[361] Правило дев’яте. Врешті, хвалити всі церковні заповіді, спрямовуючи розум на пошук аргументів на їхній захист, а не для того, щоби піддати їх сумнівам.

[362] Правило десяте. Маємо бути схильними визнавати і схвалювати як веління та розпорядження, так і поведінку наших настоятелів, [а не засуджувати їх]. Бо хоч у деяких випадках їхні вчинки не заслуговували і не заслуговують схвалення, та все ж докори супроти них у публічних проповідях чи в розмові з простими людьми радше викликають ремствування і згіршення, ніж приносять користь; у такий спосіб можна породити в людей обурення своїми зверхниками, чи то світськими, чи церковними. Одначе, наскільки шкідливо перед простим людом дорікати настоятелям за їхньої відсутності, настільки ж корисно повідомляти про неналежну поведінку з їхнього боку особам, які можуть цьому зарадити.

[363] Правило одинадцяте. Схвалювати позитивне та схоластичне богослов’я, позаяк учителям позитивного богослов’я, як-от святому Єронімові, святому Августинові, святому Григорієві та іншим властиво спонукати серця до любові до Господа і служіння Йому в усьому, тоді як схоластики, наприклад, святий Тома, святий Бонавентура, “учитель сентенцій” святий Петро Ломбардський та інші, радше визначають та тлумачать, відповідно до нашого часу, що саме потрібно для спасіння, а також для виявлення помилок та обманів і їхнього викорінення. Схоластики, що належать до пізніших часів, не тільки плідно використовують правильне розуміння Святого Письма і праць учителів позитивного богослов’я, але й, просвітлені та навчені Божою благодаттю, черпають допомогу в Соборах, канонах і постановах нашої святої Матері Церкви.

[364] Правило дванадцяте. Остерігатися порівнювати тих із нас, хто ще живе, із блаженними минулих часів, бо великою помилкою є говорити, наприклад, що цей знає більше, ніж святий Августин, той – то другий святий Франциск чи й ще видатніший, а он той – другий святий Павло за добротою та святістю і т.д.

[365] Правило тринадцяте. Щоб у всьому дотримуватися праведності, потрібно не відступати від такого принципу: “Якщо єрархічна Церква вирішить, що річ, яка мені здається білою, чорна, то і я в це віритиму”. Бо ж віримо, що між Господом нашим Ісусом Христом, Женихом, та Церквою, Його Невістою, перебуває той же Дух, який керує нами і провадить нас задля спасіння наших душ; і той же Дух, наш Господь, який дав нам десять заповідей, керує нашою святою Матір’ю Церквою і її провадить.

[366] Правило чотирнадцяте. Хоч те і правда, що ніхто не може спастися, якщо не призначений для спасіння і не має віри та благодаті, але, говорячи та навчаючи про все це, треба бути дуже обережним.

[367] Правило п’ятнадцяте. Не слід виробляти у собі звичку багато говорити про предистинацію; якщо ж уже про це зайде мова, то говорити треба так, щоб не вводити простий люд в оману, як ото трапляється, коли кажуть: “Якщо вже визначено, спасуся я чи буду проклятий, то нічого не зміниться, поводитимусь я добре чи погано”. Відтак люди стають байдужими і занедбують вчинки, які ведуть до добра і до духовного поступу їхніх душ.

[368] Правило шістнадцяте. Так само треба стежити за тим, щоб не говорити багато й наполегливо про віру, нічого не розбираючи і не пояснюючи, бо таким чином даємо людям привід для байдужості та занедбання добрих справ, чи то перед тим, як здобудуть утверджену любов’ю віру, чи після того.

[369] Правило сімнадцяте. Подібним чином не варто надто детально і запально говорити про благодать, щоби не породжувати шкідливих для свободи волі помилок. Отож, про віру та ласку можна з Божою допомогою говорити якомога більше суто задля примноження хвали Божої Величі, проте не так і не у такий спосіб, особливо в наші небезпечні часи, щоби справи чи вільна воля зазнали шкоди чи й узагалі були зведені нанівець.

[370] Правило вісімнадцяте. Понад усе треба, звісно, цінувати старанне служіння Богові,  породжене чистою любов’ю, проте потрібно водночас неабияк хвалити почуття страху перед Божою Величчю, позаяк не тільки синівський страх, але й страх рабський є річчю побожною і вельми святою, і якщо людині не до снаги сягнути чогось кориснішого, то він може дуже допомогти їй позбутися смертельного гріха; а зробивши це, людина легко приходить до синівського страху, який цілковито прийнятний і приємний для Бога, оскільки нероздільно пов’язаний із любов’ю до Нього.