Розтерзана гідність
переклала Ліля Старосельська-Ортинська
В самом деле, выражаются иногда про "зверскую" жестокость человека, но это страшно несправедливо и обидно для зверей: зверь никогда не может быть так жесток как человек, так артистически, так художественно жесток. (Ф. Достоєвський. Брати Карамазови)
Згвалтування... Одного слова достатньо, аби запала тиша, зникли коментарі та іронічні посмішки. Це слово, подія, пов’язані з ним емоції можуть повалити навіть найтвердіших мужчин. Скривджена особа з погідної, впевненої в собі, усміхненої людини стає замкнутою, повною переляку, жалю і злості. Винуватець гвалту відбирає у своєї жертви людське обличчя, нищить її гідність.
Найглибшим зраненням, яке лише можна собі уявити, є фізичне згвалтування, при котрому нищиться не лише тіло, але також уся сфера психіки. Нищиться гідність та інтегральність зраненої людини. О. Ансельм Грюн OSB
Це мабуть найповніше визначення, яке я чула. Згвалтування є найжахливішою, найбільш нищівною формою насилля. Найтемніша з усіх можливих хвилин, і одночасно так коротка мить, обертає догори ногами все життя. Говориться про шок, біль, але це лише слова, котрих не можеш осягнути, якщо сам не переживеш того безміру терпіння і розпачу. Зранена людина ніби починає зникати. Цілий її світ, оточення, стосунки з іншими – все це дуже часто вмирає. Не втішають вже її минулі радості, перестає сміятись і посміхатись, втікає від людей, приятелів, родини, замикається в собі. Дуже потребує присутності іншої людини, яка зрозуміє, не буде потішати, дозволить виплакатись, а одночасно дуже боїться просити про таку людину. Треба дуже багато співчуття та емпатії, щоби спостерегти цей шок в очах, безсилля, німе ридання самотньої і зраненої душі, котра волає про допомогу, її шукає, хоч і дуже боїться. Часом хоче поглянути на все трохи по-іншому, лише зустріти когось, хто знає біль і терпіння, не буде насміхатись. Буває, що театр є місцем такої зустрічі з іншою, в схожий спосіб скривдженою особою, людиною з власним терпінням. Дає можливість ніби поглянути на себе, власні почуття та емоції в іншій людині, спостерегти власний біль ніби зі сторони. Більшість творів, які описують події згвалтування, відбуваються під час війни або одразу після її закінчення. Майже у всіх випадках жертви гинуть, замородовані своїми мучителями. І це не випадково. З одного боку, стає практично неможливо уявити собі, що відчуває так скривджена особа. З другого боку, в момент згвалтування вмирає цілий її дотеперішній світ, усе те, чим жила, радості та смутки. Залишається біль та жахливі спогади. І власне тим способом будемо пробувати це проаналізувати. Можна це прирівняти до ситуації, коли гасне світло, панує повна темнота, замовкають усі голоси і панує тиша. Нічого не видно перед собою. Невідомо, куди іти, нікого немає поруч, жодного приязного, скріплюючого голосу. Самотність, біль, плутанина. Кожен крок може стати кроком у прірву. Звичайно, завжди можна ввімкнути світло чи запалити сірник. Але як віднайти вимикача? Може дивувати вибір драми. Сара Кейн, неперебірлива в словах бруталістка. Її нарекли скандалісткою, твори котрої епатують жахом і насильством, приправлені нудотою, які грають на вразливості глядачів та читачів. Що ж робить Сара Кейн на такому порталі? Драму «Підірвані» охарактеризували як огидну, шокуючу, гнітючу, відразливу, тривожну. Коли думаємо про суть згвалтування, про сам акт, чи не такі саме перші характеристики приходять до голови? Можливо текст є заважкий, непозбавлений вульгаризмів, жорстокий і страшний, але власне таким і є згвалтування. Його важко вдягнути в солодкі, м’які слова. Сара Кейн показала щось таке, що неможливо знайти в інших текстах. Може вона це зробила і непривабливим способом, але чи можна говорити про привабливість перед обличчям такої трагедії? Досить нетипово, жертвою збоченця стає мужчина, Ян. Це хворий на рак алкоголік, однак він має працю, гроші, освіту. Все це на нього валиться несподівано. Це неможливо передбачити, до цього неможливо приготуватись. Його мучителем виявляється солдат з темним і жорстоким минулим. Згвалтування чинить без будь-яких докорів сумління. Гидко навіть про це думати. Але чи це згвалтуання чимось відрізняється від тисячі інших, жертвами яких стають невинні, беззахисні особи? Чи справді має значення стать жертви? Опис самої сцени згвалтування в драмі «Підірвані» здається брутальним та огидним. Однак, як самі пересвідчимось незабаром, саме таке розповідають жертви. З такою брутальністю, збоченням, звірячістю і огидою стикаються багато осіб. І не в літературі чи в кіно – але особисто. І повинні з тим жити. Вражає, коли дивишся на поведінку Яна в тракті: «На обличчі Яна видно терпіння, але не видає жодного звуку». Скільки є таких випадків? Скільки жінок бачить у цій сцені себе? Скривджених брутальним виродком, що прагне лише заспокоїти свій інстинкт, вилити гнів та агресію. Щоби терпіння і трагізму не вистачило, після всього акту, ще більш потворним способом злочинець позбавляє Яна зору, після чого закінчує життя самогубством. В його житті, і в душі, запановує темнота. Все тратить сенс. У подальших сценах бачимо героя, який позбавлений людських рис, позбавлений будь-яких відчуттів. Людину, що лягає до гробу. Його гідність, гонор, людяність померли разом з цією жахливою подією. Зійшов на манівці, втратив повагу і визнання своєї приятельки. Для Яна світло згасло, немає надії на віднайдення вимикача. Прагнення смерті є першим і дуже природнім. Бо як жити далі? Як функціонувати? Де шукати сенсу? Відчуття, яке з’являється у жертв згвалтування, це страх. Він такий же сильний, як і прагнення смерті. Страх перед мужчинами, темнотою, самотністю, тишею. Страх перед життям, буденністю, необхідністю вийти назовні. Страх, якого важко вгамувати, котрий паралізує і чинить, що діяльність стає майже неможливою. Таким же великим як страх і прагення смерті є біль. Його важко виокремити і вимовити. Він обезвладнює, постійно нагадує про себе, зростає разом зі страхом. І поза всім – розгубленість, почуття незрозуміння, самотність. Це все важко зрозуміти комусь, хто цього не переживав, не чув цього болю, упокорення. Згвалтована жінка почувається брудною і занечищеною. Всякою ціною пробує змити з себе цей жах – і намарно. Відвертається від дзеркала, не може на себе дивитися. Має нічні жахи, у сні бачить обличчя злочинця. Не приймає себе, втікає від людей, замикається в пастці, мертвому крузі, часто не дозволяє собі допомогти. Як з нього вийти? Як перестати соромитись? Як поконати ненависть до самого себе і почуття вини, яке вбиває? Як віднайти сенс життя, зрозуміти те, що трапилось? Як з тим погодитись і надати сенсу? Де шукати вимикача? Це можливо, але це довга і складна дорога. Треба навчитися просити про допомогу, усвідомити, що жертва ніколи не винна в тому, що її спіткало. Через тиждень віддамо голос особам, котрі самі пережили цей жах. Усі, хто обурився нинішньо брутальністю, переконаються, що це сцена не лише з театру, але також з життя. Що це дуже часто стосується наших близьких, приятелів і знайомих, хоч ми про це не маємо жодного поняття. Евеліна Дреля http://www.tyniec.benedyktyni.pl/ps-po/?p=3476
| |
