3. Відважно жити в сучасному світі  

Досвід пандемії важкий для всіх: одним він змінив життя, інших поставив перед лицем смерті. На поверхню вийшли великі проблеми, але також багатьом людям він допоміг дивитися новими очима, виразно показуючи потребу радикальних змін у нашому світі й що кожний християнин повинен у цьому відіграти свою роль. 

Чи Covid-19 спричинив нову кризу чи тільки поглибив проблеми, від яких світ вже страждав? 

Ми все ще не віримо, що стоїмо перед лицем зміни епох, хоча постійно це повторюємо. Пандемія показала тріщини в системі, крихкість конфігурації світу, який відходить у минуле, а на його місце приходить інший світ. Пандемія показала структурну несправедливість, поняття, яке ми осуджуємо вже 40 років і яке перейде з цієї епохи в наступну. 

Серед викликів, які пандемія показала дуже виразно, є глобалізація, без якої медична криза, ймовірно, була би меншою. Ми повинні переглянути розуміння глобалізації. Чи йдеться про процес, який хоче зробити всіх нас однорідними – чим керується ілюзія ринку, чи про процес, який шанує й бере до уваги відмінності між людьми, щоб вони могли жити в різнобарвному світі? 

Коронавірус нас кинув не стільки в один човен, скільки в одну сильну бурю; ми пливемо не в одному човні. В одних б’ють великі хвилі, в інших – малі. Великі проблеми світу існували до пандемії, але тепер їх видно краще. Щоби тільки ми вивчили цей урок і витягнули висновки, які спонукають нас прийняти рішення для подолання причин цих проблем. 

І які, на вашу думку, фундаментальні проблеми? 

Їх багато. Озвучу деякі, але раджу прочитати енцикліку Fratelli tutti, в першому розділі якої Папа добре описав найбільші проблеми людства. На мою думку, найбільшим викликом людства є нерозділене всіма відчуття спільного добра, яке включає піклування про довколишнє середовище. І тому вважаю, що слід зміцнювати політичний вимір кожної людини – керівників і всього суспільства. Єзуїтські колегіуми, університети й соціальні осередки багато над цим працюють. Намагаємося щось робити в сфері формації: спершу мотивувати студентів наших колегіумів і університетів та людей, які зв’язані з нашими осередками, до глибшого усвідомлення можливостей змінити політичний дискурс й впливати на наші суспільства, аби спрямувати їх до більшої солідарності й пошани до гідності кожної людини. 

Чи мовою політики можна окреслити спільне добро людства і планети? 

Так, можна. Політичний вимір входить у простір особи, яка не повинна зачинятися у забезпеченні власного добробуту, а шукати спільне добро для всього суспільства. Папа говорить, що для розвитку кращої політики існують прозорі критерії. Один із них – відмова від війни як знаряддя влади. Також потрібно відмовитися від соціального насильства, яке стосується не тільки воєнних конфліктів, а має різні форми, такі як ідеології, які підтримують чи виправдовують ці конфлікти. Політика повинна створювати умови для такого розподілу матеріального добра, щоб подолати вбогість і скандальну нерівність, яку зменшити не може навіть економічне зростання. Це одна з найбільших і фундаментальних проблем. Потім маємо проблеми, які стосуються цифрового суспільства. Наука і технології можуть нездоланно втручатися у всі сфери життя. Ми повинні гарантувати, що всі народи зберігатимуть власні культури і також матимуть доступ до знань та інформації, але завдяки знаряддям, які справді служать мудрості й правді. 

Чи Ви вважаєте, що сьогодні існує криза етики й цінностей? 

Я почуваюся ніяково перед таким запитанням, бо воно сакралізує минуле – ніби раніше шанували цінності, а суспільства й політичні лідери керувалися етичними нормами. Я не вважаю кризу надзвичайним епізодом, а тільки внутрішнім напруженням у людині й в історії в пошуках сенсу. Ми повинні знайти цей сенс як індивіди і як спільнота. У цей період зміни епох ця необхідність дуже відчувається. 

Скільки часу, на вашу думку, займе перехід від старої епохи, яку ми залишаємо, до нової, яку Ви передбачаєте? 

Важко сказати. Може тривати довше одного покоління і тоді слід взяти до уваги тривкість новонародженого світу. Можливо, що процеси пройдуть швидше, ніж у минулому, але я не відважуся на точніші передбачення. Однією з рис цього взаємозалежного світу є те, що він ніколи не зупиняється. Сьогодні людство змінюється швидше, ніж у минулому. Інформація приходить швидше й поширюється швидше. 

Аналізуючи зміну епох, слід пам’ятати, що Папа Франциск наполягає на тому, щоб відкривати процеси, а не займати простір, тобто наголошувати на важливості відкриття нових доріг і способу їх проходження, а не вкорінюватися в безпечні місця, які нас паралізують. Йдеться про готовність прийняти зміну епох, віддатися в руки Бога на дорозі, яку ти пізнаєш в міру її проходження. Це викликає легке запаморочення, але зазвичай так відбувається, коли стикаємося з трансцендентним. Потрібно жити відважно. Це викликає запаморочення, але дає багато задоволення. 

Пандемія показала, що забезпечення, на яких багато людей покладали своє життя, виявилися фіктивними. Як тепер заповнити цю пустку? Чи Ви якось знову відкрили свою крихкість? 

Я усвідомлював свою крихкість ще задовго до пандемії. Ніколи не відчував себе сильним. У віці двох років я захворів на бронхіт і роками страждав від алергічної астми. В дитинстві хворів цим постійно. Двоє моїх сестер також цим хворіли, тому мама проводила біля нас безсонні ночі. Астматик не може дихати, страждає від неприємного враження відчуття своєї слабкості. Я не міг дихати, коли біг, йшов в гори чи прокидався посеред ночі. Я був залежним від бронходилататора. Щойно після довгих років лікування астма мене залишила, але я ніколи не позбувся відчуття своєї вразливості. 

Я також відчував інтелектуальну й духовну крихкість. Я ніколи не відчував, що маю кращу й тверду духовну формацію. Постійно відчуваю свою крихкість, яка мене підштовхує віддавати себе Богові. Пандемія могла стати для багатьох людей запрошенням подивитися, чим вони забезпечують своє життя, й переглянути, чому почуваються безпечно. Саме Духовні Вправи розпочинаються від запитань, у чому полягає наша довіра й наш фундамент. Духовні Вправи – це спосіб навчитися покладатися не на себе, а на Бога, який об’являється в Ісусі Христі. І тому нехай благословляється відчуття своєї крихкості. 

Чи з пандемії може народитися кращий світ? 

Можливо, але думаю, що ніхто не може цього гарантувати. Перешкоди дуже великі. До прикладу, між першою і другою хвилею пандемії були помітні зміни в поставі людей. Принаймні спочатку в Італії надзвичайний стан вважали нагодою щось змінити, але з новою хвилею це зникло, бо перемогла втома і знеохочення перед обмеженнями, як і бажання повернутися до того, що вважалося нормальним. 

Щоби добитися справжніх змін, потрібна відвага, якої багатьом бракує, бо вона передбачає відмову від того, що маємо, що нам знане й близьке, що створює зону комфорту. Потрібно мати відвагу, щоби стати на непевну й ризиковану дорогу, якою ми ще не готові йти. Існує відвага до чогось неможливого, яку мала Марія з Назарету. Ісус також був відважним. Проповідь Блаженств могла вважатися божевіллям. Така відвага не для усіх, але є люди, які натхнені любов’ю і заражають інших боротьбою за солідарність, вони надихають маси. Проблема в тому, що тіста багато, і його важко заквасити так, щоби воно дійшло до радикальної зміни світу на краще. 

Чи пандемія змусила Товариство Ісуса переглянути напрямок своєї діяльності? 

Змінився спосіб діяльності, бо змінилися зовнішні обставини з багатьма місцевими відмінностями. Але напрямок не змінився. Навпаки, він тільки підтвердився, бо був накреслений ІІ Ватиканським Собором, який спрямував нас працювати для примирення і для поєднання віри зі справедливістю. Окрім того ми маємо Універсальні Апостольські Преференції, які містять чотири основні пункти, і напрямні, прийняті ще до пандемії, щоби Ігнатіянський Рік використати для промування процесів навернення. Досвід коронавірусу, краще усвідомлення крихкості наших апостольських діл і їхньої фінансової бази спонукає нас продовжувати цей напрямок на глибшому рівні. 

Як пандемія торкнула Товариство Ісуса? 

Торкнула в кожному значенні. Багато спільнот заразилися, і у 2020 році від коронавірусу вмерло понад сто єзуїтів. Окрім того виникла непевність – чи потрібно далі робити те, що робимо. Це було дуже видно в навчальних закладах, які постраждали найбільше. Але не слід забувати, що пандемія також визволила величезну енергію і показала дивовижну здатність багатьох адаптуватися. Добрий приклад маємо в Британській Провінції, де в Глазго маємо невеликий Центр Духовності. Коли вони почали подавати програми on-line, то кількість учасників різко зросла. Ніхто не сидів з опущеними руками, ми почали думати, що робити в даній ситуації, маючи в своєму розпорядженні те, що маємо. Школи перейшли на дистанційне навчання. В технічно відсталих районах організували уроки по радіо або вчителі ходили від хати до хати й роздавали завдання, які потім збирали. Люди стали дуже креативними, аби реагувати на вирішення нагальних потреб, таких як  пошуки їжі й ліків. Викликом є не повертатися до попереднього стану, а йти до більших змін. Дорогу вже знаємо. 

Як, на вашу думку, коронавірус впливатиме на капіталізм? 

Капіталізм можна розуміти по-різному. Це система, яка показала велике вміння адаптовуватися до нових обставин. Те, що знаємо про капіталізм сьогодні, має мало спільного з ідеями, на основі яких його створювали. Пандемія підтвердила це вміння, і не тільки в сфері підприємництва, яке зміцніло, – як те, яке пов’язане з технологіями, комунікацією і охороною здоров’я. Пандемія змусила також задуматися про роль держави – а це одне з основних питань капіталістичних ідей. Сьогодні мало хто відважиться пропонувати зменшити до мінімуму роль держави, чи вимагати, щоби не регулювали свободу, чи захищати приватизацію як спосіб вирішення проблем економічного розвитку. Після 11 вересня 2001 року відмовилися від ідеї необмеженої свободи. Сьогодні її обмеження приймаються з мотивів охорони здоров’я і безпеки. 

Для нас як для суспільства викликом є змінити капіталізм, аби створити іншу соціальну структуру участі, справді демократичну, яка нікого не виключає, а на першому місці якої стоїть спільне добро, доступ до всіх матеріальних засобів і послуг і захист довколишнього середовища. 

Як пандемія змінить Церкву? Чи пришвидшить секуляризацію? 

Завдання Церкви – не протистояти світському суспільству, хоча деякі церковні кола цього хотіли би. Ми повинні відчинити двері й шукати можливості діалогу з цим світом. Вважаю, що з пандемією пов’язаний не так зріст релігійності, як більший внутрішній досвід Бога. Тут може відродитися відчуття спільноти і сопричастя. Ми переходимо від візії Церкви, яку можна би назвати клерикальною, і в якій переважає видимість церков і символів, таких як священники, до іншої візії, в якій переважає живий і різноманітний досвід Бога. Це повинно зменшити клерикалізм, який намагається контролювати релігію і маніпулювати нею. Позитивний ефект пандемії в тому, що починаємо ставити запитання, про які багато людей раніше ніколи не задумувалися. 

На вашу думку, зачинення храмів в період локдауну у багатьох місцях – це трагедія? 

Ті, які на це скаржилися, також скаржилися раніше, що багато церков напівпорожні. Одним із найбільших наслідків цієї ситуації була необхідність вийти з храмів. Потреба зачинити храми з медичних рацій змушує думати про інші види зв’язку зі спільнотою. Таїнства можна переживати по-різному. Ті, які були стурбовані зачиненими парафіями, мабуть не знають зблизька ситуації в інших місцях, де Церква має мало святинь і віру переживають в інший спосіб. До прикладу, Амазонія, деякі частини Росії чи Конго, де в маленьких поселення люди не бачать священника місяцями, але навіть у таких умовах проявляють дивовижну вірність життю і місії спільноти. Божий Дух діє всюди. Церква робить усе, що може, аби створити простір і місце для вираження Духа, але Дух не обмежується місцем і простором. Зачинення церков можна розуміти як поклик Святого Духа, щоби спільнота менше залежала від будівлі, а вчилася творчо жити вірою в інших обставинах. 

ХІХ і ХХ століття позначені великими ідеологічними битвами. Які ідеології сьогодні можуть бути пасткою? 

Будь-яка ідеологія може бути пасткою, бо вона закладає спотворення свободи мислення. Ідеологія дає тобі окуляри, через які ти бачиш речі в окреслений спосіб. Чимось іншим є ідея, і надіюся, що кожна людина має ідеї, якими пояснює світ. Ідеологія, натомість, вводить одну незмінну точку зору, яка обмежує свободу мислення. Її вплив може виходити поза організацію суспільного або економічного життя й окреслювати всі виміри особи. Є люди, які живуть комунізмом чи соціалізмом як релігією, але можна також релігією жити як ідеологією. Часом фундаменталізм є наслідком ідеологічного розуміння релігії. 

Ігнатіянська духовність радикально антиідеологічна, бо її основні принципи: внутрішня свобода, розпізнавання і вибір між різними можливостями в різні часи й у різних ситуаціях. У Духовних Вправах спочатку пропонують пошуки, які можливі тільки тоді, коли не знаєш, яку дорогу вибрати, а потім – іспит сумління для перевірки вибраної дороги. Якщо добре практикуєш ігнатіянську духовність, то маєш протиотруту від ідеології, яка буде дієвішою, якщо до неї додаси формацію та інтелектуальну цікавість, яка підтримує єзуїтський вишкіл. 

Чи є єзуїти, заражені ідеологією? 

Хтось може бути заражений, бо людина піддається спокусам ідеологій. Є такі моменти, коли з огляду на психічний стан чи обставини ти мусиш твердо стати на землю й схопитися за щось зрозуміле й певне, що дасть тобі можливість пояснити те, що діється в світі. Від цього немає стовідсотково ефективної вакцини. Єдині ліки – підтримувати живий досвід Бога, який супроводжує тебе на дорозі, на якій почуваєшся невпевнено. Це вимагає справжнього слухання Бога, який присутній у людстві й у світі, уважно читати знаки часу. Прикладом для нас може бути Авраам, потрібно, як він, вирушити в дорогу, не знаючи, куди вона нас приведе. 

Як можна відповісти на «Третю світову війну фрагментами», яка, як говорить Папа, ведеться у світі вже роками? 

Ця тема поєднана з ідеєю політики, про яку я говорив раніше. На неї можна відповісти підсиленням відчуття універсального громадянства, щоб підтримувати структури, які відповідають за спільне добро, за людей, які так мислять широко. Але я не дійду до такого світогляду, якщо не розвиватиму політично-універсальний вимір своєї особовості. Центр Аррупе в Палермо і Центр Сан-Феделє в Мілані допомагають людям розвивати у собі політичний вимір і йти далі, допомагати своєму суспільству. Я повинен відчувати себе громадянином світу, щоби усвідомити існування «Третьої світової війни фрагментами» і творити політику, яка її відкидатиме. 

Це веде до інвестування в інтегральну освіту, яка формує людей зі свідомістю універсального громадянства. Це стосується також і релігій, щоби вони не перетворилися на ідеології, які виправдовують війну. Християнство у різні періоди історії також це проходило. Релігії будуть вірними самим собі, якщо будуть завжди поширювати мир і примирення. І тому найкраща відповідь на «Третю світову війну фрагментами» пов’язана з освітою, з міжрелігійним діалогом і з далекоглядним баченням людства. Війни означають брак політики, вибухають тоді, коли народи не можуть вирішити конфлікти через діалог. 

В енцикліці Fratelli tutti і в інших документах і деклараціях Папа повертався до концепції народу. Яку роль народні рухи можуть відіграти сьогодні? 

Франциск підняв ідею народу, користуючись термінами, які з політичної та еклезіологічної точки зору мають глибше значення. Ми стаємо особами тоді, коли інтегруємося з народом і виходимо поза самих себе щоби сформувати спільноту, яка шукає справедливість, мир і спільне добро. П’ятий розділ Fratelli tutti пропонує цінні роздуми про кращу політику, виходячи від категорії народу. ІІ Ватиканський Собор визначає Церкву як Божий Люд; це означає, що всі ми – частина одного народу. Ця концепція має глибоку біблійну та християнську традицію, і тому Франциск не випадково часто до неї повертається. 

Розглядаючи народні рухи, ми входимо в політичні категорії. Папа відстоює права народу бути протагоністом політики, схвалює цінність народних рухів і громадян, які організовуються у боротьбі за свої права. Не слід забувати, що ідеології, партії й авторитети можуть маніпулювати народом. 

Популізм також існує. Чи Ви не побоюєтеся, що пандемія зміцнить вплив партій і популістських рухів, з яких деякі використовують релігію як засіб? 

Популізми замінюють народ, підпорядковують його собі й позбавляють змісту. У Fratelli tutti Папа остерігає, що вони не сприймають народ серйозно. Хто сприймає народ серйозно, той не піддасться популізмові. Щось подібне і з клерикалізмом, який також не сприймає серйозно людей у Церкві. Це вид еклезіяльного популізму, в якому духовенство замінює християнський народ. Це постійна небезпека, тому ми повинні мати ясне розуміння і досвід бути народом. І не можна забувати про авторитаризм – постійну спокусу на всіх рівнях: родини, спортивної команди, релігійної спільноти і суспільства в цілому. Він завжди помітний у політичних, економічних і релігійних колах. Влада може схиляти до авторитаризму. Зміна епох та пандемія породжують у багатьох людей невпевненість, і тому вони намагаються схопитися за якусь ідею чи особу, аби вижити. 

Чи християнин, який не піклується про іммігрантів, перебуває у згоді зі своєю вірою? 

Дозволю собі автобіографічний відступ. Я – онук іммігранта з Льєрганес, селища в Сантандер на півночі Іспанії, який прибув до Венесуели на початку ХХ століття. Йому тоді було 18 років. Він повністю інтегрувався з цією країною, і то так, що коли в сорокових роках у Венесуелі почали видавати карти ідентичності і його друзі хотіли допомогти йому її отримати, він відмовився. Говорив, що не потребує її, бо живе в цій країні вже багато років, має тут дружину, дітей, дім і гроші. І що помре у Венесуелі – що й сталося. Завдяки його рішенню я сьогодні маю, окрім громадянства Венесуели та Ватикану, громадянство Іспанії. Очевидно, що я не іммігрант у тому самому значенні, що й мій дід, але можу їздити по Європі як європеєць завдяки тому, що він емігрував. Я згадав про це тому, що мою увагу притягує факт, що Європа і Сполучені Штати Америки втратили пам’ять про своє коріння, про те, що самі колись були іммігрантами. Всі народи є результатом еміграції. І пам’ять про це, яку зберіг мій дід і передав нам, фундаментальна. Біблія заохочує нас роздумувати про Божий Народ-іммігрант, і тому ми повинні прийняти чужоземця, який стоїть перед нами. Якщо ця пам’ять зберігається, то ми здатні прийняти й інтегрувати іншого. Для Європи і Сполучених Штатів Америки великим викликом є сприймати іммігранта як когось свого. 

Політичні, соціальні та економічні зміни не можливо провести без лідерів, відданих цій справі. Де взяти для побудови кращого світу лідерів з іншою ментальністю? 

Лідери не з’являються спонтанно, їх формують родини, спільноти й відповідні групи. Це питання поєднане з темою політики, про яку ми говорили. Перший крок у формуванні лідерів з іншою ментальністю – громадянська і політична формація. Товариство Ісуса бере це до уваги у всіх своїх апостольських ділах. Сьогодні однією з найбільших відповідальностей є політична формація, з допомогою якої можна розвивати в кожній людині громадянський вимір. Це дуже потрібно. 

Ми повинні старатися для публічного служіння формувати людей, які живуть ігнатіянською духовністю. Вона бере до уваги елементи, які допоможуть у прийнятті рішень та в інтелектуальній формації – щоби розуміти, що означає публічне служіння, планування і пошуки спільного добра. 

Чи формація лідерів – це сьогодні один із найбільших викликів для світу й для Церкви? 

Так. Ми маємо стільки прикладів невдалого лідерства у політиці; такі самі приклади бачимо в Церкві, де лідери не реагували на повідомлення про сексуальні злочини. Папа Франциск сильно наголошує на синодальній моделі лідерства в Церкві, яка передбачає більшу участь і розпізнавання, шануючи дію Святого Духа як у кожній особі, так і в спільноті. Ми розпочали програму промоції розвитку синодального лідерства і розпізнавання. Це програма співпраці з різними жіночими та чоловічими чернечими згромадженнями (Міжнародна Асамблея Вищих Настоятельок і Асамблея Вищих Настоятелів). Григоріанський Університет підтримує цю програму й залучає до неї професорів головних єзуїтських бізнес-шкіл. Надіємося, що можемо смиренно запропонувати працівникам Ватикану, настоятелям і настоятелькам чернечих орденів і згромаджень, як і мирянам, які працюють у Церкві, можливість учитися мислити і мріяти разом, і вчитися реалізувати свої мрії. 

Чи добре, щоб існували партії, які називають себе християнськими? 

Не можливо бути повністю християнином, не беручи активну участь у політиці, яку можна здійснювати у різні способи й використовуючи різні партії, усвідомлюючи, що партійна діяльність – це не єдиний спосіб участі в політиці. Пошуки спільного добра повинні характеризувати всі політичні сили, але позитивним є те, що сьогодні вже майже немає партій, які називають себе католицькими чи християнськими. Добре, що Церква не ототожнює себе з якоюсь конкретною ідеологією чи єдиною політичною програмою. Ми повинні формувати людей для участі у публічного життя, до прикладу, партійному, яких об’єднуватиме усвідомлення спільного добра. Незважаючи на те, що слово «партія» викликає негативні реакції, їхня відсутність у суспільстві була би знаком слабкості демократії. 

Підстави для існування єзуїтських університетів різні, серед них – промування і розвиток критичного мислення. Ми хочемо, щоб наші професори і студенти вміли демаскувати ідеології та фальшиві форми мислення, які розхитують особу й суспільство. В останньому столітті ми мали політичні ідеології, такі як нацизм, сталінізм, комунізм і фашизм. Ми також надали ідеологічного забарвлення споживацтву, капіталізму й соціалізму. І, очевидно, клерикалізму – ментальність, глибоко вкорінена в багатьох практиках Церкви. Всі ці ідеології розхитують солідарність і гідність особи. Єзуїтські університети зокрема й католицькі університети загалом можуть відіграти важливу роль у демаскуванні цих ідеологій, допомагати людей захищатися від них. 

<< Previous    1...   5  6  7  [8]  9    Next >>