КЛОПОТИ В САЛАМАНЦІ: 1527

[64] ¹ Після прибуття до Саламанки, коли прочанин молився в якійсь церкві, його впізнала одна побожна жінка, з якою його четверо товаришів запізналися раніше, позаяк перебували там уже кілька днів. Вона поцікавилася, як його звуть, а тоді відвела туди, де оселилися його товариші.

² Коли в Алькалі було прийнято рішення про те, що їм слід одягатися так, як це роблять студенти, прочанин сказав: «Коли ви звеліли нам перефарбувати своє вбрання, ми так і вчинили; та цього ми зараз зробити не можемо, бо не маємо грошей, щоб його купити».

³ Тож сам вікарій забезпечив їх одягом, шапочками та всім іншим, що носять студенти. У такому вбранні вони й покинули Алькалу.

⁴ У Саламанці він ходив сповідатися до одного монаха-домініканця у церкві св. Стефана. Якось днів через десять-дванадцять після того, як він прибув до Саламанки, сповідник сказав йому: «Отці з нашої обителі хотіли б поговорити з вами».

⁵ «В ім’я Боже», – мовив він у відповідь. «Тоді, – вів далі сповідник, – було б добре, якби в неділю ви прийшли сюди пообідати; але попереджаю вас про одне: вони захочуть багато чого від вас довідатися».

⁶ Тож у неділю він прийшов туди разом із Калісто. Після обіду супріор, за відсутністю пріора, разом із сповідником та, здається, ще одним монахом пішли з ними до каплиці.

⁷ Супріор вельми добродушно почав говорити про те, які гарні вістки про їхнє життя та звичаї дійшли до них: вони, мовляв, ходять довкола проповідуючи на взірець апостолів; вони із задоволенням дізналися би про все це детальніше.

⁸ І він став розпитувати про те, що саме вони вивчали. Прочанин відказав: «З-поміж нас усіх найбільше вчився я», – і, нічого не приховуючи, розповів, як мало він вчився і наскільки поверхневим було це навчання.

[65] ¹ «То що ж, у такому разі, ви проповідуєте?» «Ми не проповідуємо, – мовив прочанин, – ми просто по-дружньому розмовляємо з деякими людьми про Божі поняття, приміром, після обіду з тими, хто нас запрошує.»

² «Однак, – сказав монах, – про які Божі поняття ви розмовляєте? Власне це ми й хочемо знати.»

³ Ми говоримо, – відповів прочанин, – то про одну чесноту, то про іншу, і при цьому вихваляємо її; то про одну ваду, то про іншу, засуджуючи її.»

⁴ «Ви – не вчені, – сказав монах, – а говорите про чесноти і вади; але ж говорити про це можна тільки двома способами: або завдяки знанням, або завдяки Святому Духові. Якщо не завдяки знанням, то завдяки Святому Духові.» [i]

⁵ Почувши ці слова, прочанин трохи насторожився, бо такий хід роздумів не надто йому сподобався. Якусь хвилю помовчавши, він сказав, що немає потреби й далі про це говорити.

⁶ Та монах наполягав: «Сьогодні навколо стільки хиб від Еразма та стільки інших, які одурили цілий світ, а ви не бажаєте пояснити, про що говорите?»

[66] ¹ Прочанин мовив: «Отче, я скажу більше, ніж уже сказав, хіба що перед своїми настоятелями, які можуть мене до цього зобов’язати.»

² Перед цим монах поцікавився, чому Калісто прийшов у такому вбранні (він був у короткій сорочці, з крислатим брилем на голові, у руці тримав патерицю, а на ногах мав черевики, які доходили йому мало не до середини литок; на зріст він був дуже високий, а тому вигляд у нього був доволі несусвітний).

³ Прочанин розповів йому, як в Алькалі їх ув’язнили і звеліли одягатися, як студенти, а цей його товариш з огляду на сильну спеку віддав свою мантію одному бідному клирику.

⁴ У відповідь на це монах пробурмотів сам до себе: «Charitas incipit a se ipso » [ii], – скидалося на те, що він не надто вдоволений.

⁵ Та повернімось до згаданої історії: супріор, якому не вдалося витягнути з прочанина нічого, крім того, що вже було сказано, кинув: «Що ж, залишайтесь тут, і ми таки примусимо вас розповісти геть усе».

⁶ Після цього всі монахи поквапом вийшли.

⁷ Прочанин першим спитав: чи хочуть монахи залишитися в тій каплиці чи деінде? Супріор відповів, що їм слід залишатися в каплиці.

⁸ Тоді монахи позакривали всі двері і, вочевидь, подалися обговорювати цю справу із суддями.

⁹ Тож вони обидвоє перебували в монастирі три дні, харчуючись разом із монахами у трапезній; за весь цей час ніхто з представників суду до них не приходив.

¹⁰ В їхній кімнаті майже завжди було повно монахів, які приходили їх побачити. Прочанин постійно провадив свою звичну мову; унаслідок цього поміж ними стала відчуватися певна незгода, бо багато хто виявляв до нього симпатію.

[67] ¹ Коли минуло три дні, прийшов нотаріус і забрав їх до в’язниці. Проте розмістили їх не внизу, зі злочинцями, а в якомусь приміщенні нагорі, де було страшенно брудно, позаяк приміщення те було старе і давно не використовувалося.

² Обидвох прикували за ногу до одного ланцюга.

³ Ланцюг цей було прикріплено до стовпа, який стояв посеред будинку; він був десять чи тринадцять долонь завдовжки. Щоразу, коли хтось із них хотів щось зробити, то інший мав його супроводжувати.

⁴ Усю ніч вони не стулили повік.

⁵ Наступного дня, коли про їхнє ув’язнення стало відомо в місті, їм передали до в’язниці щось, на чому можна було спати, і велику кількість всього, що було їм потрібно. Відвідати їх постійно приходила сила-силенна люду, і прочанин далі дотримувався свого звичаю говорити про Бога.

⁶ Бакалавр Фріас прийшов допитати кожного з них окремо, і прочанин віддав йому всі папери, а то були «Вправи», на перегляд.

⁷ На питання про те, чи є у них товариші, вони відповіли ствердно і сказали, де ті перебувають. Негайно за наказом бакалавра туди пішли і привели Касереса й Артеаґу до в’язниці; Хуаніко, який згодом став монахом, залишили у спокої.

⁸ Цих, одначе, розмістили не нагорі, разом з двома першими, а внизу, де сиділи звичайні в’язні. І тут прочанин не схотів взяти собі адвоката чи повіреного.

[68] ¹ Через кілька днів його викликали до чотирьох суддів; троє з них були докторами – Санктісідоро, Паравіньяс і Фріас, – а четвертим був бакалавр Фріас. Усі вони вже переглянули «Вправи»;

² тепер же вони заходилися ставити йому безліч запитань, не тільки про «Вправи», але й про богослов’я, приміром, стосовно Тройці і Євхаристії та його розуміння цих догм. Спершу він зробив вступ,

³ та потім, згідно з велінням суддів, говорив так, що в них не було підстав у чомусь його звинувачувати.

⁴ Бакалавр Фріас, який вів перед у цих розпитуваннях, спитав його також про щось з царини канонічного права.

⁵ На все це прочанин мав неухильно відповідати, проте він завжди перше казав, що не знає, що говорять про ці поняття вчені.

⁶ Тоді йому наказали розтлумачити першу заповідь так, як він зазвичай її тлумачив. Він почав було пояснювати, та це забрало у нього стільки часу і він стільки всього сказав про першу заповідь, що в них зникло бажання розпитувати його далі.

⁷ До цього, коли мова йшла про «Вправи», вони вельми настійливо цікавилися одним пунктом, що стоїть на початку: коли думка є легким гріхом, а коли – смертним.

⁸ А справа була ось у чому: як він, не маючи освіти, наважився це визначати. У відповідь він сказав: «Визначте, правильно це чи ні, і якщо неправильно, то засудіть це». Проте зрештою вони пішли, нічого не засудивши.

[69] ¹ Поміж багатьма людьми, як приходили до в’язниці поговорити з ним, разом із бакалавром Фріасом прийшов якось дон Франсиско де Мендоса, який зараз є кардиналом в Бурґосі.

² Він по-дружньому розпитав, як прочанинові ведеться у в’язниці і чи бентежить його те, що він перебуває у такому місці. На це останній відказав: «Я відповім вам так, як відповів сьогодні одній дамі, яка, побачивши мене за ґратами, промовляла слова співчуття.

³ Я сказав їй: «Цим ви засвідчуєте, що не хочете опинитися у в’язниці заради любови до Бога. Хіба ж ув’язнення видається вам таким уже великим злом? Що ж, а я гадаю, що в Саламанці не так багато кайданів та ланцюгів, яких я не побажав би заради любови до Бога»».

⁴ У той час трапилося так, що з в’язниці втекли всі в’язні, проте двоє товаришів прочанина, які сиділи разом із ними, не втекли.

⁵ Коли їх знайшли там вранці самих, при відкритих дверях, це стало для всіх доброю наукою і спричинилося до жвавого поголосу в місті; пізніше їм виділили під в’язницю цілий дім, що стояв неподалік.

[70] ¹ Після двадцяти днів ув’язнення їх викликали, аби оголосити рішення суду, яке полягало в тому, що ні в їхньому житті, ні у вченні не знайдено жодних помилок.

² Тож вони могли й далі робити те, що робили досі, себто тлумачити вчення і бесідувати про Божі справи; єдиним винятком була заборона визначати: ось це – смертний гріх, а це – легкий, аж доки вони не провчаться ще чотири роки.

³ Після того, як це рішення зачитали, судді поставилися до арештантів вельми приязно, прагнучи, вочевидь, задовольнити прочанина.

⁴ Прочанин сказав, що зробить все згідно з цим рішенням, але не вважає його задовільним, оскільки, ні в чому його не засуджуючи, йому закривають рота, позбавляючи можливости допомагати ближнім тим, чим він може.

⁵ І хоч доктор Фріас наполягав, виявляючи при цьому неабияку люб’язність, прочанин не зронив більше ні слова, зазначивши тільки, що чинитиме так, як йому наказано, доки знаходитиметься під юрисдикцією Саламанки.

⁶ Їх випустили з в’язниці, і він, довірившись Богові, почав розважати над тим, що ж йому робити далі.

⁷ У тому, щоб залишитися в Саламанці, він вбачав чималі труднощі, бо йому здавалося, що, заборонивши визначати смертні та легкі гріхи, перед ним закрили двері, через які він міг допомагати душам.

[71] ¹ Тож він вирішив податися до Парижа вчитися.

² Коли в Барселоні прочанин розмірковував про те, чи вчитися йому взагалі і, якщо так, то скільки, він переймався тільки одним: вступати йому, здобувши освіту, до якогось монаршого чину чи просто йти світом.

³ Коли йому спадало на думку стати монахом, то у нього тут-таки з’являлося бажання вступити до якогось підупалого та не надто зреформованого чину (якщо вже йому судилося стати монахом), щоб більше в ньому страждати;

⁴ Бог, думав він, їм, либонь, допоможе. І Бог дарував йому тверду впевненість у тому, що він легко знесе всі образи й кривди, яких може зазнати.

⁵ Під час ув’язнення в Саламанці він і далі відчував таке ж бажання допомагати душам, а з цією метою спершу здобути освіту і тоді вже зібрати навколо себе інших з такими ж намірами, зберігши й тих, хто вже був біля нього.

⁶ Налаштувавшись вирушати до Парижа, він домовився з останніми, що вони зачекають на місці, доки він не з’ясує, чи знайдеться можливість влаштувати так, щоб і вони могли вчитися.

[72] ¹ Чимало вельми поважних осіб наполегливо вмоляли його не йти, проте їм не вдалося його переконати. Тож днів через п’ятнадцять чи двадцять після того, як прочанин вийшов із в’язниці, він вирушив у дорогу сам-один, повантаживши на невеликого ослика кілька книжок.

² Коли він прибув до Барселони, усі, хто його знав, заходилися відраджувати його від мандрівки до Франції через жорстокі війни, наводячи досить незвичайні свідчення і розповідаючи навіть, що іспанці там насаджують на рожен; проте він так і не відчув жодного страху.