КЛОПОТИ В
САЛАМАНЦІ: 1527
[64]
1 Після прибуття до Саламанки, коли прочанин молився
в якійсь церкві, його впізнала одна побожна жінка, з якою його
четверо товаришів запізналися раніше, позаяк перебували там уже
кілька днів. Вона поцікавилася, як його звуть, а тоді відвела
туди, де оселилися його товариші.
2
Коли в
Алькалі було прийнято рішення про те, що їм слід одягатися так,
як це роблять студенти, прочанин сказав: «Коли ви звеліли нам
перефарбувати своє вбрання, ми так і вчинили; та цього ми зараз
зробити не можемо, бо не маємо грошей, щоб його
купити».
3
Тож сам
вікарій забезпечив їх одягом, шапочками та всім іншим, що
носять студенти. У такому вбранні вони й покинули
Алькалу.
4
У
Саламанці він ходив сповідатися до одного монаха-домініканця у
церкві св. Стефана. Якось днів через десять-дванадцять після
того, як він прибув до Саламанки, сповідник сказав йому: «Отці
з нашої обителі хотіли б поговорити з вами».
5
«В ім’я
Боже», – мовив він у відповідь. «Тоді, – вів далі сповідник, –
було б добре, якби в неділю ви прийшли сюди пообідати; але
попереджаю вас про одне: вони захочуть багато чого від вас
довідатися».
6
Тож у неділю
він прийшов туди разом із Калісто. Після обіду супріор, за
відсутністю пріора, разом із сповідником та, здається, ще одним
монахом пішли з ними до каплиці.
7
Супріор
вельми добродушно почав говорити про те, які гарні вістки про
їхнє життя та звичаї дійшли до них: вони, мовляв, ходять
довкола проповідуючи на взірець апостолів; вони із задоволенням
дізналися би про все це детальніше.
8
І
він став розпитувати про те, що саме вони вивчали. Прочанин
відказав: «З-поміж нас усіх найбільше вчився я», – і, нічого не
приховуючи, розповів, як мало він вчився і наскільки
поверхневим було це навчання.
[65]
1 «То що ж, у такому разі, ви проповідуєте?» «Ми не
проповідуємо, – мовив прочанин, – ми просто по-дружньому
розмовляємо з деякими людьми про Божі поняття, приміром, після
обіду з тими, хто нас запрошує.»
2
«Однак, –
сказав монах, – про які Божі поняття ви розмовляєте? Власне це
ми й хочемо знати.»
3
Ми говоримо,
– відповів прочанин, – то про одну чесноту, то про іншу, і при
цьому вихваляємо її; то про одну ваду, то про іншу, засуджуючи
її.»
4
«Ви – не
вчені, – сказав монах, – а говорите про чесноти і вади; але ж
говорити про це можна тільки двома способами: або завдяки
знанням, або завдяки Святому Духові. Якщо не завдяки знанням,
то завдяки Святому Духові.»
[i]
5
Почувши ці
слова, прочанин трохи насторожився, бо такий хід роздумів не
надто йому сподобався. Якусь хвилю помовчавши, він сказав, що
немає потреби й далі про це говорити.
6
Та монах
наполягав: «Сьогодні навколо стільки хиб від Еразма та стільки
інших, які одурили цілий світ, а ви не бажаєте пояснити, про що
говорите?»
[66]
1 Прочанин мовив: «Отче, я скажу більше, ніж уже
сказав, хіба що перед своїми настоятелями, які можуть мене до
цього зобов’язати.»
2
Перед цим
монах поцікавився, чому Калісто прийшов у такому вбранні (він
був у короткій сорочці, з крислатим брилем на голові, у руці
тримав патерицю, а на ногах мав черевики, які доходили йому
мало не до середини литок; на зріст він був дуже високий, а
тому вигляд у нього був доволі несусвітний).
3
Прочанин
розповів йому, як в Алькалі їх ув’язнили і звеліли одягатися,
як студенти, а цей його товариш з огляду на сильну спеку віддав
свою мантію одному бідному клирику.
4
У
відповідь на це монах пробурмотів сам до себе:
«Charitas
incipit
a
se
ipso
»
[ii], – скидалося на те, що він
не надто вдоволений.
5
Та
повернімось до згаданої історії: супріор, якому не вдалося
витягнути з прочанина нічого, крім того, що вже було сказано,
кинув: «Що ж, залишайтесь тут, і ми таки примусимо вас
розповісти геть усе».
6
Після цього
всі монахи поквапом вийшли.
7
Прочанин
першим спитав: чи хочуть монахи залишитися в тій каплиці чи
деінде? Супріор відповів, що їм слід залишатися в
каплиці.
8
Тоді монахи
позакривали всі двері і, вочевидь, подалися обговорювати цю
справу із суддями.
9
Тож вони
обидвоє перебували в монастирі три дні, харчуючись разом із
монахами у трапезній; за весь цей час ніхто з представників
суду до них не приходив.
10
В
їхній кімнаті майже завжди було повно монахів, які приходили їх
побачити. Прочанин постійно провадив свою звичну мову;
унаслідок цього поміж ними стала відчуватися певна незгода, бо
багато хто виявляв до нього симпатію.
[67]
1 Коли минуло три дні, прийшов нотаріус і забрав їх
до в’язниці. Проте розмістили їх не внизу, зі злочинцями, а в
якомусь приміщенні нагорі, де було страшенно брудно, позаяк
приміщення те було старе і давно не
використовувалося.
2
Обидвох
прикували за ногу до одного ланцюга.
3
Ланцюг цей
було прикріплено до стовпа, який стояв посеред будинку; він був
десять чи тринадцять долонь завдовжки. Щоразу, коли хтось із
них хотів щось зробити, то інший мав його
супроводжувати.
4
Усю ніч вони
не стулили повік.
5
Наступного
дня, коли про їхнє ув’язнення стало відомо в місті, їм передали
до в’язниці щось, на чому можна було спати, і велику кількість
всього, що було їм потрібно. Відвідати їх постійно приходила
сила-силенна люду, і прочанин далі дотримувався свого звичаю
говорити про Бога.
6
Бакалавр
Фріас прийшов допитати кожного з них окремо, і прочанин віддав
йому всі папери, а то були «Вправи», на перегляд.
7
На питання
про те, чи є у них товариші, вони відповіли ствердно і сказали,
де ті перебувають. Негайно за наказом бакалавра туди пішли і
привели Касереса й Артеаґу до в’язниці; Хуаніко, який згодом
став монахом, залишили у спокої.
8
Цих, одначе,
розмістили не нагорі, разом з двома першими, а внизу, де сиділи
звичайні в’язні. І тут прочанин не схотів взяти собі адвоката
чи повіреного.
[68]
1 Через кілька днів його викликали до чотирьох
суддів; троє з них були докторами – Санктісідоро, Паравіньяс і
Фріас, – а четвертим був бакалавр Фріас. Усі вони вже
переглянули «Вправи»;
2
тепер же вони
заходилися ставити йому безліч запитань, не тільки про
«Вправи», але й про богослов’я, приміром, стосовно Тройці і
Євхаристії та його розуміння цих догм. Спершу він зробив
вступ,
3
та потім,
згідно з велінням суддів, говорив так, що в них не було підстав
у чомусь його звинувачувати.
4
Бакалавр
Фріас, який вів перед у цих розпитуваннях, спитав його також
про щось з царини канонічного права.
5
На все це
прочанин мав неухильно відповідати, проте він завжди перше
казав, що не знає, що говорять про ці поняття вчені.
6
Тоді йому
наказали розтлумачити першу заповідь так, як він зазвичай її
тлумачив. Він почав було пояснювати, та це забрало у нього
стільки часу і він стільки всього сказав про першу заповідь, що
в них зникло бажання розпитувати його далі.
7
До цього,
коли мова йшла про «Вправи», вони вельми настійливо цікавилися
одним пунктом, що стоїть на початку: коли думка є легким
гріхом, а коли – смертним.
8
А
справа була ось у чому: як він, не маючи освіти, наважився це
визначати. У відповідь він сказав: «Визначте, правильно це чи
ні, і якщо неправильно, то засудіть це». Проте зрештою вони
пішли, нічого не засудивши.
[69]
1 Поміж багатьма людьми, як приходили до в’язниці
поговорити з ним, разом із бакалавром Фріасом прийшов якось дон
Франсиско де Мендоса, який зараз є кардиналом в
Бурґосі.
2
Він
по-дружньому розпитав, як прочанинові ведеться у в’язниці і чи
бентежить його те, що він перебуває у такому місці. На це
останній відказав: «Я відповім вам так, як відповів сьогодні
одній дамі, яка, побачивши мене за ґратами, промовляла слова
співчуття.
3
Я
сказав їй: «Цим ви засвідчуєте, що не хочете опинитися у
в’язниці заради любови до Бога. Хіба ж ув’язнення видається вам
таким уже великим злом? Що ж, а я гадаю, що в Саламанці не так
багато кайданів та ланцюгів, яких я не побажав би заради любови
до Бога»».
4
У
той час трапилося так, що з в’язниці втекли всі в’язні, проте
двоє товаришів прочанина, які сиділи разом із ними, не
втекли.
5
Коли їх
знайшли там вранці самих, при відкритих дверях, це стало для
всіх доброю наукою і спричинилося до жвавого поголосу в місті;
пізніше їм виділили під в’язницю цілий дім, що стояв
неподалік.
[70]
1 Після двадцяти днів ув’язнення їх викликали, аби
оголосити рішення суду, яке полягало в тому, що ні в їхньому
житті, ні у вченні не знайдено жодних помилок.
2
Тож вони
могли й далі робити те, що робили досі, себто тлумачити вчення
і бесідувати про Божі справи; єдиним винятком була заборона
визначати: ось це – смертний гріх, а це – легкий, аж доки вони
не провчаться ще чотири роки.
3
Після того,
як це рішення зачитали, судді поставилися до арештантів вельми
приязно, прагнучи, вочевидь, задовольнити прочанина.
4
Прочанин
сказав, що зробить все згідно з цим рішенням, але не вважає
його задовільним, оскільки, ні в чому його не засуджуючи, йому
закривають рота, позбавляючи можливости допомагати ближнім тим,
чим він може.
5
І
хоч доктор Фріас наполягав, виявляючи при цьому неабияку
люб’язність, прочанин не зронив більше ні слова, зазначивши
тільки, що чинитиме так, як йому наказано, доки знаходитиметься
під юрисдикцією Саламанки.
6
Їх випустили
з в’язниці, і він, довірившись Богові, почав розважати над тим,
що ж йому робити далі.
7
У
тому, щоб залишитися в Саламанці, він вбачав чималі труднощі,
бо йому здавалося, що, заборонивши визначати смертні та легкі
гріхи, перед ним закрили двері, через які він міг допомагати
душам.
[71]
1 Тож він вирішив податися до Парижа
вчитися.
2
Коли в
Барселоні прочанин розмірковував про те, чи вчитися йому
взагалі і, якщо так, то скільки, він переймався тільки одним:
вступати йому, здобувши освіту, до якогось монаршого чину чи
просто йти світом.
3
Коли йому
спадало на думку стати монахом, то у нього тут-таки з’являлося
бажання вступити до якогось підупалого та не надто
зреформованого чину (якщо вже йому судилося стати монахом), щоб
більше в ньому страждати;
4
Бог, думав
він, їм, либонь, допоможе. І Бог дарував йому тверду
впевненість у тому, що він легко знесе всі образи й кривди,
яких може зазнати.
5
Під час
ув’язнення в Саламанці він і далі відчував таке ж бажання
допомагати душам, а з цією метою спершу здобути освіту і тоді
вже зібрати навколо себе інших з такими ж намірами, зберігши й
тих, хто вже був біля нього.
6
Налаштувавшись
вирушати до Парижа, він домовився з останніми, що вони
зачекають на місці, доки він не з’ясує, чи знайдеться
можливість влаштувати так, щоб і вони могли вчитися.
[72]
1 Чимало вельми поважних осіб наполегливо вмоляли
його не йти, проте їм не вдалося його переконати. Тож днів
через п’ятнадцять чи двадцять після того, як прочанин вийшов із
в’язниці, він вирушив у дорогу сам-один, повантаживши на
невеликого ослика кілька книжок.
2
Коли він
прибув до Барселони, усі, хто його знав, заходилися
відраджувати його від мандрівки до Франції через жорстокі
війни, наводячи досить незвичайні свідчення і розповідаючи
навіть, що іспанці там насаджують на рожен; проте він так і не
відчув жодного страху.
[i]
Власне це – чи від Святого Духа – ми й хочемо
дізнатися.
[ii]
«Доброчинність розпочинається з себе самого» (лат.) –
(прим. пер.)

|