4. Нова мрія про Церкву  

У своїй довгій історії Церква щоденно ставала перед новими викликами і спокійно на них відповідала, пам’ятаючи про своє божественне походження і розуміючи своє земне коріння. Церква намагається зростати як Божий Народ у дорозі, в служінні найбільш потребуючим, живучи доброю новиною Ісуса Христа і проголошуючи її. 

Церкву зазвичай порівнюють із трансатлантичним лайнером, бо вона подібна до великого пароплава, курс якого неможливо легко і швидко змінити, бо він по інерції проходить ще багато кілометрів. Куди християнська спільнота прямує після різкого повороту штурвала на ІІ Ватиканському Соборі? 

ІІ Ватиканський Собор нагадує, що Церква – це Божий Народ як сукупність, а не тільки ієрархія. Образ човна, поєднаний з Церквою від її народження, дуже мені подобається, бо його ситуація змінюється відповідно до обставин. Він може бути в спокійних водах з великою кількістю риби або посеред бурі, яка його може перекинути. Команда човна може важко працювати всю ніч і нічого не зловити. 

Є ще інший, комплементарний образ, який подавали св. Павло і св. Ігнатій, Церква – тіло, яке потребує всіх своїх членів. Повертаючись до образу лайнера, очевидно, що керувати ним складно і що плавання по різних морях вимагає досвіду й екіпажу, кожний член якого виконує свою роботу. А куди прямує лайнер християнської спільноти? В напрямку, вказаному ІІ Ватиканським Собором, який накреслив маршрут, хоча шлях не прямий і вимагає постійного корегування. Це мета, яку поставив перед собою Франциск: хоче, щоб Церква була Божим Народом у дорозі, з Ісусом у центрі, уважна до знаків часу. 

Чи Ватикан та ієрархічна структура – суттєві елементи Церкви? Чи клерикалізм можна виправити? 

Церква довго існувала без сьогоднішньої структури, але тепер я не уявляю католицизм без служителів і структури папства. Служителі об’єднують спільноту і підтримують живий пломінь віри. Очевидно, що є відхилення, які слід виправляти, і одним із них, як говорить Папа, є клерикалізм. Він виникає тоді, коли послугу вважають владою і гідністю, а не служінням, а ієрархічну структуру – законом, який слід виконувати без огляду на особи, часи й місця. Це сталося з фарисеями в часи Ісуса і може сьогодні статися з Церквою. 

Папа часто користується образом пастиря, який ми зазвичай поєднуємо з ідеєю лідера, хоча Євангеліє більш комплексне. Ісус просить, щоб наші стосунки були подібними до ставлення до овець пастуха, який готовий за них віддати своє життя. Ідея Доброго Пастиря стосується не тільки зв’язків між єпископом і його спільнотою, але також зв’язків між членами цієї групи. У будь-якому разі на служителеві лежить більша відповідальність, турбота про інших. Від цього не можна відмовитися, і саме з цієї потреби служити спільноті і проповідувати Слово народжується ієрархія. Цікаво, що Новий Завіт не окреслює служителів словом «священник», але запевняє, що кожний охрещений – священник, пророк і цар. Лист до євреїв говорить про служителів слова і про служіння. 

Які, на вашу думку, сьогодні найбільші виклики для Церкви? 

Божий Народ у дорозі розділяє історію з усім людством, також і безпрецедентні ситуації. Найбільшим напруженням є зосередження уваги на місії, бо, як сказав Павло VI в профетичному тексті Evangelii Nuntiandi,підставою для існування Церкви є місія проголошення Євангелія в усіх часах та місцях. Наш час є тепер – з усіма актуальними викликами й можливостями, хоча ми би хотіли, щоб усе виглядало не так. Благодать Божа об’являється тут і тепер і підтримує місію Церкви.

Сьогодні важливою темою є синодальність, якою буде займатися найближчий Синод Єпископів, і яка вже з’являлася на попередніх Синодах. Цей Синод слід сприймати не як зібрання ієрархів, а як час, коли Церква зазнає просвічення і відновить дорогу, натхнену Святим Духом. 

Інша важлива тема: комунікація в цифрову еру. Місією Церкви є, як я вже згадував, проголошення Євангелія, але потрібно знати, як це робити сьогодні. Церква опинилася посеред бурі й повинна плисти далі й вміти проголошувати, ким ми є. В масмедіа закарбувався образ Папи чи ієрархії, а не Божого Народу в дорозі. Комунікація повинна формувати значення Євангелія як джерела примирення, миру й надії, щоб Євангеліє могло дійти до молоді й до інших культур. Синод Амазонії був добрим прикладом того, бо на ньому було представлено багато нової комунікативності у виді того, як розмовляли в залі засідання і на коридорах, які різноманітні люди брали в ньому участь. Ми повинні бути хоробрішими, щоб відповісти на актуальні виклики. 

Чи Церква сьогодні ближче чи дальше від здійснення мрії, яку про неї св. Ігнатій мав 500 років назад? 

Мрією св. Ігнатія була Церква, об’єднана під стягом хреста і на службі проповіді Євангелія. Значуще, що в оригінальній формулі Товариства Ісуса (Formula Istituti, 1550) вже говориться про примирення посварених. Ігнатій завжди відчував єдність із Церквою і, особливо, з Папою, до якого звертався як до намісника Христа на землі. Без глибокої віри в Ісуса здійснити його мрію неможливо. Св. Ігнатій написав маловідомий текст Правила єдності з Церквою, який сьогодні може викликати спротив, бо відображає чутливість тамтої епохи, але говорить про афективну й ефективну співзвучність з Церквою, а це – ключова тема Духовних Вправ. 

Мрії походять від почуттів, а не від розуму. А у випадку Ігнатія – від його зв’язку з Господом і з Церквою. До і після навернення він знав про інтриги й боротьбу за владу в християнській спільноті, бо він ніколи не був наївним і не жив поза світом, але його досвід Бога і віра привели його до радикальної єдності з Церквою. Св. Ігнатій був не тільки мрійником, але намагався втілити свої мрії в епоху, роздерту Реформацією, Контрреформацією і взаємопроникненням політичної та церковної влади. Це був час відкриття Америки й Азії, епоха відкривалася на новий світ. 

Як сьогодні єзуїти розділяють цю мрію св. Ігнатія? 

Ми, які називаємо себе, як і Ігнатій, товаришами Ісуса, все ще мріємо про Церкву – обручницю Христа. Стяг хреста – це стяг Розп’ятого і Воскреслого, а не просто закатованої людини, яка позірно зазнала поразку. Це також пасхальний досвід. Мріємо про Церкву, об’єднану прагненням реалізувати Добру Новину і втілити Євангеліє в усі культури людства в усіх вимірах світу, який сьогодні змінюється. 

Також хочемо мати Церкву, повністю незалежну від панівних ідеологій й позбавлену політичної влади, яка будує єдність довкола Господа під керівництвом Понтифіка. Цю мрію ми успадкували по св. Ігнатію. Історія осудить – ми ближче чи дальше від здійснення цієї мрії. На щастя, сьогодні границя між Церквою і політичною владою не така розмита, як у часи Ігнатія. Сьогодні Святого Отця шанують ще й тому, що він не захищає структуру політичної влади. Його силою є слово, свідчення і місія. Папа Франциск також дуже відважний у діалогу зі світом та з іншими Церквами й релігіями. Сьогодні ситуація інша, ніж 500 років тому. 

Як християнську спільноту змінює бажання Франциска, щоб Церква вийшла на периферії? І про Церкву на марші? 

Папа підтримує тенденції, активність і постави, які вже існували. Пригадаймо, що коли він був обраний єпископом Риму, то сказав, що його знайшли на кінці світу. Ця тенденція з наголосом на периферію, яку також можна знайти в Йоана Павла ІІ, була частиною його християнського життя. Вона проявлялася у тому, як він жив своїм покликанням у молодості, коли став єзуїтом і коли проповідував як єпископ. Бергольйо завжди відчував необхідність йти на периферії, вийти з того, що знане і звичне, намагатися думати про справи по-іншому. Ця необхідність більш видима сьогодні, в час зміни епох. 

Пандемія пришвидшила все, змушуючи нас розпочати процеси, які вже раніше спонукали нас вийти із зони комфорту, змінити своє сприйняття суспільства, щоби відповісти на нагальні потреби. Немає наперед приготованих відповідей, отож ми повинні відмовитися від ідеологій і перевірених схем та методів, які, як здавалося, ніколи не зміняться. Ми повинні стати лицем в лице з новизною – і це буде по-євангельському. Одним із найчудовіших елементів Євангелія є те, як Ісус виходить поза звичні схеми мислення й зобов’язує інших робити так само. Одні сміються з Нього, інші впадають у гнів чи відчувають небезпеку, але всі мусять вийти зі своїх схем мислення. Саме це означає «Церкву на марші», здатну вирішувати проблеми по-новому, починаючи від периферії. 

Понтифік також підтримує синодальність. Чи вона може функціонувати у всіх контекстах? 

Є поняття, яке допоможе краще зрозуміти цю ідею. «Синод» грецькою мовою означає йти разом або бути разом у дорозі. ІІ Ватиканський Собор говорить про Божий Народ в дорозі, яким керує Святий Дух і який наслідує Господа в його місії. Божий Народ по своїй природі різноманітний, до нього належать усі охрещені. Слово «мирянин» (ісп. laico) походить від слова «народ». Церква народна, і хоча пізніше у ній розвиваються різні покликання, народ в ній йде разом і виконує місію проголошення Євангелія. 

Синодалість також асоціюється з дорогою, бо Церква динамічна. І це великий виклик: як діяти в значенні церковної спільноти у різних контекстах, бо Євхаристію можна целєбрувати тільки у спільноті. 

Як Товариство Ісуса застосовує синодальність? 

Товариство Ісуса функціонує у синодальний спосіб як тіло, яке приймає рішення, радячись зі Святим Духом через братів. У всіх наших структурах зобов’язує практика консультацій; ніхто не приймає рішення на власну руку. Генеральна Конгрегація – найвищий орган влади, це асамблея, на яку подаються різні точки зору. Така дійсність суперечить образу вертикальної військової структури, який часто з’являється на думку про єзуїтів. Наш організаційний принцип протилежний до військового. 

У Товаристві Ісуса закладено, що всі члени приймають рішення; завдання настоятеля – поставити людей там, де вони найкраще виконуватимуть місію, а не говорити їм, що вони мають робити. Окрім того, на місію посилають після консультацій, які залежать від виду й місця служіння, слухаючи часом багатьох людей, включно з тим, кого посилають. Після закінчення розмов і спільного процесу розпізнавання місцевий настоятель, провінціял чи генерал, в залежності від обставин, має вирішальне слово. І тому в Товаристві Ісуса дуже важливою є так звана «справа сумління», бо дає можливість настоятелеві не тільки вислухати те, що Святий Дух говорить кожному єзуїтові, але й пізнати його потреби, слабкі й сильні місця, щоби зрозуміти, яку місію він виконуватиме найкраще, беручи до уваги його плюси й мінуси. 

Розпізнавання – слово, яке найбільше повторюється під час цього понтифікату. Чи сьогодні церковні заклади хочуть розпочати цей процес чи йдеться тільки про модне гасло? 

Мені здається дивним, що щось таке старе може здаватися новиною. Без розпізнавання немає досвіду Бога, і, навпаки, не можна говорити про розпізнавання без молитви. Найцікавіші персонажі Старого Завіту – це люди розпізнавання. Великим ділом Ісуса є те, що Він спонукає нас розпізнавати. Він не подає готових рецепт, а виходить поза схеми мислення і розпізнає у єдності з Отцем, споглядаючи дійсність. Перед великими рішеннями він молиться і слухає. Розпізнавання дає нам можливість звільнити від закону, коли він пригнітає нас, як наголошує св. Павло. Єдиним законом є зв’язок з Господом і любов. Св. Августин говорить: «Люби, і роби все, що хочеш». Св. Ігнатій говорить про «розторопну любов» не тому, що вона прихована, а тому, що це розпізнана любов. Значуще, що коли він пропонує якусь норму в Конституціях, то завжди потрібно брати до уваги часи, людей і місця. Він залишає великий простір для маневрів. Щоби місія діяла, вона повинна брати до уваги часи, людей і місця. 

Для Франциска час важливіший за простір, і тому він намагається запустити процеси незворотних змін для Церкви. Чи йому це вдається? 

Немає іншої стратегії, якщо хочемо бути вірними об’явленню, яке розпочинається з натхненної історії Авраама. Біблія показує його як успішну людину, яка має родину, маєток, і з великим спокоєм планує майбутнє. Але з’являється Бог, який просить його залишити все і вирушити в подорож. У цьому полягає запуск процесів: стати на невідому дорогу, розширити горизонти, щоби Святий Дух почав діяти. 

Франциск протиставляє ідею запуску процесів ідеї освоєння простору. Така постава породжує непевність, бо ми хочемо, щоб усе було зрозумілим та стабільним, але досвід Бога дестабілізує. Але мене заспокоює обітниця Ісуса в Євангелію бути з нами щодня аж до кінця світу. Якщо прагнемо такої безпеки, тоді вперед – довірмо себе Богові. 

Як Ви розумієте папське «робити замішання»? Яка в цьому може приховуватися загроза? 

Ідея запускати процеси складна, натомість Папа часто вживає «робити замішання», звертаючись до молоді. Це запрошення не миритися й не боятися говорити про те, з чим молодь не згідна. «Замішання» може дезорієнтувати й шукати відповіді з інших мотивів. В еклезіяльному контексті «робити замішання» означає шукати відповіді синодальним способом, а не стати Саванаролею, який критикує і засуджує Церкву. Потрібно ставити невигідні запитання, які провокують розпізнавання, але не ставати паралельною Церквою. ІІ Ватиканський Собор був «великим замішанням». Усе добре приготували наперед, але потім виникли інші дороги. Це саме сталося й з Синодом у справах молоді, кінцеві наголоси якого дуже відрізнялися від запланованих спочатку. Це «замішання» запустило процес розпізнавання, спільні пошуки в світлі Святого Духа, аналізування змін у суспільстві й знаків часу. 

Хосе Казанова, професор соціології релігії Джоржтаунського університету, говорить, що Папа спровокував у найревніших католиків «синдром блудного сина», бо пішов шукати «втраченого сина», не беручи до уваги «почуття того, який залишився вдома вірним» ^[1]. Ви поділяєте цю думку? 

Ця притча мені дуже подобається, бо повністю мене дезорієнтує. Батько не тільки чекає повернення блудного сина, а також виходить шукати старшого сина, обуреного тим, що святкують повернення молодшого брата. Батько допомагає йому відкритися на того, хто повертається. Ідея вітати тих, які відійшли і повернулися, здається мені чудовою. Дім належить усім, його можна збільшити, щоб вмістилося більше людей. Це важко зрозуміти багатьом християнам, але факт, що хтось залишається вдома, не означає, що дім належить тільки йому. 

Ви розумієте, що деякі католики критикують Папу? 

Коли Франциск помилився, то мав відвагу визнати свою помилку, виправити її та попросити прощення. Це щось нормальне в синодальній Церкві, в якій правду шукають спільно з іншими. Саме для цього потрібне розпізнавання й синоди. 

Представляючи Універсальні Апостольські Преференції, Ви сказали, що на секуляризацію слід дивитися як на знак часу, через який Святий Дух ставить перед нами якісь завдання. Що це означає? 

Потрібно розрізняти секуляризм і секуляризацію. Секуляризм, як і всі «ізми», дуже войовничий, намагається щось усунути. Це боротьба з сакральним, релігійним, з церковними інституціями. Натомість секуляризація – це процес, у якому потрібно навчитися критично сприймати те, як релігія переходить у досвід Бога. Те, що в західному світі називають християнством, це, скоріше, соціологічне визначення, а не релігійний досвід. Ти католик тому, що народився у католицькій країні чи в католицькій родині, і становиш частину цього світу. Секуляризація спонукає тебе задатися запитанням, і тому вона – процес, який, на мою думку, здоровий для Церкви, щоб вона не плутала досвід Бога з приналежністю до клану, раси, нації чи народу. В секулярному оточенні кожен повинен сам прийняти рішення бути католиком. 

У світському суспільстві є простір для справжньої релігійної свободи, до вибору, хочу чи не хочу я бути релігійним, і можу вибирати для себе релігію. Для Церкви це може бути корисним, бо в ній перебуватимуть люди, які свідомо хочуть до неї належати. Тут виникає місіонерський виклик: я тобі пропоную релігійний досвід, через який ти можеш ввійти в цю спільноту. Безсумнівно, що секуляризація може означати різні справи, але загально її розуміють як відділення релігії від держави. В принципі, це не проблема ні для Церкви, ні для релігійної свободи. Але коли секуляризація стає ідеологією, то нав’язує свою мову й свої поняття, які можуть не залишити місця для справжньої релігійної свободи. 

Наскільки важлива свобода, коли йдеться про життя вірою? 

Християнство вимагає, щоб люди були вільними. В серці християнської віри міститься особистий зв’язок з Христом, який також набуває церковну форму, бо християнська віра потребує спільноти і створює її. Для автентичного зв’язку з Богом віра потребує свободи. В основі завжди стоїть зв’язок любові, яка реалізується в свободі. У цьому значенні, якщо суспільство допомагає тобі звільнитися від релігії як форми захисного щита, то допомагає тобі зростати у вірі. 

В Євангеліях бачимо, що Ісус також намагався пропонувати людям цю свободу. Часто Він противився обов’язкам формальної релігії, бо вважав, що її норми вже не виконують свого завдання, не допомагають людям знаходити Бога й жити з Ним у справжній та тривкій свободі. Норми почали пригнічувати. Стали перешкодою для простого особистого зв’язку з милосердним і співчутливим Отцем, доступним для всіх, незалежно від їхньої ситуації та соціального статусу. Ісус зірвав з образами Бога, поєднаними зі структурами влади й гноблення. Визволення від такого виду релігії було кроком до справжньої віри в Бога. 

Чи в Європі та обох Америках католицька Церква не перетворюється на меншість «чистих»? 

Католицька Церква розуміє, що її створили для слабких і грішних, які віддають себе в руки милосердного Бога, щоби отримати прощення, тому не може вважати себе «чистою». Потрібно уникати пуризму – зерна релігійного фундаменталізму, який є найгіршою формою фундаменталізму, бо вбиває в ім’я Бога й також в ім’я Бога розповсюджує нетерпимість. У Церкві немає місця для нетерпимості, і Бог не може бути доступним виключно для «чистих». 

Я уявляю майбутню Церкву як спільноту, яка глибше усвідомлює свою еклезіяльність, бо складатиметься з людей, які свідомо її вибрали. Думаю, що спільноти будуть дуже жваві та різноманітні – як внутрішньо, так і зовнішньо, і формуватимуть Церкву, більш інкультуровану в локальні контексти, які в даний момент спричинила секуляризація. Такий процес додає мені оптимізму. Це нас збагачуватиме і, як говорить Папа, вестиме до багатовимірної дійсності. 

Як Церква повинна пристосовуватися до часу, не піддаючись спокусі йти за модою? 

Церква живе в історії людства, яка, зрозуміло, змінюється. Її члени сьогодні відрізняються від тих, які жили 500 років назад, і від тих, які жили в часах св. Августина, і від тих, які жили тоді, коли до Риму прийшли святі Петро і Павло. Церква розвивається в окресленому історичному контексті, в якому з’являються моди й тренди. Сьогодні ми повинні зрозуміти й реагувати на актуальні ситуації, в яких живемо. Для цього Церква користується своїм досвідом і традицією, але це не означає, що на все має приготовані відповіді. Історія збагачує, допомагає і надихає, але не вирішує всі проблеми, які постають на шляху. І тому важливо розпізнавати в Святому Духові – куди ведуть дороги справжнього життя в кожній епосі, демаскуючи та викриваючи ті, які нас ведуть до поверховості або нищать людську особу. Святий Дух допомагає Церкві розпізнати елементи своєї історії, які були відповідями в конкретній епосі, але сьогодні запрошує нас шукати нові відповіді з цього самого головного змісту послання Ісуса. 

Чи Церква повинна говорити про політику? 

На жаль, слово політика сьогодні має негативне забарвлення, від чого я починаю тремтіти, бо ніщо так тісно не зв’язане з людським життям, як політика. Суспільне життя потребує структури для прийняття рішень, і тому думати про людство без політики – це абсурд. Будучи сформованою людьми, Церква також має політику – як внутрішню, так і звернену до суспільства, з яким має зв’язки. Це не означає, що між політикою і релігією не повинні бути границі. Папа в останній енцикліці Fratelli tutti в чудовій формі піднімає це питання, що всі ми відповідаємо за спільне добро, бо людство неможливо уявити без політики. 

Ми, християни, також і громадяни країн, і тому ми повинні не тільки турбуватися, але й займатися спільним добром, отож Церква не може відмовитися від активної участі в публічному житті. Ніхто не ставить під сумнів діяльність Карітас, апостольського діла, яке координує промоцію і соціальну допомогу Церкви, надаючи матеріальну допомогу потребуючим, але подив викликає факт, що Церква, спираючись на права людини, противиться тому, що вважає несправедливим. Якщо не братимемо участі в публічному житті, то будемо «чистими», але чистими «ідіотами» – як називали в античній Греції тих, які уникали політичної та громадянської діяльності, ставлячи особисті інтереси понад суспільними. Ми не хочемо бути Церквою «ідіотів», а Церквою тих, які намагаються бути кращими політиками, громадянами, турбуються про інших і про спільне добро. І тому ми так часто говоримо про справедливість, примирення і мир. 

Ви – голова Асамблеї Вищих Настоятелів чоловічих чернечих згромаджень. Як Ви бачите сучасне й майбутнє богопосвяченого життя? 

Майбутнє богопосвяченого життя залежить від його єдності з Богом, від довіри до Нього через інших. Тому в традиції Церкви маємо так багато форм богопосвячення: йдеться про чоловіків і жінок, які поставили Бога в центр свого життя, які спілкуються з Ним у спогляданні та молитві. Окрім того, вони відмовляються від володіння матеріальним добром і піддаються іншим через послух. Є багато способів свідчити це: споглядальне життя, праця учителя релігії в парафії, праця медсестри в лікарні чи вчительки у школі. Види служіння у богоспосвяченому житті різноманітні. Воно дуже потрібне Церкві з усіма своїми світлими й темними моментами, і його нічим не замінити. Церква не змінює своє визначення, незалежно від того, має вона чи не має богопосвяченого життя. Але в церковній спільноті Святий Дух завжди кликав деяких осіб жити для Бога в особливий спосіб, щоб вони наслідувати ті самі історичні вибори Ісуса, але згідно зі своїм покликанням. 

Що Церкві дає богопосвячене життя? 

Дає багато добра, хоча не всі до нього покликані. Ченці та черниці вкладають у розпізнавання свободу, щоб повністю віддатися Богові й бути готовими піти туди, де потрібно. У такий спосіб вони радикально живуть євангельським посланням у згідності з профетичною традицією. Вони стоять у перших рядах тих, які готові прийняти місію, робити те, що інші не роблять – як говорила мати Тереза з Калькути, або роблять частково – як у випадку прославлення і споглядального життя багатьох моністичних орденів і згромаджень. Як у минулому, так і тепер Святий Дух збуджує в Церкві велику різноманітність інституцій, груп і спільнот на різних рівнях світського й апостольського виміру. 

На якій основі потрібно будувати стосунки з невіруючими? 

Церква на марші у повній свободі спілкується з усіма людьми, з якими переживає спільну історію, і шукає способи співпраці ради спільного добра. Віруюча людина пропонує свою віру, яка надихає і яку можуть прийняти інші. Серцевиною є свобода – як віруючого, який пропонує своє життя вірою, так і невіруючого, який відкривається на контакт, не відчуваючи тиску. Переконує свідчення. Потрібно розрізняти прозелітизм і євангелізацію, яка пропонує, але не нав’язує і не змушує. І в цьому полягає різниця між індивідом, який вільно вибирає християнство, і християнством, нав’язаним середовищем чи культурою. 

Як релігії можуть сприяти досягненню миру й братерства – про що говорить енцикліка Fratelli tutti?

Досвід Бога може спонукати людей шукати мир і дружбу. До Бога є багато шляхів, а не тільки один християнський. Колись католицька Церква вважала, що тільки вона веде людей до Бога, але сьогодні думає вже інакше. Це – одне з найбільших досягнень останніх століть. Міжрелігійний діалог сприяє братерству між культурами і людьми, хоча його можна вести лише тоді, коли релігії залишаються вірними своєму вченню і відкриваються на інших. Fratelli tutti потрібно читати разом із попереднім документом з Абу-Даві: Про вселюдське братерство ради миру й спільного життя у світі. 

Звідки, на вашу думку, береться турбота Папи Франциска про розвиток міжрелігійного діалогу? 

Принаймні з двох джерел: з ІІ Ватиканського Собору, який відкрив нові можливості для міжрелігійного діалогу, і з усвідомлення, як релігії використовувалися для виправдання насильства. Якщо релігії можуть допомогти нам краще розуміти й поглиблювати наше відчуття приналежності до спільної людської родини і відчуття глибоких духовних пошуків, спільних усім релігіям, то можуть бути джерелом миру і примирення, а не виправдовувати насильство і нищення. Папа вважає, що це наше нагальне завдання у крихкому й нестабільному світі. Отож, усі релігії мають моральний обов’язок служити всьому людству у побудові миру і підтверджувати це глибоке прагнення людського духу, а Fratelli tutti – це своєрідний «дороговказ» у цьому процесі. Водночас мусимо визнати, що відмінності між нами – це не перешкода для миру. У минулому столітті ми вивчили один великий урок: чим більше зусиль докладаємо до цього діалогу, тим краще цінимо свою віру. Міжрелігійний діалог допомагає осягнути братерство між культурами і людьми, але його можна вести лише тоді, коли релігії залишаються вірними самим собі і відкриваються на себе взаємно. 

Яку роль у боротьбі з релігійним фундаменталізмом може відіграти міжрелігійний діалог? 

Діалог допомагає, але спершу ти повинен ввійти в конфронтацію з самим собою; ти повинен звернутися до своїх джерел натхнення. Діалог розпочинається від того, хто ким є, що зобов’язує Церква та інші релігії, щоб кожний відповідав своїй ідентичності. Це найкращий спосіб боротися з фундаменталізмом, який, на мою думку, є найвищим вираженням ідеології. Будь-яку релігію можна спотворити до фундаменталізму. І католицизм – не виняток. Фундаменталізм сьогодні існує в Церкві й існуватиме в майбутньому, бо багато людей відчувають себе в безпеці, захистившись поставами фундаменталізму. 

Який ваш особистий досвід у цій царині? 

Я маю як особистий досвід, так і досвід праці в групі, створеній Адольфо Ніколасом, з різними єзуїтами, які працюють в царині екуменізму, зі східними Церквами, ведуть діалог з ісламом, буддизмом, юдаїзмом і релігіями корінних народів. Ми збираємося раз на рік, аби обговорити якусь конкретну тему з різних точок зору. У 2020 році ми займалися темою: як релігії справляються з пандемією. Це було дуже цікаво, я став більш чутливим до різних релігійних перспектив і можливостей знайти спільну думку. Не слід забувати, що сьогодні більшість єзуїтів працюють у середовищах, де християнство не є релігією більшості людей. 

Чи екуменічний діалог може допомогти наверненню християн? 

Так. І тут слід розпочати від нашої родини віри. Всі традиції, які надають форму християнській вірі, також є продуктом нашої історії. Але тепер ми прагнемо і відчуваємо велику потребу в «зціленні пам’яті» і щоб в ім’я Ісуса залишити свої пересуди й страхи. Наші поділи й способи їх використання – це для нас виклик. Як це можливо, що називаємося християнами, але не можемо об’єднатися? В Євангелію Йоана, в присутності Отця, з найглибших покладів свого єства Ісус молиться, «щоби всі було одно» (Йо. 17, 20). Безперечно, ми повинні слухати й відповідати на цю молитву нашого спільного Господа.

Чи богословська єдність християн означала би гомологацію? 

Ні, йдеться скоріше про те, щоб ми ділилися тим самим хлібом. На жаль, це щось, що сповниться не скоро, хоча бачу добру волю з усіх сторін. Мені важко зрозуміти, що ми, християни, не об’єднані, особливо, коли, вивчаючи історію, бачу, що часто поділи відбувалися через непорозуміння, культурні відмінності чи різниці у розумінні влади, і це з часом закарбувалося. Сумно, що ми не змогли вирішити ці справи. Енцикліка Fratelli tutti красивими словами пояснює, що означає вести діалог: підійти, висловитися взаємно, слухати себе взаємно, дивитися на себе, намагатися зрозуміти одне одного і шукати точки контакту… Папа пропонує діалог як культуру, щоб ввести ці слова в дію. Все це повинно дійти до сопричастя, яке є остаточною метою, яка надихає екуменічний діалог.