ЦЕРКВА   І   ПЕДОФІЛІЯ  

Стислий виклад книжки G. Cucci, H. Zollner SJ, Chiesa e pedofilia 

I. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД 

Педофілію окреслюють як особливу сексуальну активність або сексуальні фантазії, предметом яких є діти до 13 року життя. Педофіл цікавиться молодшими особами, бо вони слабші і безборонні. Це проявляє його комплекс неповноцінності, він не любить дитину, лише прагне мати над нею владу. 

1. Особовість педофіла. В Італії 84-90% сексуальних надуживань відбувається в сім’ї, а 27% – близьким членом родини. Батьки-педофіли мали проблеми в стосунках зі своїми батьками, не мали зі своїми батьками доброго емоційного зв’язку, і не мають його зі своїми дітьми. Батьки-педофіли мають схильності інтерпретувати поведінку своїх дітей негативно. Батьки-педофіли мають проблеми в стосунках з чоловіком/ дружиною, і діти стають замінниками. 75% педофілів у дитинстві стали жертвами сексуального насилля, і підсвідомо шукають дітей у віці, коли їх зґвалтували. Це своєрідний flashback, «повернення до місця злочину» і поновне емоційне пережиття ситуації, щоб отримати тимчасове полегшення. 

2. Педофілія серед католицьких священиків. В 2001-2010 рр. до Конгрегації Науки Віри прийшли дані про 300 випадків педофілії серед священиків. Дослідження показали, що більшість з них в дитинстві були зґвалтовані дорослими. Всього в світі 400000 католицьких священиків. Отож, практично, педофілів серед священиків не так багато. Для порівняння з педофілією несвящеників: у 1988 р. в США в поліцію прийшло 2 мільйони 178 тисяч повідомлень про сексуальні надуживання щодо неповнолітніх, практично, це 3% дітей країни; в Австрії з 527 випадків педофілії тільки 17 стосувалося духовенства. 

3. Психологічні аспекти. Загальні психологічні тести для окреслення особовості /психопатології мало придатні для виявлення педофільних нахилів. Психоаналіз Стефена Россетті виявляє деякі пункти, які повторюються в динаміці сексуальних надуживань: 

1) непевність в сексуальній орієнтації, яка випливає з неакцептації власних почуттів, які переживаються з соромом і відкидаються;

2) інфантильні зацікавлення і поведінка, які сигналізують загальмованість у психічному розвитку; 

3) брак стосунків з ровесниками і бажання проводити свій час з дітьми;

4) односторонній розвиток у сексуальній сфері, який характеризується надміром збудників або повною їх відсутністю на протязі життя, особливо в період сексуального дозрівання; 

5) не тільки сексуальні надуживання над дитиною в минулому, а навіть часте фізичне побиття як елемент виховання може спричинити педофільні нахили; 

6) особовість надзвичайно пасивна, інтровертивна, конформістична і узалежнена, а в її глибині знаходиться страх і гнів, який вона намагається подавити. 

4. Пошана до особи. Психологічна діагностика не дає певності передбачити майбутню поведінку. Подані критерії повинні відчитуватися в рамках динаміки і індивідуального життя особи. Кожне оцінювання є частковим і обмеженим. 

5. Значення інтегральної формації. Частина тих, які вступили в семінарії і чернечі ордени, мали великі сексуальні проблеми, і вважали, що целібат, священицькі свячення і чернечі обіти будуть для них магічними ліками. Отож, мотивами вибору богопосвяченого життя було не Боже покликання, єдність з Ісусом, а бажання вирішити свої особисті проблеми. Ці проблеми були приглушені і вилізли на поверхню через 10-15 років священства. І тому при оцінюванні кандидатів до священства і чернецтва форматорам важливо пізнати їхні глибші мотивації, а в процесі формації не нехтувати сексуальністю кандидатів і допомагати вирішувати ці проблеми. 

II. ПРОТИСТАВЛЕННЯ КУЛЬТУРІ ПЕДОФІЛІЇ 

1. Дивна мовчанка. Цікаво, що серед безлічі скандалів, які засоби масової інформації розкручують довкола Католицької Церкви і целібату, замовчуються або нехтуються важливі факти. В США педофілія серед протестантських пасторів у 2-10 разів (в залежності від конфесії) більша, ніж серед католицьких, а майже всі вони одружені. На одного католицького священика-педофіла припадають тисячі одружених педофілів, отож при чому тут целібат? Цікавим є також факт, що люди, які можуть бути компетентними в цих справах: педагоги, вихователі, психологи, психіатри, спортивні тренери, аніматори молодіжних спільнот, священики тощо мовчать, не реагують на ці проблеми. Ще однією великою проблемою є розбіжність у поглядах психологів, які займаються педофілією. Одні тести і методики ставляться під сумнів, замінюються іншими, з якими стається те саме, що і з попередніми. Часткові гіпотези часом піднімаються до рівні наукової перевіреної доктрини і поширюють «моральну паніку». Психологи навіть не можуть дійти до згоди щодо точного окреслення педофілії – порушення якого характеру в психіці індивіда? 

2. Поширення культури педофілії. Обурення частини суспільства проти педофілії в Католицькій Церкві різко контрастує з загальною сексуальною етикою. За останні десятиліття культура західного світу стала культурою порно, де толерується, пропагується і поширюється свобода сексуальних стосунків у будь-якій формі. Але один священик-педофіл викликає більшу паніку і обурення, ніж уся індустрія порно. 

3. Звинувачення проти Бенедикта XVI. Апостольську Столицю постійно звинувачують в пасивності, нерішучості, намаганні затерти проблему будь-якими способами. І нехтують фактом, що довести чиюсь провину не є так просто. Два приклади: «New York Times» звинуватили Бенедикта XVI про пасивність щодо о. Мерфі. Але поліція звільнила його за браком доказів. О. Портер був звільнений із священицького стану через звинувачення в сексуальних надуживаннях щодо дітей. Але багато років поліція не притягувала його до кримінальної відповідальності. Багато судових процесів закінчилися виправданням священиків.

III. НЕОБХІДНІСТЬ ІНТЕГРАЛЬНОЇ ФОРМАЦІЇ 

Інтегральна формація полягає у доглибинному пізнанні себе самого, аби усвідомити правду про глибокі прагнення, які в наші серця вложив Бог, дійти до пізнання Бога і єдності з Ісусом Христом. Учительський Уряд Церкви, коли говорить про «цілісну» формацію, має на увазі чотири основні аспекти: людський, культурний, духовний, душпастирський. Багато проблем мають зв’язок з різницею між пізнанням себе і пізнанням Бога, що формує духовність, позбавлену тілесності, або антропологічну, психологічну і культурну ментальність, в якій відсутні вартості християнського покликання. 

1. Що означає зрілість? а) фундаментальна внутрішня свобода, здатність відчинятися на дійсність і на реляції; б) прагнення зростати, пізнавати себе з інтелектуальної, духовної, суспільної і афективної точок зору. З психологічної і духовної перспективи почуття є найглибшою взаємною реляцією різних вимірів особи. Ідеалом формації є не усунення всіх проблем, що неможливо, а розпізнавання власних слабкостей і намагання їх інтегрувати. Почуттєво зрілою є людина, якій вдалося створити гармонійний синтез між різними компонентами емоційного життя (особливо сексуальністю і агресивністю) і між емоційністю і розумом. Зріла людина не піддається імпульсам сексуальності та агресивності, а здатна використати їх для свого загального добра. 

2. Прийняття кандидатів до семінарій. Богопосвячені особи повинні формуватися згідно з цінностями та ідеалами Церкви, пам’ятаючи про напруження між тим, чого хочеться, і тим, що дійсно діється і чим живеться. Необхідні мотиви, які повинні мати кандидати: 

1) пошуки Бога. Дуже часто переважають інші мотиви: суспільне становище, щире бажання працювати над створенням справедливого світу. У цьому немає автентичного досвіду Бога, почуття священного і духовного життя. 

2) постійна тотожність. Це здатність переживати цілісно і стабільно досвід і стосунки на протязі життя. Від цього залежить афективна зрілість, здатність входити в реляції, здатність до самопосвяти, до керування спільнотою і видавання здорових осудів. 

3) здатність до любові та самопожертви. Це одне з найважливіших виражень почуттєвої зрілості. Це антитеза нарцисизму, самодостатності і самореалізації як найважливіших критеріїв життя і пропозиції культури, яка є протиставленням ідеалу людини Євангелія. Це відхід від самореалізації і перехід до автотрансценденції. Целібат сам у собі не є суттю духовного життя, а відповіддю, даною Богові на Його любов. Якщо цей елемент відсутній, то тоді священство редукується до «професії», суспільного стану, особа прагне отримати зі священства різні користі, повагу до себе інших, потребу захисту від страхів і невпевненості, психологічно «ідентифікується з роллю», яку виконує. Така особа залежить від середовища: отримати нагороду і уникнути кари, і не думає про інтеріоризацію цінностей, які визнає. 

4) духовність спільноти. Акцептація власної самотності є знаком зрілості, означає, що ми не піддаємось афективній залежності, а здатні до інтимності, вірності, дружби. Спроможність жити у спільноті та творити спільноту є характерним знаком євангельського життя. 

5) готовність вчитися. Ця риса показує, що мотивом діяльності є не обов’язок, а прагнення зростати. 

6) вміння інтегрувати агресивність. Агресивність є частиною людської природи і абсолютно необхідна для життя. Самі почуття є морально нейтральними. Набирають вони моральної оцінки в залежності від того, куди їх спрямує наш розум і воля. Подавлена агресивність лежить в основі багатьох випадків педофілії. Отож треба вміти виявляти свою агресивність і спрямовувати її на вирішення проблем. 

IV. РОЛЬ ФОРМАТОРА 

1. Прояви браку свободи у форматора 

1) трансфер. Перенесення на духівника почуттів, які в минулому зазнавав щодо важливих людей у житті: батьків, учителів тощо. В духівника може виникати контр-перенесення, яке в духівника семінарії буде виражатися у фаворизуванні одних кліриків і неакцептації інших, нездатність робити зауваження своїм фаворитам.

2) отрута фаворизування. Клірик буде вважати себе «особливим», без вад, кращим за інших. Фаворизування буде для нього «поцілунком смерті» духівника, що може закінчитися втратою покликання. 

3) почуттєва залежність. Це залежність від своєї ролі духівника, наслідком чого є почуттєве прив’язання клірика до себе. Він це відчуває і в духовних розмовах буде балакати лише те, що має сподобатися духівникові, тобто духовне керівництво зводиться нанівець. Духівник грає роль «отця», оточуючи себе чисельними «синами», призначенням яких має полягати у стані вічної незрілості і залежності від «отця». 

2. Роль форматора 

1) виявлення двозначності. Найбільшою проблемою на шляху формації є не агресія і різні проступки, а пасивність, страх приймати рішення. Керівник повинен побачити це і усвідомити в цьому клірика, спрямувати його до зусиль і болючих змін, а не потішати і цяцькатись з ним. 

2) здатність духівника слухати. Це вимагає покори і усвідомлення своєї ролі знаряддя в руках Божих, а не головної рушійної сили. 

3. Міждисциплінарна християнська антропологія. Необхідно відкинути психологію, базовану на нехристиянському антропологічному фундаменті, девізом якої є осягнення доброго самопочуття без великого зусилля. Психологія не є альтернативою духовності, а допомогою. Психологія повинна допомогти людині пізнати себе і свою релігійну зрілість. Слід розрізняти людську зрілість і покликання, аби уникнути небезпеки вважати друге логічним продовження першого. Божа благодать не детермінована нашою досконалістю, а навернення не є ефектом психічного розвитку. Психологія повинна усвідомлювати свої обмеження і не виходити поза границі свого методу і предмету.