ІІІ. Мета життя і допоміжні чесноти  

Чого ще окрім візії Буття і буттів як добра і дарів, які нам даються з любові й приймаються у любові, аби в служінні віддавалися їхньому Подателю, чого окрім молитви про повне приєднання нас до Ісуса і віддання себе разом із Ісусом Отцю для Його слави через спасіння світу, чого ще вчить мене св. Ігнатій? Цією візією, любов’ю і служінням, завжди в молитві, показує мені мету мого життя в моєму ордені: Ревно служити Богові з чистої любові, під стягом хреста, в Церкві, допомагаючи душам, і це все на більшу Божу славу і для більшого спільного добра людей. Це мета мого покликання і життя. Про це св. Ігнатій часто говорить в Конституціях ордену. Для цього є Товариство Ісуса, для цього є кожний єзуїт. Мета велика і загальна, також велика і всеохоплююча місія, тобто рятівна любов Ісуса, послана на весь світ (пор. Йо. 3, 16-17). 

Чи св. Ігнатій показав мені, як маю цю мету здійснити? За допомогою яких чеснот, тобто діяльності й сили? Які чесноти прагне в мене ввести з самого початку чернечого життя, щоби я зростав у них упродовж усього чернечого життя? Як маю любити Бога і Його більшу славу? Як маю любити Ісуса, Його хрест і Його Церкву? Як маю любити людей і їхнє спільне добро? Яким маю бути, щоби так любити й так служити? 

Св. Ігнатій прикладом свого життя і своїми творами вчить мене, вчить увесь орден цих особливих чеснот, без яких мету ордену неможливо би осягнути. Які це чесноти? 

Перша і основна чеснота – второпна любов (caritasdiscreta), любов, яка розпізнає, містить у собі дар розпізнавання (donumdiscretionis). Про неї Ігнатій говорить в останньому реченні Фундаменту Вправ: «прагнучи лишень того, що краще сприятиме нам у досягненні мети, задля якої нас створено» (ДВ 23). Ця второпна любов, яка вміє не лише багато прагнути, але безпомилково вибирати те «краще», повинна керувати всіма справами всього життя. Без цієї чесноти не вміємо і не маємо сили жити на більшу Божу славу і для більшого спільного добра людей. Без цієї любові ми не здатні на те «краще» (magis). Без неї загубимося в різноманітті ситуацій, прагнень, впливів і спокус життя. Без неї ми як моряк без компаса. І тому, коли просимо Бога: «Дай мені Твою любов», просимо саме про цю любов Святого Духа, Духа правди і розпізнавання, Духа сили у второпній любові до Бога, людей, світу й себе самого – в Богові, посеред людей у цьому світі. 

Ця второпна любов оживляє і освічує всі ігнатіянські норми, поради, напуття і критерії розпізнавання в Духовних Вправах, Конституціях, Листах і Максимах св. Ігнатія. Без неї вони мало зрозумілі й мало дієві. 

За св. Катериною Сієнською, яку молоде Товариство Ісуса дуже шанувало за згідність духа св. Ігнатія з її духом, ця второпна любов є «жаром і світлом», тобто палаючою силою й виразним спрямуванням цієї сили до Святого Духа за дар второпної любові: 

О Святий Духу, прийди до мого серця. 

О живий Боже, своєю святою силою притягни моє серце до Себе. 

Дай мені дар второпної любові разом із святим страхом. 

Збережи мене від усіх злих думок. 

Нехай Твоя любов буде моїм жаром і світлом, щоби кожний тягар став для мене легким тягаром. 

Мій святий Отче і мій солодкий Господи! 

Допомагай мені в кожному служінні Тобі. 

Дай мені Твою любов! Амінь. 

Второпна любов потрібна нам у молитві, у виборі апостольських праць, у добрих порадах і керуванні душами, у доброму послуху, у доброму прийнятті всього, що Бог нам дає і що на нас посилає. Второпна любов лежить в основі доброго життя з Богом і з людьми, у вірності Божій волі в наших обов’язках і у доброму відпочинку. Без неї все було би мізерним, кульгавим, лінивим й погано спрямованим, бо не до «завжди більшого» Бога (Deussempermaior). Розуміючи її велике значення, її треба ревно просити в Святого Духа. 

Друга суттєва ігнатіянська чеснота, яка походить із второпної любові й спирається на неї, – послух. Св. Ігнатій, з’єднаний з Ісусом, який послушний Отцеві аж до хресної смерті ради спасіння світу (пор. Фил. 2, 8), черпає з Ісуса чесноту послуху. Ігнатій разом із Ісусом любить Отця і Його рятівну волю, і любить у Церкві Ісуса, яка є святою інституцією і святою спільнотою спасенних, проявляє в своєму житті любов, яка второпно послушна, й хоче, щоб вона проявлялася в житті й діяльності його ордену. Суттєвий мотив цього послуху – прагнення допомагати Ісусові в Його рятівній місії через приєднання себе до Його любові, послушній Отцеві. А як Ісус «є жертвою, бо Сам хотів» (Йо. 10, 18; Іс. 53, 7), у повній свободі, так само Ігнатій і його сини жертвують себе для служіння Богові в Церкві під керівництвом видимого Намісника Христа, у свободі, бо самі добровільно хочуть у такий спосіб віддати себе Богові. Четвертий обіт послуху папі – суто місійний, апостольський – слушно вважається «початком і фундаментом» Товариства Ісуса. 

Характерною рисою цього послуху є великодушна готовність і мобільність, яка випливає з неї. Бути послушним у місії – це постійна готовність піти туди, куди посилають, без зволікань і виправдань. Для Ігнатія такий послух – цілком христологічний, апостольський, місійний і еклезіяльний. У ньому немає регіональних, національних чи культурних обмежень, а є відкритість до всього світу через участь у місії Ісуса, який цю місію доручив Церкві: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19). 

Життя у такому послуху з Ісусом і в Церкві дає впевненість у глибокій приналежності до Ісуса, Церкви й усього створіння, бо є готовність «проповідувати Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15). Завдяки цій послушній любові, яка прагне Божої слави через спасіння людей, ми розуміємо велич і доброту чернечого покликання у послуху. У своєрідний спосіб, через приєднання до послушної Отцеві любові Спасителя світу, людина бере активну участь у загальному спасінні; уподібнюється до св. Павла, який своєю працею і терпінням «радів стражданнями за вас і доповняв на своїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (пор. Кол. 1, 24). Завдяки такому розумінню і практикуванню такого послуху єзуїт відчуває себе не лише живим членом Церкви, але й громадянином світу, бо, занурений в Ісусову спасительну і послушну розіп’яту любов, охоплює нею весь світ. З Ісусом і в Ісусі добротою, яка хоче врятувати весь світ, охоплює весь світ. 

Св. Ігнатій вчить мене розуміти послух динамічно, бачити й оцінювати його зростаючі й досконаліші рівні, починаючи від простого виконання наказу через згідність волі з волею настоятеля, який для ченця заступає Христа, послушного Отцю, аж до послуху розуму, якщо очевидність помилки з боку настоятеля не нівелює цього. 

Для Ігнатія послух – це жертва нашої свободи Богові за прикладом Ісуса й водночас тест цієї жертви. Але це розумна жертва (rationabileobsequium). В Інструкції про послух о. Людовика Гонзалеза да Камари в Пам’ятках, тобто Споминах про св. нашого Отця за 1555 рік, Ігнатій так виражає три види послуху: виконання наказу, даного силою чесноти послуху, який зобов’язує під гріхом (invirtutesanctaeoboedientiae), і цей вид називає добрим. Другий вид послуху, коли настоятель наказує щось зробити без зобов’язання під гріхом, і цей вид послуху називає кращим. Третій вид послуху є тоді, коли підлеглий прочитує волю настоятеля навіть без виразного наказу; це найкращий вид послуху, бо в ньому підлеглий до якоїсь міри ототожнюється з настоятелем в однакових прагненнях і мисленні. У так званому Каноні послуху, який приписують св. Ігнатію, або, принаймні, написаному в його дусі, читаємо: «Хто стисло тримається букви наказу, не вникаючи в думку й намір настоятеля, послушний не по-справжньому… Хто не дивиться на добру сторону наказу, послушний недосконало. Хто в послуху не ототожнюється до певної міри з настоятелем, послушний не по-справжньому». Бачимо, що послух, навіть «сліпий», має бути розумним, бо помічати згідність наказу і виконання наказу з Божою волею. І тому вислови Ігнатія, які часом вражають, про «сліпий» послух, про «послух трупа», які він перейняв з давньої монастичної традиції, стосуються тільки однієї сторони послуху: не чинити опору там, де не бачимо гріха і незгідності з Божою волею у виконанні наказу. Цей «сліпий» послух «трупа» закладає, згідно з Ігнатієм, попередній розумний і моральний осуд з боку підлеглого, що в наказі настоятеля немає нічого грішного і що очевидність правди і слушності не обмежує ані розуму, ані волі підлеглого. 

Окрім того, Ігнатій завжди признає підлеглому право представити настоятелеві своє судження, свою думку, і це для того, щоби краще зрозуміти думку й наміри настоятеля і евентуально перестерегти його перед помилками й шкодою, отож щоби, ототожнюючись із ним, краще бути послушним. У випадку конфлікту з настоятелем, коли сумління підлеглого не дозволяє йому виконати наказ, Ігнатій заохочує піддатися судженню двох або трьох людей, які об’єктивно розглянуть справу; тоді слід йти за їхніми висновками. Скільки спокою в довгому чернечому житті я завдячую послухові. Хочу також визнати, що Бог давав мені добрих настоятелів, розумних і доброзичливих, навіть у війську, за що я Йому вдячний. 

Третя чеснота, яку я дуже пізно пізнав у школі св. Ігнатія, це сповнена любов’ю покора (humilitasamorosa), яку він дуже цінував у Духовному щоденнику. Бог подарував йому цю чесноту у 1544 році, коли він писав Конституції ордену і майже місяць борикався з проблемою вбозтва неколегіальних домів і церков при них. Після довгих роздумів, поєднаних з ревними молитвами і щоденною Євхаристією, Ігнатій дійшов висновку, що такі доми й церкви повинні бути вбогими, тобто жити з пожертв, без постійних доходів. Дотримуючись правил і принципів вибору Духовних Вправ, свої висновки й вибір сурового вбозтва піддав апробуванню Бога. Але вчинив нерозсудливо, бо сам визначив, як Бог повинен підтвердити цей вибір. Пізніше визнає, що в цій справі шукав себе самого. І тому Бог довго мовчав і не подавав знаку. Нарешті Бог дав знак, але не такий, якого очікував Ігнатій. Це був щедрий знак, і не лише підтвердження правильного вибору, але, і передовсім, вказівка дороги на майбутнє, що стало суттєвою рисою духовності св. Ігнатія. Цим знаком була сповнена любов’ю покора: піддання створіння Творцеві і Його волі без будь-яких вимог до Нього. Постава покори й любові, постава поваги й пошани, яка наповнила Ігнатія втіхою й упевненістю, що вибір добрий, водночас була великою благодаттю й уроком на все життя. Покірно віддаючи себе Богові, Ігнатій просить довірливо і без страху: «Дай мені люблячу покору». Він охоплює нею все, що є Божим, в порядку благодаті й природи, тобто всю дійсність. Такі пошуки й знаходження Бога в усьому, така покірна любов до Творця у всіх Його створіннях або дарах (що було в попередніх роздумах), такі пошуки і знаходження створінь у Творцеві і любов до них в Творцеві тепер отримує новий глибокий зміст, який наповнює Ігнатія радістю й слізьми: занурений в Богові разом із усіма створіннями, він щасливий щастям покори, пошани й прослави Творця в Його дарах і дарів у їхньому Творцеві. Його охоплює й пронизує з усіх боків радісна правда величі й доброти Бога в усій дійсності й доброти всієї дійсності в Богові; ця правда переживається в покорі, яка любить усе: Бога Творця і все, що Бог створив. 

Ісус сказав самарянці: «Якби ти знала Божий дар!» (Йо. 4, 10). Він сам був цим даром для неї і для всіх нас. Але цим даром є також усе: і Бог, який віддає нам Себе в Ісусі (пор. Йо. 14, 8-10), і все Боже творіння, в якому Бог перебуває і діє. Цей досвід, записаний у Духовному Щоденнику 30 березня 1544, є глибоким зануренням у «Споглядання для здобуття любові» (ДВ 230237), є її новим досвідом особливого виміру щасливої покори і ощасливлюючої любові, яку до цього моменту так не переживалося. Цей досвід має в собі щось зі щастя малої, бідної, покірної обручниці, яку віддали великому володареві, який схиляється над нею з любов’ю і обсипає її з усім боків дарами. Згадуються слова псалма: «Ти ззаду й спереду мене оточуєш, кладеш на мене твою руку» (Пс. 139, 5). Як покірно, послушно, піддано й щасливо Ігнатій живе під рукою Бога. Як віддається в Його руки з покірною любов’ю. У Директиві IV до Вправ таке віддання себе в руки Бога він вважає метою і плодом усіх реколекцій. 

Чому св. Ігнатій цей знак Божої згоди на здійснений вибір вбозтва, цей досвід люблячої покори вважає найкращою дорогою, по якій повинен йти завжди? Що нове й суттєве вона внесла в його духовне життя, в його стосунки з Богом? Чому цінить її більше від усіх благодатей, які вже отримав, а отримав їх багато? Може вона є вінцем усіх дотеперішніх благодатей, дарів і просвічень? Вона записана в Духовному Щоденнику як щось дуже особисте, про що не мав наміру нікому говорити і що мало залишатися (й довго залишалося) його таємницею, прихованою від людей. Думаю, що цей досвід і ця лекція життя з Богом була для Ігнатія передчуттям неба. Там душа зануриться в Богові, який є Любов’ю, і зануриться з покорою, повною ощасливлюючої любові. Понад цією благодаттю, понад цим досвідом єдності з Богом у правді покори й любові нема і не може бути більшої благодаті, більшого добра і щастя. Мабуть тут Ігнатій пережив повноту свого містичного життя, свого покірного занурення в Божу Любов і повне піддання себе цій Любові. Так жити, так любити, так служити, такий напрямок тримати до кінця життя (ніби Керманич наказав: «Так тримати!»), охоплюючи цією люблячою покорою Все. Вже нікого й ніщо не любити інакше. Це риса й секрет особистості Ігнатія в останніх дванадцяти років його життя. Але також і секрет його щастя, а тим самим – його сили й мужності. 

Навчений св. Ігнатієм про можливість такого досвіду, пробую хоч трішки в нього вникнути чи, скоріше, молитися за нього, аби зазнати цю ощасливлюючу правду, яка щасливо визволяє душу до Бога, присутнього у всіх Його дарах (пор. Йо. 8, 32). І тому молюся разом з Ігнатієм: «Дай мені люблячу покору, і також честь і пошану!» Якщо отримаю цю благодать, то зможу виконати наказ Конституцій: «Шукати Бога в усьому, любити Його у всіх створіннях, а всі створіння – в Ньому – згідно з Його найсвятішою і Божественною волею». А ці пошуки, знаходження й любов будуть покірними, і тому – щасливими. Навіть крихта власної любові, тобто не-покори, зіпсує це щастя. 

Може близько до такого розуміння благодаті та щастя був Бернанос, коли писав у Щоденнику сільського пароха: «… якщо би в нас вмерла вся гордість, то найбільшою благодаттю було би любити себе самого покірною і несміливою любов’ю – так, як люблять замучене тіло Ісуса Христа». В Ісусі, і тільки в Ньому, це би було покірною і несміливою, але ощасливлюючою любов’ю до Бога і до людини, Отця і Його дітей. Бо хто любить Ісуса-Сина, любить і Отця (пор. Йо. 14, 9-10). Але коли любимо Ісуса – Людського Сина – в його людській природі, то любимо також себе і своїх ближніх. В Ісусі любимо Все покірною і несміливою любов’ю. І чи для людини, яка є лише створінням, під час земної мандрівки до Бога може бути більше щастя? 

Я дуже вдячний св. Ігнатію за те, що цю дорогу, яка веде до Бога і до щасливого з’єднання з Ним, він записав у Духовному Щоденнику і що цей фрагмент Щоденника зберігся і дійшов до мене. Це крихта з багатого містичного столу Ігнатія, яка впала для його сина після стількох століть… 

Четверта чеснота, якої мене вчить св. Ігнатій і якої потрібно вчитися усе життя, бо вона важка для моєї власної любові, це духовна свобода, духовна рівновага, духовна готовність, аби слухати Бога, тобто свята безпристрасність, яку не завжди добре розуміють. Вона також є плодом второпної любові. Це така любов до Бога і до Його волі, такий вибір Бога й того, що краще допомагає для Його більшої прослави і служіння Йому, а тим самим – для більшого спільного добра людей, що все інше не зв’язує нашу свободу, віддану Богові, не руйнує нашу духовну рівновагу і готовність слухати Бога. Це готовність прийняти з Божих рук усе – здоров’я і хворобу, багатство й вбогість, славу і ганьбу, довге або коротке життя. Завдяки цій чесноті ми вільні стосовно протилежних речей, аби вони не були грішними, залишених нашій свободі. Шальку цієї врівноваженої свободи переважить лише задивлення на більшу Божу славу і на більше спільне добро людей, бо тут немає ні наказу, ні заборони. Це чеснота свободи й водночас великодушності, бо це повністю вільна любов, щедра давати й служити Богові й людям. Таку вільну людину св. Ігнатій називає «шляхетним лицарем Христа», повністю відданим Господові (пор. ДВ 15, 97-98) в пориві любові, яка керує його свободою. Такою людиною був св. Павло. Він умів жити для Ісуса і тільки для Ісуса (пор. Фил. 1, 21): «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 12-13). 

Такою людиною був також Шарль де Фукольд, як про це свідчить його молитва: 

Отче, віддаюся Тобі, 

Зроби зі мною все, що захочеш. 

Що би Ти не зробив зі мною – 

Дякую Тобі. 

Я готовий до всього, 

Прийму все, 

Щоби тільки Твоя воля сповнилася 

У мені й у всіх створіннях. 

Більше нічого не прагну, мій Боже. 

У Твої руки віддаю мій дух, 

Бо люблю Тебе всім серцем 

І з довірою віддаюся Тобі повністю, 

Бо Ти – наш Отець. Амінь. 

Вираженням цієї свободи, готовності й відданості Богові, цієї безпристрасності щодо всього, що не є Богом і Його волею, може бути ця коротка молитва: 

Ти, мій найулюбленіший Боже, і Твоя Воля! 

Це лише повторення молитви, якої нас навчив Господь: Нехай буде воля Твоя, Отче наш» – Дай, що хочеш, і візьми, що хочеш. Для Тебе живу, для Тебе вмираю (пор. Рим. 14, 7-8). Одне лише має значення: бути з Тобою, любити Тебе і служити Тобі. 

П’ята чеснота – вдячність. Ігнатій був дуже вдячний Богові й людям за всі добродійства, і цієї вдячності вчив і вимагав від своїх синів. Іспит сумління радив розпочинати завжди від акту вдячності за Божі дари (ДВ 43). Усі таїни життя, смерті та воскресіння Ісус переживав як великі Божі дари і дякував за них (ДВ 233). У Духовному щоденнику, коли просив у Бога підтвердження вибору суровішого вбозтва через заступництво Марії і святих, «дякую з гарячим почуттям любові спершу Божим Особам, потім нашій Пані й Її Синові, потім ангелам, святим отцям і патріархам, апостолам, учням Господа і всім святим, нарешті – всім особам, які мені в цьому допомагали». У Конституціях він наголошує на вдячності до доброчинців Товариства: дякуючи, запрошує їх брати участь у заслугах Товариства, дораджує молитися за них і служити меси в їхніх намірах. А про що для них потрібно просити в Бога? Щоби Він сам керував ними і помножував у них свої дари, аби Бог винагородив їх у вічності за те, що вони робили для Товариства. Перший розділ четвертої частини Конституцій Ігнатій присвячує вдячності, «вдячній пам’яті» про доброчинців – як живих, так і померлих. У своїх листах він часто виражав вдячність і закликав до вдячності своїх синів. 

Чому Ігнатій так цінив вдячність і так її виховував у Духовних Вправах і Конституціях? Спочатку тому, що слід бути вдячними Богові й усім нашим добродіям, що це шляхетний обов’язок обдарованих людей. Потім тому, що вдячність містить інші гарні чесноти, необхідні нам для доброго життя з Богом і з людьми. Які чесноти містяться у вдячності? 

Перше – духовне вбозтво зі справжньою покорою: все, що маю, мені дали. Я бідна людина, але мені дали багато дарів; нічим не хвалюся, бо я бідак, який покірно визнає доброту і щедрість Бога і добрих людей, через яких Бог мене обдаровує і вчить мене скромності, впокорення і вдячності. Вдячність несе з собою радість. Щиро радію, що Бог і люди добрі до мене, що мене люблять і обдаровують. Також радію добром інших людей. Люблю їх і дякую Богові за дані їм добродійства; завдяки любові до них стаю багатий їхніми дарами так, ніби вони мої дари, бо вони – мої брати і сестри, і вмію радіти їхнім добром. Також я багатий, коли вдячний. 

Вдячність лікує мене від суму й понурої заздрості. Я уподібнююсь до юнаків у палаючій печі (Дан. 3, 51-90), які, вдячні за все створіння на небі й на землі, на суші й на морі, вдячно прославляли Бога разом із усім створінням, Бога Творця й Подателя усіх дібр, і робили це з великою покорою і в дусі вбозтва, нічого собі не приписуючи. Тим самим вдячність, така далека від заздрості, пихи і самолюбного задоволення з себе, є духовним і психічним здоров’ям. Люди, з якими я жив у в’язницях і таборах, хоча пригноблені й нещасливі, в голоді, холоді й тяжкій праці, коли думали про своїх близьких, які жили в кращих умовах, тим самим себе втішали, раділи й дякували за це Богові. Добро тих, кого любили, завдяки таємній «магії» любові їх добром і втіхою. 

Я дуже вдячний св. Ігнатію за те, що виховував мене до вдячності з усім багатством цієї красивої і плідної чесноти. Завдяки їй мені ніколи не було і не є занадто важко в житті (хоча бували важкі моменти), бо маю чим радіти, як св. Франциск з Ассізі в своїй Сонячній пісні, наповненій вдячністю за все, не виключаючи «нашої сестри – тілесної смерті»… Св. Ігнатій також вчить мене вдячності за здоров’я і за хворобу, бо «хвороба – не менший дар, ніж здоров’я» (Конст. 272). 

Не нарікати на дійсність, охоче приймати з Божих рук усе – добро і зло, солодке й гірке (пор. Йов. 2, 10), дякувати Богові за все як за дар – це великий секрет тихого щастя. 

Я цього вчився також і в Рейнхальда Небухра (а він вчився цього в імператора Марка Аврелія), і це уроки, згідні з духом ігнатіянської вдячної й второпної любові: 

Боже, дай мені спокійний дух, 

Аби я погодився з тим, 

Чого не можу змінити. 

Дай мені хоробрість 

Зміни те, що можу змінити 

І що треба змінити. 

Дай мені мудрість 

Уміти завжди 

Відрізняти одне від другого. 

Чи в цій молитві, добрій для усіх віруючих в Бога, немає прихованої вдячності і за спокійний дух, і за хоробрість, і за примирення з долею, часом болісною, і за зміну на краще того, що ми могли змінити, і за мудрість розпізнавання у кожній ситуації?

<< Previous    1...   2  3  [4]  5  6  ...9    Next >>