Сцена нашого життя  

переклала Ліля Старосельська-Ортинська 

Тут был свой особый мир, ни на что более не похожий, тут были свои особые законы, свои костюмы, свои нравы и обычаи, и заживо Мертвый дом, жизнь — как нигде, и люди особенные. ( Ф. М. Достоевский. Записки из Мертвого дома.) 

Гасне світло. Підноситься театральна завіса і розпочинається спектакль. Однак це незвична вистава, з винятковими виконавцями. Актори не знають сценарію, не відають, що відбуватиметься в наступному акті. Режисер часто мовчить, залишаючи артистам повну свободу. Це не опис чергового спектаклю сучасного театру. 

Це наше життя, в котрому граємо визначені ролі. Кожен з нас має свою виставу, сам творить її сценарій, чинячи певний конкретний вибір. На сцені життя розгортаються різні драми. Часом живемо радісно, з гумором, щасливо, але також буває, що з´являються сльози, терпіння, безсилля і розпач. Однак спектакль триває. І ми маємо ту перевагу, що граємо у найкращого Режисера, тому це може значити лише те, що остаточно нам не загрожує поразка. Актори на сцені часом розгублені, і тоді потребують суфлера, руки помочі, що вкаже дорогу. Не висміє, не візьме на кпини, не буде осуджувати, оцінювати. Подасть руку, щоби легше було встати і вкаже дорогу, котрою піти. 

Така є теж мета цього місця. Зродилося випадково, неочікувано, але одночасно дуже спокійним і виваженим способом. Довго дозрівало і врешті побачило денне світло. Натхненником була певна виняткова людина, котра стала суфлером – без засудження подала руку, вказала дорогу і відійшла за куліси. Небагато з того могло тоді помогти, однак певні слово стали спасенними: 

Господь запрошує творити свою виняткову історію. Лише це – і аж про це би йшлося. Аби поглянути на своє життя як на сцену, де стикається добро і зло, де ми є головними героями  та можемо грати  то по тій, то по іншій стороні.  

Так виникла ідея цього місця. Аби зобразити життя як сцену, на котрій відіграються різні людські драми. Коли переживаємо терпіння, наш світогляд дуже змінюється. Тоді здається, що ніхто не терпить більше за мене, що мало хто спроможен мене зрозуміти. Наш біль – найбільший, а рівень терпіння – неймовірний. Тоді пустими здаються навіть найбільш щирі слова потіхи. Фраза в стилі «могло бути гірше» провокує лише злість. 

Ніхто ніколи добре не зрозуміє людини, котра терпить, якщо сам ніколи не терпів. Це зможе зробити той, хто сам пережив подібну драму, хто знає біль і сльози, хто не буде задавати питань, насильно потішати, змушувати не плакати. Тут не буде потіхи. Це місце для розмов, аналізу терпіння в різній формі та інтенсивності. Тут можна буде спробувати відповісти на питання, як з цим усім порадити, де шукати допомоги, куди піти. Не буде готових рішень чи сценаріїв, а лише роздуми, що можуть допомогти поглянути на свій досвід в ширшій перспективі, віддалити власний біль, зрозуміти його і прийняти. Як суфлери, з допомогою спеціалістів, пробуємо вийти на сцену у світлі терпіння і трагедії, спробуємо стати перед гнівом, смутком, болем і розпачем з готовністю бути поруч.  

Звичайно, що всі роздуми не в змозі повернути час назад чи зробити так, що всі труднощі, проблеми і трагедії зникнуть. Однак, як пише о.Ансельм Грюн OSB, «перспектива чи досвід іншої людини можуть допомогти по-іншому дивитись на кожну ситуацію». 

Дуже часто виникає питання «чому». Чому саме я? Чому це сталось зі мною? Чому Бог зіслав на мене це терпіння? Який в цьому сенс? Немає відповіді на ці питання. І мабуть ніхто і ніколи не відважиться дати на них відповідь. Можна пробувати їх зрозуміти та прийняти як пан Cogito, котрий думав про терпіння так:

следует согласиться 

кротко склонить голову 

пользоваться страданием мягко по мере возможности 

как протезом 

без фальшивой стыдливости 

но одновременно без гордости 

Збігнєв Герберт «Пан Cogito роздумує про страждання» 

Подібний погляд на біль і терпіння мав о.Ян Твардовський, котрий писав:  

Не плач в листі 

не пиши що доля тебе копнула 

немає ситуації на землі безвихідної 

коли Бог двері закриває – то відкриває вікно  

вдихни подивись 

спускаються з неба 

малі великі нещастя потрібні для щастя  

а від звичайних речей навчись спокою 

і запам'ятай що існуєш коли кажеш що кохаєш 

О. Ян Твардовський «Коли кажеш» 

Можливо для тих усіх, рани котрих ще дуже свіжі, все це звучить як блюзнірство, провокує злість чи жаль. Бо як же, – просто покірно схилити голову і прийняти? Адже терпіння дуже часто породжує бунт, агресію, злість. Однак я знаю, що також трапляються моменти, коли хочеться на все поглянути з іншої перспективи, в інший спосіб, хочеться зрозуміти терпіння і навчитись радити собі з ним.  

Втомлений плачем, криком, задаванням питань, на яких відповіді немає, шукаєш спокою, умиротворення, гармонії, тиші. Знайдеш це все у текстах цієї рубрики. 

Важко писати про людське терпіння, кривду і кризу. Все це разом важко зрозуміти. Завжди залишається боязнь образити когось, текст надто поверховий і слова невідповідні. Це дуже особиста та інтимна сфера, це окремий світ, який підпорядковується своїм правилам. Один з бенедиктинців, о.Ансельм Грюн писав: «Навіть слова, що звучать з добрим наміром, можуть зранити когось, хто є ніби оглушений своїм болем». Чи з цього випливає, що краще промовчати, покинути, відійти, не торкати – дозволити терпіти? Ні. Слова, сказані людині, що терпить, повинні бути особливо виважені і продумані. Так, аби могли помогти чи хоч розрадити, та одночасно не справляли враження поверховості намірів.  

Тому я обрала досить нетипову форму – представлення терпіння через театр, літературу, живопис. Театр не є фіктивною оповіддю, пустим словом втіхи. Є зустріччю з іншою, живою людиною, яка пережила схоже терпіння. Ця зустріч може бути своєрідним трампліном, що дозволить нам віддалитись від власного болю, що покаже, що ми не є самотніми зі своїми проблемами, що є інші люди з подібною долею. Часом теж допоможе нам зрозуміти, що наше терпіння – це не кінець світу, що життя триває, незважаючи на біль і жаль. Важливо спробувати надати йому сенсу і значення. 

Це місце є такою спробою віднайдення слів, обережно, делікатно і вирозуміло. Чи це вдасться – покаже час. Воно призначене для усіх, але особливо для тих, котрі змагаються з кризовими ситуаціями в своєму житті. Для всіх, котрим здається, що для них немає помочі та рятунку, що немає людей, які можуть зрозуміти і допомогти.  

Згвалтування, насильство в сім’ї, узалежнення, важка хвороба, смерть, самотність – то один з найтяжчих екзаменів. Це місце, де можна знайти вказівки, як пройти через ситуації і трагедії такого типу, де шукати помочі. Це місце, котре покаже, що ніхто ніколи не залишається самотнім, що варто шукати помочі – в поліції, психологів, осіб духовних. Де-небудь. До співпраці я запросила найкращих драматургів – поліціянтів, психологів, усіх тих, котрі помагають пережити ці важкі хвилини. Духовну поміч забезпечують отці бенедиктинці.  

Це місце виникло для того, щоби показати і доказати, що варто шукати помочі і просити про неї. Бо завжди легше переживати труднощі з кимось, хто буде міцно триматись за руку, аніж самому. 

Евеліна Дреля 

http://www.tyniec.benedyktyni.pl/ps-po/?p=3235