6. Показати дорогу до Бога  

Знайти Бога в щоденному житті – це центральний пункт людського життя. Товариство Ісуса підтримує пошуки Господа в сучасному суспільстві через Духовні Вправи, розпізнавання та ігнатіянський іспит сумління. 

«А якщо би Бог промовив до тебе? Що би Він тобі сказав?» Цими двома запитаннями розпочалася презентація Універсальних Апостольських Преференцій (УАП) Товариства Ісуса, з яких перша показує шлях до Бога через Духовні Вправи та розпізнавання. Чому саме ця преференція стоїть на першому місці? 

Фундаментальною передумовою християнського життя є те, що Бог підтримує постійний діалог з людиною і з історією. Без цього все інше не мало би сенсу. Біблія показує довгу історію комунікації Бога з людьми в різних контекстах. Якщо Бога окреслюємо як любов, то глибока комунікація – те, що виражає любов. Ті, які люблять одне одного, виходять поза вербальну комунікацію й віддають себе одне одному повністю. Але для комунікації потрібні певні умови: Бог розмовляє з тим, хто хоче нав’язати з Ним діалог. Бог прагне розмовляти з усіма нами, і ці слова у ролику презентації УАП – запрошення слухати. Якщо дозволяєш Богові промовляти до тебе, то усвідомлюєш, що Він хоче сказати тобі щось важливе. 

Пролог Євангелія від Йоана говорить, що Бог є Словом. Це можна сказати іншими словами: дозволь Богові любити тебе, бо Він тебе приваблює. Пророк Ісая говорить, що Господь його звабив… а він дозволив Господові себе звабити. Ця комунікація виходить поза вимір слухання, а стосується почуттів та афективної сфери. І тому ця УАП для нас фундаментальна. Якщо не почуєш Бога, то не підеш уперед. Ми знаходимо сенс життя в любові до Бога, яка перетворюється у любов до ближнього. Якщо Бог говорить до тебе, то хоче сказати, щоб ти любив, щоб ти наблизився до ближнього і ввійшов у динаміку любові й давання. Коли входимо в динаміку слухання Господа, то відкриваємо правду фрази, сказаної св. Терезою від Ісуса, яка може здаватися божевільною: «Достатньо одного Бога». 

Перша УАП розпочинається з «показати дорогу до Бога». Як Товариство розуміє це «показати» сьогодні в наших суспільствах? 

«Показати» означає дати щось іншому, і дуже відрізняється від «нав’язати». Шанується свобода кожної особи прийняти чи відкинути дорогу, яку їй показують. І в цьому немає нічого нового: Господь так показував себе з самого початку. В Біблії бачимо, що Бог спілкується з людьми, об’являючи себе, але не нав’язуючи. Господь з’являється, пропонує себе, а потім у гру входить свобода людини, яка Його приймає або не приймає. У випадку Ісуса це стає радикальним як ніколи до того. Євангелія показують спектр всіх можливих форм, у яких Бог з’являється через Христа. Ми вибрали в УАП слово показати, бо воно закладає як свободу людини, яка вибирає цю дорогу, так і нашу свободу у виборі форми навчання. 

У чому полягає найбільша сила Духовних Вправ і духовного розпізнавання? 

У тому, що Духовні Вправи – це школа спілкування з Богом на найглибшому рівні – рівні почуттів. Вони вводять тебе в динаміку почуттєвої комунікації з Господом. Беруть тебе за руку й ведуть через процес слухання Бога й входження в любовний діалог із Ним, який Він пропонує. Духовні Вправи розпочинаються із засновків, що Бог хоче спілкуватися з людиною і що людина вільна у цьому спілкуванні. В контакт з Богом можна ввійти тільки з рівня свободи. 

Духовні Вправи – це також школа духовного розпізнавання: як Бог внутрішньо діє на кожну людину. Ігнатій говорить про те, як Господь діє на нас, зворушуючи наші почуття. Духовні Вправи вчать помічати й розуміти цей спосіб спілкування. Ось чим є Духовні Вправи. Цей вираз не випадковий. Ми виконуємо фізичні вправи, аби бути в добрій фізичній формі. У цьому випадку ми виконуємо духовні вправи, щоби вправлятися в процесі супроводження, який допомагає розпізнавати. Хоча дехто твердить, що достатньо виконати Духовні Вправи раз в житті, але традиція Товариства навчає, що їх варто робити щороку й постійно практикувати. Розпізнавання вимагає вправ, аби приймати вільні рішення. 

Але є небезпека перетворити Духовні Вправи у товар для продажу. Це може статися, якщо з них усунуть досвід Бога й зроблять самоціллю або коли хтось вважає, що через них «спасається» чи стає «одухотвореним». Але Духовні Вправи допомагають знайти справжнього Бога і перебувати в доброму стані, аби служити іншим. 

Чому у житті багатьох людей, які виконують Духовні Вправи (єзуїтів, членів інших релігійних орденів, мирян, священників), немає дійсних змін? В чому таємниця, щоб вони могли справді змінити людину? 

Якщо Духовні Вправи – це ізольований епізод у житті, який не запускає процес, то вони не ведуть до реальних змін. Вони можуть дати зворушливий досвід, але не підуть далі, якщо не зміцнюють і не живлять процес духовного життя. Під час останньої Генеральної Конгрегації ми ставили запитання, чому Духовні Вправи навіть в єзуїтів не ведуть до змін, до яких повинні вести. Думаю, що ця дійсність показує слабкість нашого духовного життя. 

Ми не користуємося в достатній мірі щоденним іспитом сумління, який є головним знаряддям ігнатіянської духовності. Іспит сумління, який пропонує Ігнатій, розпочинається з вдячності за присутність Бога в житті, щоби пізніше побачити, як на неї відповісти. Якщо навчишся підтримувати таке налаштування постійного іспиту сумління до всього, що робиш, то, ймовірно, змінишся. Це пропонує Ігнатій. Але такий вид розпізнавання в духовному житті діє тільки тоді, коли ти відкритий на процес, а Духовні Вправи, молитва та Євхаристія – не ізольовані епізоди. Тоді відбувається зріст у стилі життя на взірець Ісуса. 

Читання релігійних книжок під час лікування після поранення у Памплоні змінило св. Ігнатія, спричинивши його навернення. Як Ви вважаєте, чи сьогодні література має таку саму силу, чи ця сила перейшла до інших медіа, таких як фільми? 

Допомагають різні медіа, але я належу до покоління, для якого читанню книжок не було альтернативи. Безсумнівно, що відео, фільми й картини зворушують, але книжка охоплює тебе повністю, входить у твоє єство – як це сталося з Ігнатієм. Для християнського життя читання є важливим до тої міри, що читання Слова стоїть в центрі наших літургій. І хоча ми часто читаємо Біблію, але за кожним разом отримуємо новий досвід. Я мав можливість багато читати ще з дитинства. Мої батьки дозволяли нам дивитися телевізор дуже мало, натомість заохочували читати книжки. Якщо я виходив на вулицю без книжки в руках, яку міг читати у вільні хвилини, то відчував, ніби мені чогось бракує. 

Де Ви найчастіше знаходите іскру навернення? 

Ця іскра з’являється тоді, коли людина відкриває іншу людину й відкидає свої схеми сприйняття. Тоді відбувається навернення – вихід поза свої пересуди й упередження й сприйняття іншої людини такою, якою вона є насправді. Така зміна тебе збагачує й показує світлі й темні сторони того, чого ти не бачив раніше. Тоді ти відкриваєш страждання, радість і моменти пустки. 

В моєму випадку дуже важливими були поїздки в молодості по Венесуелі й досвід у новіціяті, коли я працював в сільській місцевості й на фабриці. Я відкривався на спосіб життя, відмінний від мого. Пригадую, що під час праці в сільській місцевості помер один чоловік і під час похорону його дружина виголосила дуже красиву промову, діалог з померлим. Так вона попрощалася з дорогою особою. Такий досвід сприяє внутрішньому наверненню. Єзуїтські університети в Латинській Америці мають програми ігнатіянського лідерства, які допомагають студентам відкриватися на відмінну соціальну дійсність. Наверненню сприяє поєднання різних вимірів, таких як відкритість на іншу людину, читання книжок чи досвід спільного життя. 

Чи можливо говорити про навернення і шлях до Бога в суспільствах, у яких визволення з релігії вважається позитивним елементом? 

Частина процесу секуляризації передбачає звільнення від релігії, що розуміють як суспільну угоду чи як спосіб нав’язування мови чи ідентичності, які залишають мало місця для індивідуальної свободи і віри. Християнство – це не просто релігія, це релігійна віра, бо веде до особистого зв’язку з Богом. Якщо суспільство допомагає тобі звільнитися від релігії як захисного щита, то допомагає тобі зростати в вірі. Щоби відкритися на віру, дуже важливо усвідомлювати роль священного в житті суспільства. Євангелія нам показують, що Ісус був дуже «антирелігійним» у цьому значенні. Він поставив людську особу понад законом, розірвав з порожнім і виключним ритуалізмом, і за це Його осудили. Ісус поставив на головне місце живого Бога, Бога життя і співпричастя любові між людьми, з зовнішнім середовищем і з Ним. Він знищив образ Бога, змішаний зі структурами влади й пригнічення. Визволення від такої релігійності було кроком до автентичної віри в Бога. 

Що би Ви могли сказати тим, які вірять у Бога і вважають себе католиками, але відкидають Церкву? 

Спочатку я би вислухав їх, щоби зрозуміти, як вони до цього дійшли. Ідея вірити в Бога, але відійти від Церкви, мабуть, має свою причину в якомусь особистому досвіді, який варто розглянути. У цій розмові я би поділився своїм досвідом, що для мене означає особистий зв’язок з Ісусом Христом і приналежність до Церкви. Віра в Христа виводить тебе з тебе самого, щоб ділитися нею з іншими, і вона не може відділитися від приналежності до спільноти Церкви. Це не означає, що до Церкви не можна ставитися критично. Святі були такими й пропонувати способи життя, які покращували Церкву. Людина, яка віддаляється від Церкви, має рацію, коли відкидає те, що було для неї згіршенням; але слід побачити, як з цього досвіду перейти до зусиль, аби покращити Церкву, аби доповнити особисту віру в Бога приналежністю до спільноти, народженої Євхаристією. 

Як Ви поясните успіх New Age, альтернативних духовностей і сект? 

Спрага віри заспокоюється у різні способи. Це інший наслідок секуляризації, бо ці дійсності не постають у суспільствах, де є одна домінуюча релігія. Я не фахівець у цій галузі, але деякі з цих форм дуже індивідуалістські й не вимагають обов’язків щодо ближнього. Натомість автентичне християнство вводить у зв’язок з іншими, навіть тими, які тобі не подобаються, і відкриває тебе на волання іншого й його проблеми. 

Деякі мислителі стверджують, що завдяки технічному розвитку людина зможе осягнути безсмертя. Чи можливо, щоб ця дійсність співіснувала з ідеєю Бога, яка до цього часу була панівною? 

Це безсмертя, яке гіпотетично могло би бути можливим з технічним розвитком, у будь-якому разі дуже відрізнялося би від вічного життя, про яке говорить християнська віра. Безсмертя полягає у продовженні цього життя, але не виходить поза горизонт людського життя. Змінюється час людського життя, як це було в останніх декадах, коли в деяких країнах середній вік життя з 30 чи 40 років зріс до 70, але це створило нові проблеми. І до якого віку жила би людина цим безсмертям, запропонованим технологією? Я хотів би відновити енергію, яку мав у віці 20 років, але не сумніви та незнання, які тоді мав. 

Цікавим є те, що християнська віра пропонує не безсмертя, а співжиття з Богом. Передбачає повноту життя: ми вийшли з Бога і повертаємось до Нього. Бенедикт XVI в книзі про Ісуса добре пояснює, що Воскресіння – це крок до повного життя в Бозі, і тому смерть – це необхідність. Це Пасха, без якої цей досвід не можна отримати. Вмираємо для цього життя, щоби отримати інше. Але ми також у якомусь сенсі вмираємо, змінюючись упродовж життя. В листах св. Йоана говориться, що ми перейшли від смерті до життя і, приймаючи спосіб життя, показаний Ісусом, входимо в нове життя. Смерть – це набування більшої любові й участі в житті Бога. І тому ми говоримо про Пасху, а не про безсмертя. Йдеться про дар, а не про плід знання. 

У сучасному світі очевидним є брак рефлексії й спокою духа. Чи такий стан речей дає Церкві нагоду спонукати людей, щоб вони затрималися й поміркували над тим, що у житті важливе? 

Духовного життя немає, якщо немає простору для спокою. Ми, богопосвячені, також це відчуваємо: занурюємося в активність так, що часом не залишаємо часу для поглиблення зв’язку з Богом. Нам потрібний простір спокою і молитви, аби осмислити своє життя й ввійти в його глибину. Якщо цього не чинитимемо, то робитимемо багато справ, але не житимемо, і поступово втрачатимемо сенс існування. Багато криз у покликанні богопосвяченого життя виникають саме з цього. 

Духовні Вправи, про які ми вже говорили, вчать своєрідної дисципліни для збереження простору молитви. Ця проблема проявляється на всіх рівнях. Також у подружньому житті варто відводити час для почуттів між подругами, незалежно від того, які функції вони виконують. Це саме стосується і професійного життя. Пригадую свого великого товариша, який був суспільним активістом і став головою профспілки, але тоді зрозумів, що втратив контроль над агендою і вже не мав часу робити те, що постановив, коли вибирав цей шлях. 

У творі «Почуття трагічності в житті» Унамуно пише: «Дій так, щоб згідно з твоїм осудом і осудом інших ти заслужив на вічність, щоб став незамінним і щоб не заслужив на смерть. Або дій так, ніби завтра помреш, але для того, щоб вижити й жити вічно» ^[1] . Чи це смерть повинна надавати сенс життю? 

Ті, які займаються душпастирством на парафії, добре знають, що тема смерті постійно присутня. Воно дуже добре відображається у щоденному житті. Під час похоронів і похоронних мес люди приходять до церков і парох може відчувати те, що вони переживають у ці моменти. Я знав одного єзуїта, який говорив, що проповідує тільки під час похорону, бо саме тоді всі присутні дуже уважно його слухають. Коли хтось приходить на похорон, то має якісь почуття до особи, з якою прощається. Під час першого тижня Духовних Вправ св. Ігнатій пропонує уявити собі момент смерті й подумати над тим, яким би ти хотів бачити своє минуле. Це допомагає переосмислити своє життя й змінити теперішнє. Наявність межі, якою є смерть, допомагає жити з сенсом і узгодженням. Ця фраза Унамуно – це запрошення до навернення, до зміни життя. 

Яку роль у духовності може відіграти народна релігійність з такими видами вираження як прощі? 

Народна релігійність – це дуже символічний і багатий вид духовного життя як групи, так і індивіда. Вона дуже потужно використовує образи. Великим викликом для неї є втілення того, що вона представляє, щоб не залишатися тільки на рівні групової зовнішньої діяльності. До прикладу, хтось може належати до якогось братства, але втратив глибоке відчуття того, що це означає. Народна релігійність допомагає людині швидко досвідчити Бога, так як я це досвідчив в базових спільнотах Латинської Америки і знаю, що це саме відбувається в релігійному народному досвіді на інших континентах. Якщо існують такі форми народної релігійності, то настрій культу багатший й глибший. І виклик полягає в тому, щоб вираження народної релігійності, основані на глибокому досвіді віри, не перетворилися в порожні ритуали. Потрібно створювати простір, в якому люди зможуть виражати те, чим живуть. Папа, ще коли був єпископом-помічником в архідієцезії Буенос-Айреса і пізніше, як архієпископ, мав контакт з народною релігійністю. Він має багатий досвід у цій сфері душпастирства. 

До ІІ Ватиканського Собору євангелізація була виразно прозелітистською і ще такою залишається у головах деяких духовних і вірних. Як Церква може уникнути прозелітизму? 

Напруження між євангелізацією і прозелітизмом було весь час через напруження між людською свободою і тенденцією перетворити релігію в інструмент влади. Багато дискутували, в одні епохи частіше, в інші рідше, що має переважати – свобода людини чи релігійні критерії, і часто помилково вважали, що одне суперечить другому. Найбільші дискусії в цій царині точилися й ще точаться сьогодні, коли захисники свободи намагаються усунути релігійний вимір людини або коли релігія претендує утвердитися як інструмент влади. Потрібно розуміти небезпеку як одного, так і другого. 

В УАП ми намагаємося уникнути цих напружень. Дорогу потрібно показати, а не нав’язувати, бо християнство втрачає сенс, якщо його не вибирають у свободі. В минулому християнство нав’язували силою, і сьогодні ми маємо ті ж спокуси. Євангелізувати означає пропонувати, передавати радість. Любов не вміє нав’язуватися, тільки приваблювати, пропонувати, терпеливо чекати на вільну відповідь. 

У яких ситуаціях, на вашу думку, Церква сьогодні піддається спокусі прозелітизму? 

Сьогодні в багатьох дискусіях про форми публічної політики це напруження з’являється як у Церкві, так і поза нею. Це легко помітити в дискусіях про евтаназію і аборт. Тут Церква повинна прямо й ясно стати на захист життя, не може відмовитися від участі в дискусіях, бо є частиною суспільства. Члени Церкви не можуть відмовитися від відповідальності в публічному житті. Але також ми, як Церква, повинні розуміти, що в сучасних суспільствах на ці теми маємо велику різнорідність думок. І тому не може бракувати взаємного і глибокого слухання, щирого і ревного діалогу. Взаємні звинувачування легко стають боротьбою за владу, відмовляються від пошуків добра людини, перетворюються на ідеологічні дебати. Для того, щоб перемінити наші суспільства в простори життя і надії, потрібне слухання, орієнтоване на загальне добро. 

Що Ви думаєте про евтаназію? 

Я проти евтаназії. Я переконаний, і тут погоджуюся з думкою Церкви, що кожну особу слід супроводжувати до її природної смерті. Треба би задуматися, чому хтось вибирає евтаназію, як доходить до розпачу й втрати сенсу життя. Ми повинні вміти підтримувати людей у важкі моменти, коли вони втрачають сенс життя і думають про самогубство. Я знав єзуїтів, які роками важко хворіли, навіть не могли говорити. Для мене радістю й втіхою було відвідувати їх в інфірмерії. Вони зустрічали мене дуже сердечно. Життя має сенс навіть у стані великого розпачу. Ми, як Церква, повинні супроводжувати людей, щоб вони знайшли сенс життя навіть у найважчих ситуаціях. У будь-якому разі потрібно розрізняти між евтаназією і непотрібним продовженням життя штучним способом. Єзуїти вважають, що людині потрібно дати можливість вмерти в спокою, без штучної підтримки. Над цією темою почали роздумувати ще з часів Пія XII, коли медицина почала стрімко розвиватися. Смерть – це природний процес, дуже відмінний від евтаназії. Samaritanus bonus, документ Конгрегації Віровчення, проливає на цю тему багато світла. У ньому йдеться не про просте заперечення евтаназії; документ пропонує способи інтегральної турботи про людину. 

Чи, на вашу думку, повинен існувати закон, який регулює евтаназію? 

Що стосується легалізації евтаназії, то важливо розуміти, що в багатьох країнах почнуться юридичні дискусії й у деяких випадках евтаназію приймуть і легалізують. Незважаючи на це, важливо озвучити думки, чому ми, віруючі люди, проти евтаназії, і допомогти формувати свідомість індивідів так, як нас до цього заохочує Gaudium et Spes (16), так, щоби віруюча людина змогла відрізнити те, що дозволяє закон, від того, що морально неприйнятливе. Факт, що щось легально дозволено, ще не означає, що католик автоматично має це приймати як морально прийнятливе. В мене виникає питання: у який спосіб передавати цінності, які Церква хоче проголошувати зрозуміло і відкрито в сучасних культурах? Це виклик, але ми повинні відважно поставити його собі. 

Як Ви ставитеся до абортів? 

Я повністю поділяю науку Церкви щодо аборту. Звичайно, що позиція Церкви в цьому питанні контркультурна, але дуже потрібна. Життя потрібно шанувати від моменту зачаття до останнього подиху людини в момент природної смерті. Аборт не має сенсу, перериває життя, яке потрібно прийняти й піклуватися про нього. Вважаю, що дуже важливо не зводити дискусії про аборт до особистої автономії, автодетермінації чи до суто релігійної теми; аборт є суспільною і людською темою. Якщо не будемо чуйними до інтегральної турботи про життя в усіх його вимірах і на всіх його етапах, то не збудуємо суспільств, які будуть відкритими на людську гідність і шанувати її. Без інтегральної турботи про життя ми потрапимо в пастку культури відкинення, як це підкреслює Папа Франциск. 

Багато жінок думають про аборт не тому, що не хочуть бути матерями, а тому, що перебувають у ситуації маргіналізації, вбогості, тиску й соціального виключення – що призводить до розпачу людину, яка не має потрібної підтримки для того, щоб дати життя своїй дитині. Ми повинні працювати над тим, щоб наші суспільства приймали нове життя й співпрацювали на користь інтегрального розвитку кожного свого члена. Церква займається цим у різних закутках світу. Боротьба за життя – це не тільки боротьба з абортами, це боротьба за прийняття й інтегральний розвиток кожного людського життя. Йдеться про гідне життя для кожної людини. 

Цитуючи Оскара Уальда, Папа сказав, що «нема святого без минулого і грішника без майбутнього» ^[2] . Отож, на чому слід наголошувати у веденні вірних до Бога? На милосерді? 

Цю фразу потрібно поєднати з іншою думкою Папи, яку він постійно повторює: розуміти життя як постійний процес трансформації, у якому є поступ і регрес, повільний і швидкий рух, прямий і заплутаний шлях. Це базується на переконанні, що кожна людина може змінюватися як у кращу, так і в гіршу сторону, що ніхто не запрограмований і не предестинований. Відправною точкою буде виявлення Божого милосердя. Досвід милосердя створює умови, щоб бути кращим, бо виражає любов, яка все прощає. Прощає тільки той, хто любить. Милосердя – це найбільше вираження радикальності любові, через яку Господь входить у зв’язок з людьми. 

Чи Блаженства – найзначиміший фрагмент Біблії для розуміння того, що Бог пропонує людині? 

Без сумніву, це важливий фрагмент, але також є інші фрагменти, які допоможуть зрозуміти те, що пропонує Господь. До прикладу, 25 глава Євангелія від Матея, де Ісус виразно показує образ Остаточного Суду, основну частину свого послання, те, що означає й куди веде милосердя. 

Бог пропонує людині не доктрину, не теоретичний принцип, а досвід. Читання Святого Письма – це засіб для слухання, до прикладу, Блаженств, але євангельським викликом є створення умов для здійснення того, що вони пропонують. Важливо не тільки зрозуміти те, що Бог пропонує людині, але зазнати це, відчути й жити цим. 

Наскільки важлива для Вас молитва? Як Ви оцінюєте папську ініціативу Всесвітньої молитовної мережі, промовану Товариством Ісуса? 

Якщо фундаментальною потребою любові є спілкування, то час молитви присвячуємо спілкуванню у специфічній і незамінній формі. Св. Ігнатій окреслює молитву у дуже красивий спосіб, пояснюючи в Духовних Вправах, що вона подібна до розмови між друзями. Християнське життя базується на відчуванні Бога, який спілкується з нами в молитві. Цього ніщо не замінить, а без цього спілкування не можливе розпізнавання. Церква не могла би приймати рішень без молитви і розпізнавання. 

І тому папська Всесвітня молитовна мережа – дуже цінна ініціатива. Коли її заснували під назвою Апостольства Молитви, то це супроводжувала глибока інтуїція, що якщо молимося недостатньо, то проблеми не вирішуються. Молитву потрібно пропагувати, і ця мережа це робить, запрошуючи молитися разом як Церква, зібрана довкола Папи, аби в такий спосіб сприяти переміні світу й нас самих. Ця ініціатива поєднує багато елементів: простоту молитви, пропаганду молитви й ідею приналежності до однієї великої всесвітньої церковної спільноти з Папою як стрижнем єдності. 

Безсумнівно, що християнське послання оптимістичне, але може часом його представляють не так, а наголошують більше на осудженні, ніж на спасінні? 

Це послання не завжди достатньо оптимістичне. Йдеться про своєрідну деформацію, бо християнство – це радісна й добра новина. Якщо ми його так не переживаємо і не представляємо, то робимо щось погано. Ісуса критикували за те, що не осуджував, а приймав таких людей як Закхей, самарянка чи блудниця. Християни повинні наголошувати на Добрій Новині і на можливості користатися нею. Якщо ж наголошують на осудженні, то спотворюють християнське послання. Ісус прийшов спасти світ, а не осудити. На першому місці було його послання визволення і зцілення, а не осудження. Ми повинні наслідувати Ісуса. Якщо Бог не осуджує, то чи ми повинні це робити? 

«Люби й роби, що хочеш». Чи ці відомі слова св. Августина Іпонійського – ключ до розуміння того, як наблизитися до Бога? 

Ця фраза – геніальний синтез послання Ісуса. Св. Ігнатій не хотів писати Конституції Товариства. Він говорив, що вони будуть непотрібними, якщо єзуїт житиме у повноті своєю харизмою, тим, що Ігнатій називав внутрішнім законом любові. Якщо хтось мотивований милосердям і любов’ю, то жодні норми не потрібні. Фраза Августина говорить про повне віддання себе Ісусові. І цьому найбільше допомагає любов. 

[2] Francisco, Audiencia general, 13 de abril de 2016. Consultable en: 

https://press.vatican.va/content/salastampa/es/bollettino/pubblico/2016/04/13/catequesis.html.  

<< Previous    1...   12  13  [14]  15  16  ...27    Next >>