I. Походження надприродного життя
#51. Ця глава дає знання про користь надприродного життя як дару, а також про велич і слабкість людини, якій цей дар дається. Ми розглянемо:
I. Що таке природне життя людини. II. Піднесення людини до надприродного стану. III. Падіння людини. IV. Спасіння людини Божественним Спасителем
I.I. ПРИРОДНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ
#52. Тут ми повинні описати людські умови в чистому природному стані – як це описують філософи. Важливо згадати, хоча би коротко, що ми дійсно про це знаємо, тому що наше духовне життя, хоч і оберігає, і вдосконалює природне життя, але прищеплене до нього.
#53. (1) Людина є таємничим поєднанням тіла й душі. В ній дух і матерія тісно з’єднані, і створюють одну природу і одну особу. Людина є, так би мовити, ланкою, точкою контакту між духовною і тілесною субстанціями – завершенням усіх чудес творіння. Вона є маленьким світом, що зібрав у собі всі інші світи, мікрокосмосом, що об’являє мудрість Бога, який об’єднав у людині протилежні речі. За св. Григорієм, в людині можна знайти три види життя: вегетативне, тваринне і розумне. Як і рослини, людина живиться, росте і репродукує себе. Як і тварини, людина усвідомлює чуттєву дійсність, до якої притягується чуттєвим потягом, емоціями й пристрастями, і також має здатність вільно пересуватись з місця на місце. Як і ангели, хоч в інший спосіб і в меншій мірі, людина пізнає розумну позачуттєву дійсність і правду, коли її воля притягується розумним добром.
#54. (2) Ці три види життя не накладаються одне на одного, а поєднуються зв’язками, що зводять до однієї мети – досконалості всієї людини. Розумовий і біологічний закони в складному створінні не можуть існувати й розвивати це створіння, якщо різні елементи не будуть гармонізовані й підпорядковані вищому елементу. Наступний елемент повинен керувати попереднім. І тому в людині нижчі види життя, вегетативне і тваринне, повинні підпорядковуватись розуму і волі. Це суттєва умова. Кожного разу, коли це не відбувається, то життя слабне або щезає. Кожного разу, коли ця субординація повністю порушується, відбувається дезінтеграція елементів, що спричинює затухання системи і знищення.
#55. (3) І тому життя є боротьбою. Наші нижчі здатності спрямовані до задоволення, а вищі – до морального добра. Між ними відбуваються конфлікти; те, що нам приносить задоволення, не завжди є морально добрим, і, щоб навести лад, розум повинен з ним боротись і перемогти. Це боротьба духа проти плоті, волі проти пристрасті. Часами ця боротьба важка і болісна. Як весною сік виходить з рослин, так часом шалені імпульси бажання задоволення пробуджують чутливу частину душі.
#56. З цими імпульсами можна боротись. Воля, підсилена розумом, над імпульсами пристрастей може здобути чотири види контролю. 1) Передбачення, яке полягає в передбачуванні та запобіганні небезпечних помислів, вражень і емоцій постійною чуйністю розуму. 2) Заборона або регулювання – стримування або зменшення сильних пристрастей у душі. Таким способом ми можемо відвернути свій зір від небезпечних речей, свою уяву – від шкідливих образів, в нападі гніву – зменшити його силу. 3) Стимуляція – з допомогою волі можемо збуджувати емоційну сферу. 4) Керування – спрямовувати ці порухи до добра і відвертати їх від зла.
#57. Окрім цієї внутрішньої боротьби між душею і її Творцем можуть бути й інші конфлікти. Хоча очевидно, що нашим прямим обов’язком є повністю підпорядкуватись Богові, то за це підпорядкування ми повинні заплатити якусь ціну. Потяг до свободи та незалежності спокушає нас до непослуху щодо авторитету Бога. Причина криється в нашій гордості, яку неможливо придушити, хіба що покірним підданням своєї негідності та мализни абсолютним правам Творця, які Він має над своїм творінням. І тому, перебуваючи навіть в чистому природному стані, ми повинні боротись з потрійною пожадливістю.
#58. (4) Незважаючи на податливість до злих нахилів, ми повинні виконувати свій обов’язок і очікувати нагороду. Для нашої безсмертної душі ця нагорода буде полягати, в першу чергу, в глибшому і більшому знанні Бога й істини – знанні, безумовно, аналітичному і дискурсивному; потім в любові – чистішій і терплячішій. Якщо ж ми будемо порушувати право в важливих справах і залишимось нерозкаяними, то не осягнемо ціль і заслужимо собі покарання й страждання – відповідно до тяжкості наших провин. Таким був би наш чистий природний стан. Фактично, цей стан ніколи не існував, бо, згідно зі св. Фомою, людина була піднята до надприродного стану в першому моменті створення, або відразу після створення – як вчить св. Бонавентура. Бог в Своїй безмежній доброті не задовільнився природними дарами людини. Він зволив підняти людину до вищого стану, вділивши їй позаприродні (preternatural) і надприродні (supernatural) дари.
I.II. ПІДНЕСЕННЯ ЛЮДИНИ ДО НАДПРИРОДНОГО СТАНУ
I. Визначення надприродного (Supernatural)
#59. Богослов’я розділяє надприродне на абсолютне і відносне.
(1) Абсолютно надприродний дар – те, що в своїй найглибшій сутності повністю перевершує природу, і тому не може їй належати, і не може бути заслужене будь-яким створінням. Воно перевершує не тільки всі активні спроможності природи, але всі її закони і потреби. Оскільки воно дано створінню, то повинно мати якісь обмеження. Але оскільки лише божественне може перевершувати потреби всіх створінь, то воно божественне. Це дар божественного, яке уділяється обмеженим способом. І тому ми не грішимо пантеїзмом. Актуально, до абсолютно надприродного належать лише Втілення і освячуюча благодать (Sanctifying Grace).
A) Бог в Особі Слова з’єднав Себе з людиною так мудро, що людська природа Ісуса стала Другою Особою Пресвятої Тройці. І тому Ісус, з огляду на Його людську природу, є справжньою людиною, а з огляду на Його Особу – є справжнім Богом. Це – субстанціальна єдність (substantial union). Вона не змішує дві природи в одну, а, зберігаючи їхню інтегральність, об’єднує їх в одній особі – Споконвічному Слові (Eternal Word). Це конституює особисту або гіпостатичну єдність (hypostatic union). Це найвища форма абсолютно надприродного.
B) Освячуюча благодать є нижчою формою абсолютно надприродного. Благодать не змінює особу людини, не перетворює її в Бога. Благодать модифікує природні людські здатності, але тільки акцидентально. Людина стає подібною до Бога – Богоподібною (divinae consors naturae) – здатною охопити Бога безпосередньо через блаженне споглядання і оглядати Його лицем в лице так, як він Себе споглядає, – коли благодать остаточно трансформується в славу. Очевидно, що цей привілей знати і любити Бога так, як Отець, Син і Святий Дух знають і люблять один одного, перевершує всі спроможності навіть найдосконалішого створіння, оскільки дає нам можливість брати участь в Божественному інтелектуальному житті та Його природі.
#60. (2) Те, що називають відносно надприродним, само в собі не перевищує здатності всіх створінь, але перевищує сили й актуальні потреби окремої часткової природи, напр., влите знання, яке перевершує здатності людей, але не ангелів. І тому, якщо воно дається людині, то воно є надприродним відносно, – у відношенні до людини, а не само в собі по притаманній йому природі, оскільки воно є природним для ангелів, і тому називається позаприродним. Бог обдарував людину надприродними дарами у цих двох формах. Він обдарував наших прародичів позаприродною цілісністю (integrity), яка довершила їхню природу і вчинила її податною на благодать. Сума цих двох дарів комплектує те, що називається початковою справедливістю (original justice).
II. Позаприродні (Preternatural) дари Адама
#61. Дар цілісності вдосконалює природу, не піднімаючи її до божественного рівня. Це безпричинний позаприродний дар – поза нуждами і здатностями людини, але не абсолютно надприродний. Цей дар містить три великі привілеї, які, не змінюючи людську природу в її сутності, дають їй досконалість, яка їй не належить по праву. Це: влите знання, контроль над пристрастями або відсутність хтивості (concupiscence), і несмертельність тіла.
#62. A) Влите знання. Наша природа не вимагає його, оскільки воно є привілеєм ангелів. Людина своїми людськими здібностями набуває знання поступово, важко і згідно з законами психології. Для того, щоб Адам міг виконувати роль першого вчителя людського роду, Бог наділив його влитим знанням усіх необхідних правд і здатністю легко набувати дослідне знання. У цьому значенні людина уподібнилась до ангелів.
#63. B) Контроль над пристрастями, тобто звільнення від пожадливості, яка дуже утруднює практикування чеснот. Ми вже відмітили, що в людині, згідно з її внутрішньою конституцією, відбувається жахлива боротьба між щирим бажанням добра і нерозсудливим потягом до задоволення і чуттєвих приємностей, не кажучи вже про схильність до гордості. Ми називаємо це потрійною пожадливістю. Щоб протидіяти цим природним перешкодам, Бог наділив наших прародичів певним контролем над пристрастями. Це не робить їх непогрішними, але полегшує практикування чеснот. Тиранія пожадливості, яка так ґвалтовно штовхає до зла, була відсутня в Адама; в нього були лише певні схильності до задоволення, але повністю підпорядковані розуму. Завдяки цьому його воля була підпорядкована Богові, нижчі здатності (faculties) – розуму, тіло – душі. Це був порядок – досконала висока моральність (perfect rectitude).
#64. C) Несмертельність тіла. По своїй природі людина підлягає хворобам і смерті. Для того, щоб її душа могла вільно виконувати свої вищі обов’язки, Провидіння звільнило її від хвороб і смерті. Мета цих трьох привілеїв – вчинити людину здатною краще приймати і використовувати ще більший дар, абсолютно надприродний – освячуючу благодать.
III. Надприродні привілеї Адама
#65. A) По природі людина є слугою і власністю Бога. В Своїй безмежній доброті Бог захотів долучити нас до своєї родини. Він вчинив людину Своєю видимою спадкоємницею, коли вмістив її в Своє царство. Людина ніколи не зможе адекватно віддячити Богові за таку щедрість. Щоб це усиновлення не було лише формальністю, Бог дав людині частку в Своєму божественному житті. Ця участь в житті Бога є створеною якістю, (created quality), але через це не менш реальною. Вона дає людині можливість тут, на землі радіти світлом віри (набагато більшим від світла розуму), а в небі осягнути Бога в блаженному спогляданні і в любові, відповідній до ясності цього споглядання.
#66. B) Це була звичайна благодать (habitual grace). Вона вдосконалила і обожнила душу Адама. До неї були додані влиті чесноти і дари Святого Духа, які обожнили влиті чесноти. Накінець, актуальна благодать (actual grace) ввела в рух увесь цей надприродний організм, даючи людині змогу чинити надприродні акти – Богоподібні, що заслуговують на вічне життя.
По своїй суті це та сама благодать, яка нам дається через виправдання (justification). Ми не будемо це пояснювати тепер, а пізніше, в другій главі, коли будемо говорити про відроджену людину (regenerated man).
Всі ці прерогативи, за винятком влитого знання, були дані Адамові не як персональний подарунок, а як родова власність, що передається спадкоємцям, якщо би він був вірним Богові.
I.III. ПАДІННЯ І ЙОГО НАСЛІДКИ
I. Падіння
#67 Незважаючи на ці привілеї, людина залишилась вільною, і, щоб заслужити небо, була піддана випробуванню. Випробування полягало у дотриманні Божого закону. Конкретніше: до природного закону була додана позитивна заповідь (positive command). Книга Буття описує це у формі заборони – заборона їсти плоди з дерева пізнання добра і зла. Святе Письмо описує, як диявол у виді гадюки спокусив наших прародичів, збуджуючи в їхніх умах сумнів щодо правомірності цієї заборони. Він намагався переконати їх, що якщо з’їдять заборонений плід, то не помруть, а стануть як Боги, самі будуть знати – що таке добро і зло, не звертаючись до закону Бога: «і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Бт 3, 5). Це була спокуса до гордості, до бунту проти Бога. Людина впала, поповнила формальний акт непослуху – як говорить св. Павло (Рим 5), і цей вчинок пробудив гордість, що спричинило наступні порушення. Відмова підпорядкуватись владі Бога була тяжкою провиною. Заборона була інструментом випробування вірності перших людей, відмова була рівнозначною з запереченням Божої мудрості і Його влади. Порушення було тим тяжчим, що наші прародичі, володіючи повним знанням про Божу щедрість щодо них, про Його непорушні права, про важливість заповіді, були так нерозумні, що піддались спокусі, маючи при цьому достатньо часу, щоб зважити всі жахливі наслідки свого вчинку.
#68. Напрошується питання: як вони могли взагалі згрішити, якщо могли контролювати свої пристрасті. Ми це зрозуміємо, якщо усвідомимо, що жодне створіння, яке має свою власну волю, не є непогрішним. Свобідна воля дає людині можливість відвернутись від реального добра в сторону позірного добра. Вона зумовлює силу притягання до позірного добра. Саме цей вибір конституює гріх. Св. Фома говорить, що непогрішність може бути лише там, де свобідна воля ототожнює себе з моральним правом. Це є Божим привілеєм.
II. Наслідки падіння
#69. Наші прародичі та їхні нащадки були відразу покарані.
A) Персональне покарання описано в Книзі Буття. І тут проявляться Божа доброта. Бог міг відразу покарати їх смертю. Його милосердя зупинило Його. Він лише позбавив їх тих особливих привілеїв, якими їх обдарував, тобто дарами цілісності та звичайної благодаті. Він не торкнувся їхньої природи і прерогатив, їй притаманних. Без сумніву, людська воля ослабла – в порівнянні з силою, яку мала, коли володіла інтегральністю. Але ніщо не говорить про те, що вона дійсно більше немічна від тої, яку би мала в чистому природному стані; в будь-якому разі вона залишається вільною у виборі добра або зла. Бог навіть залишив нашим прародичам віру й надію, і дав їхнім занепалим духом душам запевнення відкуплення – їхнє потомство одного дня подолає диявола і відновить (reinstate) упале людство. Своєю актуальною благодаттю Він закликав їх до покаяння, і як тільки вони покаялись, простив їм їхній гріх.
#70. B) Але якими будуть умови їхніх нащадків? Людство було позбавлене початкової справедливості, тобто освячуючої благодаті й дару цілісності. Ці дари перейшли би на нащадків Адама, якщо він би пройшов це випробування. Оскільки цього не сталося, то кожна людина приходить у світ без початкової справедливості. Коли після покаяння наші прародичі отримали втрачену благодать, то вона вже не могла передаватись нащадкам, а залишилась їхнім особистим привілеєм. Новий Адам, Ісус Христос, який, коли прийшов його час, став главою людства, спокутував наші провини, встановив Таїнство відродження, щоб кожному охрещеному передати благодать, втрачену в раю.
#71. Таким чином діти Адама народжуються без початкової справедливості, тобто без освячуючої благодаті і дару цілісності. Відсутність цієї благодаті називається первородним гріхом, але гріхом в широкому розумінні цього слова, бо означає не грішний вчинок з нашої сторони, а наш стан після падіння прародичів. Беручи до уваги надприродне призначення, до якого ми покликані, первородний гріх позбавляє нас здатностей, які могли би бути нашими, заплямлює нас в моральному плані і викидає за межі Божого царства.
#72. До того ж, з огляду на втрачений дар цілісності, наша хтивість шаленіє, і якщо ми її відважно не подолаємо, то вона змусить нас поповнити актуальний гріх. Ми тепер, стосовно свого первісного стану, ніби зів’ялі й скалічені, неосвічені, піддані злу і слабкі перед спокусами. Досвід показує, що сила хтивості не однакова у всіх людях. Кожний відрізняється темпераментом і характером, і тому пристрасті також відрізняються своїм потягом і силою. Як тільки контроль початкової справедливості був піднятий, пояснює св. Фома, пристрасті відновили свою силу, і в одних людей вони більше непокірні, а в інших менше.
#73. Чи ми повинні йти далі й прийняти, разом з августиніанською школою, позитивне, внутрішнє пошкодження наших природних сил і здатностей? Це не є необхідним. Ніщо на це не вказує. Чи це означає, що ми повинні прийняти, разом з деякими томістами, зовнішнє пошкодження наших сил? Вони кажуть, що воно полягає у тому, що ми маємо більше перешкод у боротьбі з диявольськими спокусами і що ми позбавлені деяких природних дарів, даних нам Богом у чистому природному стані. Це є можливим, більше того, ймовірним. Але задля справедливості слід додати, що такі перешкоди компенсуються актуальною благодаттю, даною Богом через заслуги Його Сина, і захистом Його ангелів, особливо ангелів-хоронителів.
#74. Закінчення. З упевненістю ми можемо сказати: через падіння людина втратила належну рівновагу, яку мала після свого сотворення; в порівнянні зі своїм попереднім станом вона тепер травмована, неврівноважена – як ясно показує актуальний стан її здатностей.
A) Цей неврівноважений стан очевидний, перш за все, щодо нашої чуттєвої сфери. a) Наші органи зовнішніх чуттів, наші очі, наприклад, палають, дивлячись на те, чого бажає наша цікавість, наші вуха жадібно хапають усе нове, наша плоть бажає всякого задоволення, нехтуючи моральним правом. b) Це саме стосується і наших внутрішніх чуттів. З кожним спалахом уяви наша фантазія показує нам всі види більш-менш чуттєвих образів. Наші пристрасті стрімголов біжать вперед, незважаючи на час, до розумного або чуттєвого добра, повністю ігноруючи усяке моральне добро і намагаючись вирвати згоду в волі. Правда, що такі схильності ще не є незворотними, тому що наші нижчі здатності ще в деякій мірі залишаються під контролем волі, але, раз збунтовані, вимагають більше розсудливості та зусилля, щоб їх приборкати.
#75. B) Інтелектуальні здатності, розум і воля також були травмовані первородним гріхом.
Без сумніву, наш інтелект залишається здатним пізнавати правду, і терпеливою працею, навіть без допомоги об’явлення, може осягнути знання деяких фундаментальних правд природного закону. Але невдачі в цьому плані найбільш принизливі. Турбота про видиме засліплює розум щодо вічного.
a) Замість пошуків Бога і Божих речей, замість спонтанного переходу від творіння до Творця, як це було в початковому стані, людський інтелект тяжіє до земного. Вивчення творінь швидко його абсорбує і позбавляє можливості піднятись до Творця. 1) Його увага спрямовується цікавістю до власних забаганок і нехтує реальністю, яка веде його до мети. 2) Він дуже часто помиляється. Безконечні пересуди, жертвами яких ми стаємо, і пристрасті, які збуджують наш дух, кидають товсте покривало між нашими душами і істиною. На жаль, ми дуже часто втрачаємо шлях до найбільш важливих питань, від яких залежить напрямок нашого морального життя.
b) Наша воля, замість того, щоб піддатись Богові, має претензії та аспірації до автономії. Вона вважає, що це неприємно і болюче підпорядкуватись Богові чи Його представникам на землі. Коли ж вона вирішує подолати те, що перешкоджає реалізації добра, то її зусилля виявляються слабкими й непостійними. Як часто почуття і пристрасті перешкоджають іти вперед! Св. Павло описує цю слабкість шокуючи ми словами: "Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого. Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному..."(Рим. 7, 19-25). У відповідь на свідчення Апостола можемо сказати, що ліками проти такого жалюгідного стану є благодать спасіння.
I.IV. СПАСІННЯ І ЙОГО НАСЛІДКИ
#76. Спасіння є чудовим чином – Божим шедевром, який відновляє людину, спотворену гріхом. Це не повернення до попереднього стану до падіння, а піднесення до вищого стану, так що Церква в своїй літургії не вагається благословити падіння, яке дало нам такого Спасителя – Боголюдину: "Щаслива провина, що заслужила такого великого Спасителя!"
I. Природа спасіння
#77. Бог у своїй споконвічності передбачив падіння людини, але також у своїй споконвічності забажав дати людям Спасителя в особі Свого Сина, Який вирішив стати людиною для того, щоб, як глава людства, міг у повній мірі надолужити (expiate) за наш гріх і повернути нас назад, разом з усією благодаттю й усіма правами до неба. Таким чином Він витягнув добро зі зла і узгодив права справедливості з правами Своєї доброти. Але Він не був обмежений вимогою повної справедливості. Він міг пробачити людині й задовольнитись частковим і недосконалим відновленням. Але Він вирішив, що для Його слави буде гіднішим, а для людей кориснішим офірувати їм повне відновлення за провини.
#78. A) Повна справедливість вимагає адекватної компенсації, пропорційної до злочину, і запропонованої законним уповноваженим людства. Бог вчинив це посередництвом Втілення і Відкуплення.
a) Божий Син приймає тіло і таким чином стає главою людства, главою містичного тіла, членами якого ми є. Через цей факт Син має право діяти і покутувати в нашому імені.
b) Ця покута є відшкодування не тільки адекватним до злочину, але набагато більшим. Якщо моральна вартість любого вчинку випливає з добра, з гідності особи, яка це чинить, то компенсація, вчинена Богом-Людиною, має безмежне моральне добро. Один учинок Божого Сина достатній для того, щоб адекватно відшкодувати за всі гріхи людства. Тепер це вже як доконаний факт, Ісус, сповнений найчистішою любов’ю, вчинив безліч актів відшкодування. Він віддав повну міру і увінчав її найбільшим, найвеличнішим і найгероїчнішим вчинком – цілопальною жертвою себе самого на Голгофі. Відшкодування було надмірно великим: "А де збільшився гріх, там зарясніла благодать" (Рим 5, 20).
c) Покута є відповідною до злочину. Гріх Адама був непослухом і гордістю. Ісус виправляє його покірним послухом, натхненим любов’ю – послухом аж до смерті, навіть на хресті: "бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної"(Фил 2, 8). Як жінка була посередником у падінні Адама, так жінка входить у спасіння мужчиною зі своєю силою заступництва і своїми заслугами. Марія, Непорочна Діва-Мати Спасителя, співпрацює з Ним у справі спасіння як друга особа (тут постає питання заслуги, названої de congruo, до чого ми повернемось пізніше). Таким чином Божа справедливість повністю реалізувалась, а Його доброта – ще більше.
#79. B) Святе Письмо, фактично, приписує справу нашого спасіння безмежному милосердю Бога і Його превеликій любові до нас. "Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом"(Еф 2, 4-5). Три Божественні Особи змагалися одна з одною в цьому ділі, натхнені надміром любові.
a) Отець має єдинородного Сина, рівного Йому, якого Він любить як Себе Самого, і Який любить Отця такою ж безмірною любов’ю. І саме цього Сина Він дав і пожертвував нам, щоб ми знову відродились до життя зі смерті гріха: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, а мав життя вічне" (Ів 3, 16). Чи Його щедра любов могла дати більше? Чи, даючи нам Свого Сина, Він не дав нам також і все інше? "Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?"(Рим 8, 32).
#80. b) Син радісно і великодушно прийняв повірену Йому місію. З моменту Втілення Він жертвував Себе Отцеві як жертву, що замінила всі жертви Старого Завіту. Все Його життя було довгою жертвою, завершеною жертвоприношенням на Голгофі – жертвою, народженою з любові до нас: "Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі" (Еф 5, 2).
#81. c) Для того, що довершити Своє діло, Він послав нам Святого Духа. Святий Дух, який є субстанціальною (substantial) любов’ю Отця і Сина, не задовольнився вливати в наші душі благодать поступово, разом із влитими чеснотами, особливо з божественною любов’ю, а дам нам Себе – щоб ми могли не тільки радіти Його присутністю і володіти Його дарами, але також і Його особою: "бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" (Рим 5, 5). І тому Спасіння є шедевром божественної любові: цей факт дозволяє нам передбачити його наслідки.
II. Наслідки спасіння
#82. Ісус не зупинився на жертві компенсації Богові за наші злочини і поєднання нас з Ним. Він заслужив для нас усі благодаті, втрачені після гріха, і набагато більше. Передовсім, Він повернув нам усі надприродні дари, втрачені після гріхопадіння:
a) Звичайну благодать із усіма влитими чеснотами і дарами Святого Духа; потім, для того, щоб адаптувати Себе краще до нашої людської природи, Він встановив Таїнства, видимі знаки, що дають нам благодать у важливих обставинах нашого життя і таким чином забезпечують нас більшою впевненістю і більшою довірою.
b) Він забезпечив нас актуальними благодатями в повній мірі і, згідно зі словами ап. Павла, після виправдання ми отримали їх більше, ніж мали в початковому стані невинності: "А де збільшився гріх, там зарясніла благодать" (Рим 5, 20).
#83. c) Але дар цілісності не був повернутий відразу, а дається нам поступово. Благодать відновлення не позбавила нас атак з боку потрійної пожадливості, ми також залишаємось піддані стражданням, але дала нам необхідну силу долати їх, чинячи нас більш покірними, більш пильними, більш активними у відбиванні й доланні спокус. Таким чином вона прищеплює нам чесноти і дає можливість збільшувати свої заслуги. Приклад Ісуса, який так відважно ніс Свій і наші хрести, дає нам нову енергію і підтримує наші сили у цій боротьбі. Актуальні благодаті, які Він заслужив для нас і дав нам зі справді божественною щедрістю, роблять зусилля і перемогу легшими. В тій мірі, в якій ми боремось під проводом і заступництвом нашого Вчителя, пристрасті слабнуть, наші сили збільшуються, приходить час, коли чесноти закорінюються в упривілейованих душах настільки, що, при внутрішній свободі чинити зло, вони ніколи не поповнять навіть легкого гріха. Остаточна перемога буде лише тоді, коли ми осягнемо небо, але вона буде тим славнішою, чим більшу ціну ми за неї заплатимо. Чи ми неповинні часто повторювати: О щаслива провина!
#84. d) До таких внутрішніх засобів наш Господь додав також зовнішні, а саме: Видиму Церкву, засновану Ним і призначену освітлювати наш розум своїм ученням, зміцнювати наші бажання своїми законами й судженнями, освячувати наші душі Таїнствами, сакраменталіями й індульгенціями. В ній ми маємо безмежну скарбницю засобів освячення, за які ми повинні дякувати Богові: O felix culpa! О щаслива провина!
#85. e) Насамкінець, ми не знаємо, чи Боже Слово прийняло би тіло, якщо би наші прародичі не впали. Але Воплочення є таким безцінним добром, що лише факт його здійснення буде достатнім, щоб пояснити і виправдати крик Церкви: О щаслива провина!
Главою людського роду стала не звичайна людина, надзвичайно обдарована, але схильна до помилок і гріхів, а Вічний Син Бога. Главою людського роду є Слово, що прийняло людську природу, справжня людина і справжній Бог. Він є ідеальним посередником – не тільки в культі, але також і в спасінні, бо поклоняється Своєму Отцеві не тільки в Своєму власному імені, але в імені всього людства, більше того, в імені ангелів, тому що саме через Нього небесні духи хвалять і прославляють свого Творця: "через Нього ангели славлять" (Префація). Він є досконалим священиком, який, маючи вільний доступ до Бога завдяки Своїй божественній природі, спустився до людей, Своїх братів, щоб засвідчити їм свою доброту і солідарність, бо пізнав їхню слабкість: "і щоб міг співчувати недосвідченим і заблудженим, бо й сам він був перейнятий слабістю" (Євр 5, 2).
З Ним і через Нього ми можемо віддавати Богові належну Йому безконечну славу. В Ньому і через Нього ми можемо отримати всі благодаті, необхідні нам і іншим. Коли ми поклоняємось, то Він поклоняється в нас і через нас; коли ми просимо допомогу, то Він підтримує наші прохання; і тому, чого би ми не попросили в Отця в Його імені, Отець ласкаво нам дасть.
І тому ми повинні радіти, маючи такого Спасителя, такого Посередника, і довіряти Йому безмірно.
ЗАКІНЧЕННЯ
#86. Цей короткий історичний огляд показує надзвичайне добро надприродного життя, а також велич і слабкість людини, якій воно було дане.
(1) Це життя насправді є корисним, тому що:
a) Воно народилось з люблячої думки Бога, який полюбив нас у споконвічності й забажав з’єднати нас з Собою найглибшою єдністю: "Я вічним коханням тебе покохав, тому милість тобі виявляю!"(Єр 31, 3).
b) Воно є реальною участю, навіть якщо й обмеженою, в природі та житті Бога, і чинить нас здатними знати і любити Бога так, як Отець, Син і Святий Дух знають і люблять один одного: "учасниками божественної природи" (Див. #106).
c) Це має таку цінність в Божих очах, що Отець, для того, щоб дати нам це, посвятив Свого Єдинородного Сина, а Син віддав себе як цілопальну жертву, а Святий Дух влив це життя в наші душі. І насправді, це дуже цінна перлина: "Через них даровані нам цінні та великі обітниці" (2 Пт 1, 4), яку ми повинні зберігати як зіницю ока і турботливо вирощувати: вона цінна тому, що є Самим Богом!
#87. (2) Однак ми носимо цей скарб у глиняних посудинах. Якщо наші прародичі, наділені даром цілісності й збагачені різними привілеями, на нещастя втратили ці дари для себе і свого потомства, то чи не повинні ми мати страх? Ми, які, незважаючи на відновлення, носимо в собі потрійну пожадливість?
Без сумніву, що в нас присутні великодушні й шляхетні імпульси, народжені з добра, притаманного нашій природі. Окрім того, ми маємо надприродні сили, дані нам через заслуги Христа і через наше вщеплення у Нього. Однак, ми будемо залишатися слабкими й непостійними, якщо не будемо покладатися на Нього, бо Він є нашою силою і нашим провідником. Секрет нашої сили міститься не в нас, а в Богові і в Ісусі Христі, нашому Господові. Історія наших прародичів і їхнє сумне падіння показують нам, що великим злом у світі, єдиним злом є гріх. Вони показують нам, що ми повинні безустанно чувати і відкидати з усією силою кожну атаку ворога проти нас – ззовні і зсередини. Бо ми добре приготовані і озброєні проти шалених ворожих атак, що покаже наступний розділ про природу християнського життя.
| |
