НЕОПАЛИМА КУПИНА  

У вінок Ліни Костенко 

Я завжди писав свої книги всім тілом і життям: мені невідомо – що таке чисто духовні проблеми. 

Ф. Ніцше 

В V ст. до Христа єврейський народ повертається з перської неволі, повертається до знищеної батьківщини, до руїн Єрусалиму, до руїн святині єдиного правдивого Бога. По відбудові мурів Єрусалиму народ зійшовся слухати Боже слово. Неєм. 8, 1б-2а, 3, 5-6, 7б-9, 12б: „1. ...увесь народ, як один чоловік, зібрався на майдані, що перед Водяними ворітьми, і сказали Езрі книжникові принести книгу закону Мойсея, що його дав Господь Ізраїлеві. 2. І приніс Езра священик закон до громади чоловіків, жінок і всіх, що могли розуміти... 3. І читав його на майдані, що перед Водяними ворітьми, від світанку до полудня, перед чоловіками, жінками й тими, що могли розуміти; прихиливсь увесь народ вухами до книги закону. 5. Відкрив Езра книгу перед очима всього народу, бо він був вище від усього народу; а як він відкрив її, ввесь народ підвівся. 6. І хвалу воздав Езра Господеві, великому Богові, а ввесь народ відповів: „Амінь, амінь”, знявши руки вгору, й вклонився, впавши перед Господом обличчям до землі. 7. ...левіти тлумачили народові закон, тим часом як народ стояв на своєму місці. 8. Вони читали книгу закону Божого виразно та викладали значення, щоб читане було зрозумілим. 9. Тоді начальник Неємія, священик та Езра й левіти, що вчили народ, сказали до свого народу: „Цей день - святий Господеві, Богові нашому; не сумуйте й не плачте!” - бо ввесь народ плакав, слухаючи слова закону. 12. ...бо зрозуміли слова, які їм вияснено”. Сльози – це свідчення того, що народ слухав не пасивно, а зумів яскраво уявити те, що чув, і вчутися в це, переживати почуте, в уяву включити всі свої почуття і співпереживати минулі події зі своїми предками, стати сопричасниками минулого. 

Сучасний равин пише: „Біблія, а особливо П’ятикнижжя, має таку властивість: якщо описує якусь подію і згадує якусь особу, то цю подію і особу перед очима читача ставить як образ – без додаткових пояснень, без зроблених на цю тему зауважень і без розгляду мотивів. Дуже скупо пояснюються символи, з якими не поєднують якусь окреслену символіку. Порівняння, якими користуються пророки, – виняток із загального правила.Таким чином все залишається завжди свіжим і постійно новим для сприймання, яке залежить від духовної ревності читача і дослідника. Ми завжди можемо вникати в текст від початку; можемо своїм поглядом досягати як його глибини, так і найближчого плану; можемо занурюватися у все, що в ньому міститься; можемо в то вчуватися і цілком самостійно переживати його. Символи приховані. Віднайдення символіки належить до нас. І тому залишається багато місця для уяви, а розумові дається право мислити. Таким способом Біблія дається не стільки читати, скільки споглядати”. 

В VІ ст. до Христа правитель Афін Пісістрат наказав списати усні поеми Гомера Іліаду і Одіссею та запровадив звичай читати їх всьому народові під час свят богині Афіни. Потім ці поеми вивчалися в школах і стали улюбленими творами грецької молоді. Таким способом Гомер глибоко увійшов в грецьку, європейську і світову культуру. Російський поет Гнєдіч, працюючи над перекладом Іліади на російську мову, „тонко підмітив цікаву особливість гомерівського стилю: „Гомер не описує предмет, а ніби ставить його перед очима: ви його бачите. Простота і сила розповіді – це чарівні засоби”. І дійсно, в Гомера все те, що він оповідає, виступає яскраво, виразно і реалістично”. Отже завдяки таланту Гомера читач сприймає прочитане не пасивно – як теоретичну інформацію, а разом з героями поем бере в прочитаному активну участь – переживає разом з ними їхні радощі і журбу. 

Талант біблійних авторів формував душу єврейського народу – завдяки спогляданню і співпереживанню з біблійними героями юдеї віднаходили в історії свого народу свою національну і релігійну тотожність, внутрішньо повністю з’єднувалися з усім минулим свого народу. Завдяки Біблії дух минулих поколінь глибоко входить в мозок і серце єврея, так що на протязі століть жоден тиран і жодна ідеологія – політична, культурна, релігійна, тощо не змогли знищити єврейську національну і релігійну самобутність. Щось подібне можемо сказати і про греків. Поеми Гомера створили грецьку поезію, театр, філософію і т.д. Але оскільки в релігійному плані вони були дуже слабенькими, то християнство поглинуло їх, знищивши в них будь-яку релігійну вартість, залишивши лише літературні цінності. 

Для українців Мойсеєм і Гомером були усні перекази і легенди народної творчості. 

Згадаймо епілог Гайдамаків Тараса Шевченка: 

Згадаю те лихо, степи ті безкраї, 

І батька, і діда старого згадаю... 

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. 

Бувало, в неділю, закривши мінею, 

По чарці з сусідом випивши тієї, 

Батько діда просить, щоб той розказав 

Про Коліївщину, як колись бувало, 

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. 

Столітнії очі, як зорі, сіяли, 

А слово за словом сміялось, лилось: 

Як ляхи конали, як Сміла горіла, 

Сусіди од страху, од жалю німіли. 

І мені, малому, не раз довелось 

За титаря плакать. І ніхто не бачив, 

Що мала дитина у куточку плаче. 

Спасибі, дідусю, що ти заховав 

В голові столітній ту славу козачу: 

Я її онукам тепер розказав. 

Маленький Тарас очима і серцем свого діда споглядав і переживав усю історію свого народу. Україна ввійшла в його душу і міцно закарбувалася в серці, мозку, крові і генах, ототожнилася з ним. Тарас і Україна стали одністю: Тарас став мікрокосмосом (за філософією Сковороди), який увібрав у себе макрокосмос – Україну. І згодом мікрокосмос вибухнув віршами, які стали воплоченням українського духу – Україна воскресла в поезії Кобзаря і хоче ввійти до кожного українського серця, пробудити його і навчити: Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти! 

Сьогодні в поезії наших талановитих поетів ми можемо віднаходити себе самих, свою, багатьма з нас загублену, душу. 

Феномен Ліни Костенко, на мою думку, полягає саме у споглядальній притягуючій силі її поезії. Нам непотрібно шукати в її творчості якісь поетично-естетичні архетипи, створюючи над її поезією віртуальну абстрактну надбудову, яка відчужує нас від дійсності і вводить у світ ілюзії. Сила її слова полягає саме в глибокому закоріненні в дійсність. Ліна Костенко, як і Тарас, увібрала в себе дух України і вихлюпує його в наші серця своїми віршами, завдяки яким ми можемо переживати наше минуле, сучасне і частково майбутнє, віднаходити свою національну тотожність. Ми можемо втратити державність, можемо бути розпорошені по цілому світі, у вогні лихоліть можуть згоріти всі наші культурні надбання, але допоки наші матері будуть читати нам вірші наших поетів – ми будемо існувати як нація. 

Поезія – це свято, як любов. 

О, то не є розмовка побутова! 

І то не є дзвінкий асортимент 

Метафор, слів, – на користь чи в догоду. 

А що, не знаю. Я лиш інструмент, 

В якому плачуть сни мого народу. 

І щось в мені таке велить 

Збіліти в гнів до сотого коліна! 

І щось в мені таке болить, 

Що це і є, напевно, Україна. 

–       це вірші нашого ще живого Мойсея і Гомера. 

Кожна людина має свій світогляд, своє ставлення до всього, свій літературний смак. Особисто я, читаючи твори моєї улюбленої поетеси, маю можливість в душі мого народу прихилити голову свою!