І. Переживання Добра як Дару Любові  

Добра формація – формація не лише справедливих і добрих людей, але і щасливих; щасливих ще й тому, що діляться своїм щастям. Якщо би я відчував себе незадоволеним, розчарованим і обдуреним, тобто нещасливим, то не був би добре сформованим. 

Бог, справедливий і милосердний суддя, знає, чи я справедливий і добрий. Люди, серед яких живу, також краще від мене знають, чи я справедливий і добрий. Віддаю себе на Божий і людський суд. Але чи я щасливий, про те знаю тільки я сам, бо я досвідчує моє щастя. Інші про це знають або можуть знати настільки, наскільки моє щастя якось їм передається. Якщо ніколи – від ранньої молодості й аж до старості – я не жалів, що став єзуїтом, якщо ніколи не спокушався залишити Орден, то я щасливий в своєму покликанні. 

Сам себе запитую: чому? Що робить мене щасливим? Мій учитель, св. Ігнатій, людина з «радісними очима», навчив мене бути щасливим. Його твори, на яких упродовж багатьох років я виховувався, перекладаючи деякі з них на польську мову, Духовні Вправи, Автобіографія (Заповіт Прочанина), Духовний щоденник, Конституції, Пам’ятки, які охопили останній рік його життя, вибрані Листи і Максими, тобто життєві принципи поведінки – це все було для мене школою щастя. За посередництвом цього всього св. Ігнатій учив мене й захоплював мудрим налаштуванням духа. 

Але найбільше чим? Яким є це мудре налаштування духа? Що було і є його основою? Відповідаю: Добро. Щасливе бачення Добра. 

Св. Ігнатій навчив мене дивитися на всю дійсність, на все, що існує, так, щоби в усьому помічати велике Добро і мале добро. Велике Добро, яке є великим даром, і мале добро, яке також є даром, хоча й малим, але походить від великого Добра і Дару. У баченні св. Ігнатія добро і дар неподільні. Коли він звертається до свого Творця і Спасителя або до створіння, врятованого даром розіп’ятої Любові, завжди й у всьому бачить добро, яке є даром. 

Небуттю протиставляється Буття. Але Буття, яке є Богом, найвище й безмежне Буття, яке є Тройцею Божих Осіб, які взаємно уділяються. Жодна з Божих Осіб не існує для себе, а для двох інших, кожна є даром, який ущасливлює, і тому кожна Особа щаслива. Любов, яка дарує, є їхнім взаємним щастям. Для Них бути – це давати себе і так бути Любов’ю і Щастям. Amorincommunicatione – як говорить св. Ігнатій в Духовних Вправах (231) – любов у спілкуванні, і стосується передовсім Бога-Тройці, але також і всіх створінь, обдарованих любов’ю і здатних любити. 

Це принцип проекзистенції, існування для інших, до інших, принцип альтруїзму, принцип любові, яка ущасливлює і яка щаслива. І тому перша, найбільша і найкраща (тобто та, яка дає щастя) заповідь, яка випливає з лона Пресвятої Тройці, заповідь любові, є заповіддю щастя. І чи не в цьому приховується наша щаслива подібність до Бога, який щасливий? 

Але необхідно побачити це Велике Буття і ці малі буття як дари, які слід приймати з вдячною любов’ю і ділитися ними, віддаючи їх Богові, безмежному Подателю усіх дарів, безмежній Любові, яка щасливо ділиться усім. Створювання і спасання – це дар Любові. 

Чому Бог створює? Святе Письмо говорить, що з любові, з прагнення, щоби Його дари, обдаровані існуванням, існували для інших і щоби Його любов у них, яка дає їм існування, уділялася й була в них і через них щасливою і ущасливлюючою. 

Книга Мудрості говорить: 

Бо виявити велику твою силу ти завжди спроможен, та й хто міг би встрятись потузі рамена твого? Немов та порошина на вазі, ввесь світ перед тобою, наче роси крапля, що вранці падає на землю. Ти милуєш усіх, бо ти все можеш, і не зважаєш на гріхи людські, щоб дати їм можливість покаяння. Ти любиш усе, що існує, і не бридишся нічим з того, що сотворив; бо якби ти щось ненавидів, то й не витворив би. Як же щось могло б продовжувати існування, якби ти його не забажав був? Або як би щось могло зберегтися, коли б ти його (до існування) не покликав? Та ти щадиш усе, бо воно - твоє, Господи життєлюбний (11, 21-26). 

Заповідь любові Бога і ближнього є вираженням волі Бога, який хоче уділятися, створюючи буття-дари, і хоче їх ущасливлювати своєю любов’ю, тобто Собою, бо поза Ним вони не мають іншого щастя. Він їх створює для себе не для того, щоби їх мати, володіти ними, але щоб бути їхнім щастям, єдиним щастям. І ця заповідь любові, тобто дарування себе і переживання щастя випливає з Любові, яка є абсолютним, безмежним, трансцендентним Буттям і Даром. Як Бог-Тройця не може перестати бути Любов’ю і тому не може перестати любити – adintraetadextra – в лоні Тройці і поза Нею, так теж не може перестати піклуватися про щастя (спасіння) своїх створінь, своїх дарів, покликаних, призначених до дарування себе в любові Богу й людям і Богу в людях (пор. Мт. 25, 40). 

Ця заповідь звернена до вільних істот, щоби вони хотіли – без зовнішнього примусу – любити і давати себе на образ і подобу Бога. Вибрати в часі Бога, який вибрав нас у вічності (пор. Еф. 1, 4-5), і «в своєму улюбленому Синові» (Кол. 1, 13-14), це найбільший і вирішальний вибір, це найбільший акт нашої свободи. 

Про це св. Ігнатій говорить мені у Фундаменті Вправ (23). Нагадує мені, що я створений, тобто обдарований існуванням, що я є даром, аби мого Творця, який є любов’ю Трьох люблячих Божих Осіб, любив, стаючи Його славою через прославлення Його і служіння Йому, тобто виконання Його волі, яка є волею Його і моєї любові, Його і мого щастя. Він хоче любити в мені, Він хоче бути щасливим у мені через взаємне дарування: Він мені, а я Йому. Завдяки Фундаменту я зрозумів, що моє буття створене, що моє життя і моя смерть занурені в Любов, яка хоче мене в часі й у вічності. У цьому зануренні, якого я хочу, відповідаючи любов’ю на Любов, полягає моє єдине справжнє і невичерпне щастя. Це Бог-Тройця, це Бог-Любов є моїм щастям, яке мені потрібно вибрати з невимушеної любові. І чи такий Бог-Творець такому створінню міг би не дати заповідь любові, тобто віддання себе в руки Бога? 

З нашого боку є щось дитяче, а з боку Бога – батьківське й водночас нареченське в цьому відданні себе в руки Бога, який називає себе Отцем і Обручником (пор. Мал. 1, 6; Ос. 1, 2; Йо. 3, 29). Ісус, Син Отця, говорить, що ці руки сильні й вірні, з яких ніхто нас не вирве. Це руки Отця і Сина, які є Одне в Духові їхньої Любові. Це руки Бога, який любить нас заздрісною любов’ю (пор. 2 Цар. 19, 31; Іс. 63, 15). 

Я це зрозумів не відразу. Але зрозумів, що все, що існує «на поверхні землі», створене з любові, аби було даром і допомогою для мене, для нас, людей. Створіння цього світу – це не лише предмети, вони не є ніякими, кинутими будь-як, але це дар Бога, даний людям як допомога, даний мені, аби завдяки цьому дарові я любив Подателя і служив Йому з любов’ю та вдячністю. 

Як Той, який створив небо і землю (Пс. 124, 8), допомагає мені тими буттями-дарами? Зворушує мене і збуджує до вдячності, даючи стільки дарів, бо все, що є, є Його даром. Це зворушення, ця вдячність допомагають мені, бо дають радість, отож – і щастя. Окрім того, ці дари справді потрібні мені для життя, допомагають мені жити. Про ці дари – великі й малі, природні та надприродні, для всіх і для мене – говорить св. Ігнатій у Спогляданні для здобуття любові. Бог своїми дарами відчиняє нас на цю любов, притягує до любові, цією любов’ю обдаровує нас у всіх дарах. І так постійно. 

Два найбільші дари Отця – Син і Святий Дух. Їхня місія – обдаровувати нас так, щоб ми через Них мали «доступ до Отця в однім Дусі» (Еф. 2, 18). Від втілення, коли Божий Син, даючи себе Марії, дав себе і нам усім, від смерті на хресті, коли видав себе за нас усіх в руки Отця, від воскресіння, коли ради нас усіх став життям і воскресінням, від зіслання Духа і уділення Його всій Церкві й усьому світові триває постійне обдаровування всієї дійсності, створеної в Синові, тими двома найбільшими Дарами (пор. Еф. 2, 10; Кол. 1, 15-17). У це необхідно вірити, вірити цим Дарам та Подателю – Отцю, полюбити Подателя разом із Дарами, віддаватися Отцеві через Сина в Духові. Це те, що св. Ігнатій, ідучи слідами св. Павла, вчив мене від новіціяту, від Фундаменту Вправ, які я перший раз виконував у новіціяті. Богословський вишкіл і духовний досвід лише поглибили й уґрунтували це в мені. 

Це була і є велика візія Добра, Дару, Любові, яка огортала мене з усіх боків. «Будь, Ісусе, зі мною! По моїй правиці, по моїй лівиці. Огортай мене з усіх боків!» (молитва св. Патрика). З цієї візії народжується любов до Добра, до Любові, яка обдаровує, і до дарів. Моя любов – це дар, це захоплення дарами, це вдячність за дари, це служіння Любові через віддавання Її дарів і себе самого, який є даром. Ця любов – це щастя, це прославлення Подателя в Його дарах, прославлення Бога. Св. Ігнатій навчив мене, що прославляти Бога – це радіти Богом і Його дарами. 

В Духовних Вправах св. Ігнатій учив мене щасливого споглядання буттів як дарів, щасливої та люблячої любові й служіння Тому, хто є найвищим Буттям, найкращим Даром, Любов’ю, яка створює і дарує, також мене і мені, Любов’ю, яка охоплює всі буття-дари, які вона створила й дарує, Любов’ю, яка є безмежним Щастям, яке безустанно дарує себе. Віддаючи себе цій Любові, віддаю себе цьому Щастю. Це повинно бути змістом мого життя в часі й у вічності. 

Св. Ігнатій учив мене також добре користуватися як Божою Любов’ю, яка обдаровує, так і дарами Божої Любові. Я ними добре користуюся тоді, коли вдячно і покірно віддаю їх Богові. Віддаю Йому дар мого існування, існуючи для Нього, бо «в житті й смерті належу до Нього» (пор. Рим. 14, 7-8). Існую для Нього тоді, коли вірю в Нього, довіряю Йому і люблю Його понад усе, коли прагну пізнати Його волю і виконувати її з допомогою Його дарів. 

Віддаю Йому дар моєї свободи (ДВ 234), спрямовуючи її до Нього, не використовуючи її проти Нього. Погане використання свободи проти волі Подателя свободи є гріхом (пор. ДВ 50). А гріх – за Ігнатієм – є завжди проти Доброти Бога, який хоче мого добра і щастя; проти доброти створінь, бо видає їх марноті моєї злої волі (пор. Рим. 8, 20, знищуючи їх доцільність, визначену їхнім Подателем; проти моєї доброти, бо через гріх я стаю недобрим до Бога і до створінь, Його дарів, і до себе самого, бо Божі дари використовую проти свого справжнього щастя (пор. ДВ 52). 

Щоби захистити мене від поганого використання свободи, від нищення мого щастя і моєї радості, від дій проти Божої волі та слави, св. Ігнатій вчить мене такого духовного налаштування, завдяки якому я стаю вільним до добра, до любові, до служіння Богові, до доброго використання Божих дарів, і особливо – своєї свободи. Стаю вільним, бо неприв’язаним до власної волі, до того, що противиться моєму справжньому добру, моєму справжньому щастю; вільним, бо готовим до всього, що Бог від мене вимагатиме, що захоче мені дати або в мене взяти; вільним, бо так підданим Богові й Його волі, що прийму все з Його рук. 

Така духовна постава – підвалина мого щастя, зануреного в волі Бога, який мене любить, який хоче мого щастя. Бог, який мене любить, знає найкраще, що є моїм щастям. Довірюся Йому, видаючи себе в Його руки, піддаючись Його волі… 

Якщо я осягнув таку свободу, то стаю відкритим на все, що походить від Бога. Не смію і не хочу протиставляти Богові себе самого, Божій волі – свою волю, щастю, яке хоче для мене Бог, – своє розуміння щастя. 

Така постава – це водночас мир, плід Святого Духа. Без цього миру немає щастя; він іде в парі з любов’ю, яка послушна Богові, з радістю, яка випливає з цієї любові й з послуху Божій Любові, яка ущасливлює (пор. Га. 5, 22-23). 

Св. Ігнатій вчить мене віддавати Богові ще інші дари, отримані від Нього. Щоб вони не марнувалися, а поверталися до Подателя. Не віддані дари – це змарновані дари, непотрібні, кинуті на гниючий «пекельник смітник» (Д. де Ружмонт). 

Що св. Ігнатій заохочує віддати Богові після дару свободи? Дар пам’яті. Про яку пам’ять йдеться? Це пам’ять про Бога як Подателя дарів і про дари, які Він мені постійно дає. Така пам’ять вдячна, радісна і покірна. Пам’ятати про те, що Він мене любить, доказом чого є всі щоденні дари, як природні, так і надприродні, – це означає бути щасливим. Якщо пам’ять про минулі дари, якщо згадування минулих дарів пробуджує радісну вдячність, то тим більше теперішні дари і пам’ять про присутність Подателя в дарах є ущасливлюючою пам’яттю (ДВ 235; Конст. 288; лист до Боржії). Така пам’ять – це умова щастя на шляху до блаженного оглядання Бога в небі. 

Як я собі шкодив, забуваючи про Бога, Подателя дарів, і про дари – докази любові Бога до мене, забуваючи про присутність і дію Бога в Його дарах (ДВ 236). Скільки добра, скільки радості й щастя я змарнував цим непам’ятанням, цим забуванням. Скільки в цьому було несвідомої невдячності й такої поведінки, ніби Бог мене не любить і не обдаровує щедро в кожний момент мого існування, яке також є постійним даром й тому повинно бути постійним джерелом вдячної радості. 

Так вдячна пам’ять – це «виходження із себе і входження в Бога» за допомогою всіх Його дарів. Якщо дивитися на буття як на Божі дари, то вони не закривають Бога-Подателя, але постійно нагадують про Нього, навіть ці найменші, такі як листок, квітка, і ці найвіддаленіші, великі, такі як сонце, місяць і зорі на небі. Така пам’ять можлива у вірі, в зосередженні й уважності на присутність і дію Бога-Творця в Його творіннях, Бога-Подателя – в Його дарах. Така пам’ять – це акт віри, вдячності й радості; така пам’ять – це молитва, споглядання, щасливе відчуття близькості Бога, ходження перед Богом і з Богом усюди. Так Авраам ходив з Богом і перед Богом (пор. Бут. 17, 1). 

Св. Ігнатій вчив цього своїх синів, особливо тих, які займалися активною апостольською діяльністю або перебували на студіях і не мали багато часу на молитву поза працею. Хотів, щоб вони були «контемплятивні в дії» (за о. Надалем), щоби «прославляли Бога у своїх тілах» (1 Кор. 6, 20). Така пам’ять про Бога – це ігнатіянська молитва, до якої найбільше заохочують Духовні Вправи і Конституції. «Шукати, знаходити і любити Бога в усіх створіннях, а створіння знаходити і любити в Богові» (Конст. 288), це великий урок Ігнатія: урок молитви і щастя. Вільна людина, яка живе такою пам’яттю, такою молитвою, – людина побожна і щаслива в кожній життєвій ситуації. За це я вдячний св. Ігнатію в усьому моєму чернечому житті. 

Бог дав мені дар розуму, дар розуміння правди, дар пізнавання і розпізнавання. І цей дар потрібно віддати Богові. Як? Вірячи Богові, вірячи Його словам, які намагаюся зрозуміти і втілювати в своє життя щоденно. Віддаю свій розум Богові, коли намагаюся, просячи в Святого Духа світло, розпізнавати Його волю в своєму житті й особливо у важливих і важких ситуаціях, коли потрібно вирішувати й вибирати. Св. Ігнатій учив мене добрих правил розпізнавання не лише добра і зла, не лише того, що походить від доброго чи злого духа, але також і того, що краще, що Богові миліше, що придатніше для Його більшої слави і для більшого спільного добра людей – в тому числі, й для мого добра (пор. Рим. 12, 1-2; ДВ 313-336). 

Св. Ігнатій учив мене жити розумно в Церкві Ісуса Христа і розумно піддаватися дії Святого Духа, який «керує нами і провадить нас задля спасіння наших душ» (ДВ 365). Таке використання розуму, віддане Богові, не лише захищає від помилок, від відходження від правди, але веде до пізнання глибшої правди, до занурення в натхненнях і порухах Божого Духа, до прийняття дарів Божої мудрості, вміння, поради, второпності, і відчиняє мене на все, що походить від Бога і веде до Бога як у житті ближніх, яким можу й хочу допомагати на шляху до Бога. Мій Боже, дякую Тобі за дар розуму й віддаю його Тобі в покорі й прошу: Просвічуй мене і завжди веди до Божого Духа. Нехай Він заволодіє моїм розумом! 

Я отримав від Бога дар волі. Під волею св. Ігнатій розуміє здатність хотіння, і саме доброго та плідного хотіння. Він йде за св. Павлом: «Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Фил. 2, 13). Це передовсім воля любові, воля хотіння Бога, який любить і якого люблять понад усе. Співпрацюючи з розумом, який пізнає правду, воля хоче здобути цю правду, вибирає її як добро, віддає себе цій правді. А ця правда – в остаточному розрахунку – це найвище Добро, сам Бог, який наповнює розум мудрістю, а волю – любов’ю. Коли віддаю Богові свою волю і так з’єдную її з Божою волею, то вже не хочу іншого добра, не протиставляю Богові і Його волі жодного іншого добра, ані жодної іншої волі. Тим даром волі, видаючи себе в руки Бога, захищаюся від різного виду ідолопоклоніння, яке є зрадою Бога. Утверджуюся в Правді й Любові. Стаю зосередженим і уважним до цієї Правди і до цієї Любові, й водночас потішений цією Правдою і цією Любов’ю. Стаю щасливим. Сам Бог, найвище Добро, надійна Правда і найчистіша Любов є моєю втіхою і моїм щастям, особливо у важкі моменти, коли на мене падає недоля і спустошення. Це Бог усякої втіхи, «що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає» (2 Кор. 1, 4). 

Отож, великі Божі дари – існування, свобода, пам’ять, розум і воля. Оскільки це дари, то найкраще і найщасливіше ними користуємося тоді, коли спрямовуємо їх до Бога, віддаємо їх Подателю. Наше існування повне і добре тоді, коли спрямоване до Бога. Наша свобода – це порив існування до Бога. Наш розум, якщо намагається пізнавати все як Боже і в Богові, сягає глибини існування усіх Божих створінь і так «віддає їм справедливість» (Й. Конрад). Наша воля хоче любити Бога в усіх Його дарах, а всі Його дари, всю дійсність хоче любити в Богові і з Богом (пор. Конст. 288), і чи може тоді бути нещасливою? Наша пам’ять, віддана Богові, пам’ятає про це все і всім цим радіє; не лише згадує те, що давнє й варте, щоб про нього пам’ятали, але передовсім охоплює те, що тепер отримує, пізнає, любить і в свободі віддає Богові. 

Все інше, щоби це не було, велике й мале, для духа й для тіла, «Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє (і я увесь із цим усім). Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею». А що я насмілююся просити? На чому мені залежить найбільше? Св. Павло і св. Ігнатій підказують мені: «Нехай усе у вас діється в любові» (1 Кор. 16, 14). «Мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо» (ДВ 234). Нехай Святий Дух, Дух любові Отця і Сина, вливає Божу любов у наші серця (Рим. 5, 5), а Божа благодать, Божа допомога як вираження і плід Божої любові нехай нас підтримує, аби ми завжди добре приймали Божі дари, добре ними користувалися, вірно й щедро їх віддавали Богові й так ставали щасливими – як дари, які повертаються до Подателя. 

Вже ніщо не є даром, який самолюбно тримають для себе, ніщо не є змарнованим даром і не пропадає так, що не повертається до свого Подателя, ніщо вже не занурюється в остаточне нещастя нелюбові, невіддавання себе в злій, проклятій самотності пекла. Все від Бога виходить і до Бога повертається, все занурюється в Добро і Щастя. Така візія, така любов і таке служіння достатні до щастя в часі – в дорозі – і в вічності – меті. І тому про таку візію, про таку любов і про таке служіння прошу Тебе, мій Боже! Амінь.

<< Previous    1  [2]  3  4  5  ...9    Next >>