2. Артуро Соса – прочанин сьогодні  

Отець Артуро Соса був вибраний Генеральним Настоятелем Товариства Ісус в жовтні 2016. Народився у Венесуелі, богословський вишкіл отримав у Римі, має великий досвід у соціальних і політичних науках. Перший наступник св. Ігнатія Лойоли з Латинської Америки. 

Якщо би молодий Артуро Соса побачив теперішнього, то чи був би з нього задоволений? 

Гадаю, що сказав би йому: Well done! (добре зроблено!), бо я зробив те, що мені подобалося і що зробило мене щасливим. Я мріяв стати лікарем, бо мені подобалися біологія та анатомія. Я проводив розтини жаб і щурів, мав колекцію павуків, яких моя мама страшно боялася. Якщо ставив їх під дверми, то вона не входила до моєї кімнати. Але моє лікарське покликання розвіялося, коли я усвідомив, що млію кожного разу, коли бачу кров. Отож, закінчивши школу, я вже не мав цих ілюзій, з’явилося сильне бажання стати єзуїтом, завжди зв’язане з соціальними і політичними справами, з дійсністю країни і можливістю служити найбільш потребуючим. 

Якими були ваші стосунки з батьками і близькою родиною? 

Моя родина була великою. Я найстарший, маю одного брата й чотири сестри. Ми жили в будинку діда по матері в Каракасі, але також підтримували добрі стосунки з дідом і бабцею по батькові. Коли мені було десять років, то батько і вуйко купили землю й побудували два будинки зі спільним городом. Вуйко також мав шестеро дітей, отож було постійне свято. Ми також підтримували добрі стосунки з сусідами і друзями. В тамті часи по вулицях Каракаса ще можна було ходити спокійно. 

Чим займалися ваші батьки? 

Мій батько перший в родині отримав університетський диплом, і то відразу адвоката і економіста. Спочатку працював на якійсь фірмі, а потім відкрив власну фінансову фірму. Я завжди говорив, що вона буде моєю, бо він відкрив її в році, в якому я народився. Він багато працював, але знаходив час для родини. Ми мали добрі стосунки, я часто подорожував з ним по Венесуелі, завдяки чому пізнав свою країну. Також я мав добрі стосунки з мамою. Через революцію вона не змогла закінчити середню школу. Потім вийшла заміж і посвятилася дітям. 

Я завжди відчував свободу, нас виховували до особистої відповідальності як вільних людей. Батьки заохочували нас запрошувати до себе гостей і також ходити в гості. Пригадую, що в родині ми дуже багато розмовляли між собою і що діди й бабусі завжди були присутніми. Особливо ми часто розмовляли з дідом Артуром, якого паралізував поліомієліт, і який був чудовим мовцем. 

Чому Ви почали цікавитися політичним і соціальним життям Венесуели? 

Безумовно, що під впливом мого батька, який мав багато контактів із світом політики. Коли мені було десять років, впала військова диктатура, мій батько став міністром, потім членом Ради Уряду, яка організувала демократичні вибори. А в попередні роки опозиціонери таємно зустрічалися в нашому домі. Я слухав політичні розмови з дитинства, хоча щойно пізніше здобув освіту, яка дала мені можливість усе в голові впорядкувати. Друзі сильно критикували батька за те, що став міністром, бо ступив на небезпечну землю, де міг усе втратити. Так вони говорили. Він відповідав, що неможливо, щоби його родині було добре, коли всій країні погано, і що повинен щось для цього зробити. Керувався ідеєю, що не можна жити тільки в своїй бульбашці. 

Ваш перший контакт з Товариством Ісуса був у колегіумі св. Ігнатія в Каракасі, де Ви навчалися. Як виглядав цей період? 

Мій батько також навчався в цьому колегіумі, в той час як мама ходила до школи сестер св. Йосипа з Тарбс і братів з ля Саллє, в якій вчилися також мої дядьки. В тамті часи колегіум поглинав майже весь наш час до тої міри, що мій батько жартував, запитуючи, чи я живу в школі, чи вдома. Пам’ятаю, що крім уроків та інших занять ми на вікенди ходили до дитячої лікарні братів св. Йоана Божого і бавилися з хворими дітьми, що на мене справляло велике враження. Потім ми почали відвідувати різні райони міста, виїжджати в табори, аби на канікулах працювати. 

У колегіумі мене вразила відкритість і доброта єзуїтів. Це був початок мого покликання. Одні були вчителями, інші займалися постачання школи чи виконували інші завдання. Більшість із них були басками і наварцями, бо походили з іспанської провінції Товариства Ісуса, яка посилала єзуїтів до Венесуели. Мені подобалося, як брати спілкувалися з нами і зі світом. Але ми менше спілкувалися з єзуїтами-священниками, такими як директор колегіуму чи тими, які нам служили месу. 

Ви ніколи не хотіли стати дієцезіяльним священником? 

Я хотів стати єзуїтом, ніколи не думав про те, щоб стати дієцезіяльним священником. Пояснюю собі це тим, що в юності я багато спілкувався з єзуїтами, які були не священниками, а братами і єзуїтами у формації, які працювали в колегіумі. Я від самого початку розумів, що єзуїтське покликання відрізняється від служебного дієцезіяльного священства. Орден не був перехідною формою до священства, яке в Ордені має особливе значення. Воно вважається одним із вимірів апостольського чернечого життя єзуїтів. 

Як Ви можете описати свою побожність до Діви Марії? 

Релігійність, якої я навчився в родині, передовсім від мами і бабців, тісно зв’язана з Дівою Марією. Мама в травні ставила її фігуру на вівтар в будинку і ми щодня прикрашали її квітами. Моя бабця по батькові, Грасіеля, також мала велику побожність до Діви Марії, особливо до Богородиці з Коромото, яку у 50-их роках минулого століття проголосити покровителькою Венесуели. Її образки завжди носила з собою. Пам’ятаю, що вона возила мене до Гуанаре, де було марійне об’явлення. Пам’ятаю, що вона разом із подругами цілий рік збирала вживаний одяг, який прали, відновлювали і роздавали потребуючим. Називали це гардеробом Богородиці з Коромото. Її побожність завжди була зв’язана з доброчинністю. Для мене важливою була участь у Марійській дружині, яка пізніше переросла у Спільноти Християнського Життя. Там я навчився молитися Святим Письмом, цінити Євхаристію і поглиблювати побожність до Діви Марії. 

Чи Ви прив’язані до якоїсь конкретної марійної побожності? 

Я прив’язаний до кількох. Окрім Богородиці з Коромото, з очевидних причин і тому, що завжди ношу в серці Венесуелу, також до Божої Матері Гваделупської. Мої батьки побралися 12 грудня, на її свято, і мене також хрестили на її свято. Останні обіти в Товаристві Ісуса я склав також 12 грудня. Я дуже прив’язаний до Божої Матері Гваделупської, яка має чудову історію і є покровителькою Латинської Америки. Маю також велику побожність до Непорочного Зачаття, бо цю побожність практикували в моєму колегіумі. На закінчення колегіуму нам давали її образок на прощання. Дехто з моїх товаришів постійно носить цей образом з собою. Відколи перебуваю в Римі, то постійно звертаюся до Божої Матері Доброї Дороги, з якою був тісно пов’язаний Ігнатій і перші єзуїти. 

Чи Ви пережили в житті якусь драматичну ситуацію, подібну до тої, яку св. Ігнатій пережив у Памплоні, яка привела до навернення? 

Не було якоїсь великої події, було багато малих моментів. Мене формували різноманітні речі, такі як легкі дотики, які змінюють погляд на світ, різний досвід, завдяки якому краще розумієш довколишню дійсність. До прикладу, під час навчання в колегіумі я ходив до дитячої лікарні й у бідні райони міста. Це було внутрішнє потрясіння. Це саме відбувалося, коли подорожував по Венесуелі з батьком чи з єзуїтом-братом, який захоплювався історією і щороку організовував екскурсії по країні. Було також багато й іншого важливого досвіду, до прикладу, коли я належав до Марійської дружини й почав входити в глибший контакт з Біблією, Євхаристією і молитвою. Такі малі порухи мене внутрішньо формували. Особливою подією можу назвати місячні Духовні Вправи в новіціяті, коли мені було 18 років. Це фундаментальний досвід єзуїтського новіціяту. Тоді я зрозумів, що це мій шлях. 

Який Ви тоді пережили особистий досвід Ісуса? 

З дитячих років у колегіумі св. Ігнатія в Каракасі я належав до різних кружків, завдяки яким поглиблювався мій зв’язок з Ісусом. Одним із них була Євхаристійна Круціата, в якій основою було читання і роздуми над Євангелієм. Пізніше я був членом Марійської дружини, в якій ми упродовж п’яти років збиралися щотижня для молитовних роздумів над біблійним текстом, взятим зазвичай із Євангелія. Тоді, наскільки пам’ятаю, я досвідчив через Ісуса, що Отець є джерелом милосердної любові. Я звернув увагу на те, що в тамті часи дуже часто вживали вираз «страх Господній». Але я не боявся Бога, навпаки: я не боявся ні батька, ні старших, ні тим більше Бога. В Товаристві Ісуса ситуація стала дуже ясною. Я вже згадував про Духовні Вправи в новіціяті як про чудовий особистий досвід Ісуса, який потім поглиблювався під час формації й розвивається упродовж життя. 

Чи постать Ісуса ще й сьогодні дивує Вас? 

Я в Товаристві Ісуса вже 54 роки, і стосунки з Ісусом постійно оновлюються. Це ніколи не закінчиться. Це так само, як і з людьми, яких ніколи до кінця не пізнаємо, бо постійно змінюємося. Я завжди знаходжу в Ісусі нове багатство і не втомлююся постійно повертатися до його особи, його образів, до того, як Він діє в Євангелію і як Його знаходжу в історії. Це чудові стосунки, які зобов’язують постійно зростати, бо з Ним ти можеш бути тільки самим собою. Ти знаєш самого себе, але Ісус знає тебе ще більше. Це повністю прозорі стосунки. Для мене одним із найкращих досвідів є зустріч з Ісусом у молитві, натхненій Євангелієм. З роками молитва стає більш контемплятивною. 

Якою була ваша молитва на початках чернечого життя? 

Мабуть у цей період вона більш інтелектуальна, бо потрібно зрозуміти багато нового. В юності я вважав, що контемплятивне покликання не для мене, але з часом воно мені почало подобалося більше. Єронім Надаль говорить, що ідеал св. Ігнатія – стати контемплятивним у дії. Для цього потрібно розвивати вміння знаходити Бога в усьому, а це вимагає більшу чутливість у контемпляції – і цього слід учитися. Контемплювати природу легше, але Ігнатію більше залежить на світі людей, до прикладу, контемплювати Бога в убогих. Тут входить у гру важливий досвід відчуття присутності та відсутності, коли здається, що божественність приховується, і в цей момент наш засновник пропонує контемпляцію хреста. В житті трапляється багато випадків, коли Бога контемплювати важко, до прикладу, коли від хвороби чи голоду вмирає дитина. Але досвід Ісуса веде тебе до пошуків Бога в усьому. 

Як би Ви розповідали про Ісуса комусь, хто ніколи про Нього не чув? 

Я би сказав, що Ісус є його братом, його милосердним товаришем, мостом між Отцем і нами. В Євангелії Ісус завжди турбується про інших. Він робить це в різних обставинах, терпеливо пояснюючи учням Боже слово, або знаками чи чудами, які змінюють чиєсь життя. Зворушує те, як Ісус переживає стосунки з людьми, дружбу й братерство. І ми, єзуїти, які вважаємо себе товаришами Ісуса, хочемо Його наслідувати. Коли Ісус вибрав своїх товаришів, апостолів, то спочатку вони якийсь час перебували з Ним, а потім вислав їх на місію. Це відчуття супроводження і братерської спільноти – частина того, що Господь пропонує як дорогу до Божого Царства. 

Повернімося до вашого покликання. Як ваша родина реагувала, коли дізналася, що хочете стати єзуїтом? 

Думаю, що батько мав на мене якісь плани, але, на щастя, ніколи мені про них не говорив, отож я ніколи не відчував обов’язку грати якусь наперед визначену роль. Він завжди мене підтримував і говорив, що якщо я впевнений у чомусь, то повинен йти далі й серйозно до цього ставитися. Моя мама також мене підтримувала. Вона дуже раділа, що її син буде ченцем. 

А чи в ті часи не було випадку, щоб Ви закохалися в якусь дівчину по самі вуха? 

Я закохувався. Моє емоційне життя було нормальним у цьому значенні. Я мав дружні й дуже глибокі стосунки. Але якби я закохався по самі вуха, то мене би тут зараз не було. Дружба – фундаментальний вимір мого життя, особливо дружба з жінками. Мав і маю багато добрих приятельок, яким дуже довіряю. Я завжди ясно бачив свою дорогу, і, на щастя, йдеться про таку глибоку дружбу, яка приймає цю дорогу. Також кожна з них йшла своєю дорогою в житті і ми підтримувати дуже здорові й позитивні стосунки. 

Що Ви хотіли вивчати в університеті? 

Коли я був новиком, то хотів вивчати соціологію, але зрозуміло, що мені цього не дозволили і я мусів проходити звичайний єзуїтський вишкіл. Спочатку я вивчав філософію, потім перейшов до етапу магістерки [1]. Це були роки після ІІ Ватиканського Собору, який наклав великий відбиток на Церкву, на колегіум св. Ігнатія в Каракасі й на моє особисте життя. Єдина книжка, яку взяв з собою до новіціату, – документи ІІ Ватиканського Собору. Мені її подарувала товаришка, а їй цю книжку привезла з Іспанії тітка. В колегіумі ми дуже переживали про процеси на Соборі. Ми розуміли, що Собор відкриває нову епоху для Церкви і для Товариства Ісуса. Отець Аррупе також так думав. 

Моє покоління було першим покоління єзуїтів, які вивчали філософію в Венесуелі. Ми вчилися в Католицькому Університеті Андрес Бейо, який належав Товариству Ісуса. Був 1968 рік – час великого бродіння в суспільстві і в Церкві. В державному університеті відбувався великий рух, і ми не хотіли пасти задніх. Ми хотіли поміняти статути, але нас ігнорували, і тому ми захопили факультет. Керівництво нас вигнало звідти, а активістів на якийсь час виключили з університету. Я був одним із них. 

Ви були винятком серед єзуїтів чи інші також у це були замішані? 

Нас було 5 чи 6 єзуїтів, студентів філософії, замішаних у це. Наші форматори мислили так само, хоча в провінції був поділ. Були єзуїти з консервативними поглядами, які хотіли заснувати християнську Соціал-християнську партію. Але для нас це був пройдений етап, ми мали більш соціальну й народову візію, яку сьогодні можна би назвати лівоцентристською. То були цікаві часи. 

Після філософських студій і магістерки в Центрі Гумія, який займається соціальними проблемами в Венесуелі, Вас послали до Риму вивчати теологію. Як Ви переживали ці зміни? 

Спочатку я не хотів туди їхати, бо в ті часи для мого покоління було важливо вчитися в Латинській Америці, де вибухла латиноамериканська теологія визволення. Постав рух роздумів над видом віри у загальному душпастирстві. Якраз тоді в Сальвадорі почала діяти група о. Еллакурії ТІ, і ми хотіли приєднатися до них. Також у Чілі в часи Сальвадора Альєнде зароджувався теологічно-політичний досвід. Але вбивство о. Рутіліо Гранде ТІ перекреслило наміри провінціала послати мене до Сальвадору. Врешті о. Аррупе вирішив послати мене до Риму, де щойно відкрився міжнародний колегіум el Gesù і де він хотів мати студентів з усього світу. З теологічної точки зору я вважав це кроком назад, бо ми вважали Григоріанський університет «дрімучим», але незабаром ми переконалися, що помилялися. Це був чудовий університетський центр з дуже добрими професорами, особливо в царині біблійних наук. Стиль був трохи формальний, але формація була солідною. 

Ви повернулися до Венесуели, Вас висвятили на священника і Ви там продовжували четвертий рік теології. Хто вас висвятив? 

Тодішній єпископ дієцезії Сан Крістобаль Алєхандро Фернандес Фео, який хрестив мене. Він добре знав нашу родину, бо в молодості був парохом в Антімано в Каракасі, де жили батьки мого тата, і ми називали його дядько-отець. Він брав участь у ІІ Ватиканському Соборі, до якого відчував певний опір, і йому важко було прийняти, що я і один із моїх кузинів стали єзуїтами, а не дієцезіяльними священниками. Він уділив мені Таїнство Священства у Бакісімето, яке знаходиться між Каракасом і Маракайбо, де працював мій товариш, якого висвятили разом зі мною. Для приміційної меси я вибрав євангельський текст про зерно пшениці, яке не принесе плоду, якщо не вмре. Цим я хотів наголосити, що став єзуїтом, аби служити людям, і що мій ідеал чернечого життя і священства – апостольське служіння, якому віддається своє життя. 

Потім Ви вивчали політичні науки. Який це був досвід? 

Я вчився у Центральному університеті Венесуели. Це державний університет, в якому панувала атмосфера, притаманна тим часам. Два роки я вивчав Капітал Маркса. Під час теологічних студій я вивчав Євангелія і всю Біблію, тепер так само вивчав Капітал та інші класичні тексти комунізму й соціалізму. Це співпало з епохою, коли почали сильно критикувати радянський комунізм і почали з’являтися теорії, також і в Венесуелі, не радянського соціалізму. 

Чи Ви мали можливість пізнати радянську дійсність із перших уст? 

Я кілька разів був на Кубі, яка така радянська, що вже більше нею не може бути, і враження було страшне: продуктові талони, вигляд міст… Жахливо. І це в період економічного зросту. Це були неспокійні роки, позначені фрустрацією сандіністської революції в Нікарагуа. Ми слідкували за цими подіями з Центру Гумія в Каракасі, де я вчився, проводив дослідження, викладав, і де ми видавали Revista SIC і пропонували базовим спільнотам соціополітичну формацію. 

Ви були сильно заангажовані в справи своєї країни, але що відчуваєте тепер, дивлячись на сьогоднішню Венесуелу? 

Плачу, плачу. Більше від болю, ніж від гніву. Дуже важко прийняти все, що сталося, і також з огляду на історію моєї родини. Мій батько був першою освіченою людиною в родині. Один мій дідусь був економічним емігрантом з Іспанії. Я жив у країні, яка розвивалася у всіх аспектах: соціальному, економічному, демократичному і політичному. Було багато проблем, які ми критикували, але це була критика в процесі будування. Я ніколи не уявляв, що можна знищити так багато. Занепад почався у 2002 році, коли під час загального страйку Уго Чавес, президент від 1992 року, на три дні втратив владу. Симптоми проявлялися й раніше, але тоді сталося те, що пізніше успадкував Ніколас Мадуро, – клубок влади, який поневолив країну. 

Спочатку мені здавалося, що з точки зору політичного розвитку країни Уго Чавез зробив крок назад. Я не погоджувався з його політично-мілітарною концепцією, яку він пізніше назвав «соціалізмом ХХІ століття». Після вибору Чавеза в одному інтерв’ю я порівняв його з демократичним Цезарем. Це парадоксальний вираз, який вживали мислителі-позитивісти під час диктатури в Венесуелі в двадцятих роках минулого століття, і який, на мою думку, можна застосувати до Чавеза. Це ідея вождя, Duce, яка зосереджує всю владу на представниках народу. Мені здавалося, що Чавез представляє повернення до цього виду влади з огляду на спосіб комунікації з народом, з партією і з армією. Для мого покоління відокремлення армії від політики було справою життя чи смерті: демократія можлива тільки тоді, якщо кожний залишається на своєму місці. 

Чи Ви би відважилися вказати вихід із ситуації, в яку потрапила Венесуела? 

Я хотів би цього всім серцем. Колись ситуація зміниться, тільки не знаю, коли. Спочатку слід подолати актуальну ситуацію. Чавізм представляє концепцію держави та управління, яку слід радикально змінити – що не легко. Потрібно перезавантажити політику й економіку – що неможливо зробити за кілька днів. Вільні й прозорі вибори могли би розпочати ці зміни й окреслити точку повороту. Великою перешкодою в цьому є поділ опозиції. Не відмовляю їм їхніх заслуг, бо ці люди ризикували своїм життям і зробили багато добрих справ, але в інших справах помилилися, їм бракує об’єднавчої стратегії. Втратили дані їм можливості. 

Чи Ви колись думали, беручи до уваги ваші тісні стосунки з рідною країною, бути місіонером в чужій країні, чи все-таки вважали, що потрібно залишитися в Венесуелі й допомагати її розвиткові? 

Я відчував місіонерське покликання, але в моїй країні, якій ми могли дати багато, бо провінція була молодою, Церква – дуже слабкою, а народ жив у дуже цікавий період. Якщо би мене послали в іншу країну, то я охоче би туди поїхав, хоча й не відчував у цьому свого покликання. 

Ви були першим венесуельцем, якого призначили у 1996 році провінціалом Венесуели, а пізніше призначили ректором Католицького Університету Тахіра в Сан-Крістобаль. Як Ви туди потрапили? 

Єпископ Сан-Крістобалю, який мене хрестив і висвятив на священника, хотів створити університет на периферії країни, за 1200 км. від Каракасу, і попросив єзуїтів керувати ним. Так після восьми років служіння провінціялом я став ректором університету. Університетський світ був моїм середовищем, хоча я ніколи не займав там посад. Це був відносно малий університет, хоча коли я його залишав, то вже було 8000 студентів і треба було будувати новий кампус. Це була прикордонна зона біля Колумбії, отож ми створили різні транскордонні проєкти з іншими інституціями. 

У 1983 році на 33-ій Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом отця Кольвенбаха, Ви були наймолодшим єзуїтом. Як Ви переживали ці події? 

Дуже добре. Я скористався нагодою щоденно відвідувати о. Аррупе, який вже був важко хворий, так що ми спілкувалися тільки очима й жестами. Це були прекрасні пережиття. Я познайомився з о. Аррупе під час його поїздки до Венесуели, і з цього часу він був присутній у нашому житті через листи й діяльність генерала Ордену. Дуже зворушливим був момент, коли він зайшов до залу, де відбувалася Конгрегація, і подав у відставку. 

Вибір нового генерала, Петера Кольвенбаха, також незабутній. Генералом стала людина, яка могла спокійно вести вперед Товариство Ісуса в часи великих внутрішніх напружень і протиріч у Церкві. Це також можна прочитати як дію Святого Духа. Також важливим досвідом була зустріч із універсальним Товариством Ісуса – різними особистостями, культурами, світоглядами, – яке зібралося разом на такій асамблеї. 

Ви також брали участь у 2008 році в 35 Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом о. А. Ніколаса, і у 2016 році в 36 Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом Вас. Чи Ви знаєте, що діялося за кулісами останньої Конгрегації? 

Я ніколи не думав, що колись стану генералом. Тоді я відповідав за міжнародні доми Товариства Ісуса в Римі й ніколи не думав про таку можливість. Я також знав, що був кандидатом на деякі посади в Римі, пов’язані з соціальними завданнями, але в кінці переді мною постала інша дорога. 

Коли о. Ніколас попросив Вас приїхати до Риму і зайнятися міжнародними домами Товариства, то Вам це сподобалося? 

Ні, не сподобалося, але, як і в інші моменти життя, я прийняв це як Божу волю. У цьому є щось більше за мене. Саме для цього я став єзуїтом – прийняти план, який мені дають мої брати й виконувати його всією душею, серцем і життям. Я не відчуваю ностальгії за залишеними місцями, проєктами й особами. 

Чи Вам важко працювати в кабінеті, в якому перед Вами працювали Аррупе, Кольвенбах і Ніколас? 

Так, важко. Можете собі уявити, як я почувався, коли ввійшов до кімнати, в якій жив о. Педро Аррупе. Але о. Кольвенбаха я знав краще, ми разом працювали і він учив мене управлінню. Я багато навчився від нього як від єзуїта-настоятеля. Він не наполягав, давав свободу, довіряв, але коли приходив відповідний час, то говорив прямо, що думає. З о. Ніколасом я також мав тісні зв’язки й багато навчився від нього, особливо про людський вимір управління. 

Як Ви внутрішньо відчували себе на різних відповідальних посадах, довірених Вам Товариством Ісуса? 

Я дозволяв себе вести, радикально довіряючи Богові, присутньому в усіх товаришах, з якими я працюю тут, в Генеральній Курії, і які мають власний досвід і формацію. Раніше ми не працювали разом. Під кінець своєї каденції о. Ніколас говорив «ми генерал», наголошуючи, що генерал є ніким без команди. Я повністю згоден з цим. Вже св. Ігнатій говорив, що секретар Товариства – руки, очі й пам’ять генерала. 

Ви керуєте одним із найчисельніших чоловічих чернечих згромаджень католицької Церкви, ваші рішення впливають на життя багатьох осіб. Як Ви розумієте процес управління? Чи до обрання генералом Ви спали краще? 

Сплю добре. Я маю відчуття відповідальності, більше від відчуття влади, яке зобов’язує мене приймати рішення після розпізнавання, а не після першої думки, яка мені здається доброю. Потрібно ввійти в процес розпізнавання, який не є тільки особистим, а вимагає зусиль. Намагаюся робити все, що можу, віддаючи всі свої людські й духовні сили. 

Мою увагу привернули слова, які приписують Йоанові Павлові ІІ. Коли він зі своєю командою займався складним питанням і не знав, як його вирішити, то говорив, що замало молилися. Папа Франциск також повторив це при якійсь нагоді. Чи Ви з цим погоджуєтеся? 

Повністю з цим погоджуюся. Ми прагнемо саме такого виду управління. Ми повинні молитися над питаннями, які потрібно вирішити, не достатньо їх вивчити й обговорити. Думаю, що ми однозначно цього навчилися. Ми намагалися так робити в процесі приготування Універсальних Апостольських Преференцій, і думаю, що нам це вдалося. Ми проводили інтенсивні наради, багато часу присвячували особистим і спільнотним молитвам і розпізнаванню в групі. 

Здається, що в сучасні часи важко сказати «ні». Це стосується також і Вас? 

Так, це важко, але це необхідно робити. Досвід багатьох років управління говорить, що це приносить багато добра. Ці «ні», які я в житті чув, і «ні», які я говорив, були потрібними мені й іншим людям. Це дуже важливе в усіх сферах життя, також і в управлінні. Часом дуже важко сказати «ні», бо ти захоплений проєктом чи групою. Це важко, але потрібно, також і в емоційному вимірі. 

Що Ви відчуваєте, коли думаєте про смерть? 

Боюся вмирати в болях, у тортурах, у несправедливих стражданнях. Але мало думаю про смерть, ці думки рідко приходять до моєї голови. Для мене дуже промовистою є слова Євангелія, що ми вже перейшли від смерті до життя, бо ми вже відкуплені й беремо участь у житті Бога через благодать. Смерть – це закінчення певного етапу, який не завжди легко пройти. Це стосується мучеників або хворих, які довго вмирають у важких муках. 

[1] Не плутати з магістерською працею. Єзуїтська «магістерка» – це період після закінчення навчання філософії та перед навчанням теології, коли він кілька років десь працює – як частина формації. 

<< Previous    1...   4  5  [6]  7  8  ...9    Next >>