7. Йти разом із убогими й відкинутими світом  

Основне послання Євангелія: дивитися на світ очима тих, яких суспільство спихає на узбіччя. Товариство Ісуса намагається так дивитися, слухати волання вбогих і супроводжувати процеси змін суспільно-економічної системи, яка створює несправедливі структури, які породжують вбогість, відкинення, дискримінацію. І робить це для того, щоби кожний міг жити гідно, у гармонії з довкіллям, створювати стосунки пошани до людей, народів і культур. 

Як доходять до необхідності наголосити на допомозі вбогим і відкиненим і зробити її однією з норм УАП Товариства Ісуса? Чи вбогі не завжди були в центрі уваги Ордену? 

Було би дивним, якби ця норма не з’явилася в наших преференціях. В центрі нашого розуміння богопосвяченого життя завжди було піклування про найбільш потребуючих. Але воно не з’являється само по собі, не народжується спонтанно, а вимагає вільних і свідомих рішень. Те, що ця справа стала однією з чотирьох УАП, означає, що ми не можемо її занедбувати чи забувати про неї. Преференції – результат процесу розпізнавання, вони вказують на пріоритети в нашій місії, бо робити все й відразу неможливо. Чотири елементи, зазначені в УАП, не підлягають обговоренню, натомість обговорювати можна – як і коли ними займатися. 

Очевидно, що спосіб служіння вбогим і їх супроводження змінюється. Це служіння було завжди, але після ІІ Ватиканського Собору було наголошено на нашому нерозривному зв’язку з убогими й на необхідності працювати для соціальної справедливості й викривати причини несправедливості. Потрібно служити знедоленим і супроводжувати процес соціальної трансформації. Йдеться про визволення з вбозтва – дійсність, яку ми не можемо прийняти як таку, що суперечить гідності людини. Наслідування Ісуса Христа передбачає зусилля по подоланню вбогості як стану, в якому живе більша частина людства. 

Які сучасні види убогості й маргіналізації становлять найбільший виклик для Товариства Ісуса? 

Убогість – не випадковість, не побічна шкода, не ненавмисний ефект, а спричинена способом, у який ми встановлюємо суспільні зв’язки. Папа про це ясно говорить в енцикліці Fratelli tutti. Це стосується як малих масштабів, так і зв’язків між народами й світового масштабу: маємо суспільно-економічну й політичну систему, яка продукує зубожіння, підтримує його й перешкоджає рішенню цієї проблеми. Це добре видно в ситуації з продуктами харчування. Світ продукує більше їжі, ніж потребує, але мільйони людей голодують. Це саме стосується й освіти – іншого базового добра: багато людей не мають до неї доступу. За останні 30 років економіка зросла до немислимих раніше масштабів, але нерівність сьогодні більша, ніж у минулому. Але в цій системі щось не функціонує, в ній присутня несправедлива соціальна структура, яка сприяє зубожінню й підтримує його. В латиноамериканській післясоборній теології говорили про структуру гріха, бо ця соціальна структура не ставить у центр людину та її гідність дитини Божої. Суспільними й політичними процесами керують інші інтереси. Якщо заперечувати існування Бога буде не по-християнському, так само не по-християнському буде заперечувати життя великої частини людства. Любов до Бога проявляється в братерстві, справедливості й гідному для всіх житті. Якщо суспільні структури продукують щось протилежне, бо мають інші пріоритети, то це структури гріха.

Як у Товаристві відбувається праця з убогими й для убогих? 

Ми багато робимо з убогими й для убогих. Це дуже ясно видно в соціальній та освітній сфері. До прикладу, колегіуми мережі «Віра і Радість», школи «Різдва» і «Христа Царя» залучають людей до цієї праці. В Товаристві зростає розуміння, що працюємо не для убогих, а разом з ними. 

Слід також пам’ятати про так звані «вставні» спільноти (в убогих районах міст) [1]. Їхня чисельність залежить від географічних регіонів. Їх багато в Африці, Індії та Латинській Америці. Вони також є в Європі, Азії та Північній Америці. Це спільноти з нижчим рівнем життя в убогих районах, які мають тісніші зв’язки з місцевою людністю. В Ордені помічаємо зростаючу тенденцію жити в малих спільнотах, в простих помешканнях, в убогих районах. 

Соціальний апостолят Товариства пропонує, як один із своїх вимірів, невидиме зробити видимим. Це стосується як людей, так і несправедливих ситуацій. Це стосується біженців, безхатченків, експлуатованих селян і дітей-сиріт. Є багато проблем, першим кроком до вирішення яких буде витягнути їх на денне світло. 

Чи Єзуїтська Служба Біженців (JRS ) – найбільш видима форма супроводження убогих, якою займається Товариство Ісуса? Як Ви оцінюєте інтуїцію о. Аррупе, який створив цю інституцію 40 років назад? 

Ця профетична інтуїція о. Аррупе показує його надзвичайну духовну, людську й соціальну чуйність. Він ясно побачив щось, що мало людей тоді бачило як соціальну проблему. Очевидно, що міграції – не новизна, але феномен міграцій кінця XX століття – це щось зовсім нове, що о. Аррупе передбачив. Думаю, що він би здивувався, якби побачив, як сьогодні виглядає інституція, передбачення якої він отримав з натхнення Святого Духа. 

Спочатку ця служба біженців планувалася як щось тимчасове, але з роками ставало ясно, що проблема не тимчасова, а навпаки. Сьогодні бачимо, що проблема біженців і мігрантів має ті самі причини, які породжують зубожіння. Мільйони людей щороку залишають свої країни не ради приємності чи цікавості, а тому, що це єдиний спосіб рятувати себе й свої родини. 

Як в о. Аррупе виникла думка заснувати JRS? 

Генерал Ордену Єзуїтів має упривілейований доступ до інформації, присвячує багато часу читанню звітів з усіх провінцій, аналізує те, то відбувається там, де присутні єзуїти. Бачить виникнення проблем, що дає дуже широку перспективу. О. Аррупе був дуже чутливим у цих справах, бо сам пережив наслідки вибуху атомної бомби в Хіросімі. Коли він зіткнувся з феноменом boat people, людьми, які під час війни втікали з В’єтнаму в човнах, то зрозумів, що їм потрібно допомагати. Те, що спочатку виглядало локальною надзвичайною ситуацією, пізніше стало хронічною хворобою світу. О. Аррупе хотів, щоб цю проблему зрозуміли, озвучили й зайнялися як потребуючими, так і причинами цієї ситуації. О. Аррупе був каталізатором неспокою, який уже з’явився раніше.

Скільком людям сьогодні допомагає JRS? 

JRS сьогодні діє в 56 країнах і займається принаймні кожним сотим біженцем, які є в світі, тобто кожного року допомагає 800000 біженцям. Це можливе завдяки багатьом доброчинцям по цілому світі, які фінансують різні проекти, і адміністрації, яка постачає допомогу безпосередньо знедоленим і біженцям. Я, як Генерал Ордену, одну з перших подорожей здійснив до Найробі (Кенія), і мене вразило, як JRS там забезпечує освіту біженцям з Південного Судану. Згодом я поїхав до Шрі-Ланки й був присутнім на випуску молоді, яка закінчила студії завдяки програмам дистанційного навчання, організованим JRS. Приємно було бачити радість цих хлопців і їх родин, більшість з яких розбила війна. Практично, там були тільки матері, бо батьки загинули в боях. 

Праця JRS значно змінилася, сягає далі, ніж тільки реагування на кризові ситуації; біженцям дають можливість отримати освіту, до якої вони не мали доступу в своїх країнах. Якщо немає шкіл, то JRS організує програми дистанційного навчання на всіх рівнях, включно з університетським, завдяки договорам з різними університетами Товариства. Це включає інтернет-з’єднання, технічну допомогу, супроводження під час навчання; також надаються програми технічної освіти з думкою, щоб біженці приготувалися до життя й знайшли роботу. 

Чи потрібно проблемі біженців надавати більшого розголосу? 

Безсумнівно, що так. Більшість людей зазвичай не бачать убогих. Вони невидимі, поки ситуація не стає кризовою. З мігрантами й біженцями так само, і тому одна з найважливіших працю JRS – надавати цим проблемам розголосу й добиватися ведення політики, яка сприятиме їхній інтеграції в суспільства, які їх приймають. Часто ми маємо справу з упередженнями і юридичними перешкодами, які закривають їм доступ до медицини, освіти й ринку праці. 

Це породжує нелегальну і навіть рабську працю, стає додатковою формою експлуатації й полегшує торгівлю людьми. Дуже важко виразити цю проблему цифрами, але деякі аналітики прирівнюють торгівлю людьми до торгівлі зброєю чи наркотиками – з огляду на суми грошей, які в цьому бізнесі крутяться. Але тут йдеться про людей, а не про речі. Це щось, з чим не можна змиритися, що волає до неба. Потрібно глибше вникати в причини цієї ситуації. 

Чи для єзуїтів обіт убозтва має особливе значення й закладає особливий зв’язок із убогими? 

Обіт убозтва виражає релігійне посвячення і притаманний не тільки Товариству, а всім видам богопосвяченого життя. Це вибір життя за Божим взірцем, за взірцем Ісуса в Євангеліях. І тому Бенедикт XVI сказав, що преференції на користь убогих христологічні, а не соціологічні. В Церкві наслідування Ісуса завжди поєднували з убогістю й з убогими. Для єзуїтів обіт убозтва – гарантія внутрішньої свободи, яка дає нам можливість бути готовими до виконання місії. Без внутрішньої свободи неможливо бути готовим, розпізнавати і прийняти щось нове в своєму житті. 

Обіт убозтва гарантує неприв’язаність до місця, праці, культури, стилю життя, мови й навіть здоров’я. Прив’язаність зневолює, позбавляє мобільності й здатності розпізнавати. Натомість убозтво дає можливість не прив’язуватися до заробітків, до рівня життя й ресурсів, на які розраховуєш. Це не означає, що ресурси не потрібні, але одна справа – користуватися ними, друга – прив’язатися до них. Потрібно довіритися Богові й досвідчити його милосердя. Таке значення вбозтво має в Старому Завіті, і таке вбозтво сформувало св. Терезу з її «одного Бога достатньо». Довіритися Богові може звучати дуже поетично, але практично – це довіритися своїм братам. 

І це спричинює запаморочення? 

У нашій культурі це часом важко. До прикладу, єзуїт, який працює викладачем в університеті, отримує таку саму заробітну плату, як і його колега по роботі не-єзуїт, який утримує свою родину. У випадку єзуїта його заробітна плата йде на спільноту й на місію. Убозтво у цьому випадку означає віддавати всю свою працю на місію. Коли вступаєш до Товариства, то ти повинен змінити свої очікування щодо рівня життя, яке міг мати до того. Ніхто не стає єзуїтом для того, щоб бути багатим, а щоб віддати найкраще, що має, свідченню Євангелія. Життя обітом убозтва у такий спосіб, безсумнівно, якось пов’язує тебе з убогими. 

Чому вбогість і навернення стали провідною ниткою різних святкувань Ігнатіянського Року? 

Ми прагнемо, щоби вбогість на взір убогого й покірного Ісуса була знаком навернення. Ігнатія вирізняє, серед інших речей, також і те, у який спосіб він прийняв убозтво й служив убогим. Він пережив внутрішнє навернення, яке пізніше пережили його товариші. Ми хочемо, щоби в Ігнатіянському Році люди досвідчили внутрішніх змін, і щоб ми, єзуїти, осягнули більшу внутрішню свободу, аби зростати у неприв’язаності – також і щодо наших традицій та історії. У контексті такої неприв’язаності ми хочемо переорієнтувати своє життя і місію в світлі УАП і завдяки керівництву Святого Духа. У такий спосіб ми хочемо осягнути тіснішу єдність з Христом, більшу близькість із убогими в боротьбі за соціальну справедливість, краще розуміння молоді й більшу активність у справі збереження довколишнього середовища. Вбогість може допомогти нам чинити це радикальніше через неприв’язаність і мобільність, яку вона визволяє. 

Який, на вашу думку, найбільший внесок св. Ігнатія через рішення вільного вибору вбозтва? 

Спосіб, у який він інституціоналізував добровільне вбозтво в Товаристві. Одна справа – жити вбогістю, жебраючи милостиню й ділячись нею з іншими, але Ігнатій пішов далі. Він заснував доми професів, які не могли мати постійних доходів і доходів з нерухомості. Коли в Товаристві почали поставати колегіуми, то вони засновувались як фундації, бо якщо доми професів могли жити з добровільних пожертв і своєї праці, то колегіуми вимагали постійного і стабільного фінансування. У цьому велика заслуга Ігнатія, бо до цього богопосвячене життя могло підтримуватися тільки працею ченців і доходами з нерухомості. 

Для єзуїтів життя в убозтві означає заробляти гроші на щоденний хліб. Сьогодні так є, спільноти живуть з доходів своїх членів. Кожний приносить те, що отримує, до спільної каси, з якої покривають усі потрібні видатки. Спільноти не можуть акумулювати грошей, а провінції можуть це робити для утримання молодих єзуїтів у формації та старих і хворих. Апостольську працю розуміємо як щось, що в фінансовому плані повинно самооплачуватися. 

Чого Ви навчилися від убогих? Чи вони якось вплинули на вашу віру? 

Я навчився багато від убогих і їхньої дивовижної щедрості. Немає слів, щоби виразити їхню здатність ділитися тим, що мають. Вони також щедро діляться своїм часом і світоглядом. Якщо ти живеш у бідних дільницях, серед рибаків чи в убогій сільській місцевості, то вчишся дивитися на світ іншими очима. Цей досвід справді тебе змінює. Можна думати, що бідний нещасний через свої нестатки, але все навпаки. Багато з них живе великою радістю, не звертаючи увагу на злидні. Я завжди мав якийсь контакт з різними видами вбогості й мав можливість розвивати особисті дружні й теплі стосунки з людьми, які живуть в убогих районах. Це пожвавлює твою віру. Ці особи живуть глибокою та простою вірою, яку не може виразити університетська теологія. Від них можна навчитися повної довіри до Бога й залежності від Нього. Від них можна також навчитися ставлення до смерті як до природної частини життя. Очевидно, що вбогі хотіли би покращити умови свого життя, але вони відчувають до них певну свободу. 

Папу критикують за те, що промує пауперизм, вороже наставлений до достатку, використовує вбогих для нав’язування своєї ідеї Церкви. Що Ви можете на це сказати? 

Турбота Папи Франциска про вбогих походить із його духовного досвіду та єдності з Христом. Тим, які вважають, що він йде в іншому напрямку, раджу читати Євангеліє. Пауперизм – це ідеологія, натомість те, що він робить, походить із серця, як і в св. Франциска з Ассізі. Цей досвід дає можливість дивитися на життя іншими очима. Коли дивишся на дійсність іншими очима й чутливістю, то починаєш розуміти багато речей. До прикладу, це дає тобі можливість бачити човен з біженцями на Лесбосі чи Лампедузі не як числа чи юридичну проблему, а як осіб, кожна з яких має свою історію й обставини, які змусили її так ризикувати своїм життям, побачити її мрії й те, що вона може дати суспільству, до якого прибула. 

Чи, на вашу думку, Церква, збагачуючись матеріально, бідніла духовно? 

Часом люди видають поверхові судження, до прикладу, перебільшуючи багатства Ватикану. Але коли подивимося на його бюджет, то побачимо, що він дорівнює бюджету малого університету в США. Дуже добре, що сьогодні це ведеться дуже прозоро. Очевидно, що існує напруження між земним і духовним життям і що багатство тепер може сприйматися як постава, як егоїзм і байдужість до спільного добра. Зрозуміло, що Церква, багата земною силою, ризикує своєю духовною функцією. Ігнатій правильно говорив, що «бідність є муром релігії», вказуючи цим, що вона захищає богопосвячене життя і Церкву від пошуків влади й визнання, дає свободу в служінні найбільш стражденним, допомагає трансформації цінностей суспільства. Всі люди зазнають це напруження. Узгіднити життя з вірою дуже важко. Це стосується як інституцій, так і тих, на яких накладені управлінські обов’язки. Також слід пам’ятати, що Церква не виконає свою місію без потрібних для цього засобів. Наївно вважати, що Церква нічого не потребує, бо для життя і виконання своєї місії потребує ресурсів. Але щоби бути послідовним, потрібно постійно слідкувати за своєю поведінкою. 

Що Ви відчували, коли Хорхе Маріо Бергольйо, недавно вибраний єпископом Рима, сказав, що хоче Церкву «вбогу і для вбогих»? Чи Товариство Ісуса сповнює його прагнення? 

Папа висловив те, що завжди глибоко носив у собі, черпаючи з духовності Церкви і Товариства. І це стало очевиднішим після ІІ Ватиканського Собору. Ідея убогої Церкви, яка служить убогим, останні п’ятдесять років присутня в словництві пасторальної теології Латинської Америки. Ця фраза показує близькість Франциска до Євангелія, яку він багато разів проявляв у своєму служінні. 

Турбота про знедолених – це євангельське прагнення, показане в листах апостола Павла, де він войовничим і полемічним стилем просить Церкву не забувати про вбогих – упривілейованих Господа. Ця турбота міститься у серцевині християнського послання. Вбогість – це безсилля, протиставлення сили. Хоча церковною мовою говоримо про всемогутнього Бога, але це не слід розуміти згідно з нашим розумінням сили. Все навпаки. Божа могутність є любов’ю, яка парадоксально випливає з безсилля, з солідарності зі слабкими, а не з нав’язування. Любов чинить нас слабкими, так як Бог став слабким ради нас. У цьому міститься його і наша сила. І тому Франциск не перестає говорити про Божу любов. 

Чи, на вашу думку, церковна ієрархія прийняла душпастирське і апостольське навернення, до якого закликає Франциск? 

Так і ні. Послання дійшло до всіх, але може є такі, які вдають, що його не розуміють. Інша справа – що робити згідно з цим посланням. Багато єпископів вирішили змінити своє особисте і душпастирське життя. Це відповідь не тільки на прохання Франциска, але й на духовність Церкви. Інші навпаки – чинять опір, і хоча чують це послання, але пояснюють його так, як хочуть. Інші зволікають, чекають, що епоха цього Папи скоро закінчиться. Є й такі, які говорять мовою Франциска, бо сьогодні так треба говорити, але завтра будуть говорити по-іншому. У кожному разі, я вважаю, що його послання проникає далі, ніж ми бачимо. Може я наївний оптиміст. Папа проповідує не красномовством, а вчинками. 

Чого від Товариства Ісуса очікують убогі? 

Вони хочуть близькості. Бачиш це в їхніх очах, хоча вбогі не звикли вимагати. Вони розуміють, що їхні умови не дають їм права вимагати. І це зворушує. Їм подобається, коли їх помічають і встановлюють із ними братерські стосунки. Убога Церква для убогих дивиться їм в очі й робить усе, щоб вони відчували себе в ній як вдома. Побудова Спільного Дому стосується не тільки середовища, але щоб ми могли жити як справжні брати, взаємно збагачуючись своїми відмінностями. 

Чи часом виникає в Товаристві конфронтація між працею для убогих і працею з суспільними й економічними елітами деяких країн? 

У цьому є якась суперечність, хоча Товариство в університетській царині завжди намагається розплющити студентам очі на світ з перспективи вбогих. Слід також пам’ятати, що серед наших студентів були й такі, які починали від шкіл «Віра і радість», а пізніше стали елітою. Фактично, одним із напружень, які повинна вирішити освіта, є те, що особа не повинна забувати про своє походження й боротися за справедливість. 

Коли у 1978 Аррупе підписав відомий Лист із Ріо, то вже тоді пророчо говорив, що, стаючи на цю дорогу, ми заплатимо за це ціну, наражаючись втратити підтримку деяких людей, навіть тих, які тісно зв’язані з Товариством. Це ціна за вірність своїй місії в Церкві. Наші щедрі жертводавці перестали нам допомагати, коли побачили, що ми заангажувалися в соціальні та екологічні сфери. Частина економічної еліти не поділяє думок, висловлених Папою в Laudato si' і Fratelli tutti, і не хоче жодних змін у структурах влади. Саме це напруження породжує мучеників соціальної праці. 

Праця з убогими і осудження умов їхнього існування часом веде до політичного дискурсу. Чи Вас турбує, що єзуїти в це входять? Як Товариство намагається не ідентифікуватися з якоюсь політичною ідеологією? 

Найкращою протиотрутою від ідеологізації є переживання убозтва в перспективі, натхненій Євангелієм. Ідеологія, яка завжди закінчується якоюсь формою маніпуляції людиною, не ввійде в єзуїтів, якщо вони справді займаються життям людей, особливо вбогих та жертв несправедливих соціальних структур. Очевидно, що коли ти дієш на соціальному й політичному полі, то будуть спроби маніпулювати тобою й наклеїти на тебе ярлик, але ти повинен ясно розуміти джерело свого натхнення й зберігати його чистим. Одна справа – політична активність, друга справа – ідеологічна активність, яка може призвести до чорно-білого сприйняття дійсності до тої міри, що будеш виправдовувати те, що не можливо виправдати, й дивитися на іншого як на ворога. Це стається з фундаменталізмом. Життя в чернечому вбозтві буде протиотрутою від цього всього. 

Яке значення для Вас має постать св. Оскара Арнульфа Ромеро, вбитого в Сальвадорі у 1980 за засудження зловживань проти вбогих і боротьбу за справедливість? 

Я був шокований вбивством Ромеро, який мав репутацію доброї людини. Навіть про важкі справи він говорив лагідним тоном. Його смерть при вівтарі під час меси була чимось, позбавленим сенсу. Це глибоко нас торкнуло. Він став пасхальним свідком Ісуса. Пам’ятаю, що коли я був у нього, то мене вразила простота помешкання. Воно було маленьким як дім швейцара «маленької лікарні», в якій він жив. Це показує злагодженість його радикального життя. Його постать викликає тремтіння, бо був убитий за те, що був близько убогих. З цієї самої причини був убитий Рутіліо Гранде, чия смерть спричинила радикальне навернення Ромеро. Рутіліо був його добрим товаришем, який також мав серце пастиря, віддане своєму вбогому людові в місцевості Агіларес у Сальвадорі. Ромеро знав про його доброту, відданість і віру, не прив’язану до жодної ідеології. І тому під час похоронної меси озвучив рішення – як жест радикального спротиву: відмінив всі меси в архидієцезії й запросив усіх священників до катедри. 

Чи єзуїт Луїс Еспіналь, який був убитий в Болівії за два дні до вбивства Ромеро за захист убогих, також є мучеником? 

Еспіналь мав інший характер; був сильною особою і рішуче боровся з тим, що діялося довкола нього, твердою мовою. Але його смерть була не наслідком його ідей, а його свідчення як особи, вірної Ісусові. Еспіналь завжди був людиною віри, хоча були такі, які інтерпретували це інакше. Я можу сказати, що своїм свідченням християнина та єзуїта він також є мучеником. І за це його вбили, як і Ельякурію та інших мучеників Центральноамериканського Університету, з якими я підтримував тісні особисті контакти. Їхня смерть вразила нас усіх у Центрі Гумія (Каракас). Я добре пам’ятаю той день, коли прийшла ця новина і шокувала нас. Коли про це думаю, то відчуваю мурашки по шкірі. Їхнє свідчення завжди зі мною, воно мене надихає, ставить перед тим, що насправді означає бути християнином і єзуїтом, і як посвячувати себе місії. На місці, де знайшли їхні тіла, дон Обдульйо, чоловік Ельби, кухарки спільноти, дочку якого, Селіну, також убили, створив сад із красивими трояндами. Недавно мені подарували пуделко з пелюстками цих троянд, і я зберігаю його як великий скарб. 

Кілька десятків років тому молоді єзуїти вирізнялися сильним заангажуванням у справу соціальної справедливості. Чи це продовжується, чи сьогодні більше турбуються духовністю чи іншими видами душпастирського служіння?  

Є все. Щоби працювати в царині соціальної справедливості, потрібна дуже глибока духовність. Великі реформатори в соціальній справедливості також плекали духовність. Не думаю, щоби сьогодні бракувало вразливості в інших аспектах. Молоді єзуїти дуже піклуються про контакт із різними вимірами: пасторальним, духовним і світом простих людей. Може сьогодні менше спільнот вибирають життя на периферіях, але це продиктовано різними мотивами практичного характеру чи необхідністю мати мішані спільноти.