ТЕМА: Це не твоя справа, що про тебе думають інші
Мета : • зрозуміння, що почуття власної цінності не треба будувати на думці інших людей; • показати дорогу покори (не плутати з упокоренням) як будування своєї цінності й життя на Бозі; • показати цінність молитви св. Франциска з Ассізі.
Боже Слово: Молитва св. Франциска з Ассізі (в тексті).
Досвід : Прочитай групі текст «Це не твоя справа, що про тебе думають інші» й розпочни з ними рефлексію.
Мене, як фейлетоністку, ображали різними словами. Кретинка. Ідіотка. Повія. Сука. Брудна сука. Негритянська сука. Жидівська сука. Часом усе це упродовж одного дня. А часом упродовж однієї години. Анонімні читачі безперервно ображають мене через телефон і електронну почту: «Ти дуже упереджена» (висловлюю у фейлетонах свої думки). «Ти – вшива ліберастка». «Не переношу тебе й ніколи не читаю твоїх текстів» (але додала всі абзаци, які їй не сподобалися). «Виглядаєш як гремлін» (цікаво, йдеться про марку автомобіля чи про «чужого»?). «В тебе в голові все перемішано». «Ганьбиш Бога». «Компрометуєш себе». «Ти така наївна». «Ні на чому не розумієшся, простачка й невіглас». А ось мої фаворити: «Після читання твоїх фейлетонів в мене знижується IQ» і «Не знаю, чи любиш подорожувати, але твоя глупота переходить усі межі!» Того дня, коли мій головний редактор в «Beacon Journal» доручив мені писати фейлетони, ще в 1994, запросив мене до свого кабінету і намагався вибити мені з голови цей помисл. Перестерігав, що мені може взагалі не сподобатися праця, про яку я мрію. Він говорив, що читачі будуть злісними й жорстокими – не пропустять жодної нагоди, щоб мені допекти. Він не був упевнений, чи я достатньо сильна, щоби це зносити. Я була переконана, що ні, але і так погодилася. Моїм наміром було зосередитися на роботі й ігнорувати злісні коментарі. Колись я працювала терапевтом алкоголіків. Тоді подивилася фільм отця Мартіна ChalkTalk. У фільмі священник розповідає історію, яка мала би надихнути людей, які борються з цією залежністю. Він розповідає про жінку, яка прийшла до нього в сльозах, бо її п’яний чоловік назвав її гулящою. - Чи ти би зденервувалася, якщо би назвав тебе кріслом? – запитав її священник. - Очевидно, що ні. - Чому ні? - Бо знаю, що я не крісло. - А не знаєш, що ти не гуляща? Не важливо – як називають тебе інші люди, бо ти сам вирішуєш як реагувати. Я вирішила просто пам’ятати, ким я є і як до мене слід звертатися. Але це виявилося важчим, ніж я думала. Ці обзивання мене справді боліли. Облудні християни, переконані в своїй непомильності, посилали мене до пекла або молилися за мене у спосіб, який не має нічого спільного з побожністю. Фейлетони виходили три рази на тиждень. Під текстом був мій номер телефону і електронна адреса, що заохочувало декого вилити на мене свою злість на начальника, колишню дружину чи померлого родича. Найгіршими були телефони після другої ночі, коли зачиняли бари. Якщо тебе не зламають читачі, то є ще щорічні конкурси журналістів. Щороку кожний редактор подає твої тексти на тематичний конкурс. Намагаєшся не перейматися нагородами, але насправді всі ними живуть. Інформаційна галузь притягає людей з побитим его. Зали заповнені егоцентриками з комплексами меншовартості. Мусимо бути великими, бо інакше почуваємося лузерами. У журналістиці легко втратити впевненість у собі, слухаючи думки і погляди редакторів, колег по фаху, читачів, суддів. Не допомагають також власні сумніви і проблеми. Кожний письменник має вразливе его – велике, але вразливе. Хочемо, щоби наші тексти щодня потрапляли на перші сторінки, і водночас перестрашені, що ні до чого не надаємося. Але я вже відкрила спосіб, щоби не перейматися плітками, осудом, критикою і думками інших. Вирішенням є… покора. Не слід плутати з упокоренням. З нього нічого доброго не вийде. Я не розуміла різниці між цими двома поняттями, поки не побачила визначення покори, яке один із засновників руху Анонімних Алкоголіків тримав на своєму робочому столі. Завдання всієї програма Дванадцяти Кроків АА – навчити людину саме покори і служіння іншим. Лікар Боб завжди мав перед очима ці слова: «Зберігати в серці вічний спокій. Не мати турбот і клопотів. Ніколи не бути стурбованим і неспокійним, нервовим чи розгніваним, не дивуватися нічому, що зі мною діється; не відчувати, що проти мене щось роблять. Зі спокоєм приймати відсутність похвал, звинувачення і зневагу; знаходити в собі блаженну святиню, в якій можу сховатися і зачинити за собою двері, а потім потаємно клякнути перед Отцем і відчути єдність і гармонію, зануритися в них як у глибокій затоці тиші, коли все довкола розбурхане». Вічний спокій у серці. Хоча мені здається, що мрію про багато інших справ, але цього прагну насправді. Покірно приймати брак похвал. Це справжня свобода. Життя – це вистава, не конкурс популярності й не боротьба про що раз більшу владу, багатство, славу, нагороди, титули чи наукові ступені. Чи в остаточному розрахунку ці справи мають якесь значення? Джордж Стрейт співає про те, що ми не приносимо в світ нічого і нічого не можемо з нього забрати. Як і він, я також ніколи не бачила катафалку з полицями для багажу. Якщо хочеш зосередитися на тому, що для тебе справді важливе, створи свою особисту місію. І щоб це було не нудне, корпоративне базікання без віднесення до дійсності, а декларація цінностей, на яких хочеш сперти своє життя. Якогось дня я кілька годин роздумувала над своєю місією. Заплющила очі й уявила собі всіх людей на моєму похороні. Діти, чоловіки, брати й сестри, співпрацівники, друзі, сусіди. За що я хотіла би, щоби мене пам’ятали? Зрозуміло, що не за нагороди, які я отримала за свої тексти, не за свої інвестиції в якісь діла, не за те, що я була локальною особистістю. Не знаю, що про мене скажуть після моєї смерті, але знаю, що я хотіла би по собі залишити. Я знайшла свою місію, слова, які читаю кожного ранку в молитві св. Франциска з Ассізі.
Господи, вчини з мене знаряддя Твого миру: де ненависть – вчини, щоб я ніс Любов; де кривда – щоб я ніс Прощення; де розлам – щоб я ніс Єдність; де сумнів – щоб я ніс Віру; де помилка – щоб я ніс Правду; де розпач – щоб я ніс Надію; де смуток – щоб я ніс Радість; де темрява – щоб я ніс Світло. Вчителю, вчини, щоб я не стільки шукав бути втішеним, скільки потішати; не стільки бути зрозумілим – скільки розуміти; не стільки бути коханим – скільки кохати. Бо даючи – отримуємо, прощаючи – отримуємо прощення; помираючи – воскресаємо до Вічного Життя!
Ця молитва – це мій щоденний компас. Показує мені властиву дорогу. Дорогу покори. Дорогу спокою. Я – Божа дитина, однаково цінна і вартісна як кожна Божа дитина. Ані найкращим, ані найгіршим – незалежно від того, що про мене думають інші.
Рефлексія : 1. Що тебе торкнуло в цьому тексті? Чому? 2. З якими коментарями і думками зустрічається авторка тексту? Чому? 3. Як на неї впливали ці коментарі? 4. У який спосіб вона навчилася давати собі з ними раду? (Згадай історію жінки алкоголіка, про яку говорить священник з АА). 5. Чим покора відрізняється від упокорення? 6.
Що тебе торкнуло в молитві св. Франциска з Ассізі?
| ||