ПРОЩА ДО ЄРУСАЛИМА: 1523

[38] ¹ Під час плавання дув такий сильний попутний вітер, що з Барселони до Ґаети вони дісталися за п’ять діб, хоч і страшенно всі набралися ляку через вельми погану погоду.

² Там же в цілому краю люди потерпали від страху перед чумою; одначе він, ледь ступивши на берег, вирушив у дорогу до Рима.

³ З тих, хто плив на кораблі, його взялися супроводжувати мати з донькою, переодягнутою на хлопця, та ще якийсь юнак. Вони приєдналися до нього тому, що теж просили милостиню.

⁴ Наблизившись до якогось заїзду, вони натрапили на велике вогнище, довкола якого зібралося чимало вояків, які дали їм попоїсти і пригостили вином, причому наливали його стільки і пропонували так настирливо, наче хотіли їх споїти.

⁵ Згодом їх розділили: матері з донькою відвели кімнату нагорі, а прочанина з юнаком влаштували у стайні.

⁶ Проте опівночі він почув, що згори долинають гучні крики, а коли підвівся, аби глянути, в чому річ, то побачив, що мати з донькою вже внизу, у дворі; вони крізь сльози скаржилися, що їх намагалися зґвалтувати.

⁷ Тут його охопило таке сильне обурення, що він почав кричати: «І це ми маємо терпіти?» – та рішуче висловлювати протест іншими словами.

⁸ Він говорив це з такою силою, що всі, хто був тоді в домі, переполохалися, і ніхто й пальцем до нього не торкнувся.

⁹ Юнак на той час вже накивав п’ятами, і, попри те, що ще тривала ніч, усі троє знову вирушили в дорогу.

[39] ¹ Коли вони підійшли до якогось міста, що стояло поблизу, то побачили, що воно замкнене. Не маючи змоги увійти, вони заночували там же, у церкві, дах якої протікав.

² Уранці їх відмовилися пускати до міста, а поза його межами їм не вдалося зібрати бодай якоїсь милостині, хоч вони й пішли до замку, який виднівся неподалік. Там прочанин відчув слабкість, яку можна пояснити тим, що він пережив на морі, й усім іншим;

³ він не мав сили йти далі і зостався там. Мати ж із донькою попрямували до Рима.

⁴ Того дня з міста вийшло багато люду; дізнавшись, що там була і пані тієї місцевости, він підійшов до неї і сказав, що почувається недобре тільки через слабкість,

⁵ та попросив у неї дозволу увійти до міста, щоб пошукати там ліків, на що вона охоче погодилася.

⁶ Розпочавши просити милостиню в місті, він таким робом роздобув чимало грошей. Через два дні, відновивши сили, він знову вирушив у дорогу і у Вербну неділю прибув до Рима.

[40] ¹ Тут усі, з ким прочанин розмовляв, довідавшись, що в нього немає при собі грошей на мандрівку до Єрусалима, почали відраджувати його від здійснення цієї подорожі й твердити, наводячи при цьому чимало аргументів, що без грошей це просто неможливо.

² Він же відчував у душі тверду упевненість і навіть на мить не засумнівався в тому, що зуміє знайти спосіб дістатися до Єрусалима.

³ Отримавши благословення від Папи Адріана VІ, він восьмий чи дев’ятий день після Пасхи вирушив до Венеції.

⁴ У нього все ж було при собі шість чи сім дукатів, які йому дали на проїзд з Венеції до Єрусалима; він узяв їх, бо трохи піддався побоюванням, що їх йому накидали: інакше йому, мовляв, не здолати цього шляху.

⁵ Проте, покинувши Рим, він через два дні почав усвідомлювати, що з його боку це було виявом недовіри, і те, що він взяв ці дукати, завдавало йому такого жалю, що він став міркувати, чи не краще було б їх позбутися.

⁶ Зрештою він вирішив щедро роздати їх тим, хто трапиться йому на шляху, а це, як правило, були жебраки.

⁷ Так він і вчинив, і власне тому, прийшовши згодом до Венеції, мав грошей рівно стільки, скільки потрібно було на одну ніч.

[41] ¹ Мандруючи до Венеції, він спав у дверних нішах через сторожу, яка повсюди пильнувала з огляду на чуму. Якось трапилося так, що він, піднявшись вранці на ноги, наштовхнувся на одного чоловіка, який, окинувши його поглядом, мерщій утік, охоплений жахом, либонь тому, що побачив його вельми блідим.

² Так долаючи шлях, він прибув до Кьоджі і разом із кількома супутниками, які приєдналися до нього раніше, довідався, що до Венеції їм увійти не дозволять.

³ Його супутники вирішили податися до Падуї, щоб отримати там довідку про стан здоров’я, тож він вирішив піти за ними. Проте поспіти за ними він не зумів, позаяк ішли вони дуже швидко і з настанням ночі залишили його одного на широкому полі.

⁴ Коли він був там, йому явився Христос, так, як зазвичай Він йому з’являвся, про що вже йшлося вище, і це принесло йому неабияку втіху.

⁵ Втішений цим, наступного ранку він, не підробивши довідки, як це, либонь, зробили його супутники, підійшов до воріт Падуї і вступив до міста, й ніхто зі сторожі нічого в нього не запитав.

⁶ Те саме трапилося і при виході з міста; це дуже здивувало його супутників, які щойно роздобули собі довідки, щоб іти до Венеції; він же цим не переймався.

[42] ¹ Коли вони прибули до Венеції, до човна прийшла сторожа, щоб одного за одним оглянути всіх, хто в ньому був, і тільки до нього ніхто не підійшов.

² У Венеції він жив за рахунок милостині і спав на площі св. Марка. Проте у нього ніколи не виникало бажання піти в дім імператорського посла, і він не надто турбувався про те, щоб знайти кошти на свою мандрівку.

³ У душі він був переконаний, що Бог дасть йому нагоду дістатися до Єрусалима; це сповнювало його такою упевненістю, що жодні аргументи чи побоювання, що їх йому накидали, не могли примусити його відчути вагання.

⁴ Одного дня він зустрів заможного іспанця, який поцікавився, що він тут робить і куди збирається податися. Дізнавшись про його наміри, цей чоловік запросив його на обід до свого дому, де він і зостався на кілька днів, аж доки все не було готове до відплиття.

⁵ Ще з Манреси прочанин набув звички ніколи не розмовляти, трапезуючи з кимось за одним столом, за винятком коротких відповідей; утім він прислухався до того, про що говорили інші, і робив нотатки, які, на його думку, могли дати йому привід заговорити про Бога; після трапези він так і робив.

[43] ¹ Це й було причиною того, що згаданий достойний чоловік та його домашні так із ним заприязнилися, хотіли, щоб він залишився з ними, і спонукали його до цього. Той-таки господар провід його до дожа Венеції, щоб дож міг з ним поговорити, тобто влаштував йому вхід у палац та аудієнцію.

² Коли дож вислухав прочанина, то звелів, щоб йому дозволили сісти на корабель з урядовцями, який плив до Кипру.

³ Хоч того року до Єрусалима вирушило чимало прочан, більшість із них повернулися додому з огляду на нещодавні події, а саме захоплення Родосу.

⁴ Та попри все на прованському кораблі, який поплив першим, їх було тринадцятеро, і восьмеро чи дев’ятеро залишилося на урядовому кораблі. Коли корабель вже мав відпливати, наш прочанин зазнав сильного нападу пропасниці,

⁵ але минуло кілька днів, і хвороба відступила. Корабель же виходив у море власне того дня, коли він прийняв проносне.

⁶ Домашні [іспанця] поцікавилися в лікаря, чи можна йому сісти на корабель, щоб вирушити до Єрусалима, і лікар відповів: «Авжеж, можна, якщо тільки він хоче, аби його там і похоронили».

⁷ Проте прочанин все-таки сів на корабель, який того ж дня і відплив; йому було недобре, та, виблювавши, він відчув неабияке полегшення і почав повністю одужувати.

⁸ На кораблі відкрито побутували певні брутальні та огидні звичаї, які він різко засуджував.

[44] [i] ¹ Іспанці, які плили разом із прочанином, застерігали його не робити цього, оскільки команда плекала намір висадити його на якомусь острові.

² Однак Господь наш зволив, щоб вони швидко дістались до Кипру. Залишивши там корабель, вони суходолом вирушили до іншого порту під назвою Лас Салінас, до якого було десять ліг. Тут вони сіли на корабель, на якому прочанин так само сподівався знайти поживу тільки завдяки Божій ласці, як і на першому судні.

³ Упродовж усього цього часу йому часто являвся наш Господь, приносячи велику втіху і даруючи рішучість. Йому здавалося, наче він бачить щось велике і кругле, немов золоте; таким було видіння, яке тоді перед ним поставало. Покинувши Кипр, вони прибули до Яффи.

⁴ За дві милі до Єрусалима, куди вони діставалися верхи на невеликих ослах, як то було заведено, один шляхетний іспанець, здається, Дієго Манес на ймення, з почуттям щонайшвидшого благоговіння мовив усім прочанам:

⁵ «Зважаючи на те, що невдовзі ви сягнете місця, з якого видно Святе Місто, добре було б усім відповідно налаштуватися і припинити розмови».

[45] ¹ Усім ці слова припали до душі, і кожен почав наводити лад у своїх думках. Перед тим, як наблизитися до місця, звідки було видно місто, вони спішилися, позаяк помітили монахів з хрестом, які очікували на них. Побачивши місто, прочанин відчув велику втіху;

² і, за свідченням інших, це відчуття було спільним для всіх, а радість їхня видавалася надприродною. Відвідуючи святі місця, він завжди відчував таке ж благоговіння.

³ Він мав рішучий намір залишитися в Єрусалимі, аби увесь час мати змогу відвідувати згадані святі місця; на додаток до цього сповненого благоговінням поклоніння він привіз із собою кілька рекомендаційних листів для Ґвардіяна і вручив їх останньому. Він розповів йому про свій намір зостатися там з огляду на поклоніння,

⁴ однак про другу частину промовчав, оскільки не говорив про неї нікому, водночас часто привселюдно проголошуючи першу.

⁵ У відповідь Ґвардіян сказав, що не бачить, яким чином прочанинові можна було б залишитися, адже в їхній обителі панувала така скрута, що навіть монахи не могли прогодуватися; власне це й було причиною прийнятого ним рішення відправити декого з них разом із прочанами до їхніх країв.

⁶ Прочанин відповів, що від обителі йому не потрібно нічого, за винятком можливости іноді приходити, щоб висповідатися.

⁷ Почувши це, Ґвардіян сказав, що так, либонь, все владнається, але потрібно зачекати на приїзд провінціала (це, здається, був глава ордену на цьому терені), який перебував у Вифлиємі.

[46] ¹ Ця обіцянка додала прочанину упенености, й він заходився писати листи в Барселону духовним людям.

² Коли він уже написав одного і власне писав другого, напередодні від’їзду прочан його викликали до провінціала (який на той час уже приїхав) і Ґвардіяна.

³ Провінціял люб’язно пояснив прочанину, що знає про його благочестивий намір залишитися в цих святих місцях і багато думав про нього; проте, з огляду на досвід з іншими, він вважає це недоцільним.

⁴ Адже багато хто висловлював таке ж бажання, та одні потрапляли в полон, а інші гинули, й орден згодом був зобов’язаний сплачувати викуп за полонених. Тож йому слід готуватися до від’їзду разом із прочанами наступного дня.

⁵ На це він відповів, що непохитний у своїх намірах і в будь-якому випадку рішуче наполягатиме на їхньому здійсненні. Він відверто дав їм зрозуміти, що не відмовиться від свого задуму через острах, якщо тільки це не призведе його до гріха, хоч би провінціял і був про це іншої думки.

⁶ Провінціял на це відказав, що Апостольський Престол надав їм владу на власний розсуд вирішувати, кому дозволити залишитися, а кому – ні, а також відлучати від Церкви кожного, хто відмовиться їм скоритися; у цьому ж випадку вони вважають, що йому не слід зоставатися і т.д.

[47] ¹ Йому хотіли показати булли, які надавали їм владу відлучати від Церкви, та він сказав, що в нього немає потреби їх бачити, позаяк він вірить їхнім преподобствам; тож якщо вони так вирішили владою, якою їх наділено, то він їм кориться.

² Повернувшись туди, де перебував попередньо, він відчув сильне бажання ще раз перед від’їздом побувати на Оливній горі, якщо вже немає Божої волі на те, щоб йому залишитися у цих святих місцях.

³ На Оливній горі є камінь, з якого Господь наш вознісся на небо; ще й досі там можна побачити сліди Його ніг, що відбилися на камені. Власне їх він і хотів знову побачити.

⁴ Тож нікому нічого не сказавши і не взявши провідника (а на тих, хто йде туди без турка-провідника, чигає велика небезпека), він спекався інших і сам подався на Оливну гору.

⁵ Але сторожа не хотіла його пропускати, і йому довелося віддати їм ножик для паперу, який був у нього з собою; помолившись і відчувши при цьому неабияку втіху, він відчув бажання піти ще до Витфагії.

⁶ Там він пригадав собі, що на Оливній горі не зауважив, з якого боку була права нога, а з якого – ліва. Повернувшись туди, він віддав сторожі, здається, ножиці, щоб його пропустили.

[48] [ii] 1 Коли в монастирі дізналися, що прочанин пішов ось так, без провідника, то монахи доклали зусиль, аби розшукати його. Тож, сходячи з Оливної гори, він зіткнувся з «підперезаним» християнином, який служив у монастирі. У руках у того була чималенька палиця, якою він з неабияким роздратуванням розмахував, немовби заміряючись вдарити прочанина.

2 Підійшовши до останнього, християнин міцно схопив його за руку, і прочанин, не сперечаючись, дозволив, щоб його вели таким чином. Згаданий добродій, утім, так його і не відпустив.

3 Крокуючи дорогою під проводом «підперезаного» християнина, прочанин отримав від нашого Господа велику втіху; йому здавалося, що він увесь час бачить над собою Христа.

4 І це тривало постійно і вельми щедро, аж доки він не підійшов до монастиря.