о. Єжи Ширан OFMConv
До зрілої любові
переклала Ліля Старосельська-Ортинська
Сучасний світ здевальвував поняття людської любові не лише в стосунках з іншою статтю, але й при її джерелі, яким є сім’я. Кожна людина народжується в повній сім’ї, де виростає в любові, одночасно навчаючись того, що значить «любити». Вивчені таким способом поведінкові реакції переносить до середовища своїх ровесників, де переживає перші пориви серця, і в кінці стає перед вибором єдиної, конкретної особи, з котрою прагне ділити всі труднощі подальшого життя. Кожен з вищезгаданих етапів є дуже важливим для цілісності дороги, котру проходить людина при дозріванні, аби наприкінці могла зрозуміти, що вона створена для того, щоб кохати. Навіть якщо її покликанням не є сімейне життя, повинна відкрити красу любові, аби могти її реалізувати в собі правильним способом. Інакше не зможе віддати свого життя не тільки іншій людині в таїнстві подружжя, але також цілковитим способом Богу. Сім’я – школа любові Сім’я як фундамент суспільства і перша школа життя для молодої людини є також за своєю суттю середовищем, де відбувається процес виховання. Це завдання випливає з первинного покликання подружжя до співучасті в справах Бога-творця через народження з любові і для любові нової людини. Батьки в процесі виховання чинять, що молода людина, покликана до зросту і розвитку, осягає повноту людського життя. З того факту випливає величезне завдання для сім’ї, вона отримує місію зберігання, проголошення і передавання любові. У процесі дозрівання молода людина є наражена на різноманітні впливи, які можуть суттєво зашкодити правильному формуванню постав любові, тому завданням батьків є, аби через діалог і стиль власного життя вспомагати дітей до вміння протистояти всім негативним впливам. «Людина не може жити без любові. Людина залишається для себе незрозумілою істотою, її життя є позбавлене сенсу, якщо їй не об’явиться Любов, якщо не зустріне Любов, якщо її не діткнеться і не вчинить її своєю, якщо не знайде в ній живої участі». У житті кожної людини з’являється момент, коли вона знаходиться перед вибором. Це є період особливої відповідальності і надії, формування власної особистості, виокреслення ідеалів і життєвих проєктів, пошук правди і прагнення особистого щастя. Починаючи роздумувати над темою любові, спочатку потрібно визначити, що є любов. В нашій мові цей термін вживається в багатьох випадках. Ним окреслюються патріотичні почуття, сповідування віри (Бог-людина), материнські та батьківські стосунки, сексуальні відносини та очищені від усякого егоцентризму почуття. Любов зазвичай означає «всякі позитивні почуттєві прив’язання з високою інтенсивністю до людей, речей, ідей, починаючи від найпримітивніших (філософських) еротичних форм, закінчуючи найбільш вишуканими, очищеними від усілякого егоїзму і егоцентризму альтруїстичними прив’язаннями. Любов ніколи не дана людині як готовий продукт. Бог створив нас до любові, обдарував нас прагненням її, але мусимо вчитися любові. Людина повинна вчитися вже від перших років дитинства: спочатку любові до батьків, потім любові-приязні, любові подружньої і еротичної. Однак, як підкреслюють психологи, найважливішою в цілому процесі навчання як любити і бути коханим є любов у стосунках діти-батьки. Це вона впливає потім на усі інші стосунки юного чи теж дорослого життя. Підставовим завданням батьків є навчання дітей любові, котре повинно полягати на демонструванні прикладів віддавання себе в щоденному житті. Батьки повинні власним прикладом, наскільки самі мають поняття давання себе в дарі, вказувати молодому поколінню, що значать щоденні жертви в подружньому і родинному житті, відрікання від себе і складання власного «я» в дарі іншій людині. Молодому поколінню потрібно показувати людов як дар із себе, який об’являється в німих жестах буденності. Ця жертва немає смаку гіркоти зречення і величезного посвячення, яке хтось переживає задля іншої особи, але дає радість з усвідомлення, що люблю з кожним днем все сильніше. Ця динаміка давання себе проходить від дріб’язкових речей до щораз повніших і багатших форм. Уся краса любові полягає на вбогих і домашніх засобах, якими в сірій буденності люди себе взаємно обдаровують, і власне тому та любов, котру багато хто шукає і не знаходить, тут відкривається як любов з великої «Л». Біля основ науки любові лежить прийняття і любов до самого себе. «Підставою моєї любові до самого себе не є ані якийсь наказ, ані вказівки сучасної психології, ані особиста досконалість, завдяки якій заслужив би на любов, ані страх перед наслідками можливої ворогості до самого себе, але факт, що мене вже хтось покохав: батьки, рідня, приятелі, вихователі, Бог». Другим мотивом любові самого себе є факт, що любов дає силу, надію і витривалість до долання всіляких труднощів, до праці над собою і вирішення проблем. Третім мотивом є піклування про інших людей, оскільки не можна когось покохати, якщо спочатку зріло не полюбиш самого себе. Чим людина зріліше навчиться любити саму себе, тим більше шансів, що обдарує інших схожою любов’ю. В сімейних стосунках потрібно розрізнити дві позиції: «бути» і «бути присутнім». Людина, що любить, приймає кохану особу і розділяє з нею свідомо і добровільно проблеми щоденного життя. У нашому часі проблема відсутності в сімейному житті стосується передусім чоловіків, що приносить велику шкоду їх дітям. Постійна присутність батька вдомі чинить, що син вчиться, що значить бути мужчиною і батьком. Якщо бракує цього зразка, шукає іншого, і дуже часто невідповідного і злого. Також для дівчат присутність батька є необхідною, оскільки завдяки цьому можуть повірити, що їх люблять і вони заслуговують на любов. У часі дозрівання дівчата голодні на любов, і якщо не знаходять її в родинному домі, часто ув’язуються з невідповідними мужчинами, що може скінчитись житейською трагедією. Однак самої присутності недостатньо – це повинна бути присутність активна, котра вимагає часу, сил, жестів, чулості і слів. До завдань батьків належить впровадження молодого покоління з найперших років життя у світ тілесності і сексуальності, в атмосфері взаємної любові. «Схилені обличчя батьків над її колискою, скерована до неї і до себе взаємно посмішка, чоловічий жест батька, що пригортає до себе дівчину-маму, предивним і таємничим способом створює ауру, котра буде їй говорити і про любов взагалі, і про ту любов, котра єднає чоловіка і жінку, а проявляється цілою гамою почуттів і зв’язків щоденного життя, в радості і екстазах тілесного зближення». Розмовляти на сексуальні теми потрібно особливою мовою, т.зв. домашньою, котра виникає зі специфічних і неповнорних стосунків батьки-діти. Вона виключає урочисті промови, пафос і сходження на п’єдастал, але це також не може бути жаргоном колег з двору. Перед батьками Бог ставить величезне завдання, котре можуть виконати лише опираючись на правдиву любов, що існує між ними. Жодні теорії чи мудрі книжки не замінять свідоцтва батьків, що люблять один одного. Лише в середовищі любові молоде покоління може вчитися, як кохати і бути коханим. Інтегральною частиною любові є чистота, якої молода людина вчиться також від батьків. Чистота є зберіганням рівноваги між нестачею і невпорядкованим потягом. «Не той чистий, хто немає жодних потягів, але власне той, в кого вони зберігають свою незаплямовану природу і красу. І відрікання від них, і зловживання ними є запереченням чистоти». Чистота є функцією любові, оскільки щоби комусь віддати себе в дарі, треба володіти собою, тому треба бути вільним від осквернення невпорядкованою пожадливістю. В протилежному випадку може виявитись неможливим дарування себе. Говорячи про чистоту, Ісус вживає фразу: «Благословенні чисті серцем…» (Мт. 5,8). На мові Біблії «серце» є не тільки емоційним центром людини, але цілим її нутром (інтелект, розум, воля). Це також місце зустрічі людини з Богом. В цьому значенні чистота є процесом «фільтрування» людського серця. Першим етапом є ставання в правді перед самим собою і споглядання себе таким, яким я є насправді, зі всіма вадами, залежностями і гріхами, а також цнотами і вміннями. Коли людина побачить увесь цей «набір», може приступити до очищення свого нутра, тобто позбування всього того, що заважає, заслонює і обтяжує. Так приготоване нутро людина віддає Богу, щоби Він Сам витворив у ній цноту євангельської чистоти, котра буде пристосована до індивідуальних потреб і можливостей даної особи. Бог в своїй діяльності є непередбачуваний і не любить керуватись стереотипами. Тому чистота, яку Він дає, є для кожної людини інша і непересічна. Людина вчиться любові в родинному домі лише в тому випадку, коли в ньому панують любов і взаємна повага. Сповнений любов’ю дім променіє на всіх його мешканців, тому вони здатні до давання себе в щоденному житті заради любові, а також з тієї ж причини можуть відмовлятись від власного інтересу і приємності. Бог, даючи батькам це завдання, не залишає їх насамоті, бо ж дав їм свою силу в таїнстві подружжя, яке заключили перед Його обличчям і розраховуючи на Його допомогу, зобов’язалися по-католицьки виховати потомство, котрим Він їх обдаровує. Від любові «я» і «ти» до любові «ми» Кожна людина створена з Божої любові, на образ і подобу Творця є покликана до любові. «Людина як втілений дух, тобто душа, що виражається через тіло, і тіло, що формується через безсмертний дух, є покликана до любові в цій своїй інтегральній цілісності. Любов огортає людське тіло, а тіло бере участь в любові духовній». Людина народжується із даром здатності кохати іншу людину, тож аби осягнути правдиву зрілість у даруванні любові, повинна цього навчитись. Інакше залишиться егоїстичним споживачем, нездатним жертвувати собою, своїм часом і всім тим, чим володіє. Першим, дуже віддаленим етапом любові є коло знайомих, де людина перебуває на рівні класу, групи чи іншого середовища. З часом з тих груп виокремлюються приятельства – групки людей чи особи, котрі особливим способом знаходять спільну мову, спільні зацікавлення і погляди на життя. Пізнання на цьому етапі відбувається спонтанно, без штучності і масок (що часто має місце в стосунках хлопець-дівчина). Молоді люди в приязні взаємно приймають себе такими, якими є насправді. З такого приятельства людина відкриває, що з даною особою протилежної статі єднає її щось більше. Охочіше ніж з іншими любить з ним/нею перебувати, розмовляти, ділитись своїми клопотами і радощами. Власне таким чином приходить закоханість, котра є радісним початком особливого пізнавання себе. У наступному етапі молоді починають щоразу сильніше собою тішитись (народжується емоційний зв’язок), щоразу сильніше відчувають безпеку і взаємну довіру, а також сумують, коли їх розділяє розлука. Щораз частіше звіряють взаємно найглибші таємниці, котрих до того часу не мали відваги кому-небудь розповісти. Коли молоді щораз краще себе розуміють (знають), з’являється шанс створення духовного зв’язку. Молоді на цьому етапі провокують один одного до своєрідного перегляду життя, взаємно ділячись тим, як сприймають світ і своє місце в ньому, якими моральними засадами керуються в житті, розмовляють про свої прагнення і бачення щастя, любові, подружжя чи родини. Розмірковують про свої переконання на тему вірності, відповідальності, шляхетності, на тему зв’язку з Богом і людьми. Цей етап є вирішальним і переломним моментом, бо від нього залежить, чи новий зв’язок між хлопцем і дівчиною виявиться ще одним із поверхових знайомств і звичайною дружбою, чи переросте у щось виняткове і дуже особисте. На цьому етапі обоє повертаються до суспільства після деякого періоду «відсутності» для інших. Розпочинають діяти вже як «ми» на полі соціальної чи релігійної групи, де пізнаються в діянні, у бутті разом для інших. На останньому етапі молоді зважуються на ще більше віддання один одному, аж до смерті, як чоловік і дружина (заручини). Від тієї хвилі він дивиться на неї як на майбутню дружину і матір своїх дітей, а вона на нього як на потенційного чоловіка і батька свого потомства. Коли обоє ствердять, що період заручин підтвердив їх взаємну любов і довіру, відважуються на шлюб. Дуже важливим моментом, що консолідує любов двох осіб, є адекватні до ступеня взаємного віддання жести. При цьому слід пам’ятати, що чуттєві жести служать іншій людині, і не можуть задовольняти мої егоїстичні прагнення. Якщо хлопець пригортає дівчину, то не для того, щоб йому було мило і приємно. При всіх жестах, котрі самі по собі не є погані, потрібно пам’ятати, що добром для іншої людини є чистота. Тому жести жодним способом не можуть залишити навіть найменшої плями на чистоті сумління іншої особи. В багатьох ситуаціях це вимагає відречення і посвячення, але лише така любов має правдиву вартість і може вижити в найважчих кризах. Добрі самі в собі жести любові в деяких ситуаціях можуть молодих спровадити на злу дорогу. Тому такою важливою є взаємна відповідальність за себе і вміння панування над своїм сексуальним потягом, котрий може зароджуватися при використанні палких жестів. Кожен поцілунок чи дотик не байдужі для іншої людини. З одного боку говорить їй: «Ти для мене важлива», але з другого може бути зрозумілий як «Візьми мене!». Тоді стає спонтанним запрошенням до фізичного контакту. Період взаємного пізнавання великою мірою вирішує майбутнє, яким способом і чи взагалі любов буде реалізована в житті двох людей. На цьому етапі вирішується доля майбутньої родини, яка може розвинутись у квітучий сад любові і взаємної поваги, або перерости в повне бур’янів поле, на котрому ніколи не виросте нічого доброго. Реалізація любові в подружжі У таїнстві подружжя двоє людей стають одним тілом (пор. Рим. 2,24), вже не «я» і «ти», але можуть говорити про себе «ми» в повному значенні цього слова, хоч і надалі залишаються двома різними істотами в психофізичному значенні. На цьому етапі любов вимагає конкретних зобов’язань, що випливають із взятого перед Богом і Церквою шлюбом. Подружня любов повинна бути людською, тобто огортати цілу людину з усіма її елементами, сферами (дух, інтелект і т.д.). Людина як психофізична єдність крім того, що видиме – врода, колір волосся, зграбна фігура чи смугла шкіра, – носить у собі все багатство внутрішнього світу, невидимого для погляду. Йдеться про багатство її інтелекту, емоційного життя, духовних цінностей і кожна з цих сфер вимагає відповідного до себе акту любові, тобто добра, аби могла розвиватися у властивому напрямку. Отже якщо чоловік обмежує свою любов лише фізичною сферою, не лише окрадає свою дружину як людину, але передусім в стосунках з нею залишиться на найнижчій площині і ніколи не буде в змозі правдиво її покохати, як цілу людину. Таке подружжя наперед приречене на поразку, бо краса і сексуальний потяг проминають і якщо в цьому немає любові вищої, нічого не залишається. Любити – це прийняти рішення, що буду піклуватись про іншу людину. Любити значить помагати рости іншій особі, аби осягнула повноту своєї людськості. Любов теж повинна бути вірна і виключна, а значить схвалена якоюсь вищою ніж людина інстанцією. Через таїнство подружжя любов між двома людьми вливається в любов, якою Христос любить Церкву. Вірність і виключність є запорукою, що храм Святого Духа, яким є тіла наречених, не буде занечищений. Повна любов – це така, котра поділяє проблеми щоденного життя, починаючи від фінансів, аж по подружнє ложе, через спільноту столу, виховання дітей, ділення усіляких праць. Любов є вмінням вслухатися в потреби і справи іншої людини (емпатія). Це полягає на слуханні іншої людини, беручи до уваги її неповторний світ, її історію, виховання, спосіб споглядання себе і реальність, її особистість, потреби і теперішню ситуацію. Така любов здатна вслухатись, що для даної особи значить біль, радість, надія, страх і т.д. На цьому полягає любов у всіх справах буденності. І врешті любов плідна, відкрита на потомство. Сексуальне співжиття подружжя є вираженням їх взаємної любові разом з любов’ю батьківською, бо вона стає місцем передавання життя. Слово «плідна» тут слід розуміти як любов, що не обмежується жодними штучними протизаплідними засобами. Єдиним способом регулювання запліднення є природній метод, що випливає з природнього біологічного ритму плідності жінки. Природній спосіб планування, перефразовуючи слова Івана Павла ІІ, становить «прийняття циклу жінки, тобто прийняття діалогу, взаємної шани, спільної відповідальності, панування над собою. Прийняття циклу і діалогу означає сповідування духовного і тілесного виміру подружнього зв’язку, переживання любові у вірності, яку вона вимагає». Природній метод регулювання плідності, даний нам від Творця, дозволяє подружжю взаємно обдаровувати себе любов’ю з повною відповідальністю за нове життя, творцями якого можуть стати. Шанує їх гідність і змушує до панування над собою. Одружуючись, люди повинні дивитись на себе інтегрально, бо людина – це не тільки інтелектуальна, духовна чи фізична сфера, але цілісність (compositum). Усі ці сфери пов’язані між собою і кожна з них вимагає своє. У сексуальних стосунках приймає участь вся людина, тому якоюсь дією, що незгідна з її природою, можна дуже зашкодити сфері духа чи емоційності людини. Описані риси подружньої любові дають гарантію, що сім’я, котра ними керується, справиться з усіма завданнями, які ставить їй життя, бо позиція «ми» дозволить подружжю діяти спільно, разом несучи всі труди і радості щоденного дня. * * * Обдаровуючи подружжя потомством, Бог ставить перед ним завдання виховання його до любові. Це завдання є важке в нинішній час, бо в світі є повно псевдовихователів, котрі пропагують «сучасні» методи виховання, незгідні з любов’ю, роблячи акцент на заспокоєнні потреб і потягів. У цьому вирої ідеологій і педагогічних систем не можна втрачати з-перед очей підставового факту, що лише в родині зі здоровими моральними засадами може правильно розвиватись молоде покоління, здатне до присвяти і жертви. На кожну молоду людину приходить момент, коли відчуває потребу приязні і буття з кимось з-поза родинного середовища. Якщо її засади і норми діяльності грунтуються на християнському дусі, у своїх стосунках буде керуватись правилом добра іншої особи і не дозволить, щоб партнера через нього гнітили які-небудь дилеми сумління. З часом така приязнь може перерости в любов, яка буде прагнути подружньої спільноти. Також на цьому етапі взаємного пізнавання двох молодих людей істотну роль відіграє картина власної, люблячої родини, котру винесла з дому. Для дівчини таким зразком постави жінки і майбутньої матері буде власна мама, а для хлопця – батько, котрий був синові за зразок сторожа домашнього вогнища і опікуна дому. Коли молоді після періоду заручення стають на шлюбному рушнику, то входять в ту реальність, за якою до сих пір лише спостерігали. Вже на самому початку своєї дороги удвох повинні усвідомити, що їхня любов повинна проникати не лише в їх особистість, але також у щоденні справи, з якими стикаються в професійному і сімейному житті. І більше того, любов повинна йти дальше, аж до співтворіння з Творцем у справі передавання життя наступній істоті – дитині. Виховання до зрілої любові має значення не тільки прородинне, але також великою мірою впливає на якість усіх вимірів життя. Від того, як виховується молоде покоління, залежить доля світу, Церкви і народу. «Цивілізація любові», за яку боровся Іван Павло ІІ, формується вже від наймолодших років дитини, і за неї несуть відповідальність батьки і вихователі. | |