Тед Данн   

Культурне середовище Духовних Вправ 

переклала Людмила Гарбарчук 

Вперше опубліковано: Джон Дістер, ТІ,  Новітнє впровадження у Духовні Вправи Св. Ігнатія (Collegeville, MN: The Liturgical Press/Glazier, 1993) стр 11-24. 

Уявіть собі, що завтра вас відвідає невисокий, жилястий румунський поет, який останніх п'ятнадцять років провів, подорожуючи Росією в пошуках найрозумнішого чоловіка чи жінки із числа тих, кого він зустрічав на своєму життєвому шляху. Вам прийдеться провести з ним кілька годин у розмові про його поезію. Ймовірно, що більшість з нас буде почуватися інтелектуально зацікавленими та інтелектуально підданими дії: зацікавленими, тому що нам буде цікаво запитати його про досвід поза написаною ним поезією, але ми піддаватимемося дії світла, яке його поезія кидатиме на наші, непомічені нами, захоплення. Все ж, ми віримо, що достойний мудрець щедро обдарує нас привілеєм сумніву та м’яко попровадить до відкриття мудрості, скритої у наших незграбних питаннях. Правдивий шукач правди ухилиться від нашої цікавості щодо його особи і стане поряд з нами – будемо ми втрьох: ми, поет та поезія – щоб разом взятися за таємницю життя. 

Так само це виглядало б, якщо поглянути на культурні впливи на Ігнатія у той час, коли він писав свої Духовні вправи. Ми не можемо просто заглянути «за» текст, щоб зрозуміти його джерело.  Тлумачення текстів класика – це обоюдогострий меч. Якщо ми будемо уважно розглядати культурне тло, у якому він народився, класик, у той же час, уважно розглядатиме сучасні культурні припущення (вихідні положення) поза нашими питаннями. Але спіраль уважного розглядання не замикається, ми йдемо вперед і відкриваємо нові шляхи до дії. Врешті решт, який толк у мудрості, якщо немає конкретного результату? Насправді, коли я говорю про Вправи, то я, головним чином, не маю на увазі книгу, написану Ігнатієм, але чотири тижні молитовної гімнастики, яка була створена для того, щоб звільнити чоловіка чи жінку до дії. 

Мою увагу, як особи, що має можливість відкрити припущення і Ігнатія, і наші та перенести нас поза наші культури, такі як вони є, до культури майбутнього, якою вона може бути, за допомогою Вправ, привернуло три питання. Перше, наскільки важливо поєднувати Вправи та реформу Церкви? Друге, чи слово боротьба все ще є найкращою метафорою до духовного життя? Чому про Святий Дух така велика мовчанка? 

Вправи та реформа Церкви 

По перше, давайте розглянемо атмосферу реформи Церкви, під час якої Ігнатій творив свої Вправи. Починаючи від дванадцятого століття, соціальне полотно Західного світу рвалося на шматки. Чорна Смерть 1348 року відібрала життя у кожного третього європейця. Постійні вторгнення Оттоманської Імперії та Столітня війна перебудували древні політичні залежності та підданства. Величезна соціальна Християнська організація розпадалася на конкуруючі національні організації. 

Церква і сама була пошматована. Під час Великого Розколу (1378-1417), три папи одночасно виставили претензії до Петрового трону. В той час як Ігнатій підростав, папа Олександр VI присвячував себе плотській насолоді, папа Юлій ІІ – політиці, а потім Папа Лев Х – мистецтву. Організаційна сила Томістичної теології, яка, заснована на вірі, тепер змагалася з гуманізмом, який базувався на інтелекті. Монастирі зробилися багатими, що викликало відразу населення, в той час як єпископи та священики торгували гарантійними зобов’язаннями, що забезпечували душам попадання до раю. Така продаж індульгенцій – це не просто гріх священиків, вона також відображала фанатичну марновірність християн, охоплених сатанинською лихоманкою. 

Один із парадоксів історії – коли люди бояться злих духів, вони захоплюються статусом духів до такого рівня, що нехтують обмеженнями, встановленими законом чи уповноваженими органами. Починаючи із Йоахима із Флори у кінці дванадцятого століття та слідом за ним, францисканських спіритуалів, багато християн палко прагнули майбутньої Церкви Пречистого духа, в якій не було би потреби у священиках, таїнствах та церковних законах. У чотирнадцятому столітті Майстер Екхарт проповідував екзальтований містицизм, а Долина Рейну, «Друзі Бога» шукали порятунку в піднесених духовних ідеях. І, як ми могли би сподіватися, такі анти-церковні почуття допомогли сформувати дух багатьох протестантських реформаторів. 

Ясно, що було також багато спроб полатати пошарпану ряднину Церкви. Констанцкий Собор (1417) закінчився Великим розколом. Пятий Латеранський Собор (1512-17) зробив спробу пояснити, доктринізувати віровчення та покінчити із зловживаннями (на жаль не впроваджено в життя Левом Х) та Тридентський Собор з його успішними рішеннями. 

Інший реформатський рух виник далеко від Риму. У кінці чотирнадцятого століття, завдяки проповідуванню Герарда Гроота та заснуванню Братства Спільного Життя, у північній Європі виник світський рух, відомий як Devotio Moderna. Він свідомо і неквапно діяв, маючи на меті зруйнувати середньовічні бар’єри закону і звичаю поміж духовенством та мирянами. Він віддав освіту у руки світських – чоловіків і жінок, таким чином піднімаючи статус мирського учнівства у всій Європі. Саме тому ми маємо Томаса Мора, Катерину Сієнську, Жанну Д’Арк, Франциску Римську. Народившись у часи розколу Західної церкви, Devotio, зрозуміло, розквітав на певному відчужені від ієрархічної Церкви. Крім того, оскільки суть його реформи полягала в основному на особистій зміні життя, а не на програмній реформі церковних спільнот, він так і залишився позначеним своїм індивідуалістичним тоном, а це, в свою чергу, робило враження, що організаційне церковне і громадське життя було або злом або чимось, як мінімум, зайвим – дуже образлива думка стосовно духівництва та ченців. 

Де Devotio Moderna звів духівництво від абсолютності до відносності,  там трохи пізніше ієромонахи-католики реформували його. Починаючи, у 1524 році, з Театинів, італійської спільноти, створеної  інтелектуальної формації священників, ієромонахи-католики відокремилися від головної Інституції, взявши спільні риси: хор, рясу та обов’язкову покуту. Вони не давали клятви непохитності, твердості, лиш тому що мали би бути в дорозі (тобто жебрачим орденом), не на очах керівника релігійної громади. Вони покладали надію на клятву покірності, щоб зв’язала їх разом. З  приблизно півдюжини конгрегацій ієромонахів-католиків, які були засновані до 1550 року, Товариство Ісуса стало найбільш відомим і знаним у ті часи, адже воно було створене з метою реформи духовенства. 

Наперекір загальному розвалу вченості та вибуху приголомшливого спіритуалізму, з’явилась також відчутна потреба в мудрості розпізнавання та розсудливості. Герсон, ректор університету у Парижі (помер у 1429), написав твір, який називався «Перевірка духів». Цитуючи вислів Ігнатія Богоносця, він сказав: «У обігу є фальшиві та справжні монети. По кругу передаються Богові монети та дияволові. І що є найбільш потрібним у даний час – згідно зі словом нашого Господа – «вміти розрізняти обмінника цих монет». Бонавентура теж дає правила щодо розпізнавання у своєму творі De Processu Religionis. Зрозуміло, що Ігнатій також продовжує цю традицію у своїх правилах розпізнавання, які він включив у книгу Вправ. 

Зрештою, ми лише згадаємо найбільш тривалу та травматичну спробу реформи: не латання, облямівку окремих шматків, а розкольницькі реформи п’ятнадцятого століття та Велику Протестантську Реформацію шістнадцятого. 

Вже до середини шістнадцятого століття єзуїти, чиєю основною формаційною зброєю були Вправи, знаходилися у центрі реформи Церкви, формуючи доктрину Тридентського Собору та відкриваючи коледжі для виховання та освіти духовенства – спочатку для своїх власних нужд, а потім на потребу інших бажаючих прийняти духовний сан. Здається, Ігнатій повністю використав свої Духовні Вправи з метою реформи Церкви, особливо за посередництвом зреформованих орденів. Століттями після того, релігійні ордени та священики використовували їх в основному з метою поглиблення власного ревного служіння Христу та готовності слідувати вказівкам Церкви, а не для підготовки навчати невіруючих Слова Божого. 

Але якби Ігнатій сидів тут серед нас та вивчав культуру і місію Церкви сьогодні, чи він би все ще радив нам, щоб ми слідкували за відновленням, вливанням нових сил та енергії до лав церковнослужителів? Можливо він би навчав нас, як використовувати Вправи, розповідаючи, як він їх вперше задумав. І ніколи, поміж процесом створення Вправ (1521) та періодом утворення ордену (1540), він не показував зацікавленості у реформуванні структури керівництва церкви. Так само він не спрямовував зусиль виключно на навернення нових членів релігійної спільноти. Його метою було виховання апостолів – чоловіків та жінок, які відкликаються на заклик нашого Господа, «який вибирає силу-силенну людей, поборників, послідовників, і т.д. та посилає їх по всьому світові, щоб несли Його святе учення до людей, незважаючи на їх статус чи стан» [145]. 

Справді, приблизно через п’ять років після свого досвіду у Манресі, Ігнатій аналізував різні шляхи допомоги душам, він розважав можливість вступу до морально заплямованого ордену з єдиною метою – реформувати його (A 71). Так, він був посвячений у духовний сан та заснував орден «реформованих священиків». Але за його власними спогадами, він часто говорив про необхідність навчання, для того щоб навчитися плідніше допомагати душам, не згадуючи професію, не виказуючи бажання бути священиком. Він не хотів бути кимось – він хотів щось робити. 

Скоріше всього, завдяки жахливій репутації монахів та відродженні надії серед реформованого духовенства, іспанські інквізитори наполягали на тому, що тільки священик може стати на чолі Церкви. Отже, між роками 1522 (Манреса) та 1528 (Париж), бажання Ігнатія допомагати душам конкретизувалося у вигляді власного вибору – він вирішив сам стати священиком. Доокола себе він зібрав групу реформованих священиків і запропонував їм почати разом наставляти у вірі на Святій Землі. Основним засобом у їх діяльності мали бути Вправи. У цей час він писав своєму сповідникові: «Духовні Вправи – це найкращий засіб у всьому світі, який я знаю, що є і допомогою, і користю для особи, а також приносить допомогу, користь, позитивно впливає на багатьох інших навкруги. Хоча ти сам і не відчуватимеш особливої потреби, ти побачиш, як вони (Вправи) будуть допомагати тобі служити іншим так, що ти навіть про таке і не мріяв». 

Вони не змогли вирушити у подорож до Святої Землі через Середземноморську війну проти мусульман. Отже, згідно із планом дій за непередбаченими обставинами, група предстала перед папою і зажадала бути посланою ним у найдоцільніше місце. Саме через розпачливу у ті часи потребу у освіченому духовенстві, Товариство Ісуса швидко стало тим, чим воно було протягом століть і залишається по сьогоднішній день: джерелом інтелектуально підготованих освітян для Церкви. 

Як у випадку із кожним із нас, історичні обставини вели Ігнатія набагато міцнішою рукою ніж його особисті бажання. Його прагнення за допомогою Вправ «допомагати душам», мусило бути підкріплене духовною освітою і ті бажання, які поділяли з ним його перші товариші по духу, повинні були бути віддані у розпорядження папі. Але, незважаючи на всі ці історичні випадковості, ми не повинні втрачати із виду той факт, що, так само як Ігнатій призначав Вправи для підтримки поборників, а не тільки для індивідуального навернення, так само він призначав їх для насичення новою енергією всього люду Божого, а не тільки церковнослужителів. Мобілізація групи реформованих священиків була лише конкретною, вчасною стратегією для того, щоб звільнити енергію «стількох людей, поборників та послідовників, і т.д. ... і щоб вони несли Його священне Вчення до людей, не зважаючи на їх статус чи стан». 

Якщо Ігнатій створив Вправи головним чином для людей, що ймовірно мали вплив на навколишній світ, давайте розважимо над припущеннями, ким ці люди могли би бути сьогодні. Деякі тлумачі висловлюють думку, що Вправи треба було б дати мирянам, оскільки їх вплив зростає і у Церкві і у світському суспільстві. Якщо це так, то ми недооцінюємо більш глибоку перестановку акцентів, а саме, не хто володіє впливом, а як вони ним володіють. У західному світі, найбільш впливові люди – це вже не тільки багаті, духовні чи титуловані особи. На сьогодні важливим є робота в команді, демократичні процеси, створення організацій та проведення організаційних процесів, постійний зворотний зв'язок та перевірка, переговорний процес від імені зацікавлених осіб. Все більшою мірою стає нереальним подавати Вправи так, щоб єдиним видом послідовника, створеного ними, був духовний «одинокий ковбой». Вправи повинні формувати чоловіків та жінок, які будуть співпрацювати, незважаючи на те, якому покликанню вони слідують у самій Церкві. Тобто, Вправи повинні даватися тим групам, що вже працюють як команда, хто покладає результативність своєї діяльності на зусилля всієї групи, але які є дуже обережними в тому, щоб зберегти особистий зв'язок особистості з Богом, на якому наполягав сам Ігнатій.Іншими словами, ми повинні перенести увагу із священиків та духовних осіб на світських, але від ефективних індивідуумів до ефективних груп. 

Впливові люди сьогодні також є набагато більше освіченими, ніж вони були у часи Ігнатія. У Північній Америці католики є найбільшою групою освічених християн. Їх показники щодо освіти у коледжі вищі, ніж середні національні показники. І, як ми й могли б сподіватися, все більше і більше чоловіків та жінок цікавляться Вправами. Але, ось що ми дуже часто недооцінюємо – наслідок, який Вправи повинні мати на їх професії.  У часи Ігнатія Вправи давали можливість людині відправляти богослужіння у реальному, пасторальному, з християнським баченням, світі. Сьогодні освічені християни бачать, що віра має свій вияв у правосудді, а правосуддя, в свою чергу, вимагає довгого ланцюжка суджень, теоретичної роботи політології, психології та економіки. 

Вправи, між іншим, справді передають образ людської особи, яка стоїть в безпосередній опозиції до великого об’єму всього того, що вчать гуманітарні науки. Наприклад, погляди Ігнатія на те, як наші жадання багатства та слави ведуть виключно до приреченого на провал індивідуалізму і протирічать ліберальній ідеї образу людини, яка створила себе сама. А його ранні припущення, що ми можемо з певною метою та відповідально використовувати будь-які почуття, які нам подобаються, знаходить вираження у сучасній психології, яка має тенденцію розглядати своїх клієнтів як рабів, а не власників своїх почуттів. Отже, освічені реколектанти мають змогу розглядати своє інтелектуальне та професійне життя за допомогою того критичного погляду, який вони виробили у собі під час виконання Вправ. 

Тут, можливо, Ігнатій і застереже нас, що співпраця та критичний погляд самі по собі не відокремлять людину від цінностей, які практично керують її поведінкою. Сьогодні, матеріалізм, споживацтво та  сексизм, спотворюють наші погляди та обмежують поле нашої діяльності так, що ми ледь це замічаємо.  Щоб по-справжньому вилікуватися від внутрішньої сліпоти, потрібне критичне усвідомлення, потрібно перебороти боязнь та апатію, потрібне бажання відпустити все заради Царства. Не просто досягти такого відокремлення. У порівнянні з таким внутрішнім звільненням, співпраця та критика – просто дріб’язок. Але це і є поле, де найкраще діють Вправи. Вони дають реколектантові можливість побачити гріхи та помилки, у полоні яких він знаходиться і дають йому для наслідування духовний образ Ісуса. Що стосується цього відокремлення, то наші часи не набагато різняться в цьому від часів Ігнатія. Але, коли ми поглянемо на те, як направити вивільнені розривом енергії, то збагнемо, що наш світ співпраці та критичного бачення відкриває перед нами нові можливості, які, парадоксально, є ближчими до євангельської цілі Вправ і менше ідентифікуються із реформацією священнослужителів. Щиро кажучи, я думаю, Ігнатій відкрив би очі від здивування, узрівши таке використання Вправ, яке стало можливим завдяки нашій культурі. 

Войовнича Духовність 

Якщо реформа церкви не є суттю Вправ, то чого ж стосується їх войовничий дух? Вся структура Вправ, як зазначають, коментатори, побудована на надзвичайно войовничих притчах Царства та Двох Моральних нормах (Двох Стягах. Їх полемічний характер – це не винахід самого Ігнатія, але розвиток древньої традиції. Під час одужання, яке привело до навернення, він читав «Золоту легенду» Якопо де Ворагіне (Якова Ворагінського). У частині про «Місто Бога» св. Августина він прочитав: 

Ця книга присвячена історії двох міст, Єрусалимові та Вавилону, та царям цих двох міст. Христос є царем Єрусалима, а Сатана – Вавилону. Два протилежні види любові звели ці міста. Місто диявола було зведено на самозакоханості, піднімаючись аж до презирства Бога. Місто Бога було побудовано на любові до Бога, піднімаючись аж до презирства себе самого. 

Цей текст дав Ігнатію прямий контакт із започаткованою Християнством традицією войовничої духовності, класично сформульованої Теології Історії св. Августина. 

У середні віки, войовнича духовність св. Августина стала перевантаженою духовністю хрестоносців. Хоча останній великий хрестовій похід закінчився у 1291 році, бажання виштовхнути турків за межі Європи існувало до часів Ігнатія.  Воно породжувало сильну віру в те, що Господь наказав покинути дім заради хрестового походу, розділити працю Ісуса в убогості – стати у ряди воїнів Царства Господнього з готовністю принести себе у жертву, готовністю, яка може конкурувати тільки із іранською ідеєю Священної війни. Хоча дуже сильно наголошувалося на духовній користі хрестового походу, як нагоді спокути гріхів та можливості зробити власний внесок до «Слави Господньої» у вигляді боротьби з іновірцями – хрестовий похід також запалив надію папи про відновлення його власної тимчасової влади над цивілізаціями. 

Ігнатій виріс у цій духовно-політичній атмосфері. У 1460 році Фердинанд та Ізабелла об’єднали Іспанію після двох сотень років феодальних міжусобиць. Кілька місяців після народження Ігнатія Королівська пара Іспанії вигнала маврів з Гранади, їх останньої твердині у Іспанії. Так збулася мрія восьми століть. Батько Ігнатія брав участь у хрестовому поході проти маврів, а його брат загинув у одному із них. Сам Ігнатій палко мріяв про постійний вільний доступ до Святих місць (А 45). Але коли історичні обставини заставили його та його друзів залишити надію на допомогу душам на Святій Землі,  та,замість того, спрямувати свої зусилля туди, де буде найвластивіше місце служіння Господу і куди накаже папа, Ігнатій, здається, перенаправив увесь свій дух та енергію хрестоносця на внутрішнє життя.  

Ми сьогодні захоплюємось цією духовною трансформацією ідеального хрестоносця, але ніхто з нас не може її повторити. Політичні ідеали Ігнатієвого сьогодення дали йому символ для присвячення, відданості, самопожертви, що підсилює його духовне бачення. Але я вірю, що пануючі політичні ідеї нашого часу, в той час як вони так само надають нашому духовному життю домінуючого символу, вони працюють проти нас, тобто вони є наче вдалою аналогією духовного життя. До нашої міжнародної позиції рівноваги сил чудово пасує духовна позиція мирного співіснування внутрішніх бажань, не беручи до уваги того, на що направлені ці бажання. Сучасна психологічна мудрість говорить: «Будь терпимим до всього, що виникає із свідомості» – це так само як ліберальна демократія відмовляється засуджувати чужі, невластиві цінності. Пригнічення ворожих сил у душі називається хворобою і деякі східні духовності радять прихильно ставитися до своїх демонів. Що ж тоді ми повинні зрозуміти із духовної войовничості Вправ? 

Знову ж таки, Ігнатій може відповісти нам, привертаючи нашу увагу до свого досвіду. Заглянувши у його Автобіографію, ми бачимо, що він таки пускає нас, наскільки можливо, у свою свідомість. Автобіографія повна кмітливих спостережень щодо його спонтанних думок та почуттів. Якщо його духовність і войовнича, то її войовничість полягає на суворому контролі за підсвідомим і як уважний страж при воротах замку, питає усіх внутрішніх почуттів: «Друг чи ворог?» Якщо ворог, він обдумано виганяє всі образи та почуття, які опановують його внутрішнє святилище. І проблема із сучасним висловом полягає не в тому, що ми допускаємо непомічені почуття, а в тому, що ми виказуємо надзвичайну терпимість стосовно того, як вони нами керують, тобто наче вони є втіленням нас найсправжніших. 

Переносячи вправи Ігнатія до категорій Фрейдового несвідомого, я вважаю, що Ігнатіанська духовність на сьогоднішній день повинна вчити тому, як зберігати моральну відстань між (1) спонтанними думками, образами, почуттями, що з’являються в нас, (2) відповідальному виборові – чи співпрацювати із ними, чи подавляти їх. Нездатність охороняти власні ворота дуже легко приводить до ідентифікації власної особистості з почуттями, які зростають в мені, образами, які притягують мою увагу, внутрішніми голосами, які відволікають мене від інших внутрішніх справ. І кінець кінцем, я починаю вважати свою особу поганою, коли лиш почуюся погано або стану занадто самовпевненим, коли моя голова крутиться від образів сповнених успіхом. У будь якому випадку, я не живу в правді своєї душі, будучи враженим і захопленим силами, які були пропущені до душі без перевірки. Отже, існує важлива причина для того, щоб запровадити войовниче відношення до духовного життя, хоч і не будучи тим, хто стріляє у все, що рухається. Це скоріше войовничість міграційного офіцера, який охороняє батьківщину своєї душі. 

Мовчання стосовно Святого Духа 

Моє останнє питання може є найбільше провокаційним. Чому у Вправах так мало згадується Святий Дух? Ігнатій, здається, применшує дію Духа у кількох своїх роздумах про життя Ісуса Христа і повністю оминає роль Святого Духа у решті інших.  Можна подумати, що він якось особливо неохоче виключає Дух із основних роздумів про сповіщення та спокуси, але він це робить. Нема нічого про Святого Духа  і у його Правилах Розпізнавання Духів і у інших коментарях. У своєму єдиному звертанні до Святого Духа, Ігнатій є виключно обережним: 

Я повинен бути переконаним, що у Христі Господові нашому, Небесному Женихові, у Його нареченій Господній Церкві, панує тільки один Дух, що править та керує з метою спасіння душ. Адже цим же Духом та Господом, що дав Десять Заповідей, керується та править свята Мати Церква. [365].  

Однією із причин мовчання Ігнатія може бути те, що ідеал «Наслідування Христа» затьмарив будь-які прагнення, які він міг би мати до духовності «Діяти згідно Духові». Здається, що він унаслідував практики розмірковування Життя Христа від Devotio Moderna, можливо від Жана Момбера (помер у 1501), який написав «Розарій Духовних Вправ та Священних Медитацій» і який використовувався у Монсерра, або із подібної книги, написаної абатом монастиря Гарсія Хіменес де Сіснеросом (пом. 1510). У цих вправах роздумувалося над особистістю, манерами та чеснотами Хреста з метою моделювання по ньому власної поведінки.  Отже, у своїх Вправах, Ігнатій досить строго зосереджується на людській природі Ісуса, оминаючи всі притчі та всі, окрім п’яти, його чудеса. У сорока чотирьох частинах із п’ятдесяти письмових епізодів, які він дає для медитації, від реколектанта очікується, що він наче буде іти поруч із Ісусом, розмовляючи «наче один товариш промовляє до іншого» [54]. 

Духовність Наслідування має древнє походження. Його можна знайти у «Дідахе» (Учення дванадцяти апостолів), що було написане приблизно у часи, коли писалася Євангелія від Іоанна, у Ігнатія Богоносця (пом. прибл. 107 р.). Завдяки Св. Францискові, ідеал розповсюджувався, але звузився до наслідування Христа у бідності. Дуже ймовірно, що Ігнатій знаходився під впливом францисканської реформи, яка мала місце у Аревало, де у віці п’ятнадцяти років він був призначений до королівського двору.  Але понад усе це, Наслідування Христа, великий класичний твір, що з’явився завдяки Devotio Moderna, дуже цінувався Ігнатієм із самого початку його навернення.  

Пам’ятаймо, що Ігнатій був більш апостоличним, більш відданим Церкві і набагато менш індивідуалістичним ніж то гарантували би ідеали чи то Devotio чи то Св. Франциска. Проте він безапеляційно приймав факт, що значення справжнього життя історичного Ісуса було в тому, щоб показати приклад найзмістовнішого людського життя:  

Ті, хто роблять поступ у духовному житті і справді слідують за Христом Господом нашим, люблять та палко бажають... страждати від ран, фальшивих звинувачень та публічних образ, бути виставленим на посміховисько... тому, що вони бажають у певному значенні нагадувати та наслідувати нашого Творця та Господа Ісуса Христа. 

Візьміть до уваги, що він розглядає Христа як «Творця». Ігнатій вважав, що сам творець людськості спеціально прийшов, щоб показати тій самій людськості, як жити. 

Але сумнівно, що духовність Наслідування Христа могла так повністю затьмарити роль Святого Духа у Вправах, якби не «Духофобія», яка в той самий час переслідувала Церкву. Це явище теж не є чимось новим. Від самого початку Християнства, багато Церков виявляло великий страх перед Духом. Наприклад, в той час як Лука та Іоанн зображають Христа, що дарує Духа, щоб вказував дорогу Церкві, Матвій зображає Христа, який говорить: «Се, Я з вами по всі дні», повністю виключаючи Дух з поля зору. Можливо, причину такої поведінки Матвія можна знайти у Павла. Якщо ми будемо читати його листи у хронологічному порядку, ми побачимо, як зменшується число згадок про Дух, аж до повного зникнення у листі до Колоссян. Судячи із його труднощів з харизматами у Галатії та Коринфі, дуже вірогідним є припущення, що Павло, а потім Матвій, не могли контролювати проблеми особистого натхнення Святим Духом Господнім у межах інституційної Церкви. 

Одним із розв’язань було направити діяльність Святого Духа строго за офіційним курсом, підкреслюючи, що Святий Дух був даний головним чином керівництву Церкви, а не якимсь там послідовникам. Цим напрямком слідував Лука (не Іоанн).Більш психологічним рішенням було – розрізняти між даром розпізнавання, який походив від Святого Духа та різними особистими надихаючими думками, що походили від різних добрих чи злих «духів». Таке рішення також має певні біблійні підстави, принаймні у стосунку до Святого Духа. У Новому Заповіті є невеличке чітке свідоцтво, де говориться, що Святий Дух кожному приносить новину. Разом з тим, Дух допомагає людям приймати рішення, виходячи із існуючого вибору. Іншими словами, «натхнення» Святим Духом не відкриває фактів, воно відкриває цінності серед існуючих можливостей, які надихають людей. 

Цим шляхом слідував і Ігнатій. У Конституціях та Формулі Ордену, він звичайно зображає Святий Дух, що дає покликання (по суті суб’єктивну оцінку, а не фактичне повідомлення) чи надихає на розумний вибір. Але він мусив вважати на те, що він говорить.  Інквізиція посилала на вогонь будь-кого, хто стверджував, що має Дух в будь-якому сенсі. Коли одного разу монах-домініканин звинуватив Ігнатія, що він говорить за посередністю  Святого Духа, він сказав про себе: «Паломник при цьому тримав язик за зубами» (А65).  

Сьогодні існує менше причин для замовчування безмежного Духа Господнього у Вправах, ніж будь коли, при умові, що ми пам’ятаємо, що Святий Дух діє як суддя, а не як вісник. Павло каже, що любов Господня ллється просто до нашого серця (до галатів 5:5), і так народжується віра, яка і є «очима серця» (до ефесян 1:18), і яка повсякдень розпізнає добре від зла. Тобто, ми повинні серйозно трактувати слова Павла, що саме Святий Дух дає силу розпізнати різних духів (1 до коритнян 12:10; 1 до коринтян 2:14-16).  

У Вправах існує кілька місць, де ми можемо розпізнати і звернутися до Духа. У іспиті совісті та рефлексії після медитації, де Ігнатій стисло рекомендує, щоб ми просили у Бога світла; ми повинні конкретно просити Бога, як Безмежного Духа,  щоб дав нам очі бачити правдиві вартості. І ми повинні дякувати Богові та Святому Духові за ті перехрестя у нашому щоденному житті, де ми точно знаємо, якою стежкою іти, а якої уникати. Отже, кожного разу, коли ми намагаємося «розпізнати духів», що ворушаться всередині нас, чи то під час реколекцій, чи то в повсякденному житті, ми повинні просити Святого Духа, щоб дав нам божественну здатність розуміння, котрі рухи приймати до своєї свідомості. 

Також у наших роздумах про життя Христа саме Святий Дух дає нам наше розуміння Христа, нашу прив’язаність до Христа, наше бажання бути таким як Христос. Ясно, що наша уява може змальовувати нам несправжній образ Христа, отож ми не можемо бути впевненими, що наші образи Христа та наші думки про Христа заслуговують на достовірність, але ми можемо довіряти, що Дух, і в нас і в Церкві, хоче відкрити нам правдивого Христа та врешті-решт розсіяти неправдиві ілюзії. 

Але крім звертання до Бога як Духа у багатстві розпізнання, ми також можемо розрізнити та навчитися бачити Духа в діяльності, у кожний момент життя Христа, якщо будемо розмірковувати над окремими частинами Христового життя. Розпізнавання Духа в Христі буде означати певну трансформацію чи розвиток надзвичайно Христологічної традиції Наслідування. Але я сумніваюсь, що вершиною Наслідування є просте наслідування того, як Христос поводився «на людях». Головним є наслідування того, як він слухав у думках, використовуючи його очевидну поведінку як пробний варіант границь самопожертви. «Майте той стан духу в собі, що був у Ісусові Христі», – говорив Павло, описуючи загальний зразок внутрішньої покори Христа.  

У сміливій відданості реінтерпретації Христа у одинадцятому столітті, Товариство Ісуса у сімнадцятому столітті заглянуло глибше у суть Ісуса, мандрівного проповідника, щоб знайти щось більше у сутності любові для наслідування, а саме через ревну відданість його Пресвятому Серцю. Очевидно, що під словом «серце», ми не маємо на увазі «помпу, що перекачує кров» у грудях Ісуса. Його Пресвяте серце – це невичерпне джерело божественних цінностей, співчутливості та милосердя, які керували ним. Це і є саме те, що Павло називав Святим Духом. Отже, авторитетно заявляючи, прийшов час оголосити фундаментальне рівняння Христа: Пресвяте Серце Ісуса є Святим Духом. Коли ми розмірковуємо над любов’ю, що привела Христа до пустелі, що вивчила, оздоровила та зібрала послідовників, що кричала «Абба Отче!», що вибрала здатися у руки злих сил та не йти на компроміс із своїм покликанням – то це саме Святий Дух до якого ми звертаємося у своїх роздумах. 

До цього часу я говорив про призначення Вправ їх правдивій цілі – підтримці послідовників та побудові властивого войовничого стосунку до думок та почуттів, які атакують нас. Але ідея впровадити Святого Духа у кожний фрагмент тексту Вправ, повинна мати одне застереження. Чи це не буде виглядати як різання на шматки шедевру, що повинен бути залишений недоторканим? Чи Ігнатій дозволив би так вчинити? 

Два аргументи, після міркування, підказали мені підтримати моє припущення. По-перше, Ігнатій фактично сам адаптував Вправи багато разів, в залежності від стану реколектанта. Реколектанти на сьогоднішній день не відчувають боязні спіритуалізму, як це було у часи Ігнатія. Сьогодні ми маємо більшу здатність проникнення в сутність і психології розпізнання і Святого Письма. Для нас це є дуже корисним. Крім того, ми не пропустимо у Вправах нічого, ми тільки наповнимо їх значення з щодо Святого Духа, що чітко було зазначено самим Ігнатієм у іншій частині джерела. 

Моє друге міркування стосується того, щоб не тільки просто дозволяти Господові з’являтися у формі Святого Духа, а вимагати цього. Це справа богословської цілісності та загальноприйнятності. Господь послав двох спасителів, двох «помічників», не одного – зримого Ісуса Христа та невидимого Божественного Духа у наших серцях. З теологічної точки зору неможливо дивитися на Ісуса Христа і не помічати Безмежного Духа Христа і Отця, проте часто невпізнаного. Напевно краще було мовчати у часи шаленої плутанини та замішань стосовно ролі Духа, але продовжувати цю мовчанку сьогодні граничить із справжньою єрессю, тим, що Ігнатій ненавидів. 

Коли я вперше виконував Вправи – двадцять сім років тому – мені дали версію Луї Пуля, червону, у твердій палітурці. Я маю її до сьогодні, із малярним скотчем на корінці книги та безліччю підкреслених місць у середині. Я знову і знову захоплювався генієм Ігнатія, що таївся у словах. Але, певно, метою цих слів було звільнити мене від моїх маній, зробити мене податливим інструментом у руках Господа. Із цією метою у думках, як нашим основним принципом адаптації, я впевнений, ми можемо давати сьогодні Вправи так, щоб і чути мову Ігнатія і промовляти його могутніми словами.