Розмова з психологом  

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Чим є згвалтування? 

Кожна ситуація, при якій хтось є змушений до будь-яких сексуальних дій під впливом фізичної сили, пресії, шантажу, погроз чи використання ситуації залежності є згвалтуванням, незважаючи на те, як поводилась жертва. 

Жертва ніколи не винна? 

Так. Жертва не несе жодної вини за те, що сталося, незалежно від того, де і в котрій годині це сталося, наскільки коротку спідницю і декольте при цьому мала, чи поводилась надто крикливо чи ні. Ми добре знаємо, які стереотипи і міфи на тему згвалтування живуть в нашому суспільстві. Вони проявляються потім у всій юридичній процедурі, під час помочі жертвам, у способі поведінки близьких. Я часто працюю з жертвами повторного скривдження. Наприклад, про повторне скривдження говоримо, коли жертва зустрічається з ворожістю з боку осіб, котрі повинні нести допомогу. Жертва тоді особливо вразлива, усі сигнали сприймає перебільшено. Це дуже небезпечно, бо таким чином травма поглиблюється, а шанс на те, що вона знову буде шукати помочі, наближається до нуля. У цьому питанні все ще потрібно багато зробити. 

А як щодо згвалтувань в подружжі? Чи можна згвалтувати власну дружину? 

Звичайно, на жаль це часто трапляється. У цьому випадку побутує модель патріархального суспільства. Вважається, що одружуючись із жінкою, чоловік ніби набуває усіх прав на неї і її сексуальність. Але це не так. Психологічні наслідки згвалтувань в подружжі, особою близькою і коханою, можуть бути набагато трагічніші, ніж у випадку згвалтування чужим чоловіком. У другому випадку жертва має можливість не бачити щодня свого кривдника, не повинна з ним сідати за стіл і спати в одному ліжку. 

Ким є гвалтівник? Звідки береться бажання скривдити іншу людину? 

На це немає однозначної відповіді. Трапляються психічні відхилення, але це рідко. Більшість гвалтівників не є людьми, що явно психічно хворі. Можна говорити про певні проблеми особистості, що в жодному випадку не пом’якшує вини того чоловіка. Згвалутвання – це не злочин слабкості. Це не так, що чоловік, позбавлений можливості реалізації сексуального потягу в інший спосіб, вдається до згвалтування. Сексуальний акт є знаряддям реалізації гніву, агресії, садизму. 

Чому жертви не пробують захищатись? 

Щоби знайти відповідь на це питання, треба згадати свій досвід перебування в ситуації небезпеки. Жінки в такій ситуації паралізовані страхом за своє життя. Коли злочинець зникає, дуже часто першою реакцією є радість, що вдалося вижити. 

Як поводяться жертви згвалтувань? 

Пробуємо надати цьому якусь зрозумілу форму, але дуже часто реальність інша. Кожен випадок є інший, різні реакції на згвалтування. Спроба кваліфікації поведінки жертви спрощує працю, але також допомагає жертвам зрозуміти і назвати те, що з ними робиться.  

Говориться про три фази переживання… 

Так. Спочатку, в процесі і одразу після події з’являється шок. Зазвичай він триває не довше ніж кільканадцять хвилин. Однак часом людина залишається в шоковому стані навіть кілька годин чи днів. Тоді найчастіше нічого не чує. З’являєтья фізичний і психічний параліч. Дуже часто жертви описують реакцію дисоціації – почуваються і реагують так, ніби не є у власному тілі, ніби зовні дивляться на те, що відбувається, не відчувають жодних емоцій. 

А потім? 

Коли закінчується оніміння і шок, часто з’являється друга фаза, яку психологи називають фазою дезорганізації. Тоді на людину навалюється так багато важких, інтенсивних і складних почуттів, що з ними важко справитись. Для спостерігача зовні поведінка такої людини виглядає нелогічною, хаотичною і раптовозмінною, бо всі ці емоції хочуть прорватися на поверхню. Жертва не може вмістити в собі стільки інтенсивних відчуттів.  

Як це виглядає на практиці? 

Наведу певний приклад. Колись допомагала жертві групового згвалтування. Коли дійшло до суду, я свідчила як свідок. Адвокат гвалтівників задав мені, як йому здавалось, провокаційне питання. Отже одразу після згвалтування, коли жертва поверталася додому, зайшла в магазин і купила пиво. Відкрила його і випила. Прослуховуючи мене, адвокат задав мені іронічне питання, як згвалтована, ніби скривджена особа, пішла напитися пива. А це є типова поведінка жертви, приймання якогось «знеболювача», що може помогти хоч на мить притупити емоції. Алкоголь, ліки – це така зовнішня «допомога». 

А психіка? 

Вмикаються різні захисні механізми, що повинні допомогти людині віддалитись від тієї травматичної події. З’являється заперечення, відрікання – для того, щоби не думати, не відчувати. Як довго можна постійно думати про те, що трапилось, відчувати інтенсивний гнів, ненависть, жаль, біль, терпіння, відчуття вини? Треба якось від цього відпочити. Фаза дезорганізації, коли людина є жервтою всіх тяжких почуттів та емоцій, триває дуже довго. Це вже саме час для допомоги. Можете собі уявити, що робиться із жертвою, коли вона абсолютно сама з тим, що трапилось, нікому про це не говорить, а одночасно багато повинна чого робити. Повинна функціонувати, йти до школи чи до праці, розмовляти з людьми. Найчастіше пробує вдавати, що нічого не сталося. Тиск і пресинг щораз важчі, бо повинна не лише впоратись з собою, але ще й контролювати все те, що твориться навколо неї. Люди починають помічати, що поводиться інакше і по-іншому реагує, задають питання, хочуть знати, що діється. Тоді жертва робить фундаментальний вибір для свого майбутнього життя – чи розповість про все і чи взагалі розповість. Найчастіше вибирає людей, відкинення і критики котрих не боїться. І це є ключовий момент. Спроба відкинення, незрозуміння, висміяння жертви, котра з трудом довірилась, може погано закінчитись. 

Що дальше діється? 

З’являється фаза реорганізації. Кліматом цієї фази є часто сум і депресія, емоції лагідніші, але важче від них втекти. Після згвалтування людина тратить дуже важливі речі – відчуття безпеки в світі, неторканності, важливі життєві стосунки, партнера, приятелів, знайомих. Змінюються стосунки в родині. Кліматом цієї фази на жаль часто теж є самотність та ізоляція. Це емоції, що крокують поруч з людиною дуже довго, часто до кінця життя.  

Чи є якість особливі, довготривалі наслідки? 

Їх є багато. Це клінічна депресія, самогубство, недоїдання, аутоагресія, узалежнення від алкоголю, ліків, наркотиків, що походить зі спроби послаблення і бажання втечі від емоцій. Змінюється стиль життя жертви, її стосунки зі світом, з людьми. Часто робить важливі житейські вибори, змінює працю, місце проживання. 

Чи можна надати сенс тому, що сталось? 

Згвалтування повністю змінює світосприйняття, трапляється, що особи, які пережили цей тип насилля, стають волонтерами і допомагають іншим. Криза деколи провокує зміни на краще. Впоратись із цією подією зі свого життя – це часом не лише повернення людини до рівноваги, але також краща якість життя. Травма ставить людину перед дуже важливими питаннями, часто екзистенційними, і якщо вдається на них відповісти, не заперечувати їх, то часто людина отримує новий імпульс для подальшого розвитку. Щось добре виникає з чогось злого. Це дивовижна річ. 

Куди можуть звернутись потерпілі, що шукають допомоги і бояться розмовляти з найближчими знайомими? 

У Кракові і великих містах цілодобово діють Ośrodki Interwencji Kryzysowej. Можна зголоситися особисто чи хоча б задзвонити, анонімно, представлятись не потрібно. Мені здається, що це добра річ, аби звернутися сюди, бо можемо підготувати жертву на різні речі, події і реакції. Можемо ослабити вплив шоку, помогти розібратись в емоціях, повернутись до нормального життя. 

Жертви згвалтування часто звертаються по допомогу до чужих осіб, приятелів, психологів, шукають порад в інтернеті. Чому бояться розмовляти з батьками, найближчою родиною? 

Це дуже складна справа, тому ми трактуємо родину жертви також як наших пацієнтів. Згвалтування є травмою не тільки для жертви, але також для родини. Важливим є, які стосунки панували в родині перед трагедією. Якщо була довіра і розуміння, то шанс на підтримку з боку родини високий. Зазвичай є так, що якщо родина впорається із власним шоком, одразу оточує потерпілу підтримкою. У психологічній літературі говориться про таке явище як вторинна травма. Говориться, що близькі до жертви люди також можуть переживати травму. У них теж можуть виникати посттравматичні порушення.  

Відомо, що родина реагує по-різному. Однак певного роду поведінка може бути шкідлива для жертви. Яких реакцій уникати? 

Родина, так як і жертва, пробує відповісти на питання «чому це спіткало саме нас?». Частина людей починає аж занадто опікуватись скривдженою особою. Це не є добре, оскільки жертва втрачає почуття контролю над власним життям. Іншою непотрібною реакцією є таке собі приховане звинувачування, наприклад коли мама незадоволена, якщо дівчина одягла спідницю, батько наказує змінити гардероб, з’являються заборони відвідувати вечірки, чого раніше не було. Одне говориться, а що інше робиться. Це подвійне спілкування, бо ніби з одного боку визнається, що жертва невинна, але заборони свідчать про щось інше. Такі реакції часто виникають з безрадності, є спробою захисту молодої дівчинки, що стала жертвою гвалтівника.  

Чи можна щось змінити, аби запобігти таким реакціям? 

У процесі зцілення дуже важливим є поглибити спілкування між жертвою і сім’єю. Даємо можливість висловити страхи і різні нав’язливі думки. 

Чи ви за те, щоби родині жертви було про все повідомлено? 

Можете собі уявити, як з одного боку все переживає жертва, а з другого протікає життя родини, в якій когось згвалтували, а родина ніколи про це не довідається. Які можуть бути в подальшому житті її стосунки з близькими? Наскільки обмежені? Наскільки неминучим є тоді розрив цих стосунків? Прагнемо, щоби жертви повідомили про все своїх близьких. Завжди пропонуємо, що можуть це зробити у нас, в Осередку, в присутності психолога. Частина осіб цим користається. Абсолютно винятково поводимось тоді, коли разом із жервтою бачимо, що інформування близьких є протипоказане, бо родина настільки дисфункційна, що не тільки не підтримає, але й зашкодить. Але завжди хочемо пробувати, прагнемо відкривати механізм підтримки в родині, або просто його створювати. Якщо не родина, то може знайомі, друзі, групи підтримки, професіонали, форуми в інтернеті, релігійні групи, священики. Чим дієвіша і триваліша система підтримки, тим швидше видужання.  

Чи може помогти сім’я в терапевтичному процесі? 

Так, безперечно. Хоча парадокс полягає на тому, що часом власне родина користується поміччю, а сама жертва не зовсім. Це нічого поганого, якщо завдяки цьому жертва має підтримку в сім’ї. 

Як виглядає допомога в перших годинах після згвалтування, коли все є дуже «свіже»? 

Тоді працюємо в режимі реанімації. Якщо ми є першими особами, до котрих звертається жертва, наша реакція шалено важлива. Емпатичне, без оцінок вислухання, зрозуміння, запевнення в почутті безпеки і близкості – це фундамент. Треба поговорити з жертвою про збереження доказів, зголошення в поліцію, проговорити всю правну процедуру, проконсультуватись з юристом. Часто ми теж повинні забезпечити особу в іншому плані, наслідки згвалтування є не тільки психологічні, але й фізичні. Це може бути вагітність, хвороби, що переносяться статевим шляхом.  

А якщо жертва не буде хотіти йти в поліцію? 

То не буде до цього змушена. Не можна вирішувати замість жертви. Це дуже важливо, щоби вона віднаходила відчуття контролю над власним життям настільки швидко, як це можливо. Факт зголошування події є дуже важливим елементом повернення до здоров’я і віднайдення відчуття контролю. Важливо, щоби жертва була до цього підготовлена, щоби це був її вибір. Загалом більшість жертв згвалтувань зважується на зголошування до поліції, коли вже відчуває прояви одужання. Найважче є жертвам згвалтувань в подружжі, але це вже інша юридична процедура, що пов’язана із запобіганням насилля в сім’ї. Сексуальне насилля зазвичай супроводжується насиллям іншого характеру. 

В якому моменті розпочинається праця із жертвою згвалтування? 

Кожен момент є добрий. Однак в кожному етапі допомога полягає на різних речах. Часто трапляється, що зголошуються до нас недавно згвалтовані особи, однак теж приходять особи, скривджені кілька місяців а то й років тому. Їм також помагаємо, але по-іншому. Це допомога більш терапевтична, а не реанімаційна.  

Для чого взагалі проводити терапію? 

Теоретично може здаватись, що час найкращий лікар, можна собі з тим порадити, через деякий час забудеться, або вже не буде думатись і пам’ятатись про те, що сталось. Цей принцип зазвичай не справджується у випадку жертв згвалтувань. Наслідки посттравматичного стресу можуть проявлятись не лише одразу після трагедії, але й тривати багато років після неї. Це стосується особливим чином жінок, які нікому не розповіли про те, що сталося, залишились з тим наодинці, пробували самі собі допомогти, не думати про це, не говорити, не користатись жодною поміччю. Тоді терапія є набагато довша і важча. 

Фактично, часто зустрічається думка, що терапії непотрібно, що можна з цього вийти самому. Чи це взагалі можливе? 

Насправді, часом так трапляється. Вже при першому контакті можна оцінити, чи спосіб праці з травмою рухається в правильному напрямку, чи жертва дійсно має шанс вийти з цього сама. Часом є так, що вмикається механізм уникання, жертва хоче забути, не думати, поводитись так, ніби нічого не відбулось. Власне це є найчастіша перешкода виходу з травми. Є однією з найгірших з усіх можливих позицій. Те, наскільки сильною буде травма, залежить від того, якими ми були перед нею, які були обставини події, що нас зустріло після неї. Якщо жінка була боязка, пережила багато злих подій в житті, тоді досвід травми є важчий, провокує більше спустошення в психіці. Це може бути останняю краплею, котра переповнює келих, жертва більше не може знести. Стосунки зі світом можуть обірватись. 

Чи є якісь ситуації, сигнали, які очевидно вказують на необхідність допомоги? 

Є багато таких ситуацій, коли запалюється червона лампочка. Якщо жертва говорить «якщо світ такий злий, не хочу в ньому жити», тоді не можна залишити її наодинці і надіятись, що якось буде. Наступний такий сигнал є тоді, коли людина не може сконфронтуватись з трагедією, яка сталася, думати про неї. Спогади провокують у ній такий великий паралізуючий страх, що в цій ситуації є добрими будь-які втечі від неї. В такому положенні теж не можна залишати жертву саму, бо напруга всередині неї є настільки сильною, що може виливатись у різні непередбачувані речі. В найкращому випадку напивається до втрати свіомості, сягає по ліки, наркотики. Кожен травматичний досвід вимагає певного типу реакції, що дозволяють впоратись з ним і жити далі. Часом людина замикає якесь переживання в собі, відпихає його від себе. Часом це вдається, навіть до того рівня, що стикаємось з таким явищем, як посттравматична амнезія. 

Це значить, витіснили його зовсім? 

Так. Забули про це, але лише теоретично, бо воно повертається. На жаль, наша психіка не діє так, що можна щось замкнути раз і назавжди і ніколи не відчиняти його.  

Це мені нагадує розмову про проблеми інтравертів, які не говорять про свої почуття. Психіка такої людини порівнювалась із трубою, в якій кумулюються почуття, відпихаються щораз то далі, і в кінці кінців заповнюється дощенту. Тоді щоби уздоровитись потрібно поступово все з неї витягнути і її очистити. Це мабуть схожий механізм. 

Дуже вдала метафора. Я найчастіше вживаю метафору шафи, авторства двох осіб, які створили один з методів праці з травмою. Нашу психіку можна собі уявити як шафу, яка має свої полички і шухляди, до котрої складаємо різні почуття і спогади. Загалом все складено в якомусь порядку і маємо до всього вільний доступ. При потребі сягаємо до відповідної полиці і виймаємо те, що нам потрібно. Пам’ять травми має інший вигляд, а спробу викинення чогось з пам’яті можна прирівняти до ситуації, коли замість того, щоби складати речі на полицю, запихаємо їх куди попало, а шафу закриваємо ногою. У кожний момент можемо втратити контроль над тією шафою, а вона має тенденцію до відкривання у невідповідний момент.  

-…відчиниться і все з неї повилітає.  

Так. Це гарний опис явища, яке переживають особи після травми. Це таке пережиття, коли раптом і неочікувано, через якусь асоціацію, не лише пригадуємо собі ситуацію травми, але знаходимося в ній. Якщо не опрацюємо свого досвіду травми, не покладемо його на відповідну поличку в нашій шафі, не надамо йому такого значення, як треба, не впорядкуємо його, як це робимо з іншими подіями і спогадами, то він буде нас переслідувати і спричинить те, що якщо часом щось буде асоціюватись із ситуацією травми, це перенесе нас знову до тієї події і будемо переживати ті самі відчуття і емоції. Особи, з якими так стається, дуже бояться і оминають свою шафу здалека. Але поки не викинуть з неї всього і не зроблять порядку, такі вторгнення будуть їм загрожувати весь час.  

Існують різні школи психологічної терапії, психоаналізу, динамічна терапія. Як проводиться терапія жертв згвалтування? 

Терапевтична праця з жертвами після травми – то досить специфічна галузь терапії, там діють інші засади ніж при терапії депресій і страхів. Це також відносно новий напрям в психології. Найчастіше використовується поведінково-пізнавальний підхід. Для цього є кільки причин. До нас приходять люди з дуже конкретними проблемами, на яких треба зосередитись. В цьому випадку не бачу сенсу, щоби повертатись до дитинства, коли людина приходить сильно травмована і єдине, про що думає, це як прожити черговий день. 

Як виглядає терапія на практиці? 

Найважливішим моментом в терапевтичній праці є реконструкція подій, тому розмова про згвалтування є неминучою. Часом опір перед цим є настільки сильним, а страх настільки величезним, що уникаємо розмови, але пропонуємо письмову форму або малювання. Йдеться про те, щоби повернутись у цю страшну подію. 

Яка мета цього? Адже легше про це не говорити. 

Згвалтовані особи часто дивуються і питаються «для чого повинна про це розповідати, це спричинює лише додаткові муки». З цим на жаль мушу згодитись. Однак освоєння із ситуацією, що провокує страх, є найкращим способом, аби цей страх подолати. У такому класичному поведінковому підході праця полягає основним чином на тому, що весь час розповідається про цю травму, аж до осягнення відчуття нудьги. Можете собі уявити розповідь кільканадцять разів про одне й те ж. Спочатку це будить сильні емоції, але потім ці емоції слабшають. Поведінкова терапія базується на механізмі погашення реакції. Якщо багато разів сконфронтуємось з чимось в безпечному місці та оточенні, то це перестає викликати в нас сильні емоції. Якщо провадимо з пацієнтом працю по реконструкції цих подій, то робимо це не лише в кабінеті, але часом їдемо в місце, де все трапилось. Окрім того працюємо над пізнавальними схемами, задумуємось, як ця подія змінила наш погляд на світ, на себе. У цій терапії йдеться в основному про те, щоби людина могла нормально функціонувати, знову будувати добрі стосунки з людьми. 

Як виглядає така реконструкція? 

Робимо це в хронологчному порядку, починаємо від моменту подій перед трагедією, щоби зафіксувати всі спогади, щоби все вийняти на поверхню, для того, щоби ця особа все могла скласти по порядку на полицях, замкнути шафу і віднайти контроль над спогадами травми, надати сенс тому, що сталося. 

Як часто відбуваються такі зустрічі з терапевтом? 

По-різному. Часом раз на тиждень, часом щоденно. Часом ще розмовляємо по телефону.  

Однак це все не змінює факту, що люди дуже часто бояться зламати опір, прийти, попросити допомоги. Як їх переконати? 

Якщо ти досвідчив чи досвідчила згвалтування, можеш задзвонити. Така форма є найлегша, бо залишаєшся анонімним, можеш питатися про все, що хочеш, домовитись про зустріч цілодобово. Якщо маєш таке відчуття, що не можеш прийти, не маєш сили, спробуй довше поговорити по телефону, нав’язати контакт з конкретним терапевтом, може так буде легше. Якщо зав’яжеш контакт з конкретним терапевтом, просто домовся з нею на особисту зустріч і розмову. 

Що потім? 

Якщо вже вирішила прийти, можеш це зробити цілодобово. Не повинна говорити, хто ти, насправді нічого не повинна. Це терапевт на роботі, а ти просто дозволь собі тут бути, дозволь собі допомогти. 

Дякую за розмову 

Лідія Гадомска-Мрозовска – психолог, працює головним спеціалістом в справах психологічної допомоги в Ośrodku Interwencji Kryzysowej в Кракові 

Розмовляла Евеліна Дреля 

http://www.tyniec.benedyktyni.pl/ps-po/?p=3875