VIII. Від чого мене захищає св. Ігнатій  

По-перше: від сліпоти і глухоти до дійсності. 

«…мають очі, щоб бачити, та не бачать; мають вуха, щоб слухати, та не слухають…» (Єз. 12, 2). Так говорить пророк Єзекиїл про дурних людей, для яких буття цього світу є тільки предметами, але ніколи – Божими знаками, бо не бачать їх і не чують про них як про дари Бога. Св. Ігнатій навчив мене бачити Бога в Його дарах, любити Бога в усіх Його творіннях, служити Богові за допомогою всіх Його дарів-створінь. Світ став для мене справді дійсним, бо прозорим настільки, що через його грубу і часом разючу поверхню очима віри торкаю приховану в ньому присутність його Творця. Кожна купина може раптом стати палаючою купиною; кожна зірка може стати вифлиємською зіркою, яка веде до Бога, прихованого в злиднях життя. Світ для мене – це вже не великий склад речей, а багатство дарів, доказів, що Бог любить і світ, який постійно створює, і мене, якого постійно створює в цьому світі, а все – я і світ – стало і є даром Божої любові. 

Таке переживання дійсності зворушує, радує і пробуджує подив та вдячність; є постійною конфронтацією не тільки зі знаками і доказами Божої творчої любові, але і з самою Любов’ю, яка прихована і постійно діє в його дарах. Ця конфронтація спонтанно пробуджує вдячність за всі дари Любові й за саму Любов, яка так щедро обдаровує, вдячність, яка хоче бути взаємністю через віддання дарів Творцеві, і передовсім – самого себе. 

Вже не можу йти по світі бездумно, тупо й невдячно. Вже не можу не радіти світом і не дякувати за світ – навіть якщо це буде тайга і нічний вітер над бараком в таборі. Недоля табору була осолоджена красою тайги і піснею вітру, порухом подиву і вдячністю. 

Якщо би я багато разів не пережив ігнатіянське Споглядання для здобуття любові (ДВ 230-237), якщо би не навчився цієї візії, любові й служіння Богові за допомогою Божих дарів, які приховують у собі Його присутність, то був би таким як ті, що йдуть по землі, і, маючи очі, не бачать багатої Богом чи Любов’ю дійсності, і, маючи вуха, не чують, як шепче, говорить і співає про Творця все Його створіння. Як би я був позбавлений радості і щастя людини, постійно обдарованої, постійно щасливо вдячної, яка прагне віддавати всі дари їх Подателю. 

Тим самим захистив мене св. Ігнатій від сірої, часто сумної і нудної прози життя без променів поезії. Раптового захоплення горобиною над озером Мокре, шумом грізних хвиль на Шнярдвах, видом з вікна широкої панорами Сондецького Бескиду, гуцульською мелодією, яку на скрипці грав Юзеф Бігос в Бжегах, і посмішкою його внучки, яка підігравала йому на басах, танком молодої пари на весіллі в Шлємбарку; майже щоденного захоплення кожної пори року, захоплення, з якого народжується молитва прославлення і вдячності – цього всього навчив мене св. Ігнатій в Духовних Вправах і в Конституціях мого ордену. Тим самим навчив мене «красивої любові» (пор. Сир. 24, 24) і красивої побожності, красивої молитви, яка може подобатися Богові, а мене радує і захищає від нудної побожності і важкої вимушеної молитви. 

Чому св. Франциск з Ассізі і його стиль побожності й молитви такі милі й захоплюючі? Його «Пісня сонця» і ігнатіянське Споглядання для здобуття любові – це дві сестри-близнюки, хоча одна співає і танцює, а друга спокійно дивиться і слухає, радіє і дякує. Обидві радіють і дякують – кожна по-своєму. Потрібно бути уважним і зосередженим, щоби помітити в них цю близькість. 

Друга подібна пара близнюків – це «Досконала радість» Франциска і «третій ступінь смирення» (ДВ 167) Ігнатія. Тут подібність більше кидається в очі. Я дуже вдячний Францискові й Ігнатію за їхні взірці життя і навчання. 

По-друге: при нагоді цих лекцій споглядання і слухання дійсності, наповненої присутністю і діяльністю Бога, я навчився, чи скоріше – мене навчили, вразливості до всього доброго і красивого, незважаючи на те, в чому і як воно об’являлося. Мене зворушувала краса церков і мечетей, православна і бенедиктинська літургії, молитовні пісні й танці харизматичних спільнот… У цьому всьому об’являлися красиві й добрі дари того самого Бога Творця. Я не байдужий до цих дарів, радію ними всюди, навіть якщо вони в руках чужих і неприємних людей. І тому я став терпимим і прихильним до всякого добра і краси. Скарби на Ясній Горі і виставка афганського мистецтва в Етнографічному Музеї в Кракові збуджували щире захоплення, хоча вони такі різні. Одне – близьке серцю через марійність і польськість, друге – через свою красиву відмінність і неподібність. 

І ще це дивне відчуття, що це все людське, отож і моє. Відстані, границі, інакшість не перешкоджають мені радіти добром і красою і дякувати за них всюди. Це трошки так як хмари, які мандрують із далеких сторін по моєму небі. Радують мої очі, хоча їх принесли здалека далекі вітри. 

По-третє: св. Ігнатій захищав і захищає мене від поганого стилю й виду життя. Зустрічаю людей, знуджених життям, які шукають порятунку від нудьги в тому, що ще більше спихає їх на дно цієї нудьги. Знуджені, знеохочені до всього, готові мстити світові за цю нудьгу, псувати й нищити те, що в цьому світі корисне й часто красиве. Це жалюгідна картина. Тоді думаю про св. Ігнатія, який так мене виховав, що чужа мені нудьга й пов’язаний з нею застій, лінивство і знеохочення до творчості, до добрих, корисних і трошки красивих учинків. 

І знову згадалася молитва св. Томаса Мора: 

О Господи, дай мені душу, 

яка не знудиться… 

Св. Ігнатій показав мені інший вид життя. Якщо Бог-Любов є в мені й довкола мене в усьому, що є даром Його любові, якщо Його Любов огортає мене з усіх боків і прагне моєї любові, бо кохаючи й даруючи, хоче бути коханою й собою нас ощасливити, то як можна нудитися? Цю всюдиприсутню й безмежну Любов слід любити щораз більше. Треба Їй служити щораз більше. Треба Їй віддавати отримані від Неї дари щораз щедріше. Треба Їй віддавати себе у різний спосіб щораз більше. Magis – мабуть найуживаніше ігнатіянське слово й дуже поширене в Духовних Вправах, Конституціях і листах Ігнатія – противиться нудьзі і маразму; це ліки від скупості й малодушності, від зимного, обережного розрахунку, від страху перед надміром щедрості й щастя. 

Так варто жити для щастя, для великої радості, 

свою любов обожнити, безмежно розширити. 

Віддати все за все без тіні заздрощів 

і в великій любові ні на що вже не зважати. 

Юді забракло цього magis, цієї любові, і це його погубило. 

З цього magis народжується жива рухливість – mobilitas – пошуки в різних місцях і у різний спосіб більшої слави улюбленого понад усе Бога і щораз більшого загального добра людей. Між більшою славою Бога і більшим загальним добром людей немає прірви, бо добро людей є славою Бога. Бог любить своїх дітей і хоче гордитися ними, їх добротою, їх добром і щастям. Диявол ненавидить Бога і Його славу і хоче все псувати й нищити. Тому пхає людей до нудьги, лінивства, маразму, застою і, врешті, до бунту й розпачу, аби вони уподібнилися йому. Він – ворог радісної творчості й розділеного з іншими щастя – з Богом і з ближніми. Він – ворог першої і найважливішої заповіді ощасливлюючої любові. 

Як добре це щасливе magis виражають слова Псалмопівця: 

Щасливий чоловік, 

що має свою силу в тобі 

Проходивши сухою долиною, 

вони джерела з неї роблять 

Співатимуть і танцюватимуть: 

«Усі мої джерела в тобі!» 

(Пс. 84, 6.7; 87, 7) 

Св. Ігнатій допомагає мені побачити мої вади, те, що перешкоджає мені повністю віддатися в руки Бога. Знаю, що в мені живе моє самолюбне я. Знаю, що воно тісне, зачинене в собі, охоче брати, не охоче давати, задивлене в себе і або собою захоплене, або жаліє себе; моє я мале й поневолене своїм гордим або лячним зосередженням на собі. І мені з ним погано. Як мені допомагає, як мене визволяє з мого я, з моїх самолюбних прив’язань і страхів св. Ігнатій? Ця допомога й лікування триває постійно, бо моє я важко вилікувати; тому його потрібно лікувати постійно. 

Ліки – це бажання і прагнення (ДВ 48), які походять від Святого Духа (див. 180). Чого добре бажати і прагнути? Того, що хоче для мене Бог, Святий Дух. Мене всього, моєї свободи, моєї пам’яті, пам’яті про Бога і про Його волю, мого розуму і моєї волі, мого бажання і прагнення – щоб я повністю віддав себе Богові (ДВ 234). 

Моєю щоденною молитвою повинно бути прохання до Святого Духа, аби вкладав у мій розум і серце те, чого я повинен прагнути. «Проси, що маю тобі дати» (2 Хр. 1, 7). Це молитва про Божу волю в моєму житті і про моє щастя в часі й вічності через з’єднання мого бажання з Божим бажанням і з Божою любов’ю – з Божим щастям. 

Молюся за це роками. Прагну, щоб мій Господь «ззаду й спереду мене оточив, поклав на мене твою руку» (див. Пс. 139, 5). Прагну любити Бога, мою Силу, щоби витягнув до мене свою руку і вхопив мене, щоби вивів мене на широке місце й врятував від моєї зневоленої й зневолюючої власної любові (пор. Пс. 18, 1.17.20). Щоби визволив мене з поверхневої побожності, яка злудою заспокоює мене там, де я повинен відчувати здоровий неспокій, що люблю за мало, що я не вільний в цій любові, бо мою свободу зв’язують прив’язання і страх власної любові за себе самого, а не за Бога, не за щораз більшу любов до Нього, не за щораз більшу його славу в мені і через мене. 

Що я стверджую, коли глибоко і чесно задумуюся над своєю побожністю, над своїм відданням себе Богові? У мені мало туги за Богом. Мало молитов, народжених тугою. Великий страх перед смертю, в якій сповниться моя туга, коли Ісус виконає обітницю: «Повернуся і вас до себе візьму» (Йо. 14, 3). Мало усвідомлення про близькість Бога, в якому все і я в тому числі маємо існування (Кол. 1, 16-17), в якому живемо, рухаємося і існуємо (Ді. 17, 28), якого ми повинні прославляти й носити в своїх тілах (пор. 1 Кор. 6, 20). Мало щирого волання: Прийди, Господи Ісусе! Прийди, Святий Духу! Ведіть нас до Отця (пор. Еф. 2, 18). Мало відчинення на це пришестя Ісуса й Духа, мало очікування. Це я кажу Богові чекати на мою любов, це я погано переживаю свій час, який, як влучно описала Сімона Вейл, є «чеканням Бога на мою любов». 

Як у мені об’являється це моє «мало», це моє гальмування віддання себе Богові, ці затори мого бажання і прагнення Бога? Як говорить моя вперта власна любов – прив’язана, скута й залякана? 

До чого прив’язана? Мабуть, до багатьох малих справ, таких, які Ісус назвав «комарами» (пор. Мт. 23, 24). Але до якого верблюда прив’язана моя власна любов? Знаю. До перебування тут, в Польщі. Не хочу навіть чути про виїзд заграницю, навіть якщо йдеться про вакації, про туристичний виїзд, про приємний побут на чужині… Я достатньо поневірявся по світі під карабіном і з карабіном – як в’язень і як солдат – і ніколи за власним бажанням. Коли врешті через вісім років повернувся до батьківщини, то вже не хочу її покидати з будь-яких причин. Знаю, що це погано, що це проти ігнатіянської mobilitas – апостольської рухливості, що це «невпорядковане прив’язання»; і не хочу цього виправдовувати старістю, слабим серцем, втомою… Знаю, що я слабкий, що мені бракує великодушності, впокорююся, навіть соромлюся своєї слабкості, але не змінююся. Кажу, що це сильніше за мене. Захоплююся тими, які охоче виїжджають до чужих країв. 

На щастя є одна сила проти цієї моєї слабкості: послух. Якщо би мені це наказали під послухом, це було би для мене виразним знаком Божої волі, я би послухав і поїхав… 

Є тільки одна країна, до якої я би поїхав охоче: Полісся. Я прожив там щасливі три роки (1935-1938). Але туди, мабуть, ніколи вже не поїду, бо це вже чужина – в чужій країні. 

Чого ще боїться моя власна любов? У чому їй бракує відкритості, свободи, відданої Богові? Я завжди боявся влади. Не тієї, яку виконують інші, бо я завжди жив під владою – доброю чи поганою – родинною, церковною, чернечою, державною, навіть військовою і тюремною. Було по-різному: добре і погано. Я боюся влади, яка би була в моїх руках, яку би я мав над іншими. Цієї щиро не хочу. Я завжди вважав, що лорд Актон мав слушність, коли говорив, що влада псує того, хто її має. 

Чи це мій страх перед зіпсуттям? Моїм власним, а може й тих, над ким я би мав владу? Гадаю, що йдеться про одне і про друге, і тому так боюся влади. Може йдеться про мою слабкість, яка не доросла до виконання влади. А може йдеться про надмірне почуття відповідальності і страх перед нею. Мабуть, також. Волію, щоб мною керували, ніж керувати іншими. Я не народився вождем, настоятелем. Упродовж 57 років чернечого життя я ніколи не був настоятелем, і за те Богові щиро дякую. Мабуть, мене добре пізнали і не довірили жодної влади. Тепер, на старість років, мені вже, мабуть, не загрожує жодна влада, але все ще боюся. Також вірю, що жодна влада насильно не пошле мене заграницю і не доручить тягар влади всупереч моїй волі. Але також виразно розумію, що в цих двох справах мені бракує свободи, диспозиційності й духовної рівноваги, тобто тої святої безпристрасності, про яку св. Ігнатій говорить у Фундаменті Духовних Вправ.  

Я завжди маю справжні й постійні причини до покори, до сорому, навіть до скрухи, але чи завжди щирої? Знаю, що це моя власна любов так захищається від того, що їй не відповідає, що би їй дошкуляло і наражало на досвід «виривання з батьківщини», на відрив від того, що стало звичним і приємним. Вона також захищається під видом скромності й покори від відповідальності за тягар влади, за людей і за місію. Знаю, що одне і друге може бути хрестом, і втеча від цього насправді є втечею від такого хреста. 

Визнаю це, але не можу виправитися. Виправдовуюся перед собою, мабуть облудно, що це мене перевищує. 

Остаточно залишаю це Господу Богові і Його владі наді мною, бо остаточно хочу бути Йому послушним, хоча з опором і труднощами. Думаю про Ісуса в Оливному Саду і про Його страх перед келихом терпіння й страстей. Це велике порівняння. Я хотів би бути послушним разом із послушним Ісусом. Перебуваю в його руках. Нехай робить зі мною те, що хоче. Він знає, який я є: малий, слабкий і самолюбний. Але Він є Господом. 

Якщо ти вже старий і щодня думаєш про наближення смерті, то відчуваєш потребу, навіть обов’язок молитися щодня про добре повільне вмирання. Коли і як воно добре? І цього мене навчив св. Ігнатій. Тоді, коли виходжу з себе, зі своєї волі, зі своїх прив’язань і страхів, аби щодня переходити краще, щедріше й довірливіше в Бога і Його волю. 

Щораз частіше відчуває потребу цієї щирої молитви: 

Ти, мій Боже, і Твоя воля! 

Це молитва послушної любові або принаймні такої, що прагне бути послушною, любові Ісуса в нас аж до послушної смерті (пор. Фил. 2, 8). Прагну вмерти з цією молитвою в серці. Це єдина добра смерть. 

Св. Ігнатій навчив мене багато чому і вчить далі. Дякую йому за це. Те, що я не став порожньою і безплідною людиною, повністю загубленою у власній любові; те, що знаю, де моє місце і моє справжнє щастя; те, що Ісус і Його Дух – це мої провідники в дорозі до Отця; те, що Бог став мені «близьким і трудним» (Ф. Голдерлін); і те, що бачу свої недоліки – те, чого до кінця не навчився; те, що оцінюю себе з відстані, шукаючи правду, хоча не завжди мені це вдається; те, що в найважчі періоди життя я не сумнівався і не втратив надії – це все після Бога й Його благодаті завдячую св. Ігнатієві. 

Але навіщо я це все написав? Чи зі старечої потреби подивитися назад, на все життя, і з бажання, аби його оцінити і над ним задуматися, «лагідною думкою похилитися над ним» (М. Панковскі) перед смертю, перед тим як Бог її оцінить і осудить? А може тому, що в мені виникла потреба дати свідчення і відповісти на питання: Що єзуїт кінця ХХ ст. завдячує своєму Засновнику з XVI ст.? Що дав мені і що може дати також і тим, які захочуть учитися в нього і від нього? Чи св. Ігнатій і його навчання, Духовні Вправи і вся його духовність шістнадцятого століття, чи це все ще актуальне і корисне для когось хто шукає тепер ощасливлюючу правду? Особисто боюся думати про те, що би зі мною сталося, що би зі мною було, якби він, св. Ігнатій, не був моїм учителем і наставником… 

Маю також тиху надію, що якщо хтось буде це читати, то не захоче говорити щось погане про св. Ігнатія і його школу. А може молодь, яка вже є його синами в ордені, краще, глибше і реалістичніше його зрозуміє і запрагне свідоміше бути його учнями? А може будуть і такі, які на прикладі чийогось життя, пізнавши Ігнатія, захочуть піддатися його навчанню і вихованню? Може їх запевнити в одному: це варто, бо це допомагає бути щасливою людиною. 

На прощання ще цей вірш про близький захід, коли згасне все, окрім надії, зануреної в Богові, який нами не гордує. 

Вже не тужу, вже не мрію. 

Гаснуть очі, гасне обличчя –  

короткий день життя. 

Вже нічого по мені не залишиться, 

і тому тихо, тихо, скромно 

хочу проминути як тінь. 

Захід близько і ніч чорна. 

Треба впасти як зерно 

в холодний морок землі. 

Смерть повільно натягує арбалет – 

знаю, що поцілить у центр зворушень, 

просто в лівий бік. 

Хтось похилиться і встане 

без сльози в очах, без зворушення – 

це звичайний труп. 

Тільки Бог не погордує 

і спитає: Хто чекає в сінях? 

Людина, здобич неба… 

Мєчислав Беднаж ТІ 

Краків, 3 грудня 1989, 

Перша неділя Адвенту, 

очікування, коли все сповниться.