<< Previous    1...   22  23  [24]  25  26  ...27    Next >>
  

11. Спільна з іншими місія – школа діалогу й відкритості  

 

Товариству Ісуса на місіях завжди допомагали миряни. До прикладу, у XVI ст. у Північній Америці допомога мирян була суттєвою, як і у випадку діяльності Маттео Річчі в Китаю. Упродовж довгого часу Орден отримував неоціненну допомогу від своїх співпрацівників на місіях. Ця традиція продовжується і сьогодні, приймаючи нові форми, які відповідають новим часам. 

 

Як би Ви окреслили спільну місію? Чи це щось більше від звичайної співпраці з мирянами? 

 

Ми, єзуїти, – співпрацівники місії, яка не наша, а Христа. Це переконання було завжди, і воно походить із відданості Церкві, яка народилася, аби продовжувати місію Ісуса. Апостольська адгортація Evangelii nuntiandi Павла VI виразно говорить, що суттю Церкви є євангелізація. 

Товариство постало для служіння Церкві. На цьому наголошують Універсальні Апостольські Преференції, і це має багато наслідків для Ордену. Сприймати його, як сприймав Ігнатій і перші єзуїти, як «найменше Товариство» є характерною рисою нашої ідентичності. Ідея «найменшого» стосується не кількості, а підпорядкованості більшому: Церкві та її місії. Це спосіб розуміння покори в ігнатіянському стилі. Ми, єзуїти, повинні бачити в цьому сенс нашого існування. 

 

Як у Товаристві Ісуса народжується ідея спільної з іншими місії? 

 

В Іспанія говорять про спільну місію (misión compartida ), в той час як в Латинській Америці говорять про товаришів у місії (compañeros en la misión), а в англійськомовних країнах – про партнерів у місії (partners in mission ). Терміни різні, але значення однакове: ми співпрацівники в місії Христа як товариші, покликані бути з Ним й об’єднані відповідальністю з добру новину Євангелія. 

Ми повинні бути уважними й здавати собі справу, чи допускаємо мирян до нашої місії й чи ми готові служити іншим? Це спільна місія, бо виконуємо її для всієї Церкви й усі ми – Божий Люд. Йдеться не про те, щоб мати чи не мати співпрацівників, а про те, як співпрацювати з іншими людьми. Така зміна перспективи повинна вплинути й на те, як ми розуміємо співпрацю. Ми повинні займатися місіями Товариства й водночас співпрацювати з зовнішніми проектами, які не обов’язково є нашими. До прикладу, в Китаї Центр Досліджень Китаю розміщений у місцевому Університеті Міжнародного Бізнесу й Економіки, і ми маємо з ним дуже добрі стосунки. Можна подати багато подібних прикладів, коли Товариство співпрацює в проектах, які створив хтось інший. 

 

Який вплив на цю сферу мав ІІ Ватиканський Собор? 

 

Собор наполягав на розумінні Церкви як Божого Люду, що вимагало переосмислення ролі богопосвяченого життя, частиною якого є Товариство. Собор дуже чітко виразив, що богопосвячені особи – не частина ієрархії, а мають завдання співпрацювати з іншими в Церкві. Ми в особливий спосіб належимо до Божого Люду, бо в особливий спосіб присвячуємо себе місії Церкви. Очевидно, що богопосвячене життя має багато Орденів, члени яких здебільшого священники, але завжди було бажання зберігати свою ідентичність, відмінну від дієцезіяльного священства. І хоча ми можемо робити те, що роблять дієцезіяльні священники, але робимо це в світлі нашої чернечої харизми. Чернеча ідентичність допомагає здійснювати священницьку послугу як служіння Божому Людові. Богопосвячене життя працює у спільноті Церкви і ради її місії. 

 

Як спільна місія розвивається в ділах, інспірованих Товариством? 

 

Тут динаміка може змінюватися, єзуїт може сприйматися як співпрацівник, хоча багато хто ще може вважати, що остаточне рішення приймає він. Так було ще в першій половині ХХ ст., коли більшість діл вели єзуїти. На співпрацю відкривалися тільки периферійні діла. Упродовж останніх 50 років помалу почали розуміти, що в апостольських місіях можна працювати разом і що їх окреслює ідентичність, а не кількість єзуїтів, які там працюють, і не посади, які вони там займають. Це важкий процес, який ще не закінчився. Було нелегко змінити спосіб керування місіями. В якийсь момент це розпочалося, тому що зменшувалася кількість єзуїтів і збільшувалася кількість місій. Треба було боротися з мисленням, що мирян приймали виконувати роботу, для якої не вистарчало єзуїтів, і випрацьовувати нову ментальність, нові стосунки, щоби приймати мирян як товаришів у місії. 

Йдеться не про те, щоб Товариство мало на місіях співпрацівників не єзуїтів, а щоб мало товаришів у місії, яка є Христовою, а не Ордену. Спільна місія – не наслідок зменшення кількості єзуїтів, а частина апостольської суті Церкви. Перехід від однієї концепції до іншої – це важливий крок, який означає, що працюємо з особами, які розуміють ідентичність наших діл і відчувають покликання співпрацювати у місії Христа в Церкві. 

 

Три останні Генеральні Конгрегації (ГК) наполягали на важливості спільної місії. Що зроблено в цій царині? 

 

Це був дуже цікавий процес. Після 32 Генеральної Конгрегації (1975) з’явилася пропозиція ввести мирян у Товариство юридично. 33 ГК (1983) затвердила це ad experimentum і таким чином у різних країнах з’явилися цікаві ініціативи інкорпорування мирян у Товариство. Це привело до важливих дискусій під час 34 ГК (1995), де побачили, що це не властива дорога, бо миряни повинні залишатися мирянами, а не ставати напівченцями. Кожний повинен працювати в місії згідно зі своїм покликанням. Так почали шукати інший вид стосунків, що вже розвивається упродовж 25 років. Йдеться про прийняття спільної ідентичності та харизми, які передаються через духовний досвід. За чверть століття у Товаристві відбулися величезні зміни. Сьогодні більшістю наших апостольських місій керують миряни, в тому числі й жінки, які збагачують у свій спосіб працю місій. 

 

Як змінилося Товариство після залучення мирян до керівних посад і співпраці з іншими релігійними Орденами? 

 

Змінилося багато як у зовнішньому вигляді, так і у способі управління, бо з’явились інші види ведення апостольських діл, які збагачують духовність Товариства і взаємовідносини між людьми. Це дуже стимулює до місії. З цього духа співпраці постали такі організації як «Віра і Радість», в яких ніколи не було багато єзуїтів. Співпраця – це одна з основних рис. Спочатку до співпраці підключалися черниці, а пізніше – миряни. Сьогодні такою великою організацією як «Віра і Радість» керують в основному миряни. 

Це саме можна сказати про Єзуїтську Службу Біженців (ЄСБ - JRS). Про неї ніколи не думали як про місію, в якій єзуїти будуть більшістю. Сьогодні ця місія можлива завдяки великій кількості мирян, чернецтва й дієцезіяльних священників, які співпрацюють з нашою місією. Інший приклад співпраці – Спільнота Християнського Життя (СХЖ), яка не є апостольським ділом у безпосередньому розумінні, а спільнотами мирян. Після ІІ Ватиканського Собору СХЖ зростала й дозрівала як організація мирян. Нею керують миряни. Товариство Ісуса виконує там духовну послугу і не бере участі в управлінні. 

Це дорога, на якій ми вчимося створювати умови, щоб кожний міг розвивати власне покликання, стиль і автономність керування, і щоб ми зустрічалися і ділилися відповідальністю за місію чи за духовне супроводження. 

 

Що зумовлює зміна словництва, коли від «співробітників» переходимо до «товаришів у місії»? 

 

Зміна словництва має свою вагу і відображає глибину рішення йти разом. Товариші у місії – це особи, які вирішили працювати разом з нами у місії. Вони не обмежуються професійною працею, а йдуть далі, розділяють разом із нами сенс апостольського діла, його ідентичність, джерела натхнення і все те, що поєднується зі спільною місією. Це питання довго обговорювалося в Латинській Америці під кінець дев’яностих років, коли почали говорити про апостольський суб’єкт, вважаючи, що його створюють як єзуїти, так і наші товариші в місії. 

 

Які ризики й можливості несе з собою спільна місія? 

 

Найбільший ризик – втрата ідентичності. Може статися, що якась місія буде називатися єзуїтською, але не матиме апостольського характеру у розумінні Товариства. Товариство Ісуса має велику відповідальність у створенні умов і засобів для передачі своєї ідентичності, щоб інституції брали до уваги процеси, які її підтримують. Це великий виклик. 

Коли єзуїтів було більше, то ідентичність передавалася спонтанно. Сьогодні навпаки – це потрібно робити свідомо і систематично. До прикладу, дуже цікавим є процес адаптації у двадцяти семи єзуїтських університетах у США. Провели іспит в ігнатіянському розумінні стосовно ідентичності й місії кожного університету через внутрішнє і зовнішнє оцінювання, що закінчилося рекомендаціями, потрібними для гарантування ідентичності, які включили в стратегічні плани, щоби забезпечити їх виконання і постійне оцінювання. Асоціація Єзуїтських Університетів Іспанії (La Unión de Universidades Jesuitas de España - UNIJES) йде тим самим шляхом. Також «Віра і Радість» має подібні проекти. Досвід вчить, що для гарантування передачі й підтримки ідентичності потрібна конкретна робота в мережі закладів. 

 

Як на рішення йти цією дорогою співпраці впливає зменшення кількості та старіння єзуїтів? 

 

Звичайно, що зменшення кількості єзуїтів мало важливий вплив на зміну мислення, але не було основним мотивом. Більший вплив на розуміння місії Товариства мала еклезіологія ІІ Ватиканського Собору, яка сказала, що Церква – це спільнота спільнот, в якій кожний відповідає за місію згідно зі своїм покликанням і дарами. 

Коли кількість єзуїтів почала зменшуватися, то відкрилися дві можливості. Перша: зменшити кількість діл пропорційно до кількості єзуїтів, які могли ними займатися. Друга: йти дорогою спільної місії, що у більшості випадків й вибрало Товариство. До прикладу, в Іспанії Орден має тепер більше колегіумів, ніж тоді, коли було більше єзуїтів. Інший контекст – США, ми там провадимо 27 університетів з третиною єзуїтів від тих, які були перед тим, і це вимагало відповідних рішень за дуже короткий час. Перший мирянин був вибраний президентом-ректором університету Товариства 20 років тому. Це був Джоржтаунський університет. Сьогодні половина президентів-ректорів – миряни. А віцеректорів, деканів, директорів тощо ще більше у процентному відношенні. Також у Європі й інших регіонах відбулися значні зміни, головно в царині освіти. Будучи вірними ІІ Ватиканському Собору, ми вчимося осягати ширшу візію і працювати разом, і з цим поєднується більша апостольська плідність. 

 

Чому спільну місію включили в Універсальні Апостольські Преференції як вимір, який їх проникає наскрізь? 

 

Остання Генеральна Конгрегація наголошувала на співпраці, на праці в мережі й на розпізнаванні як вимірах, які слід брати до уваги в усіх Універсальних Апостольських Преференціях, бо вони конституюють виміри нашого способу діяльності. Під час цього процесу виник опір, часом суто людський фактор, ділитися чи не ділитися владою, хто прийматиме остаточні рішення? Чи ми готові віддати комусь останнє слово? Очевидно, що йдеться про складне питання у великих інституціях, яке також впливає й на менші інституції. 

 

Чого Ви навчилися від спільної місії? У якому напрямку відбувся найбільший поступ? 

 

Я навчився багато. Для мене це була школа діалогу і відчинення на новизну, на людей і їхній досвід. Це дуже збагатило Товариство. Поступ здійснюється у ритмі контексту, в якому реалізується апостольська праця. Так само в царині співпраці потрібно застосувати ігнатіянський принцип допасуватися до часів, місць і осіб, щоби місія була ефективнішою. І тому немає загальної мірки, якою можна міряти здобутки і втрати. Розпізнавання потрібне у кожній ситуації. 

 

Співпраця в місіях включає інші релігійні згромадження, особливо жіночі. Яку користь співпраця між жіночими чернечими згромадження може принести ігнатіянській родині? 

 

Це дорога, на якій ми також вчимося. Разом зі зменшенням покликань постає напруження між відчиненням нових доріг і спокусою зачинитися в тому, що кожен вважає своїм. Пригадую, що після Конференцій Єпископату Латинської Америки в Медельїні (1968) і Пуебла (1979) деякі жіночі чернечі згромадження відмовилися від своїх шкіл, щоби приєднатися до «Віри і Радості». З’явилася також інша тенденція: спільний вишкіл черниць різних згромаджень, щоб вони разом займалися ділами, які до сих пір провадили черниці тільки одного згромадження. 

Наше постійне завдання – поглиблювати співпрацю між конгрегаціями, долаючи страх втратити свою харизму чи спосіб розуміння ідентичності, що може привести до зачинення в тому, що є, і не відчинятися на нові способи ведення апостольських місій через співпрацю. Якщо вважаємо, що харизми збагачують Церкву і Божий Люд і не існують для самих себе, то можемо зрозуміти, що ми їх не втрачаємо через спільні апостольські проекти, а створюємо кращі умови для збагачення всіх членів єдиного місіонерського тіла, головою якого є Христос. 

 

Як миряни допомагають Товариству Ісуса не зачинитися в собі й не піддатися клерикалізму? 

 

Проти цих тенденцій, які завжди з’являються як велика спокуса, миряни – добра вакцина. Вони допомагають відкрити, що в місії Церкви кожний може жити й виражати себе згідно зі своїм покликанням. Абсолютно потрібно, щоб Церква ставала такою, якою її хотів бачити ІІ Ватиканський Собор, тобто Божим Людом на марші завдяки різним харизмам, даним йому Святим Духом. 

 

Чи потрібно духовне навернення, провідну нитку Ігнатіянського Року, адаптувати до мирян? 

 

Не забуваймо, що Ігнатій навернувся як мирянин. Його духовний процес розпочався, коли він відкрив своє християнське покликання, відкрив Христа як центр свого мирянського життя і свого апостольства через розмови і Духовні Вправи. Цей процес усі ми можемо досвідчити у будь-який момент свого життя. У цьому значенні покликання до навернення притаманне не тільки чернецтву й священству, а є універсальним і охоплює всю Церкву. Навернутися – це поглянути на Христа, дозволити Йому нас вести, зміцнити наше конкретне покликання й вести нас на більшу глибину й готовність працювати для Нього як самим, так і з іншими й з усім створінням. Ми, як чернецтво і священство, повинні супроводжувати мирян у відкриванні ними Божого поклику до навернення, яке Бог пробуджує в них через конкретне покликання, більше, ніж адаптувати ідею навернення до мирян. 

Може частиною нашого навернення як священників і ченців є довіра до здатності мирян розпізнавати Божий поклик і переживати глибокі процеси навернення. Може замість того, щоб адаптовувати поняття навернення для мирян, краще дати їм знаряддя ігнатіянської духовності, щоб вони самі могли переживати цей процес. Потрібно перестати сприймати мирян як малолітніх у вірі, бо вони мають такі самі або й більші спосібності жити зрілою і активною вірою. Слухати, супроводжувати, довіряти… може це Божі заклики до навернення нас, єзуїтів. 

 

Чи одні тільки миряни можуть вести якесь діло Товариства Ісуса? Як Орден формує і супроводжує мирян, які займають відповідальні посади? 

 

Миряни не тільки можуть це робити, але є вже багато інституцій, де це роблять. Дякувати Богові, ця тенденція зростає. Викликом є супроводження мирян, які належать до апостольського тіла Товариства. У цій царині ми маємо багатий і різноманітний досвід. Спершу потрібно брати до уваги професійну підготовку мирян, які займатимуться якоюсь інституцією. Ми повинні створити можливості для їхнього вишколу. Потім потрібно пізнати особу, чому вона хоче працювати саме в нас, а не в іншому місці. Це пов’язане з переживанням ігнатіянської духовності. І тому у всіх програмах пропонується поступовий досвід Духовних Вправ і супроводження в ігнатіянському розумінні. Ми поступово вчимося покращувати цей процес, щоби всі мали доступ до доброго супроводження. І тут не тільки єзуїти супроводжують мирян, але й миряни є чудовими керівниками. Багатьох єзуїтів супроводжують миряни. 

 

Як Товариство Ісуса готує своїх членів до спільної місії? 

 

Сьогодні дуже часто миряни й черниці дають Духовні Вправи єзуїтам – як індивідуально, так і групам. Це збагачує. Знаю єзуїтів, духовними керівниками яких є миряни й черниці. Йдеться про людей з великим досвідом. Членів Товариства, яких колись формували тільки єзуїти, тепер від початку формують і супроводжують не-єзуїти. Це дуже збагачує й допомагає в апостольстві, де співпраця з іншими людьми вже стало дійсністю. Але все ще є єзуїти, яким важко працювати в організації, якою керує мирянин. Бути єзуїтом означає бути слугою в місії Господа, а не «сином власника». 

 

Якщо мирянин і єзуїт можуть виконувати цю саму працю, то в чому різниця? 

 

Ні в чому, якщо йдеться про відмінності в тому, що роблять. Якщо обидвоє викладають математику чи займаються адміністративною роботою, то в значенні ефективності чи професіоналізму між ними може не бути жодної різниці. Різниця походить з того, ким вони є, а не з того, що вони роблять. Різниця походить із особливого покликання кожного. Єзуїт – богопосвячена особа через обіти, які спонукають його любити неподільно, не прив'язуватися до матеріального добра й бути готовим піти туди, куди його кличуть потреби місії. Покликання до богопосвяченого життя збагачує Церкву різними харизмами, комплементарними з харизмами мирян і сакраментального священства. Без мирян нема Церкви. Миряни – основа тіла, об'єднаного довкола наслідування Ісуса Христа, щоби продовжувати місію упродовж історії. Мирянин живе християнським життям у всіх сферах людської діяльності і робить те, що здатний робити для добра місії Господа. 

 

Чим ігнатіянське відрізняється від єзуїтського? 

 

Єзуїтське або те, що стосується єзуїтів – це те, за що в кінцевому підсумку, також юридично і фінансово, відповідає Товариство Ісуса. Ігнатіянське має більше надихаюче значення і стосується стилю освіти чи духовності. Є багато ігнатіянських жіночих чернечих конгрегацій, бо їхні засновники були натхнені ігнатіянською духовністю і навіть Конституціями, написаними Ігнатієм Лойолою. Також існують ігнатіянські школи, які не є власністю Товариства, хоча деякі з них залучені до мережі співпраці. 

 

Ви брали участь у Синоді, присвяченому Молоді. Як, на вашу думку, на цьому Синоді виглядали жінки? 

 

Їхня присутність була дуже потрібною. В основному це були молоді й дуже сміливі жінки, які задавали асамблеї особливий тон. Із Синодом пов’язані глибокі концептуальні дебати про місце жінок. Я думаю, що в майбутньому ситуацію можна змінити й дати більше можливостей для кращого розуміння ідеї синодальної Церкви. Але водночас зрозуміло, що єпископи також можуть збиратися разом самі й не запрошувати всіх. Синод Єпископів – це передовсім консультативний орган, який не приймає рішень. Папа в майбутньому може промувати консультативний орган, який представлятиме весь Божий Люд. Це було би наслідком еклезіології ІІ Ватиканського Собору. 

У будь-якому разі слід пам’ятати, що хоча голосують тільки єпископи, але в Синодах Єпископів за останні десять років брало участь багато людей. Основу складають вірні з парафій, рухи й школи, які подають свої занепокоєння. До прикладу, пригадую, що за рік до Синоду, присвяченому Амазонії, під час відвідин району Моксос у Болівії я зустрівся з групою п’ятдесяти тубільців, які готувалися до Синоду. Деякі з них пізніше приїхали до Рима. Правда, що після Синоду голос належить Папі, але він це робить після того, як довгий час слухає багато різних голосів. 

 

Як Ви співпрацюєте з жінками, які займають відповідальні посади в Товаристві Ісуса? 

 

Подам два приклади. Коли я був провінціалом у Венесуелі, то створив комісію апостольського планування, головною дорадницею якою була жінка-мирянка. Її присутність визначала спосіб приготування плану. Я десять років був ректором Католицького Університету Тахіри, а адміністративним віце-ректором була жінка, дуже компетентна працівниця, яка змогла зібрати для університету кошти, яких спочатку було дуже мало. Жінки – добрі адміністраторки, провадять необмежувальне управління: кожний отримує те, що потребує, але не більше. З досвіду знаю, що вони не бояться сказати тобі, що щось не можливо зробити, і проявляють креативність, щоби отримати те, що потрібно. 

 

Як Ви ставитеся до прохання частини католиків допустити жінок до священницького рукоположення? І чи жіночий діаконат був би доброю справою? 

 

Обидві теми породжують у Церкві дебати, які легко можна здомінувати іншими питаннями, які нуртують у суспільстві, такими як боротьба за рівні права для жінок. Наші дебати потрібно утримувати на рівні того, чим Церква є і чим вона хоче бути. У моєму християнському житті завжди були жінки, і для мене нормальним є явище, коли жінки організовують базові групи і керують ними в молитві, в катехизації, у спільнотному діленні Словом. Без жінок не було би спільнотного життя. Це було моє природне оточення, і ніхто з них ніколи не говорив, що потребує дияконських свячень. Вважаю, що пропозицію діаконату жінок потрібно добре вивчити; Папа попросив богословів та інших фахівців висловитися на цю тему. Надіюся, що вони прояснять це питання. Але те, що для мене ясно – ми не повинні клерикалізувати мирян, чоловіків і жінок, а розвивати в Церкві місію мирян, щоби пропонувати більш плюралістичне служіння. 

 

Чи Ви вважаєте, що якусь рацію можуть мати ті, які стверджують, що інституційна Церква – «мачистська» організація? 

 

Церква розвивається у конкретних культурних контекстах і в якійсь мірі відтворює ситуацію цих середовищ. До прикладу, можна сказати, що св. Павло був прихильником рабства, бо не боровся за звільнення рабів, які були елементом його культури. Але він ввів фундаментальний елемент, який підірвав із середини все рабство і всю несправедливу нерівність, пишучи до Галатів, що «Всі бо ви, що у Христа христилися… Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею» (Гал. 3, 27-29). Пізніше скаже їм: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал. 5, 1), поглиблюючи значення цієї свободи, яку Ісус вклав у Любов і яка навіть перевищує усякий закон. 

Щось подібне має місце і з роллю жінки в Церкві: вона формувалася згідно з культурою, в якій Церква розвивалася і, безсумнівно, завжди в історії Церкви з’являлися постаті, які нагадували про цю фундаментальну рівність і свободу. Не можна втрачати цієї перспективи. Звинувачувати Церкву в «мачизмі» у «мачистському» суспільстві – це виривати питання з контексту. Очевидно, це не означає, що нічого не треба робити. Дозволю собі розказати про мій досвід в Латинській Америці, де присутність жінки фундаментальна. Молитися мене навчили не священники, а жінки в моїй родині. Хто підтримує віру в спільнотах? У переважній більшості – жінки. Вони відіграють у Церкві величезну роль, незважаючи на факт, що їх не допускають до священницького рукоположення. У всякому разі потрібно сказати виразно, що ми не задоволені ситуацією жінки в Церкві. 

 

Що Товариство Ісуса робить для того, щоб на жінку звернули увагу й дали їй належне місце у Церкві? 

 

Вже 34-а Генеральна Конгрегація відчула потребу видати декрет про Товариство і місце жінки в Церкві і в суспільстві. Конгрегація, між іншим, заохочувала єзуїтів уважно слухати жінок у дусі партнерства та рівності, щоби не обминути їх справжні проблеми і долати постави поблажливості й чоловічої зверхності. У такий спосіб закладалися практичні й ефективні основи взаємного зближення ради реформування несправедливих структур. Сьогодні у Товаристві багато жінок займають відповідальні посади. Більшість директорів шкіл – жінки; вони також домінують у сфері освіти. Щораз більше жінок працюють у центрах духовності як керівники й інструктори Духовних Вправ. Але перед нами ще довга дорога. 

Ми створили міжнародну комісію, щоби краще вивчити роль жінки в Товаристві. Спонукою до цього рішення була зустріч соціального секретаріату, сорок відсотків якого складали жінки. На цій зустрічі я запропонував десять пунктів, щоби прозоро й хоробро оцінити соціальний і екологічний вимір нашої місії. Один із цих пунктів пропонував переглянути місце жінки в наших закладах і соціальних пріоритетах: у процесах розпізнавання і прийняття рішень у житті й місії. Також яке місце займає жінка у пріоритетних викликах у світі, який її маргіналізує або виключає, і в Церкві, яка не хоче визнати співвідповідальність жінки у керуванні спільнотами послідовників Ісуса Христа. Після моєї доповіді частина жінок попросили про зустріч зі мною, під час якої виникла ідея створити цю комісію, яка скоро дасть результати. 

 

Які можуть бути можливі у місії точки співпраці з адептами інших релігій, агностиками чи атеїстами? 

 

Є площина, в якій всі ми погоджуємося, це коли йдеться про ідею всього людства. Після енцикліки Fratelli tutti вона стає ще виразнішою. Основою співпраці є наша спільна людська природа й можливість спілкуватися, бути солідарними, служити іншим, реагувати на нагальні потреби, будувати краще суспільство й піклуватися довколишнім середовищем. Спільна людська природа відчиняє двері для співпраці. 

Таїна Втілення полягає в тому, що Бог приймає людські умови. Він охоплює всіх нас і запрошує до співпраці з людьми всіх релігій: з індуїстами в Індії, з мусульманами в Африці та Індонезії, з буддистами в Японії, Камбоджі, М’янмі та Шрі-Ланці тощо. Ми покликані співпрацювати з людьми, які не визнають жодної релігії; в загальному, ми покликані співпрацювати з усіма людьми доброї волі. Релігійні та расові поділи, нетерпимість до інших визнань і релігійних практик у світі, який котиться до фундаменталізму, – це замах на людство. 

 

Як спільну місію доповнює праця в мережі? З якими інституціями вона розвивається і яке значення сьогодні має для Товариства Ісуса? 

 

Вони взаємодоповнюються. Спільна праця – це форма розвитку стилю праці Товариства. Праця в мережі – це інша форма, яка приносить багато користі з огляду на використання ресурсів. Я вже говорив про свій досвід ректора Католицького Університету Тахіра, який відносно невеликий і розміщений у віддаленому районі. Можливість приєднатися до мережі латиноамериканських університетів відкрила для нього вимір, про який раніше не можна було навіть мріяти. Це саме сталося з «Вірою і Радістю», яка почала зі створення нових шкіл, які пізніше об’єдналася у мережу, аби розвивати спільну ідентичність. Колегіуми Товариства поставали самі по собі, а тепер об’єднані у різні міжнародні мережі. Університети, довірені Товариству Ісуса, функціонують у місцевих мережах, а в 2018 створили міжнародну мережу. 

Ці процеси стають щораз ефективнішими й продуктивнішими з огляду на технічний розвиток, і збагачуються методами праці. Це відбувається на всіх рівнях нашої освітньої праці, в соціальній праці, в центрах духовності, ними користаються всі види апостольських ініціатив. В мережі ми зустрічаємо нових людей, що поширює наші горизонти. Ця дійсність збільшує наші можливості. 

 

Які найбільші опори й перешкоди для праці в мережі? Як Товариство Ісуса їх долає? 

 

Будь-які зміни викликають спротив, бо потрібно змінювати наш спосіб діяння. Це нормально. Найбільша перешкода – необхідність по-іншому організувати свій час і використання енергії. Праця в мережі вимагає часу й ресурсів, а це не робиться самостійно. Вона вимагає інших зв’язків з інституціями, студентами й людьми загалом, отож потрібно змінювати ментальність, щоби вона була продуктивною. До сих пір у Товаристві праця в мережі організовувалася знизу вверх без глобальної координації. У деяких випадках часом бракувало більшої координації, але в мережі ніколи не бракувало динаміки. Не уявляю, чи все можливо скоординувати. 
<< Previous    1...   22  23  [24]  25  26  ...27    Next >>