподібнює до Бога. Це життя набагато вище і багатше від нашого природного життя. Як розумне життя вище від вегетативного й тваринного, так і надприродне життя безмежно перевищує розумне. Воно було дане людині тоді, коли Бог вирішив її створити; розумне життя перевищує усі здатності й заслуги найбільш досконалого створіння. Чи створіння може мати право бути прибраною дитиною Бога? Чи бути місцем перебування Святого Духа? Або оглядати і контемплювати Бога лицем в лице – як Він контемплює Себе? Християнське життя є прихованим скарбом, який ми повинні берегти краще, ніж усі створені речі.

#130. (2) Якщо цей скарб уже нам належить, то ми повинні бути готовими пожертвувати ради нього усім, аніж ризикувати втратити його. Про це говорить Папа св. Леон: "Пам’ятай, Християнин, яку ти маєш гідність! Учасник божественної природи, не втрать її негідним життям" ("Sermones", XXI, 3, P.L., LIV. 195). Жоден не може себе так шанувати, як християнин, але не через власні заслуги, а через участь у божественному житті, через те, що Святий Дух перебуває в ньому. Святість не може бути порушена і сплямлена: "Свідоцтва Твої дуже певні, а дому Твоєму належиться святість, о Господи, на довгії дні!" (Пс 93, 5). 

#131. (3) Наш обов’язок – використовувати цей дар, розвивати надприродний організм, який є нашою найбільшою власністю. Якщо божественній доброті сподобалось піднести нас до вищого рівня, обдарувати нас чеснотами й дарами, що вдосконалюють наші природні сили; якщо кожної миті Бог дає нам свою допомогу, аби ми могли жити і діяти цими силами, то буде великою невдячністю зневажити ці дари і жити лише природним життям, не беручи до уваги плоди, гідні вічної слави. Чим щедріший податель, тим більшою і плідної співпраці він очікує. Ми зрозуміємо це краще після того, як зрозуміємо, яке місце Христос займає у житті християн.