IV. Втіха в моєму житті  

Що в моєму житті упродовж багатьох років у школі св. Ігнатія змінилося так, що поволі зростаю і надалі прагну виходити з самолюбного дитинства і з самолюбного суму й гіркоти зосередження на собі? Що стало джерелом втіхи і краси так, що в недолі й поразках, коли мене вже покидало бажання займатися собою з вподобанням і задивленням у себе самого, я не впадав у пригнічення і жаль? Що мені дав, чого мене навчив св. Ігнатій, щоби я міг жити просто і звичайно, маючи разом із ним «набожність до спільнотного і звичайного життя» (devotioadvitamcommunem – у подвійному значенні слова communis: звичайний і спільний)? Про що властиво йдеться? Про те, щоби це спільне й звичайне життя було спокійним, радісним і красивим у простоті звичайності, без збудження і «вивищення мого самолюбного я». Ціную і люблю фрагмент молитва Томаса Мора: 

… О Господи, дай мені душу, яка не знудиться і яка не вміє нарікати, зойкати й бідкатися. Не дозволь, щоби я занадто займався тим, що виноситься і називається моїм «я»… 

Що мені дав, що мені далі дає св. Ігнатій, що так змінює моє життя? Він дав мені бачення дійсності як добра і дару; навчив мене як подячної молитви, так і прохання приєднатися до Ісуса з хрестом; учив мене і вчить чеснот, про які я вже говорив, з прагненням повністю віддатися в руки Бога, аби любити й служити. Що ще? 

Навчив мене відчинятися на Божу втіху, яка в житті самого Ігнатія відігрівала велику незамінну роль. Чим була і чим є втіха Ігнатія і наша втіха, якщо її отримаємо? Послухаймо самого Ігнатія: 

Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любові до свого Господа. Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі (ДВ 316). 

Чим для Ігнатія була ця Божа втіха від Святого Духа? Радістю і силою. Це була впевненість, що Бог його любить, що вподобав його і обдаровує його благодаттю, дає йому силу любити Бога в стражданні й у служінні для Його слави і для загального добра людей, на більшу славу й для кращого служіння – для більшого добра. Завдяки втісі збільшувалася сила і помножувалося добро. Без цієї втіхи Ігнатій, як сам визнав, не зміг би так любити, так служити і так переносити страждання, які перевершували його людські сили. 

Що було джерелом цієї втіхи? Те, про що він писав у листі до св. Франциска Боржії і в Конституціях (288). Життя в зосередженні й уважності до щоденності й дії Бога в усьому, пошуки і знаходження Бога в усьому, любов до Бога в усьому й усього в Богові, бо все створене Богом у Божому Синові й у Ньому існує, як нас переконує св. Павло (Кол. 1, 15-20). Бог у всьому і все в Богові потішало Ігнатія завжди й усюди. Все створіння в Ісусі Христі охоплене любов’ю Отця до Сина в Святому Духові й через Ісуса має синівський зв’язок із Отцем у Духові Отця і Сина. Хто так через віру і благодать наближається до Бога в Його створіннях і до створінь у Богові, той зазнає потішання Богом і всіма Його дарами.  

Бог, який створює небо і землю, видимі й невидимі буття, присутній в них, а вони – в Ньому. Він діє в них і дає їм силу діяти. Бог, Єдиний у Пресвятій Трійці, Творець і Володар усього Створіння, є нашим джерелом утіхи в усьому й через усе. Про це св. Ігнатій говорить у Фундаменті Вправ, це ще повніше проявляється у Спогляданні для здобуття любові у всьому й через усе. Ця близька присутність Бога в усьому, ця близька присутність усього в Богові є джерелом постійної втіхи, постійної пам’яті про цю потішаючу близькість і присутність, постійну любов цієї близькості та присутності, постійну радість й утіху. І тим самим є джерелом постійної подячної молитви як спілкування з Тим, який нас любить і огортає з усіх боків своїми дарами. Як можна ще почуватися самотнім? Як не жити втіхою навіть на витоптаній в снігу стежці в тайзі? Так здійснюється це радісне, важливе й спокійне Effatha на Богові в усьому і на всьому в Богові без тіні ідолопоклонства, без тіні розпачу в найтемнішу ніч… 

Якщо так є, якщо цього мене вчить, разом із св. Павлом, св. Ігнатій, то тим самим вчуся від них чогось дуже важливого: набрати добру відстань до себе самого, критичну поставу щодо себе самого, оцінювання і осуджування себе самого в світлі об’єктивної правди і об’єктивної любові Бога до всіх створінь, завдяки якій вони є тим, чим є. Це стосується також і мене самого. Вчуся того, чого Ісус вчив самарянку біля криниці Якова: постави правди перед Богом, перед світом і перед собою в Духові й Правді. Ця постава наповненої пошаною відстані до Дару й дарів тримає мене в добрій і доброзичливій правді без зимного й твердого холоду, в правді, яка огортає і пригортає так, як хтось великий і добрий пригортає бідака. І тому блаженні вбогі… У цій відстані є також наповнена любов’ю покора. 

Що в собі несе таке життя? Що мені дає ця близькість, присутність і необхідна відстань? Щоденне життя в Духові Любові й Правди, без ілюзій власної любові, яка у всьому шукає себе, без поневолення пожаданнями і страхами, без задивлення, як Нарциз, у дзеркало, в якому хочу бачити тільки себе, байдуже, чи з захопленням чи з розчаруванням у собі самому. 

Ця відстань, цей об’єктивізм стоїть в основі моєї покірної правди, в якій дякую за все, що є, і прошу прощення за все, що помічаю в собі як фальшування правди через шукання себе самого, через впадання в пастку самолюбної суб’єктивності. Благодать вдячності та скруха стає в мені джерелом щастя, такого як у Закхея, доброго розбійника на хресті, грішниці у стіп Ісуса, яка була вдячна за милосердя і скрушена пізнанням своїх гріхів, а тим самим визволена від фальшу задивлення в себе саму й зосередження на собі. Коли так живу в Духові й Правді, з вдячним і скрушеним серцем, грішник, поєднаний з Богом любові, тоді я щасливий як Закхей, як добрий розбійник, як самарянка і як грішниця. З мене спадає злуда і пута тісної власної любові. Стою перед Богом і справді занурююся, бо з вдячністю і скрухою, в справжнє Боже милосердя, тобто в щастя. І як за це не дякувати? Як не захищатися від втрати цієї справжньої і так потрібної відстані в правді й любові? 

І тут св. Ігнатій показує мені велике значення іспитів сумління і правил розпізнавання того, що справжнє, об’єктивне, і того, що фальшиве, бо засліплене любов’ю Нарциза до себе самого; того, що дух темряви хоче обдерти з правди й добра і запхати в закамарки самолюбного пожадання в володіння в брехні. 

Що ще для мене є втіхою на щодень і в кожній життєвій ситуації? Що ще дає мені ця відстань до себе і до об’єктивної дійсності, до дійсних речей, які є справжніми дарами і знаками Божої любові до всього, що є, отож і до мене? Знаю, що це дуже особиста справа, і нікому не хочу її накидати; але хочу її вдячно визнати, даючи про неї свідчення. Втіхою, народженою цією відстанню щодо об’єктивної дійсності, дарованої мені, для мене є поезія. 

Св. Ігнатій мабуть би здивувався, якщо би я назвав його поетом. Читаючи його твори, маємо справу з прозою – і то дуже простою, з поганою стилістикою. Але в моєму сприйнятті, в моєму переживанні духовності св. Ігнатія відчуваю поезію, навіть щось, що для мене – arspoetica. Чим, у своїй суті, є мистецтво, поезія? Конрад вважає це «відданням справедливості видимому світові», тобто хапанням у видимому світі того, що в ньому найглибше, найправдивіше, найважливіше, без чого видима дійсність була би порожньою, безплідною й несправедливо оцінювана, не пробуджувала би здивування, на дарувала би радості правди, яка з неї променіє, чудової правди, бо verum є також pulchrum. Чому є verum? Чому є pulchrum? Тому, чому є собою, правдивим буттям (ens). А є собою тому, що є даром Творця, який в ньому присутній і діє, і вподібнює дар до Подателя (див. ДВ 237). І помітити це в створіннях – знаках Божої присутності і Божої дії – це визнати їхню справедливість, визнати в них найважливіше, захопитися ними й радіти їхньою правдою, яка є доброю і красивою. І саме такий досвід дійсності, навіть без жодного вірша, є поезією. 

За Й. Тувімом, поезія – це «стрибок варвара, який почув Бога». Цим стрибком він свідчить про живого Бога, присутнього в видимому світі. Цей стрибок, цей танок, ця пісня, цей вірш, цей образ, ця різьба – це вираження захоплення прихованим Богом (Deusabsconditus), але відчутним у Його дарах – справжніх і красивих Його присутністю. Чому богослови, астрономи, математики бувають поетами? Бо, захоплені в теології, астрономії, математиці й в інших науках присутністю Бога, творять щось, що виходить за межі теології, астрономії, математики, що є поезією… 

Вони випромінюють якесь лагідне світло. Світло чого? І того, що є глибоко в дійсності, і того, що є високо понад нею… Не знаю, як людина, яка ніколи не сягнула так глибоко, ані високо понад видиму дійсність, і не відчула таїни існування, добра і краси, схованих у видимій дійсності, добра і краси, які її перевищують і, охоплюючи з усіх сторін, чинять її доброю і красивою, пробуджують несміливість і захоплення, в якому є щось із адорації та молитви, як така людина і чим могла би відрізнятися від тварини? Тварина тільки користується речами, але ними не захоплюється, бо не помічає в них дару й знаку. Тварини не знають адорації і не створюють мистецтво. Тварини прославляють Творця своїм існуванням, а людина – свідомою адорацією і створенням того, що допомагає прославляти й любити Бога. Дзвони, органи, святині, пісні, сакральні танці й плескання в долоні – це все народжується із захоплення Богом і є мистецтвом, поезією. Без цього життя не було би гідне людини, не було би радісним і святим. Лише послідовний атеїзм не зміг би, а може й не хотів би помітити в дійсності Бога. Лише диявольська ненависть хотіла би вигнати Бога поза границі адорації й вдячності та позбавити людей поезії. Псалми, разом із Піснею Пісень, переконують мене, що адорація і молитва у всіх її багатих проявах пробуджує поезію; або краще – не може без неї жити; або ще краще – є поезією. 

Старці – люди, які здаються сухими й прозаїчними, – коли моляться по-справжньому, то преображаються, опромінені блиском таємної краси. Навіть не знають, що вподібнюються до Ісуса на горі Тавор. А Преображення на цій горі – це захоплення і поезія. Достатньо глянути на Петра і послухати, що він там говорив… Яке «почуття Бога»! 

У такі хвилини такі люди випромінюють якийсь лагідний блиск. Вони щасливі навіть у нещастю. Бо і в жалобі й «нещастю потрібний якийсь лад чи краса» (Ч. Мілош). Бог об’являється їм як Іовові («один Господь смутку і нагороди» - втіхи). Без цієї поезії в смутку й жалобі, без Плачів Єремії і Кохановського, смуток і жалобу неможливо би було витримати, розпач їх би придавила. Побоююся, що в пеклі немає поезії, що диявол є її ворогом, так як є ворогом Бога й усього, що Боже, впорядковане і красиве. У пеклі також немає молитви, і диявол ніколи не молиться. Пекло – це місце розпачу, де все втрачено. Там, де нема надії, не можна співати, танцювати, плескати в долоні, а «уста не наповнені сміхом» (Пс. 126, 2). 

Але якщо би в розпачі з’явилася поезія, цей «стрибок» до Бога, та відчутна присутність Бога, то розпач би розвалився, і то серед сліз. Сльози були би знаком знищення розпачу. Сльози радості від зустрічі з Творцем ладу й краси… 

Як влучно це виразив Т. Сулковскі в вірші про боротьбу, падіння, вставання, про мудру любов, про дар надії після падіння, про радість встати знову, про три мечі для боротьби – з блиску довіри, з радості праці й з сили терпеливості. А закінчує так: 

Padający, nieszczęśliwy, 

Ręka sztuki sprawiedliwej 

Napoi w godzinie trwogi. 

Podeprze niedoskonałość, 

Rozpacz pęknie, buchnie radość. 

Drzewo życia wyda owoc. 

Tarcza, Warszawa 1980, s. 71. 

Знаю, що може і без св. Ігнатія, без його школи, я був би відчинений на цю поезію в молитві й був би нею «насичений в годину тривоги» і радості. Але також знаю, як допоміг мені св. Ігнатій, поставивши мене перед Богом і Спогляданням для здобуття любові в усьому й через усе, і цим уроком шукання і знаходження Бога в усьому, а всього в Богові, цим прагненням любити Бога в усьому, а всього в Богові. Для мене це було і є щоденним ars  poetica. 

Св. Отче Ігнатію! Ти навіть не знав, що вчитимеш мене такої поезії. Дякую, бо завдяки Тобі, завдяки твоїй науці мені на цьому світі не погано живеться. Маю за що дякувати Богові, а вдячність несе з собою радість і щастя.

<< Previous    1...   3  4  [5]  6  7  ...9    Next >>