9. Пробуджувати більшу чутливість до Спільного Дому  

Турбота про Спільний Дім, хоча й виразно виражена недавно, вкорінена в ігнатіянську духовність і в єзуїтську традицію. Цей вимір місії вимагає від нас глибокого внутрішнього навернення, бо вимагає любові й пошани для дому, який разом будуємо і в якому разом живемо. 

Ще кілька років тому на порядку денному католицької Церкви не було турботи про довколишнє середовище. Також Товариство Ісуса як інституція не мало цієї теми в своїх пріоритетах. Як сталося, що турбота про Спільний Дім стала однією з чотирьох Універсальних Апостольських Преференцій? 

Йдеться не тільки про Церкву і Товариство Ісуса. Занепокоєння екологією відносно нове в нашій цивілізації, яка до недавнього часу не окреслювала границь так званого прогресу. Нас переконували, що просвічена сучасність здатна на необмежене зростання. Екологічна свідомість не притаманна цій цивілізації. Потрібно здійснити складний процес, щоби розбити цей оптимізм необмеженого прогресу, який характеризував моє покоління і ще більше – покоління мого батька. Я відчуваю себе частиною цього процесу зміни мислення. На мене велике враження справила книжка Римського Клубу за 1972, в якій говорилося про границі зростання. Пам’ятаю, що її мені дав мій батько, і пізніше я брав участь у деяких дискусіях на цю тему. В цій справі, як і в інших, єзуїти були дуже чуйними й ще раніше піднімали цю проблему. В другій половині ХХ ст. єзуїти почали вивчати цю справу й пропонувати університетські курси про екологію і границі зростання. У Венесуелі, країні нафти, ми говорили, що сировина не відновлюється, і що станеться, коли вона закінчиться. У такий спосіб постає потреба в новій стратегії, щоби невідновлювальні ресурси допомагали розвивати інші, відновлювальні. Тоді закарбувався вислів: «сіяти нафту». 

Як у Вас зростала чутливість щодо захисту довколишнього середовища? 

Я вже говорив, що на мене велике враження справила книжка Римського Клубу. Спочатку я поєднував цю проблему з розвитком відновлювальних ресурсів. В перших роках мого перебування в Товаристві Ісуса я працював на периферіях Венесуели, допомагаючи селянам. Мене шокувало відкриття великої ерозії землі. В книжках по історії писали, що в цих зонах було багато лісів, але коли я там був, то бачив тільки поодинокі дерева й гори, які розпадалися на куски. Моє зацікавлення цією проблемою зростало, і якогось дня я усвідомив, що не можна зволікати, а треба діяти. До прикладу, пригадую свій досвід, коли я приїхав на архіпелаг Лос-Рокас. Це красивий кораловий архіпелаг біля Каракасу, але дуже вразливий. Людність там жила з ловлі риб і лангустів, але через надмірну експлуатацію морських ресурсів вони вичерпалися. Дійсність Венесуели розплющила мої очі на нагальність рішати справи з довколишнім середовищем. 

А як відбулося екологічне навернення Товариства Ісуса? 

Коли 50 років тому о. Аррупе заснував під час 32 Генеральної Конгрегації Секретаріат Суспільної Справедливості, то цю справу швидко поєднали з довколишнім середовищем. На досвід у цій не треба було чекати довго. У 1995 році 34 Генеральна Конгрегація доручила Генералові Кольвенбахові вивчити справу – що Товариство може зробити для вирішення дилеми між розвитком і екологією. Вважали, що ігнатіянська духовність може бути основою для універсальної відповіді, що наші апостольські діла можуть запропонувати щось особливе, і що ця проблема впливає і на наш стиль життя. Факт, що 34 Генеральна Конгрегація це затвердила, означає, що над цією справою працювали раніше. 35 і 36 Генеральні Конгрегації ввели елемент турботи про зовнішнє середовище як один із суттєвих вимірів місії справедливості й примирення. Примирення з Богом веде також до примирення з людьми і з планетою. Під час розпізнавання Універсальних Апостольських Преференцій новим було усвідомлення нагальності цієї проблеми для людства і для життя й місії Товариства. Або людство починає діяти вже сьогодні, або наражатиметься на велику небезпеку. Якщо не зрозуміємо, що мусимо змінити курс, то фінал буде небажаним. І тому мені здається не тільки логічним, але й необхідним, щоб ця проблема була однією з чотирьох УАП. 

Як захист середовища промують єзуїтські освітні інституції і молодіжні рухи? 

Відповідь залежить від обставин. До прикладу, думаємо відкривати екологічні школи. Одна з них вже діє в Лімі в місцевості з малими опадами, де один єзуїт, відданий цій справі, створив проект «едему» з максимальним використанням малих засобів води. Є багато подібних ініціатив. Потрібно вивчати, як краще використовувати природне світло, вентиляцію та воду в наших приміщеннях. Для нас очевидно, що є різниця між навчанням екології в екологічній школі й у школі, яка не має цих елементів. Щоби змінити стиль життя, потрібно приймати відповідні рішення. 

Хочу також згадати про Фестиваль Екологічних Фільмів, організований Educate Magis, який вже дочекався десятого випуску. Його мета – за допомогою фільмів привернути увагу молоді до екологічних проблем. У ньому беруть участь учні єзуїтських шкіл з цілого світу у віці 13-21 рік. Також цікавою є ініціатива школи Red Cloud у США, яка розташована в індіанській резервації, і яка започаткувала щотижневий фермерський ярмарок, щоб учні вивчали сферу харчування й будували здоровішу спільноту. З цього досвіду можуть користати й інші школи, бо Red Cloud пропонує необхідні засоби для допомоги іншим школам, які хочуть запровадити фермерський ярмарок в себе. Треба також пам’ятати про Ігнатіянський Екологічний Рух, який поширює інтегральну екологію на різних територіях Латинської Америки, звертаючи особливу увагу на Амазонію, і про різні ініціативи «Віри й Радості» та Educate Magis. 

Як у цій царині праця католицької Церкви повинна відрізнятися від праці багатьох суспільних організацій, які заангажовані у захист довколишнього середовища? 

Різниця полягає не в виді діяльності, а в мотивах турботи про екологію. Для нас ця турбота походить із досвіду Бога, який закликає нас проголошувати його Царство і зрозуміти, що воно не може прийти всупереч природі. Євангеліє говорить, що любов, справедливість і мир характеризують Царство, і що ці три елементи присутні в природі. Як я вже сказав, різниця полягає в мотивах конкретних дій і в остаточній меті. Для Товариства Ісуса все повинно вести до Христа, і тому місія примирення і справедливості розуміється як щось абсолютно необхідне. Прагнення примирити все у Христі зумовлює турботу про довколишнє середовище. 

В енцикліці Laudato si'Папа вводить поняття «інтегральної екології», перестерігаючи, що «аналіз екологічних проблем не можна відокремлювати від аналізу людського… контексту» ^[1]. Як не це відповідає Товариство Ісуса? 

Для нас відправною точкою шляху до інтегральної екології є пошуки соціальної справедливості й підтримка людської гідності й вартості кожної особи як Божої дитини. Нашою першою турботою є вбогість і пошуки її причин у несправедливих структурах – що невід’ємне від питання рівноваги в довколишньому середовищі. Не може бути соціальної справедливості, якщо до зовнішнього середовища ставимося несправедливо. 

Папа в цій енцикліці, як і при інших нагодах, наголошує, що ця криза не екологічна, а соціо-екологічна. Не знайдемо вирішення екологічної проблеми, якщо не вирішимо соціальних та політичних проблем. Ми повинні підходити до цього питання як до складної дійсності, в якій економіка поєднана з людськими справами, а політика – з чуттєвістю й екологією. Ми не зможемо вирішити цю проблему без глобального підходу. 

Товариство Ісуса працює в різних сферах із наслідками, які екологічна криза спричинила в житті найубогіших і вразливих. Праця у яких конкретних сферах справляє на Вас найбільше враження? 

Спочатку потрібно виразно усвідомити, що відповідь на цей виклик вимагає співпраці з багатьма іншими особами й закладами, й потрібно розуміти її як спільну місію, яка виходить поза партикулярні досвіди. Серед проектів, які здійснює Товариство, я хотів би наголосити на мережі Ecojesuit, яка працює у справі примирення з Богом і з довколишнім середовищем у різний спосіб у різних місцях. Вона займається питаннями глобальної трансформації в турботі про землю і про найбільш вразливих, включаючи соціальні, освітні й пасторальні інституції Товариства. Вона також співпрацює з різними церковними і науковими організаціями та з іншими різними організаціями. 

Іншу важливу ініціативу розвивають у Дарджилінгу (Індія), намагаючись усунути причини вбозтва й безробіття серед сільського населення, втілюючи освітні й екологічні програми, які мають зміцнити турботу про Спільний Дім й допомогти їй. На Філіппінах реалізується проект сприяння збалансованому розвитку й соціальній справедливості, а в Парагваю створили екологічну школу-ферму. Це дуже чудовий досвід – врятувати місцеву рослинність й розвивати агрокультуру, яка не нищить ґрунт. Є й інші ініціативи, зосереджені на наукових дослідженнях. 

Сфера захисту природи надзвичайно велика. Яку особливу роль тут може відіграти Товариство? 

Не думаю, що можна говорити про якусь особливу роль поза включенням цього виміру як чогось, чого жодний єзуїт не може ігнорувати в своєму житті та місії. Беручи це до уваги, конкретна роль може бути різною, починаючи від університетського професора, який допомагає покращити вирощування кави в Центральній Америці, і кінчаючи єзуїтом-братом, який допомагає філіппінським рибакам. Все залежить від спосібностей конкретної особи й контексту, в якому живе і працює спільнота. 

Отож ми всі покликані до зміни мислення. Нелегко визнати, що ми, єзуїти, ще не живемо у дружбі з довколишнім середовищем. Є вже певний досвід, позитивні ознаки й прагнення, але водночас ми погано використовуємо енергію, сировину, пластик… Можемо подати цілий список речей, які робимо на шкоду екології. Ми повинні змінити своє життя, щоби мати інші стосунки з довколишнім середовищем, і дати про це свідчення. Це має бути відправною точкою включення цього виміру в нашу місію. Разом слід робити дві справи. Внутрішня трансформація справить, що питання довколишнього середовища буде присутнім у нашій праці – як інструкторів Духовних Вправ, організаторів молодіжних таборів чи університетських викладачів. Для нас ця трансформація основується на Христі. Без Нього залишатимемося в сфері порожнього дискурсу та ідеології. 

Природа, довколишнє середовище, екологія, творіння і Спільний Дім – це терміни, які вживаються як синоніми. Який з них Ви вважаєте найвідповіднішим і чому? 

Я не хотів би входити в дискусію щодо понять, але мені найбільше подобається термін зовнішнє середовище, який показує складність цієї дійсності. Ніхто не живе в ізоляції, всі ми залежимо від довколишнього середовища, яке постійно створюємо і змінюємо. Термін зовнішнє середовище здається дуже об’ємним і охоплює багато елементів. Хоча для нас, віруючих людей, термін створіння багатший і ширший, але я уникаю його вживати, бо це богословське поняття, яке багато людей не приймають. Усі ми – частина зовнішнього середовища, і не повинні нікому ставити обмежень. 

Існує образ Спільного Дому, який мені дуже подобається. Його створив Папа Франциск, і цей образ дуже поширений. Довколишнє середовище – це наш дім. Людина любить свій будинок і дбайливо його доглядає. Коли до поняття дім додає термін спільний, то мені це ще більше подобається, бо йдеться не про ізольований простір, яким володію тільки я. Ти завжди від когось залежиш, і мусиш будувати середовище, в якому кожній особі буде добре. Вираз соціально-екологічний (socioambiental ), який Франциск також використовує, ще більше зглиблює значення Спільного Дому, нагадуючи нам, що ми, людство – дім, а не тільки живемо в домі. Турбота про людей, особливо про найменш захищених і маргіналізованих, є суттєвою частиною турботи про Дім. 

Який вид екологічної кризи Вас турбує найбільше? 

Нестача води. Вважаю, що це наша найбільша проблема, хоча про неї мало говорять. Ми дуже часто чуємо попередження про глобальне потепління, але, на мою думку, основною проблемою є вода. Пам’ятаю, що кілька років тому у Венесуелі часто можна було почути: «Вода – це життя, не марнуй її». Це болісна правда. Життя без води не можливе. Зрештою, більша частина нашого тіла – це вода. Ця тема також пов’язана з рівнем життя, зі здоров’ям й іншими основними показниками. Доступ до води – це елементарна справа, але дуже часто вода забруднена видобутком земних ресурсів чи промисловістю. Я вже не говорю про те, як ми забруднюємо пластиком моря. 

Чи Ви оптимістично ставитеся до можливості затримати кліматичні зміни чи боїтеся екологічної катастрофи? 

Я не панікер і не оптиміст. Говорячи термінами християнської теології, дивлюся на це з надією. Я переконаний, що можна встановити інші стосунки між людьми, з довколишнім середовищем і з Господом. Але для сповнення цієї надії потрібні зусилля. Поєдную її з таким ключовим моментом, як обов’язки громадян. Це повинно бути політикою: пошуки загального добра. Очевидно, що немає більшого добра від турботи про зовнішнє середовище. Але політичні обов’язки повинні стосуватися всіх людей, а не деяких. Як говорили древні греки, мусимо перестати бути «ідіотами», аби стати громадянами, здатними зрозуміти, що особистий добробут залежить від загального добра. Політика повинна визнати, що загальне добро перевищує особисте добро. Це те, про що Папа з великою відвагою говорить в енцикліці Fratellitutti: краща політика, яка може зацікавити всіх й заангажуватися у пошуки загального добра. Коли особа починає шукати загальне добро суспільства й світу у своєму щоденному житті, то стає громадянином. Політичне навернення всього людства – це дуже важлива справа. 

Ви виросли в великому місті Каракасі, але з підліткового віку мали контакти з Амазонією і з корінними народами. Чого Вас навчив цей досвід? 

Частину території Венесуели займає Амазонія, але це ще мало вивчена територія. Мій перший контакт із цим регіоном був контактом з географією, а не з мешканцями. Пам’ятаю подорож з батьком до водоспаду Сан-Анхель і до Гуаяни, де мій дядько працював у реалізації амбітного гідроелектричного проекту в цій зоні. 

Найкраще я пізнав Амазонію через Товариство Ісуса, зокрема завдяки братові Хосе Марія Корта, який приїхав до Венесуели як директор професійної школи й занурився у світ корінних народів, живучи в одному з племен Амазонії. Він мобілізував усю провінцію, щоб ми по-іншому подивилися на справи корінних народів. Корта заснував Університет Корінних Народів Венесуели (Universidad Indígena de Venezuela), який я часто відвідував і мав там важливий досвід. Брат Корта показав нам реалії корінних народів, прищепив нам своє бачення, що ця дійсність – важливий елемент венесуельської культури. На відміну від інших латиноамериканських країн, таких як Мексика, Еквадор чи Болівія, у Венесуелі корінних народів мало й вони живуть на периферії. Чуйність брата Корти дуже допомогла усім нам. Тепер я рідко відвідую Амазонію, але добре знаю її завдяки єзуїтам, які працюють у Панамазонській Церковній Мережі (Red Eclesial Panamazónica – REPAM), з якими розмовляю під час візитацій амазонських місій. 

Які, на вашу думку, найбільші плоди Синоду, присвяченого Амазонії, який відбувся у жовтні 2019? 

Найважливішим було те, що центральною темою Амазонії була екологічна рівновага, а протагоністами були корінні народи та культури. Папа в це дуже заангажувався, особливо, коли учасники дискутували про амазонське середовище, його ресурси й біологічну різноманітність. На мою думку, це був великий внесок, як і консолідацію церковної мережі, яка працює в цьому регіоні, і в якій беруть участь понад тисячі дієцезій, релігійних згромаджень, спільнот і церковних рухів. Це спільна місія, і чим більше людей буде «в мережі», тим ефективнішою буде її праця. 

Також важливим було наголошення на концепції Божого Люду і що Церква – це не тільки священники і черниці. Єпископи й богопосвячені особи, які брали участь у синодальних нарадах, погоджувалися з ідеєю, що всі ми – Церква і що кожний має виконати свою особливу місію. Окрім того Синод усвідомив, що в Амазонії повинна відбуватися інкультурована євангелізація, бо потрібно проповідувати Слово з пошаною до місцевих культур і їх визнанням, щоб воно в них втілилося. На практиці буває по-інакшому. Синод і REPAM намагалися пробудити більшу чутливість до корінних народів і до культури піклування про довколишнє середовище. 

Чи в Товаристві є такі, які заперечують зміни клімату? 

Якщо такі є, то я їх не знаю. Натомість помічаю деякий опір в цій справі. Не легко зрозуміти, що ми повинні змінити своє життя. І ще важче зрозуміти, що потрібно по-іншому діяти. Ми повинні пройти довгий шлях. Йдеться не стільки про заперечення проблеми, скільки про те, що потрібно змінити щоденні звички й концепцію необмеженого розвитку. Це стосується всіх, особливо тих, які вже мають великий життєвий досвід. Проблема не в злій волі, а в труднощах прийняти новий стиль життя й інші стосунки з довколишнім середовищем. 

На що би Ви звернули особливу увагу в праці єзуїтів по захисту природи і людей, які живуть у таких регіонах як басейн річки Конго й інших «легенях» планети, які також під загрозою? 

Я би наголосив на їх великому прагненні брати участь у боротьбі людей, які живуть у цих регіонах. Багато єзуїтів присвятили своє життя вивченню проблем цих народів і їхніх причин. Товариство Ісуса намагається зрозуміти причини проблем, захищати довколишнє середовище і змінити несправедливі ситуації. Праця тих, які цим займаються, дуже важлива. 

Єзуїти, які займаються захистом довколишнього середовища, характеризуються великою особистою інтегральністю. Вивчення цієї проблеми змінює осіб і спільноти. Окрім таких прикладів як басейн річки Конго чи подібні вражені зони, які мають велике значення, також слід пам’ятати про працю Товариства Ісуса в Індії, де збільшуються проблеми, пов’язані з економічним розвитком, який не рахується з місцевими культурами і населенням, як це трапляється з видобутком сировини, який нищить землю й місцеве населення. 

Особисто мене дуже вразила історія іспанського єзуїта Вісентія Каньяса, вбитого у бразильському штаті Мату-Ґросу в 1987 за захист корінних народів. Яке значення для сучасних єзуїтів має його свідчення і подібні? 

Раніше я згадував Корту, якого не вбили, хоча він також радикально інкультурувався у життя корінних народів. Вісенте Каньяс був особливою особою, повністю занурився і світ корінних народів. Він жив у Енавене-Наве в штаті Мату-Ґросу в бразильській Амазонії і повністю перейняв їхній стиль життя і звичаї. Він захищав права цього племені проти землевласників і лісозаготівельної промисловості. Його спотворене тіло знайшли в його ізольованому шалаші через сорок днів після вбивства. Корта, якого я знав особисто, також інкультурувався до такої міри, що тубільці називали його Ajishama – Білою Чаплею. Це було відповідне ім’я, бо він виглядав як Дон Кіхот: стрункий, світла шкіра, а ходив як чаплі, які живуть на венесуельських низинах. Ці люди були дуже жертовними. Під кінець життя Корта просив мене як провінціала дозволити йому жити з тубільцями до смерті. І просив щирим серцем. 

Яке послання залишають нам екологічні мученики? 

Особи, подібні до Вісенте Каньяса і Хосе Марії Корта, зуміли поглянути на своє життя через призму чутливості до культурної та екологічної агресії проти корінних народів і прийняти їхні страждання як свої. Віддали свої життя не в момент мучеництва, а раніше. Їхнє мучеництво – це свідчення життям у буквальному розумінні. 

Потрібно також пам’ятати про велику кількість мучеників-тубільців. Єзуїти, які працюють у цій сфері, не одні. Вони мають глибоке відчуття спільноти, яким характеризуються корінні народи. Більшість етнічних груп живуть радикальним відчуттям належності до спільноти. На жаль, не зберігається інформація про простих людей, які віддали своє життя, захищаючи корінні народи. Першими анонімними героями були самі тубільці, про яких рідко згадують і про яких деякі уряди хочуть забути. 

Часом існує тісний зв’язок між природним простором, який захищають, і святими місцями релігій взагалі і католицькими зокрема. Чи Ви якось пов’язані з такими місцями? 

Ми, мешканці Каракасу, маємо гору Авіля висотою 2700 м., у підніжжі якої лежить місто. Мешканці Каракасу споглядають на горизонті гору Авіля, це місце надихає і милує зір. Для мене це особливе місце. Ми там організовували екскурсії з молоддю колегіуму св. Ігнатія. Сміливці піднімалися на самий верх. Пам’ятаю, що між ними був єзуїт брат Ермано Ізагьєрре, який працював столяром. У вихідні дні він виходив на вершину о 5 зранку й повертався до сніданку. Іншим важливим природним простором, який для мене має велике значення, є море. Мені там завжди було добре. Коли я був дитиною, то ми з родиною часто ходили на пляж у Каракасі. І пізніше, будучи єзуїтом, я часто проводив канікули у нашому єзуїтському домі на березі моря. 

А тепер Ви як Генерал Ордену маєте якесь особливе природне місце для відпочинку?

Мені дуже подобається Фалерна в Калабрії, на півдні Італії. Відвідую друзів, які мають будинок на висоті 500 м., з якого видно вулкан Стромболі. Дім стоїть серед оливкових дерев, і за 20 хв. можна дійти до моря. Це феноменальна панорама для таких як я – не призвичаєних споглядати оливкові дерева в гармонії з морським пейзажем. Це місце дає можливість насолоджуватися красивим видом заходу сонця і зоряними ночами.