5. Товариство Ісуса сьогодні  

«Всюди в Церкві у найважчих і найдальших місцях, на передньому фронті, на перехресті ідеологій і в соціальних окопах, там де відбувалися конфронтації між найглибшими потребами людини й незмінним посланням Євангелія, там завжди були і є єзуїти» (Павло VI, 3.12.1974).

Різні Папи й Генеральні Конгрегації Товариства у різний спосіб формулювали місію інституту. Як цей процес позначився на Ордені, починаючи від Павла VI і закінчуючи Франциском? 

Цей процес слід вмістити в контекст Церкви: без Церкви немає ні Товариства, ні Пап. Наш Орден був задуманий як група осіб, які служать Церкві, йдучи за голосом Папи. І тому те, що він говорить, має великий вплив на життя Товариства. У цьому значенні ІІ Ватиканський Собор мав дуже особливий контекст. Він був дуже великою подією в історії Церкви і запустив процеси, які сильно вплинули на наш Орден. На цьому Соборі Церква й Папи розпочали читати знаки часу й відповідати на них. Цей процес ми переживали останні 60 років. 

Дуже цікаво прослідкувати процес Генеральних Конгрегацій Товариства Ісуса від 31^a (1965) до 36^a (2016): у них йдеться про читання знаків часу й слухання голосу Церкви через Пап. Під час 31^a Конгрегації, скликаної у 1965 році, через рік після смерті генерала Жана-Батиста Янссенса, генералом вибрали о. Педро Аррупе, але відразу Конгрегацію припинили, і відновили її щойно після закінчення Собору. Це дало о. Аррупе і Товариству час для присвоєння навчання Собору, в якому багато єзуїтів брали участь як експерти. 

31 ^a Генеральна Конгрегація розпочалася значущою промовою Павла VI, в якій він просив Орден боротися з атеїзмом. Як це вплинуло на Орден? 

Папа вказав на зміни, які відбулися в Церкві й спонукали до глибших богословських роздумів, сприяючи відновленню думки всередині Церкви й даючи більше місця суспільним наукам. Товариство приєдналося до цього з ентузіазмом. У тамті часи, які збіглися з моєю єзуїтською формацією, відчувався великий неспокій, щоби зрозуміти феномен, який сьогодні називаємо секуляризацією. Це привело до нового розуміння еволюції суспільства і до віднови богословської думки. Тоді в Латинській Америці й регіонах Індії та Африки народилася теологія визволення. Це був час великої богословської та духовної креативності й звернення до суспільних наук. 

Цей процес спонукав о. Аррупе скликати у 1975 році 31^у Генеральну Конгрегацію – через десять років після закінчення ІІ Ватиканського Собору. Товариство може скликати таку асамблею не тільки для виборів нового генерала, але також щоби зібратися в важливий момент для розпізнавання своєї місії. 32^а Генеральна Конгрегація зібрала всі думки, спровоковані Собором й сформулювала, що поширення віри й пошуки справедливості – визначальні для нашої місії. Наскільки мені відомо, під час цієї Конгрегації вперше було окреслено Товариство як групу грішників, яких пробачили й покликали взяти участь у місії Христа. Так було визначено нашу місію. Важливо розуміти крихкість того, ким ми є і що робимо. Тоді з’явився поштовх до інкультурації. 

Після 33^ї Генеральної Конгрегації у 1983, під час якої генералом вибрали Петера-Ганса Кольвенбаха, у 1995 відбулася 34^a Конгрегація, яка була тематичною. Як вона змінила курс Товариства Ісуса? 

Вона підтвердила промоцію віри і справедливості, як і діалог з іншими культурами та релігіями. Ввела концепцію, що ми не тільки для інших, але й з іншими, і що всі ми – співпрацівники й служителі в місії Христа. Ця Конгрегація також зробила сильний наголос на важливості екології. Прийнято також декрет про місце жінки в Церкві. І ці теми ми далі розвиваємо. 

У 2008 році відбулася 35^a Генеральна Конгрегація, під час якої генералом вибрали Адольфа Ніколаса і яка ввела тему примирення у трьох вимірах: з Богом, з людьми і з довкіллям. 36^a Генеральна Конгрегація у 2016 році поглибила ці теми, стверджуючи, що мета цих трьох вимірів – примирення усього в Христі, як говорив св. Павло. Цю саму мету мають промоція віри й пошуки справедливості. 36^a Генеральна Конгрегація також наголосила на питанні співпраці з іншими. Місію потрібно розуміти ширше: це не тільки місія Товариства, а місія, довірена Церкві Христом, частиною якої є Товариство Ісуса. Це веде нас до коренів Ордену і до документу, про який в Церкві часом забувають: апостольської адгортації Evangelii nuntiandi Павла VI – тексту, який найкраще виражає еклезіологію ІІ Ватиканського Собору. 

Чому Товариству Ісуса були потрібні нові Універсальні Апостольські Преференції, прийняті в лютому 2019 року? Що нового в них і в процесі їх опрацювання? 

Універсальні Апостольські Преференції (УАП) – це результат праці 36^ї Генеральної Конгрегації, під час якої переглянули й змінили актуальні Преференції. Великою новизною був процес їх усталення. Перші УАП походять з 2003 року і відповідають на прохання 34^ї Генеральної Конгрегації до генерала Петера-Ганса Кольвенбаха представити пріоритети, бо неможливо охопити все. Для їх окреслення потрібно було десять років, і цей процес не стосувався, принаймні формально, всіх членів Товариства. 

Нові УАП почали визрівати, коли о. Ніколас у 2014 році скликав 36^у Генеральну Конгрегацію, яка відбулася через два роки. Перші паростки з’явилися під час Провінційних Конгрегацій у 2015 році й під час самої Генеральної Конгрегації, під час якої багато часу відводили спільному розпізнаванню й просили, щоб до цього приєднався увесь Орден і не-єзуїти, які працюють разом з нами. І ми так зробили. Це був дуже творчий процес, який тривав два роки, залучаючи спільноти, інституції, провінції, регіональні конференції, Генеральну Курію і Папу. 

Найважливіший початковий вплив УАП був відчутним уже в процесі їх усталення та зрозуміння – що вимагає широкого розпізнавання перед прийняттям рішень. Після їх ухвалення вже було видно їх вплив на деякі рішення. Я дуже задоволений з процесу вироблення УАП. Ми не мали жодних інструкцій, створювали їх в процесі праці. Приємно було бачити ентузіазм, серйозність і креативність, з яким працювали всі єзуїти і не-єзуїти. 

Пізніше ми поговоримо про кожну з УАП, але вже тепер хочу сказати, що не розумію, чому освіта – центральний пункт діяльності Товариства Ісуса – відсутня в УАП. Чому так сталося? 

УАП – не сфери апостольської діяльності, а напрямні того, що надихає працю Товариства. Це орієнтири для життя і місії, які ми повинні прийняти в своїй апостольській діяльності. УАП було розроблені інакше від тих, які о. Кольвенбах сформулював у 2003 році. Тоді основним завданням було окреслення пріоритетів перед лицем зменшення людських і апостольських засобів Ордену. О. Кольвенбах не сказав, що потрібно закрити, а що продовжувати робити, а тільки подав п’ять універсальних апостольських потреб, які вимагають зусиль усього Товариства.  

Сьогоднішні преференції прийняті в іншій перспективі. Це орієнтири як результат розпізнавання на всіх рівнях, і вони функціонують як пальці руки. П’ятий палець – співпраця з іншими, зап’ястя, яке ними рухає, – Святий Дух. Сьогодні викликом для нас є присвоєння УАП в житті та місії. До прикладу, в освіті потрібно бути уважним до голосу Святого Духа, заохочуючи до розпізнавання і Духовних Вправ, і також відповідаючи на волання убогих, молодих і природного середовища. У школі це виглядатиме інакше, ніж на парафії, у спільноті, в соціальному осередку чи реколекційному домі, але завжди потрібно підтримувати працю у чотирьох вимірах УАП. 

У попередніх преференціях були Китай та Африка, яких уже немає в актуальних УАП. Чи зацікавлення Товариства цими регіонами зменшилося? 

Очевидно, що нові УАП, якими керуватимуться з 2019 по 2029, не означають відмову від глобальних місій, закладених попередніми преференціями. Сьогодні в Африці найбільший зріст апостольського тіла Товариства – як у покликаннях, так і у місії й співпраці. На цій території з великим культурним багатством зосереджено багато великих викликів світу: расизм, полікультурність, міжкультурність, ірраціональна експлуатація природи… Це наймолодший континент з великою духовною традицією. Африка, безсумнівно, являє собою велике багатство для людства. 

А що Ви можете сказати про місію Товариства в Китаю? 

Ця місія переживає великі труднощі. Там працює мала, але значуща група єзуїтів. За останні тридцять років багато єзуїтів поїхало працювати в Китай, Тайвань, Гонконг і Макао – території, об’єднані в одну єзуїтську провінцію. Частина покликань із цієї зони за останні двадцять років – це покликання з Китаю. Йдеться про малу кількість, але вона відповідає значному зростанню – що показує процеси інкультурації в цьому суспільстві. У складному політичному й суспільному китайському світі Товариство розвивалося креативно. Там існує тісна співпраця з відкритою спільнотою віри, якій єзуїти пропонують типовий для Товариства апостолят: Духовні Вправи і школу розпізнавання. Там немає шкіл, але існують інші освітні осередки. Ми маємо в Пекіні Центр Досліджень Китаю з осідком у місцевому університеті, який займається академічним і культурним обміном між Китаєм і світом. Єзуїти також працюють викладачами у різних державних китайських університетах. Також наша присутність у цій зоні відчутна посередньо через китайців, які навчаються в університетах Товариства у цілому світі, особливо в США. Вони пізніше займають важливі посади в своїй країні, і їхня формація впливає на китайське суспільство. 

Яким Ви бачите Товариство Ісуса через двадцять років? 

Як апостольський орган, більш складніший і мультикультурний, поширений на всіх континентах, з доброю комунікацією, здатний до спільного розпізнавання. Св. Ігнатій користувався виразом «найменше Товариство», але не в кількісному значенні, а що єзуїти будуть покірними, відданими в служінні Церкві та євангелізації. Цю ідею «найменшого» я також бачу в образі майбутнього Ордену й у співпраці з іншими. Єзуїтів буде менше, вони будуть мультикультурними і співпрацюватимуть з іншими, сприяючи більшій інтеграції сил всередині Церкви й суспільства. Також надіюся, що пропорції між єзуїтами братами й священниками будуть краще збалансованими. Бажаю, щоб покликань на братів було набагато більше. 

Що, на вашу думку, Ісус і св. Ігнатій сказали би сьогодні Вам і Товариству? 

Ісус би нам сказав: «Йдіть за мною». Ці слова я чую постійно. Також сказав би, щоб ми постійно пам’ятали, що Він з нами кожного дня, щоб ми не забували, що Він дав нам Святого Духа, який нам пригадує і пояснює те, що Він нам сказав і що в нас просив. 

Що стосується св. Ігнатія, то гадаю, що він сказав би, що «тільки Той, хто розпочав цю працю в нас, може довести її до кінця». Він повторював багато разів, що це Божа справа і тільки Бог може її довести до кінця. І тому для єзуїта найважливіше – підтримувати єдність з Богом і бути знаряддям його місії. 

Скільки сьогодні є єзуїтів? У яких регіонах світу найбільше покликань? Чи Вас не турбує, що єзуїтів стає щораз менше? 

У Товаристві сьогодні близько 15000 членів: 11000 священників, 1000 братів, 700 новиків і 2400 схоластиків – тих, які після новіціяту проходять філософсько-богословський вишкіл. Більшість покликань походить з Африки і Південної Азії. Але маємо інші варіанти: у США, Європі й Австралії вступає менше кандидатів, але вони старші, з освітою і формацією. В різних країнах свої соціальні процеси і різний вік дозрівання. 

Мене турбує не зменшення покликань, а чи ми пропонуємо покликання до стилю богопосвяченого життя, яке вимагає Товариство. Це специфічний стиль життя, розроблений Ігнатієм і його товаришами, і відмінний від інших стилів. Також мене турбує, чи ми справді відкриваємося на співпрацю в місіях так, щоби ми не мусіли керувати усіма ділами. Потім існує великий виклик формації всіх, які співпрацюють у місіях Церкви для людства. 

Що Товариству Ісуса дає подвійна дійсність єзуїтів-братів і єзуїтів-священників? 

Св. Ігнатій, як і св. Павло, часто користується образом тіла. Всі органи разом формують тіло як єдність, яка може функціонувати. Товариство – це тіло осіб, з’єднаних через чернече посвячення, обіти й відповідь на поклик виконувати різні функції в Церкві. Чернече посвячення єзуїта-брата і священницьке служіння єзуїта-священника взаємодоповнюються. Разом формують богопосвячене життя в стилі Товариства. Ця подвійна дійсність створює стиль життя, в якому фундаментальним є посвячення індивіда місії Церкви в Товаристві, в якому він може служити в різних формах. Немає єзуїтів першої і другої категорії. Єзуїт-брат – такий самий член Товариства, як і єзуїт-священник. Покликання окреслюється Господом, який кличе, і немає кращих і гірших покликань. І це є багатством для Ордену і для Церкви. Часом покликання на єзуїта-брата потрібно захищати від зовнішнього тиску. Знаю єзуїтів, які мусіли захищати своє покликання на братів від родини, друзів та середовища, яке тиснуло на них, щоб стали священниками. І тепер вони чудові єзуїти, які дають місії якості, якими тільки вони володіють. Брати можуть у Товаристві виконувати функції, до яких Церква не вимагає рукоположення. До прикладу, брат може бути ректором університету, директором колегіуму чи соціального центру, але не парохом. 

Що означає внутрішнє навернення, яке Товариство прагне впровадити також у різні інституції? 

Це щось глибше від того, щоби наздоганяти час чи адаптуватися до мінливих обставин; від інституції це вимагає стати на висоті вимог програми, технології чи інфраструктури. Це означає відкритися на дію Бога в особах, спільнотах та інституціях. Образ П’ятидесятниці допоможе це зрозуміти. Після смерті Ісуса учні були налякані й ховалися, але після П’ятидесятниці відкрилися на дію Святого Духа і перемінилися в людей великої креативності й хоробрості. Вони змогли розпочати діяльність у важкі часи, здоміновані римською імперією і тодішнім юдейським суспільством. Це навернення, яке підтверджує, що інституція – це знаряддя місії, а не самоціль. Таке розуміння може часом привести до рішення закрити якусь інституцію, бо її вже неможливо підтримувати або вона втратила апостольську ефективність, і тоді слід наявні засоби спрямувати в інше діло. Для кращої ефективності Товариство може і повинно змінювати знаряддя і структури своєї місії. 

Захист неповнолітніх – одна з найбільших проблем Церкви сьогодні. Як вона торкнула Товариство Ісуса? 

Це було сильним потрясінням як для Церкви в цілому, так і для Товариства зокрема. Ми багато чому навчилися, відколи 30 років тому в США та Ірландії перші випадки почали виходити на денне світло. Найбільше ми навчилися в аспекті того, хто був у центрі нашої турботи: спочатку були ми самі, а тепер – жертви. Ми навчилися, що нас повинні боліти кривди жертв. Попереду ще довгий шлях. 

У якому значенні? 

Як у політиці говорять про репаративне правосуддя, так само і в цій царині потрібно працювати, щоби не обмежуватися виключно застосуванням юридичних і канонічних норм. Потрібно намагатися відновити стосунки з покривдженою особою. З позиції нашої віри ми повинні стреміти до примирення і прощення, хоча це дуже важке завдання. 

Під час останньої Генеральної Конгрегації була пропозиція розвивати культуру безпеки. Потрібно не тільки знати, як займатися конкретними випадками і як намагатися їх уникати. Ми також повинні створювати безпечні середовища, в яких людські стосунки не піддавали би неповнолітніх і ранимих небезпеці. Це вимагає осягнути вищу людську й культурну зрілість – на чому Папа наполягає в Fratelli tutti.

Для єзуїтів закінчився час приховування? Який ваш досвід у цій справі? 

Ми запалили світло в темній кімнаті, але ще не всі закутки освітлені. Ми ще вчимося. Як я вже говорив, ми поставили жертв у центр нашої уваги, ми опрацювали процедури й починаємо розуміти, що означає репаративне правосуддя. Але зробити ще потрібно багато. Ми також повинні навчитися, як «повернути» злочинців, які є нашими братами. Перший раз я зустрівся з цією проблемою, коли був провінціалом Венесуели й отримував інформацію на цю тему зі США. Ми зустрічалися з американськими провінціялами, які ділилися своїм досвідом, але в моїм провінції тоді ще того не було. Тут, у Римі, я, як генерал Товариства, повинен був зайнятися цими справами на всіх континентах. 

Що роблять із єзуїтами-насильниками? 

Спочатку вони мусять відбути покарання. Якщо вони в тюрмі, то ми їх відвідуємо і допомагаємо як братам. Канонічні покарання також слід відбути повністю, але в таких випадках часто особа живе у спільноті. Священники позбавлені можливості душпастирювання, брати – публічної діяльності. Але їх не можна повністю «заморозити»: потрібно знайти для них якийсь простір праці. Можуть робити багато справ; до прикладу, працювати в бібліотеці чи з хворими. Але йдеться не тільки про те, щоб вони щось робили, а щоб пройшли відповідний процес в контексті братерської спільноти. Одна справа – прийняти вирок, друга справа, набагато важча, – прийняти дійсність, аби справді зрозуміти, що мусять змінити, аби пройти процес ресоціалізації і, врешті, щиро просити про прощення. У цьому процесі відкривається, що багато насильників були піддані насильству в дитинстві. По суті, це особи, які потребують лікування. Викликом є створення умов для цього. 

Чи Товариство виплачує жертвам компенсації? 

Так, це наша відповідальність. Є різні способи відшкодування, які залежать від ситуації, але зазвичай покриваємо всі кошти психологічної терапії й того, що потрібно, щоб жертва знайшла працю і розпочала нове життя. Мене дивує те, що хоча в цій царині робимо багато, але, поза окремими випадками, зазвичай залишається відчуття незадоволення. Біль і гіркота залишаються. Дуже важко перегорнути цю сторінку. І тому важливо знайти дорогу, яка веде до прощення і примирення. 

Що для Товариство сьогодні означає четвертий обіт послуху Папі? 

Означає готовність до місії Ісуса через Церкву, і ця місія виражається через служіння Петрові. Голос Папи визначає місію Товариства, а обіт послуху означає готовність її виконувати. Через цей обіт Папа посилає нас туди, де ми потрібні Церкві. Цей обіт гарантує, що з часів перших товаришів Ігнатія й до наших днів обмежені ресурси Товариства спрямовані для найбільшого добра, яке окреслює єпископ Риму, який має універсальне бачення Церкви. Оскільки Товариство хоче служити найбільшому добру, то слухає голос Папи. Звідси й походить обіт послуху, який більше практичний, ніж богословський. 

Як Ви поясните контроверсії довкола особи о. П. Аррупе? 

На о. Педро Аррупе і на його місію потрібно дивитися в історичному контексті. Він приїхав до Японії молодим місіонером і пережив жах атомної бомби в Хіросімі. Пізніше, як генерал Ордену, він пережив потрясіння, вчинене ІІ Ватиканським Собором. Дивовижно, що в такій складній ситуації він міг провадити універсальне лідерство – і єзуїти це визнають. Він був здатний піддатися веденню Святого Духа, і не тільки дозволяв, але й підтримував креативність. Не думаю, що контроверсії були пов’язані з о. Аррупе, але скоріше з тим, що вся Церква переживала велике замішання. Аррупе мав відвагу бути послідовним щодо рішень ІІ Ватиканського Собору й вимог Товариства. Так можна розуміти напружені стосунки з Ватиканською Курією часів Павла VI. 

На якому етапі перебуває процес його беатифікації? 

Помалу просувається вперед. Багато єзуїтів, інших богопосвячених та християн бачать в о. Аррупе особу, яка надихає й характеризується святістю. І це переконання зростає з часу, коли він був генералом. Упродовж десяти років, коли він у великому болі був прикутий до ліжка після крововиливу в мозку, кожний єзуїт та інші особи, які приїжджали до Риму, шукали нагоду, щоби його відвідати. Багатьох людей захоплює його постать, що виражається у великій кількості інституцій Товариства, які носять його ім’я. Для єзуїтів він має велике значення. І тому ми вирішили розпочати процес його беатифікації, який добре просувається вперед, хоча пандемія його загальмувала. Надіюся, що в 2021 році ми зможемо подати positio до Конгрегації у справах святих. 

Кілька десять років тому були люди, які вважали Товариство Ісуса майже «паралельною Церквою». Чи й сьогодні існує така небезпека? Чи хтось називає Вас чорним Папою? 

Я прошу про прощення, якщо колись ми могли здаватися паралельною Церквою. Це протилежність raison d'être Товариства, яке від початку свого існування відчувало своє підпорядкування єдиній Церкві. Звідси походить відмова єзуїтів намагатися стати єпископами чи займати інші церковні посади. Щоби нікому не давати підстав думати, що ми – паралельна Церква, ми повинні бути вірними своїй харизмі. Вираз чорний Папа пробуджує в мені негативні почуття, видається повним абсурдом. Я навіть не згадую це в жартах. Цей вираз походить із наміру вдарити в Товариство і в Церкву, вводячи цю паралель на рівні влади. Є тільки один Папа, і хто хоче справді шанувати Церкву, не може прийняти цей образ, який спотворює постать єпископа Риму і генерала Ордену.

Які плюси й мінуси для Товариства Ісуса від того, що Папа єзуїт? Які між вами стосунки? 

Ніхто ніколи раніше не думав, що єпископом Риму буде єзуїт. Для Товариства в будь-якому разі Папа є Папою, незалежно від походження і особи. Факт, що ним тепер став єзуїт, ставить нас у незручне положення, бо він повинен остерігатися постави, яку можуть сприйняти, що надає Товариству якісь привілеї. 

Ми з Папою Франциском маємо сердечні братерські стосунки. Але це стосується не тільки мене. Такий його стиль взагалі. І наші стосунки шанобливі. Він не втручається у справи Товариства, але завжди відкритий, коли я шукаю в нього поради. Це саме справджується і в іншому значенні. Ні керівництво Товариства, ні я особисто не намагаємося користуватися тим, що єзуїт став єпископом Риму. Наші стосунки дуже здорові. Ми зустрічаємося рідко і не регулярно. Під час приготування УАП я приходив до нього що три місяці, аби поінформувати про хід справи, але тепер ми бачимося під час публічних заходів або коли цього вимагає конкретна справа. 

Чи ви взаємно обговорюєте рішення? Чи Ви говорите Папі, якщо так вважаєте, що він у чомусь помиляється? 

Я стараюся розмовляти з ним про суттєві справи. Часом запитую його, що він думає в якійсь справі, й говорю свою думку, якщо він мене про щось запитує. Так само було і з Адольфо Ніколасом. Папа може мене запросити тоді, коли хоче, але я, коли хочу з ним сконтактуватися, користуюся тим самим каналом, що й інші. Мушу звертатися до секретаря, не маю прямого доступу до Папи. 

Уявляю собі, що вибір Хорхе Маріо Бергольйо був великою несподіванкою для багатьох єзуїтів, бо раніше він прийняв поставу дистанції щодо Товариства Ісуса. З о. Кольвенбахом вони мали розбіжності в різних справах. Що Ви можете сказати про ці стосунки? 

Його вибір був великою несподіванкою: бо був єзуїтом, бо походив з Латинської Америки, бо був вже похилого віку. Після того, як оголосили про його вибір, з’явився якийсь неспокій – якими будуть стосунки з Товариством Ісуса Папи-єзуїта, який вже довший час був єпископом. Сам Бергольйо розірвав це напруження, подзвонивши в курію Ордену і запросивши о. Ніколаса на розмову. Після цього стосунки між ними були дуже добрими, вони були ровесниками, різниця у віці заледве кілька місяців. У певному сенсі я успадкував ці стосунки. Нам здається, що в нашій курії Святіший Отець почувається як вдома. Приходить до нас принаймні раз на рік на обід в липні, коли є свято св. Ігнатія. Щодо стосунків між Бергольйо і Кольвенбахом, то не маю що сказати. Розмови єзуїтів з Генералом – це приватна справа. 

Як Ви сприйняли номінацію єзуїта Хуана Антоніо Гверреро «міністром економіки» Ватикану? 

Як ампутацію, так, ніби мені відрізали руку. Я сказав це Папі й Гверреро, який був моєю правою рукою у важливій місії, такій як управління міжнародними домами й ділами Товариства в Римі. Це не просте завдання, і Гверреро виконував його з великою відповідальністю й добрим розумінням справи. Франциск шукав для цієї посади відповідну особу, він не просив Товариство взяти на себе відповідальність за фінанси Ватикану. Папа збирав інформацію, шукаючи когось, кому би міг довірити це завдання, і дійшов до Гверреро. Я радив йому зустрітися з Гверрером особисто, вони зустрілися і потім Папа сказав мені, що призначає його міністром економіки. Так це виглядало. 

<< Previous    1...   10  11  [12]  13  14  ...27    Next >>