ПУТЬ САТЧИТАНАНДЫ  

Максим Демченко, Москва, ГАНГА 2008 

конспект або стислий виклад книжки з власними доповненнями 

І. Жуль Моншанен 

Жуль Моншанен (1895-1957) народився у французькому місті Флері в родині виноградарів. Він був слабкою хворобливою дитиною, страждав від астми, не міг добре вчитися, бавитися з іншими дітьми. Обмеження контактів із зовнішнім світом сприяло розвиткові внутрішнього світу й особливої чуттєвості. У 1912 р. родина переїжджає до Леону, а в 1913 р. Жуль поступив у духовну семінарію. Перша світова війна перервала навчання. За тодішніми законами Франції під мобілізацію підпадало духовенство та семінаристи. Жуль не міг служити в армія за станом здоров’я, але міг викладати релігійні дисципліни, отож зайнявся викладацькою діяльністю. Він мав багато вільного часу, зайнявся самоосвітою. Якось йому до рук потрапило кілька книжок про індійську культуру й духовність й Індія захопила його уяву. Європа очікувала нового Карла Великого, а Жуль, під впливом Індії, яка будувала свою культуру на принципі ненасильства, вважав, що їй потрібний Махатма Ганді. Після закінчення війни він продовжив навчання і 29 червня 1922 р. був рукоположений у сан священика. Наступні два роки продовжує навчання, його цікавить тема спасіння невіруючих, але розчаровується і припиняє навчання, бо, як пізніше напише, більшість священиків перебувала у «темряві віри». Розпочинає душпастирську працю в бідних шахтарських районах, поступово захоплюється комуністичними ідеями рівності: «Вірність Христові й робітничому класові». Стає відомим проповідником. Захоплюється символом хреста і вивчає символіку. Хрест – символ вогню, сонця, життя, воскресіння в древніх культурах, через Христа стає символом духовного відродження і спасіння всього світу. Багатосторонність символу хреста приводить його до переконання про багатосторонність проявів Божественного і до переконання, що всі культури й релігії походять із одного Джерела й що неможливо зачинитися в границях однієї релігії й не звертати увагу на інші, вважаючи їх несправжніми. 

Зима 1932 р. – о. Жуль застудився, важке запалення легенів, він перебуває між життям і смертю. О. Жуль молиться й думає, що це випробування, дане Провидінням для того, щоб змінити своє життя. Його навідують різні ідеї, прозріння. У якийсь момент відчув, що йому треба повернутися до мрії своєї юності – до Сходу. Складає приватну обітницю, що якщо видужає, то поїде до Індії місіонером, прийме індійський спосіб життя, щоб глибше ввійти в індійську духовність і культуру. О. Жуль Моншанен видужує, але слабке здоров’я не дозволяє йому подорожувати, він не може працювати навіть парафіяльним священиком. Він допомагає у сиротинці, вивчає санскрит, разом з о. де Любаком вивчає спадщину отців де Фуко і Леббе, які намагалися створити нову парадигму місіонерства. Мрія ентузіастів – обмін духовними цінностями, а не нав’язування своєї релігії та культури. 

Мрія збулася аж у 1939 р., коли о. Жуль нарешті виїхав до Індії. На борту корабля він дав інтерв’ю, яке збереглося до наших днів: «Необхідно поєднувати роздуми й медитацію. Боже Слово стало таким, як ми, щоб ми стали такими, як Воно. Хіба місіонер не покликаний прийняти індійську культуру ради свого очищення і преображення у Христі? Йдеться не про пристосування до індійської традиції, а про сприйняття через Любов суттєвого в духовності Індії, в її філософії та сакральному житті… Ми повинні сприйняти Індію у світлі християнства, а християнство в світлі Індії». 

Перший період життя в Індії дуже важкий, для душпастирської праці треба було знати англійську й тамільську мови. Англійською він володів погано, тамільської взагалі не знав. Мовний бар’єр – те, що він повинен був пройти спочатку. Культурний бар’єр – те, що він повинен був пройти в другу чергу, бо реальна Індія відрізнялася від книжкової. Третя проблема – повне нерозуміння і несприйняття його ідей католицьким духовенством. За деякий час він адаптувався до нових умов і почав «впиватися Індією», – як писав у своїх листах. У 1946 р. він супроводжує єпископа до Риму, зустрічає там де Любака, ділиться враженнями від Індії. Потім їде до Франції, отримує запрошення від провідних університетів, читає лекції в Ліоні, Парижу, його статті друкують у престижному журналі «Живий Бог», стає популярним. У 1947 р. повертається до Індії. 

Жуль Моншанен, «Сатсанг – духовні бесіди»: «Індія повинна дати Заходу гостріше відчуття Вічного, першості Буття перед дією. У свою чергу, вона повинна прийняти від Заходу відчуття конкретності дочасного, особи, любові. Такою є наша місія посередників… 

Стан занурення в себе, якщо він не спрямований на істинне «Я», не може розвивати знань і любові. Необхідно БУТИ, щоби давати, чим більше ми усвідомлюємо своє буття, тим більше ми здатні давати. 

Церква не буде вселенською, не стане повним Тілом Христа, поки не включить у себе всі цивілізації, всі культури і духовне багатство всього світу. 

Церква, позбавлена містиків, занурюється у повсякденну реальність і не може піднятися до вічності. Вона втрачає з поля зору горизонт абсолютного майбутнього, яке завершує час світу й історії, втрачає загальний сенс. Їх відсутність змінює лик обручниці Слова. Вона зводить зі шляху людей, християн і нехристиян, перевертаючи цю перспективу з ніг на голову. Ми стаємо свідками спустошення, Церква наповнюється світом, а не світ Церквою. В світському суспільстві, яке судить на основі соціальних критеріїв й пробує звести науку і філософію до рівня знарядь прогресу, Церкві потрібні «закриті сади», чисті місця, непошкоджені знаки майбутнього добра». 

ІІ. Анрі Лє Со 

Анрі Лє Со (1910-1973) народився у французькому місті Сен-Бріаке в родині власника невеликого магазину. У 1929 р. вступає в монастир бенедиктинів. В монастирі він зацікавився Індією, її духовними багатствами. Листується з о. Жулем Моншаненом, знаходить в його особі рідну душу. У 1948 р. виїжджає до Індії. По приїзді відразу вирушає до «Бхакті ашраму», в якому жив о. Жуль Моншанен. На відміну від о. Жуля о. Анрі в Індії відразу відчув себе як вдома. Обидва священики живуть як саньясі – індійські ченці, одягаються як вони, їдять таку саму їжу, повністю переймають їхні манери і стиль життя. Відвідують індійські храми, беруть участь в індуїстських літургійних відправах на честь різних божеств. 

У 1949 р. вони відвідали знаменитого індійського мудреця Шрі Рамана Махараші. О. Анрі багато очікував від цієї зустрічі, думав, що станеться щось важливе, але нічого не сталося – він повернувся розчарованим. І лише згодом зрозуміє, що розчарування приходить тоді, коли людина вважає, що має відбутися якась подія, основуючись на раціональних принципах. Це внутрішній стан учнів, які поверталися до Емаусу. І коли о. Анрі звільнився від обмежень європейського раціонального мислення, від будь-яких очікувань, то наступна зустріч з мудрецем змінила його життя. Це було справжнє посвячення в східну містику: «Невидима аура мудреця ввійшла в мене глибше від будь-яких слів… Я впізнав Єдиного Мудреця вічної Індії, безперервний ланцюг її мудреців, аскетів і провидців; мені здалося, що сама душа Індії проникла в глибини моєї душі й у стан містичного спілкування з нею». Це був початок наступної сторінки його життя: католицький бенедиктинець стане водночас і індуським містиком. Цей досвід він порівнював з досвідом апостола Павла на шляху до Дамаску. 

ІІІ. Інкультурація 

Що таке інкультурація Євангелія у католицькому розумінні? Якщо перечитаємо на цю тему багато статей католицьких авторів і постараємось увійти в суть цього поняття, то висновки такі: Моя католицька віра найправильніша, тільки я розумію і знаю, як Бог виглядає насправді. У моїй вірі є суттєві елементи, вічні, незмінні, й другорядні, які можна назвати католицькою культурою – там переважно культура, а не віра. Інші народи мають свою культуру, відмінну від моєї. Коли я проповідую їм Євангеліє, то можу повністю відкинути все другорядне – всю мою католицьку культуру і прийняти їхню культуру, несуттєві вірування і забобони, очистити їх і охрестити, аби тільки це не заважало проповіді Євангелія – суті Христового послання. Але я не можу прийняти їхніх богів, бо вони суперечать моєму образу Бога. Тобто, інкультурація Євангелія – це намагання втиснути визнавцям інших релігій свого Бога в їхньому упакуванні. Іншими словами – це обмеження дії Святого Духа до християнства. І сьогодні – це стандартне мислення католицьких богословів і духовенства. Отці Жуль і Анрі пішли іншим шляхом. Інкультурація – це прийняти індуїзм як Божественну релігію, яка відрізняється від християнства тільки на рівні обмежених раціональних міркувань, а на глибині духу – єдність і гармонія (цей абзац – моє особисте пояснення і доповнення). 

О. Анрі Лє Со: «Тільки зовнішнє пристосування чи прийняття деяких елементів із різних сфер мистецтва й фольклору не приведе нас до мети… Процес становлення «католичності» повинен вплинути на теологічні роздуми… досягнути внутрішнього центру серця, де віруюча людина передчуває реальність Божественної присутності в собі – досвід, який спочатку веде до мовчазного здивування й виключає всі формулювання. Це приведе до нового народження Церкви, яка ввійде в нове культурне й духовне оточення. Без сумніву, що цей процес «окатоличення» зумовлює радикальний переворот у західному підході до теології й духовності, й декому може здаватися, що він розмиває основи християнського вчення, але, відкидаючи його, ми ставимо під сумнів питання про свободу Духа». 

IV. САТЧІТАНАНДА – бенедиктинський ашрам 

У 1950 р. на березі священної річки Кавері постав перший бенедиктинський ашрам Пресвятої Трійці – Сатчітананда. Бог – Брахман, Божественне Начало, Отець (Сат – вічність, буття) являє Себе в Слові (Чіт – знання, свідомість), яке повертається до Нього у виді трансцендентного блаженства Духа (Ананда – блаженство). Отці Жуль і Анрі одягнули помаранчеві габіти індуських монахів, а на шию – дерев’яні бенедиктинські хрести з вирізаними в центрі буквами ОМ, які символізували Логос. Отець Жуль Моншанен прийняв ім’я Свамі Парам Арубі Ананда (Блаженство істоти, яка не має форми), а о. Анрі Лє Со – Свамі Абхішіктананда (Блаженство помазаного Господа). Свамі означає монах-учитель. 

О. Анрі ревно вивчав тамільську мову, раджа-йогу, санскритські мантри і техніку рецитації в індуських учителів. Літургія відправлялась на санскриті й тамільській мові з невеликими англійськими й латинськими додатками. До біблійних псалмів він додавав гімни Вед і Упанішад. О. Анрі перейняв з індуїзму обряд араті – церемонію вогню, під час якої Богові жертвують вогонь, пахощі й квіти, що на той час вважалося ідолопоклонством. Конференція Єпископів Індії прийме обряд араті щойно після ІІ Ватиканського Собору. О. Анрі Лє Со: «Священик запалює вогонь на таці й возносить до Божества, супроводжуючи це плавними рухами. Потім виходить до людей, кожний доторкається рукою до вогню, потім – до обличчя, посипаючи з великим почитанням своє чоло попелом. Чи християни це зрозуміють?» Католицьке духовенство й чернецтво не могло їх сприйняти – часто їм не хотіли продавати хліб до причастя, а черниці дивилися на них як на втілення диявола. Але місцевий єпископ їх підтримував. 

V. Криза 

О. Жуль Моншанен був інтелектуалом, його жвавий аналітичний розум не давав йому можливості зануритися в містичну молитву. Він це усвідомлював і називав себе грецьким філософом, а не індійським містиком. О. Анрі Лє Со вже частково позбувся європейського світосприйняття. Він відчував, що любов до Франції і любов до Індії перебувають у конфлікті, а не гармонії. Він не розумів, як поєднати дві великі духовні традиції. Стосунки між священиками почали погіршуватися. О. Анрі відчуває, що повинен отримати наступний імпульс для духовних пошуків – для цього йому потрібно залишити ашрам і йти своїм шляхом. 

VI. Манреса отця Анрі 

У 1952 р. о. Анрі – Свамі Абхішіктананда оселився в печері Ванатті біля підніжжя святої гори Аруначала. Аруначала вважалась втіленням Шіви. Божественна Тріада (Трімурті): Брахман створює світ, Вішну підтримує його, Шіва знищує і знову створює. Шіва стане символом воскреслого Христа. Абхішіктананда став самітником, рідко розмовляв з людьми, увесь час віддавав медитації й відправляв Службу Божу. Довгі години медитації, роздуми, прозріння, екстатичні стани. Ванатті стала його Манресою, там були зруйновані його розумові концепції, народилась нова людина. Він твердо вирішує стати індусько-християнським саньясі-ченцем. 

«Той, хто осягнув саторі-просвічення, далі бачить, що трава зелена, а небо блакитне. Але він звільнився від свого Его, яке раніше проектував на ці речі. Тепер він бачить речі так, як вони існують у собі, а не у зв’язку з його Его. До свого Его вже немає жодного прив’язання» (о. Анрі Лє Со, Духовний щоденник). 

«Одного разу він прямував на поклоніння до одної церкви, розташованої десь трохи більше ніж за милю від Манреси; здається мені, що то був храм св. Павла, а дорога туди йде понад річкою. Він ішов, заглиблений у думки про своє поклоніння, і вирішив присісти повернувшись до річки, яка текла внизу. І от, коли він там сидів, очі його розуміння почали розплющуватися; не те щоб він побачив якесь видіння, просто він збагнув і дізнався чимало речей, які стосувалися як царини духа, так і віри й науки; це супроводжувалося таким великим просвітленням, що все здавалося йому новим» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина 30). 

«ДУХОВНІ ВПРАВИ ПРИЗНАЧЕНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗУМІТИ ПЕРЕМОГТИ САМОГО СЕБЕ Й УПОРЯДКУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ, НЕ ПОСЛУГОВУЮЧИСЬ РІШЕННЯМИ, ПРИЙНЯТИМИ ПІД ВПЛИВОМ НЕВПОРЯДКОВАНИХ СХИЛЬНОСТЕЙ» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 21). 

VII. АДВАЙТА – вчення про недвоїстість усього, що існує 

Досвід систематичної і глибокої медитації приводить о. Анрі до повного усвідомлення недвоїстості буття. Він переживає наступну кризу. Як цей досвід поєднати з християнським вченням, яке бачить реальність у боротьбі протилежностей: добро і зло, Бог і диявол, рай і пекло? О. Анрі шукає відповідь як у духовній літературі, так і в живих учителів. Провидіння ставить на його шляху різних людей, він задає їм різні запитання, але відповіді не задовольняють його, а часом і розчаровують. Одна з таких відповідей шокує його, він переживає глибоке пригнічення: «Яка користь від усіх цих книжок, від часу, який ти витратив на вивчення різних мов… Якою мовою ти користуєшся у спілкуванні з Духом? Дух не має жодного відношення ні до тіла, ні до мов, ні до духовних творів… Він просто Є і це все!... Єдине, що тобі потрібне, – скинути пута, які тягнуть тебе назад. Відкинь свої молитви і поклоніння, роздуми про різні речі. Усвідом, що ти є». 

Духовна криза породжує різні скрупули. Навіщо відправляти Службу Божу, чи це не духовне рабство. З другого боку, чи такі сумніви щодо християнського вчення не є також внутрішнім зневоленням. Врешті-решт він вирішує, що повинен осягнути свободу «від меси і від не-меси», тобто якусь глибшу внутрішню свободу. 

На цьому етапі о. Анрі чимось нагадує св. Ігнатія Лойолу, його кризу, переживання і скрупули. Класичною християнською мовою це називається «дорога очищення», цю дорогу ми проходимо в першому тижні ігнатіанських реколекцій, і різні протиріччя на розумовому рівні часом просто розривають нас. 

Залишмо на хвилину нашого героя і поміркуймо трошки про постулати нашої християнської віри, якими користуємось постійно, але глибше в це не вникаємо. Добро і зло, Бог і диявол, рай і пекло. Що ми в них вкладаємо, яке наше розуміння цих термінів? Бог і диявол – це буття, які існують автономно, самі в собі, незалежно від нас. Бог і диявол – це творець і творіння, дві онтологічно відмінні речі, друга повністю залежить від першої, і навіть у якійсь мірі підпорядкована першій. Книга Йова показує цю залежність і підпорядкування. У цьому аспекті християнського вчення можемо вже говорити про недвоїстість. Двоїстість виникає в нашому розумі тоді, коли диявола сприймаємо як антибога, надаючи йому атрибути Бога, тільки зі знаком мінус. Частина християн, які крутяться довкола демонологів і екзорцистів, має саме таке розуміння диявола, хоча й неусвідомлене. Добро і зло – це буття, які онтологічно існують самі в собі – згідно з арістотелівсько-томістичною філософією, чи це категорії нашого розуму, які ми створюємо в своїх головах, згідно з нашим світобаченням, релігією, культурою тощо і накладаємо на якісь аспекти довколишньої дійсності? Тобто, чи добро і зло існують об’єктивно, чи це щось суб’єктивне, по аналогії – як час і простір у розумінні Канта? Отож у цьому випадку двоїстість існує тільки в наших головах. Рай і пекло – це об’єктивна дійсність чи стан людської душі? Якщо стан людської душі, то ця двоїстість також існує тільки в нашому розумі. 

Проблема о. Анрі, на мою думку, це проблема усіх християн, які народилися християнами чи прийняли християнство як ідеологію, елемент національної тотожності тощо, але в християнстві ніколи не мали глибокого духовного досвіду, а духовний досвід отримали в далекосхідних релігіях, і мають проблеми – як поєднати доктрину однієї релігії з доктриною і духовним досвідом іншої релігії. 

VIII. ДХЬЯНА – МЕДИТАЦІЯ 

Провидіння ставить на його шляху наступного вчителя, якого індуси вважали святим – Джнянананду. О. Анрі бомбардує його різними запитаннями. Відповіді святого – це не відповіді в нашому розумінні, а короткі оповідання, байки, де думка переважно недовершена. Пізніше о. Анрі познайомиться з індійським єзуїтом, о. Ентоні де Мелло, який напише багато книжок у стилі притч. 

Одного разу Джнянанда відповів: «Який сенс задавати подібні запитання? Відповідь у тобі. Шукай її в глибині свого єства. Віддай себе медитації за межами всіх форм, і там знайдеш відповідь». Стосунки о. Анрі з гуру подібні до стосунків між духовним отцем і учнем у християнстві. Особливо це виразно видно в індивідуальному духовному керівництві під час ігнатіанських реколекцій. Реколектант бомбардує керівника запитаннями, хоче отримати конкретну відповідь на розумовому рівні, яка дасть йому зрозуміння, і ще якісь конкретні інструкції, техніку медитації, яка заведе його до Бога. І пояснити неможливо, що його віра – не вчення Ісуса, а побутове масове християнство: гноза (правильні знання про Бога) плюс язичницька магія у християнському виданні (інструменталізація Таїнств і всього іншого, що пропонується на церковному ринку). Якщо керівникові не вдасться перевести увагу реколектанта на медитацію і свій внутрішній світ, то далі – одні розчарування і критика бездарності й тупості керівника. Для індусів усе просто – учень ще не готовий! 

Один з учнів Джнянананди написав вірш про медитацію: 

«Повернися всередину, 

В місце, де нічого немає, 

І потурбуйся, щоб ніщо не з’явилося, 

Ввійди в глибину себе самого, 

В місце, де вже немає думок, 

І потурбуйся про те, щоб вони вже не приходили до голови! 

Там, де нічого немає, 

Є Повнота! 

Там, де нічого не видно, 

Видно Суть! 

Там, де ніщо не з’являється, 

Раптово з’являється «Я»! 

Це дхьяна – медитація!» 

Йо. 20, 8: «Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, - і побачив, і увірував». Християнин, який читає індуські тексти, мусить трошки напрацюватися і навчитися переводити їх у євангельську мову, і також вчитися християнські тексти сприймати ширше і глибше. Що побачив Йоан? Порожній гріб. І увірував. Що означає «увірував» у даному контексті? Можемо подавати різні інтерпретації: увірував у факт Воскресіння Ісуса Христа. Можемо подати й інше пояснення, у світлі індуського тексту, яке не суперечить першому, але набагато глибше: 

Там, де нічого немає, 

Є Повнота! 

Мить і вічність – це протилежності тільки логічного й розумового рівня. На рівні досвіду чи існування мить і вічність – одне й те саме. Те саме стосується Нічогості й Повноти. А Повнота – це Бог. Порожній гріб розвалив усі розумові конструкції Бога й Месії в голові Йоана. Досвід порожнього гробу – це досвід порожнечі в голові, відсутності будь-яких концептів Бога й будь-яких думок. Це досвід нічогості, нірвани. Й водночас це досвід Повноти – Бога! 

Лк. 9, 23: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться». 

Лк. 14, 33: «Хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем». 

У побутовому християнському розумінні самозречення – це богомільне, аскетичне життя, відмова від матеріальних благ, утіх земного світу тощо. Це редукція Євангелія до рівня етики й моралі. Але мало хто прирівнює самозречення до навернення-метаної – зміни розуму, ментальності, розумового й відчуттєвого сприйняття довколишньої дійсності, тобто як дуже глибоких змін в особовості людини. І саме це є дхьяна-медитація! 

IX. ХТО НЕ ЗРЕЧЕТЬСЯ ВСЬОГО, ЩО МАЄ, 

НЕ МОЖЕ БУТИ МОЇМ УЧНЕМ 

Найвідоміша притча Джнянананди: «Якщо діти хворі, то їхні матері дають їм гіркі ліки. Дітям це не подобається. Вони відбиваються руками й ногами, брикаються і б’ють матерів, випльовують ліки. Темні люди, які відкидають мудрість, подібні до цих дітей. Мудрість і істинне знання ніколи не проходить у душу людини проти її волі. Їх слід довго й наполегливо шукати. До прикладу, одного разу ви взнали, що на другому березі річки живе Вчитель. Ви хочете його побачити і поговорити з ним. Просите перевізника перевести вас на другий берег. Він погоджується вас перевезти, але без багажу. Ви мусите залишити їжу, одяг, священні книжки й усе інше, що маєте з собою. Що ви виберете – Вчителя чи свій багаж». 

Лк. 14, 33: «не зречеться всього, що має – οὐκ ἀποτάσσεται πᾶσι τοῖς ἑαυτοῦ ὑπάρχουσιν». «Зректися» – у буквальному тлумаченні з грецької: «сказати до побачення; попрощатися». «Що має» – з грецької можна перекласти ще й так: «те, що існує актуально, тепер; те, що тримає в руках». Ці слова можна інтерпретувати так: те, що насправді є для нього великою цінністю, а не будь-що. Євангеліє не має дна, ми можемо занурюватися до тої глибини й розуміти той рівень, який здатні збагнути. 

Зречення має різні аспекти, сфери, рівні, глибини. І кожний, хто вибрав дорогу учня Ісуса і дорогу зречення, може зректися лише того, що побачив у собі, пізнав і зрозумів. І чим більша глибина самопізнання, тим менше людей до неї доходять. Чи багато людей доходять до глибини, де зречення вже подібне до глибокого кенозису – зректися своїх переконань: політичних, національних, мовних, релігійних, всієї своєї богомільності та ідейності, тобто зректися усього того, що для мене є святим, чим я живу й дихаю? І чи саме це не є євангельським блаженством убогих духом, яке завжди редукують до рівня етики й моралі? Це вже рівень досвіду психо-духовної смерті, досвід порожнього гробу, порожнечі й Повноти водночас. Це також вчення АДВАЙТИ – недвоїстості. 

Поясню це простими словами. Європейська ментальність будь-який розвиток, навіть духовний, зростання вважає накопиченням матеріальних і нематеріальних цінностей – інтелектуальних та духовних благ. Хочемо прийти до церкви, поставити порожній мішок, просити в Бога наповнити його благодатями, скільки я годен піднести, й піти з повним мішком додому. Стараймося змінити цю ментальність у протилежну сторону. Щоб лізти на гору, під нею необхідно залишити всі свої чемодани й торби – всі свої святощі й цінності, а не тягнути їх за собою на гору. 

X. ПРОБУДЖЕННЯ 

О. Анрі дуже захопився своїм новим учителем – Джнянанандою. За деякий час знову його відвідав, але вчитель зник. Учні говорили, що він пішов у Гімалаї на невизначений час. О. Анрі був розчарований. Не знав, що робити далі. Вирішив вести жебрацький спосіб життя – просив милостиню, молився. За деякий час знайшов притулок у храмі Шіви. Тут окрім медитації бере активну участь у літургійному житті місцевого населення, у релігійному культі й усіх обрядах, які європейці вважали язичницьким ідолопоклонством. 

« У Манресі він щодня просив милостиню. Він не їв м’яса і не пив вина, навіть коли йому їх пропонували. Не постив він тільки в неділю, і якщо в цей день йому давали трохи вина, то він його випивав» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина, 19). 

Такий спосіб життя затягнув його в індуську культуру, релігію й ментальність глибше, ніж медитація та інтелектуальні роздуми. В образі Шіви він побачив Ісуса Христа. Шіва став образом Космічного Христа, який відкривається у нових образах: «Його тіло занурюється в землю і він зникає так само, як колись з’явився з глибини серця, в якому нарешті відкрилася Суть, нарешті утворився цей знак, цей чистий знак у формі священного каменю у центрі переродження Єства». 

«Одного дня, коли він відмовляв молебень до Божої Матері на східцях того ж таки монастиря, розум його почав здійматися вгору, і він наче уздрів Пресвяту Тройцю в образі трьох музичних ключів. Це викликало у нього стільки сліз та ридань, що він ніяк не міг оволодіти собою. Того ж ранку, йдучи у процесії, яка вийшла звідти, йому не вдалося стримати сліз аж до обіду; попоївши, він не міг зупинитися й говорив тільки про Пресвяту Трійцю, висловлюючи при цьому чимало найрізноманітніших порівнянь і відчуваючи неабияку радість та втіху. Враження від описаного почуття великого благоговіння, яке охопило його під час молитви до Пресвятої Тройці, не залишало його впродовж усього життя» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина, 28). 

Релігійний культ стає іконою Бога лише тоді, коли ми свідомо й усіма фібрами душі входимо в нього. Якщо ж ми молимося в церкві чи лазимо в процесіях як сонні мухи, то це звичайне ідолопоклонство. 

XI. Реколекції в храмі МАУНА – МОВЧАННЯ-БЕЗМОЛВИЯ 

О. Анрі поєднує християнську та індуську духовності, намагається, як сам говорить, «жити космічною універсальною позаісторичною Церквою і водночас історичною інституційною Римською Церквою». Він багато подорожує в пошуках нових знань і досвіду. У вересні 1956 р. він розпочав ціломісячні реколекції в храмі Мауна в місті Кумбаконам – древній столиці могутніх тамільських царів. З собою взяв тільки Новий Завіт і Упанішади. Духовні вправи виконував у формі традиційної бхакті-йоги: повторював Святі Божі Імена. Саме там він відчув особливу силу: «Із усіх мантр і молитов співання Святого Імені Бога – найвище та наймогутніше. На психологічному рівні воно зосереджує і поглиблює ум. На справді духовному рівні, завдяки божественній силі, якою воно наповнене, веде душу до самого центру себе самої і всього сущого, до Джерела, до Отця». 

Традиційна бхакті-йога подібна до безустанної «Ісусової молитви». 

Російський термін «безмолвие» набагато глибший, ніж український відповідник «безголосся», тому наступну цитату подаю російською мовою: «Безмолвие рождает подвиг, а подвиг рождает плач, плач — страх, страх — смирение, смирение — прозрение, прозрение — любовь, любовь же делает душу здравою и бесстрастною, и тогда человек познает, что он недалек от Бога…. Надлежит тебе посредством безмолвия совершенно очистить ум и дать ему непрестанное делание духовное. Как глаз, обращаясь на чувственное, дивится видимому, так чистый ум, обращаясь к мысленному, восхищается духовно созерцаемым, так что и не отторгнешь его от того. И насколько посредством безмолвия обнажается он от страстей и очищается, настолько сподобляется и ведения оных духовных вещей» (Откровенные рассказы странника духовному отцу). 

Після 32-ох днів суворого затвору, коли двері келії відкрилися, він розплакався, не хотів залишати храм. У духовному щоденнику о. Анрі напише: «Вчора вранці я сильно злякався. Моє дихання ослабло і я відчув жахливий ритм ОМ ТАТ САТ ОМ, а потім з’явилося сяйво. Я ніби став на повороті дороги, яка вела в тунель, в який вривалося ніби потяг ОМ ТАТ САТ. Сяйво збільшувалося, лякало, було агресивним. Здавалося, що воно розірве мою душу. Мій страх змусив сяйво розчинитися, і образ потягу й дороги зник. Це сяйво є Присутність… Два рази з’являвся Хрест, потім видіння щезло». Це було завершення процесу просвітлення. Пізніше в книжці «Майбутній берег» він напише: «Справжня Смерть, єдиний вид смерті, який звільняє, це Смерть, яка нищить узи серця, які змушують людину ідентифікувати себе зі своїми зовнішніми проявами… Доки в людини зберігається сильне відчуття власного «Его», Бог залишається для неї «Іншим». Для неї адвайта може бути інтелектуальною концепцією, а не реальним досвідом».  

Перекладімо це на мову ігнатіанської духовності: 

На початку духовних вправ людині говорять: «Духовними вправами зветься будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 1). Позбутися невпорядкованих схильностей – це пережити Смерть, яка звільняє. 

Остання медитація четвертого тижня духовних вправ – це той момент, коли Бог вже не «Інший»: «Візьми, Господи, і прийми всю мою свободу, мою пам’ять, мій розум, і всю мою волю – усе, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 234). Це воскресіння, але для того, щоб воскреснути, спершу треба вмерти. 

XII. Хрест о. Жуля 

Є два психологічних типи ченців: паломники і затворники. Перші – мандруючі проповідники, другі – зачиняються в своїх затворах, приймають і вчать учнів. Самітники генерують нектар Істинного Знання в своїх келіях, а мандруючі проповідники розносять його по цілому світі. Але вони не можуть жити разом і співпрацювати разом. Що і сталося з двома французькими священиками. О. Анрі залишив назавжди ашрам Сатчітананди і перебрався в північну Індію – ближче до Гімалаїв. 

О. Жуль Моншанен живе активним життям, проводить просвітницьку діяльність, відвідує чернечі згромадження в Індії та Пакистані, стає членом Філософського товариства у Мадрасі, читає лекції. Нарешті офіційна Церква помітила його. Конференція індійських єпископів запрошує його провести тижневий просвітницький курс на тему «Індійська культура і повнота Христа». Активна діяльність підриває його здоров’я, лікарі радять покинути Індію. Він у відчаю, але нічого вдіяти не може. У 1957 р. о. Жуль повертається до Франції, лягає в лікарню. 10 жовтня 1957 р. о. Жуль помер у лікарні. 

XIII. Історична зустріч 

Після смерті о. Жуля о. Анрі Лє Со повертається до ашраму Сатчітананди, але він не може всидіти на одному місці. Подорожує по Індії, зустрічається з різними людьми – як індуськими вчителями, так і християнами, захопленими духовністю Індії. У 1957 р. відбулася історична зустріч католицьких священиків, закоханих в Індію: отці Анрі Лє Со, Раймон Паніккар, Домінік Ван Ролленгем і Бєда Гріффітс зустрілися разом для богословського обговорення теми адвайти та християнського містицизму. Вони діляться своїм досвідом, який для кожного був унікальним. Після цього о. Анрі разом з о. Раймоном Паніккаром кілька разів відбули прощу до Варанасі – священного міста індусів, яке вважається одним з найдревніших людських поселень на землі. У 1959 р. о. Анрі подорожує на північ, до Гімалаїв. Його мета – льодовик Піндар. 

XIV. Індія – місце поєднання християнських традицій 

Дійшовши до льодовика Піндар, о. Анрі попрямував до села Карелі, де в 1953 р. був заснований англіканський ашрам. Англіканський священик Чарль Мюррей Роджерс прибув до Індії в 1945 р. разом з дружиною Мері Хоул. Цілий рік вони жили в ашрамі Махатми Ганді, де й захопилися ідеями індусько-християнського діалогу й пізніше заснували в Карелі Джйотінікетан ашрам – Дім Світла. О. Анрі познайомився з подружжям англіканських місіонерів і дружба тривала до кінця життя. Стиль життя ашраму полягав у регулярних медитаціях і читанні святих текстів. О. Анрі спочатку вагався співслужити англіканську Євхаристію, оскільки це було би порушенням церковних канонів (спільна Євхаристія з іншими конфесіями ще й до сьогодні заборонена в Католицькій Церкві), але врешті відкинув свої упередження й ніколи не шкодував цього: саме там він відчув реальну присутність Христа в Святих Дарах. Потім він пішов до місцевості Алмор, де було багато православних. Отці Сатчітананди вже мали контакти з православ’ям. Митрополит Антоній Сурожський цікавився життям ашраму Сатчітананда, товаришував з о. Бєдою Гріффітсом, а його медитативні роздуми часто дуже подібні до роздумів оо. Анрі і Бєди. 

Потім подорож до Кедранатх – вічного помешкання Шіви. Тут наступний глибокий досвід: «Цей досвід переповнює мене внутрішньо і зовнішньо. Все – знак, усе вказує на Єдину Таїну. Це сходження в незбагненну таїну народження Себе самого на початку ланцюга засніжених гір і на вершині шляху, який безжалісно спрямований вверх – до Першоджерела, з Якого все постало, і до повноти Якого все прямує, в якому всі шляхи закінчуються і все збирається в одній точці. Можна сказати, що єдиний Господь Шіва – це Христос. Є тільки одне народження в серці всього Буття, народження, при якому Буття проявляється Само в Собі, в місці за межами всіх місць, із Якого все виходить і до Якого все повертається. Є тільки одне Джерело». Нарешті він внутрішньо прийняв Індію, а наступного року отримує індійське громадянство. 

<< Previous    [1]  2    Next >>