С. Вєслава Пшибило  

ДИЛЕМИ ФОРМАТОРА 

Życie duchowe 88\2016 

Між духовністю і психологією 

Форматори у своїй праці часто стають перед багатьма дилемами. Одна із них - створити таку модель формації, яка не лише відповідатиме на потреби богопосвячених осіб, але також спрямує формованих до мети, тобто до прагнення святості та з’єднання з Богом. Не можна прийняти дві крайні моделі формації: 

устремління до досконалості через мінімалізацію потреб індивіда; 

основне зосередження на потребах і планах індивіда. 

Але ці дві моделі далі існують у формаційних домах і добре себе почувають. 

Ці дискусії оживають тоді, коли наступна особа залишає чернече згромадження або священство. Тоді чуємо зауваження типу «За наших часів…». У підтексті акцентується вартість формації, спрямованої до здобування досконалості, при одночасному перекресленні зусиль для індивідуальної допомоги. Слово «психотерапія», якщо вона була, стає причиною всіх бід, пов’язаних із відходом або браком покликань. Духовність також може стати козлом відпущення. Це трапляється тоді, коли побожні особи з зовнішньою бездоганною поведінкою, які виконують усі правила, впадають у великі кризи, симптоми яких більше нагадують депресію, ніж темну ніч св. Йоана від Хреста. 

Маємо дві крайні моделі формації, які можуть стати в основі озвучених дилем форматорів. Одна поєднана з висуванням на перший план людської формації, друга наголошує на духовній формації. Конфлікт породжує неправильний розклад акцентів на самопізнання і устремління до святості. 

Отець Лука - самопізнання, а що далі? 

В останні роки у пошуках властивої формаційної дороги щораз частіше наголошується на самопізнанні. Формаційні програми і школи більше уваги присвячують людській формації. Це означає, що вважаємо, що знаємо себе достатньо добре, знаємо свої слабкі та сильні сторони. Але практика показує, що «я» часто залишається незнаним. Розчарування тих, які відходять, і вигасання запалу в дорозі за Ісусом тих, які залишаються, показує, що думали, що знають себе, а дійсність виявилася іншою. 

Йдеться не про повну відсутність самопізнання. Але в формації не достатньо затриматися лише на ньому. Це стосується теорій, деяких проблем, поведінки чи постав. Знання - це теорія, яка походить із лекцій або з книжок, яких на ринку багато. Часто формовані знають свої проблеми. Частина людей може навіть знайти їхні причини, беручи до уваги історію життя. Але вони не розпізнають моментів і не контролюють способів, у які їхні проблеми негативно впливають на їхнє життя і на життя інших людей. Подамо приклади. 

Отець Лука - вікарій з кількарічним стажем. Знає про свій комплекс неповноцінності. У розпізнанні цієї проблеми йому допомогли розмови з форматором і психотерапія. Сам попросив її, коли трохи почитав літературу про дорослих дітей алкоголіків. Знав, що його батько мав проблеми з алкоголем. Часто його принижував, часом в присутності товаришів висміював його як маминого синочка. В семінарії з’явилися труднощі в стосунках із настоятелем. Лука не належав до найздібніших, отож йому часто робили зауваження, також у присутності інших. Це його дуже боліло. Думав навіть залишити семінарію, але духівник порадив йому детальніше приглянутися своїм проблемам, і дав літературу на цю тем. Під її впливом Лука вирішив піддатися психотерапії. Настоятелі погодилися. 

Після рукоположення працював у місіонерському домі. Був наймолодшим, старші його любили. Навчав релігії в школі, справи не йшли добре. Не відчував покликання бути катехітом. Учні поблажливо називали його «велебним». Вважали його гордим і зарозумілим. Увійшов у конфлікт зі своїм співбратом, коли той звернув увагу на його проповідь. Лука грубо йому відповів. Проблеми поглибилися, коли до цього дому прибув молодший співбрат. Він мав багато талантів, грав на гітарі, легко знаходив спільну мову з молоддю. Лука не шкодував злісних реплік, особливо під час його відсутності. 

З одного боку, о. Лука знав себе, розумів свої проблеми. З другого - ці знання були теоретичними, інтелектуальними. Не ввійшли в життя і в зростання любові. Він ніби зупинився в дорозі. Він пройшов певний етап формації, але не зміг глибше ввійти в себе і в свої реакції. Теоретичне самопізнання для багатьох бажане, бо в якомусь сенсі полегшує життя. Можна звернутися до своїх слушних потреб або відмовитись від якихось обов’язків - беручи до уваги свої обмеження. На прикладі о. Луки бачимо, що особа завдяки формації пройшла певний етап, побачила слабкі сторони свого «я», ідентифікувала навіть свою основну проблему, але не зробила наступного кроку, яким є заклик до навернення. Самопізнання, також і в житті богопосвячених, може запустити дуже тонкі захисні механізми. Особа може назвати почуття, пояснити та виправдати свою поведінку, аби потім заперечити все і далі жити, нічого не змінюючи, «бо мене не розуміють», «бо мої таланти не помічають», «бо мою думку не шанують», «бо…». 

Супроводжувати молоду людину стає важко, між іншим тому, що вона доходить до пізнання себе, своїх проблем і слабкостей, відкриває правду про себе, і водночас нездатна прийняти й акцептувати слабкість як частину власного «я». Потрапляє у пастку несприйняття себе. Не здатна прийняти темну сторону свого життя, обмежень, гріховності, невміння давати собі раду у різних сферах життя. Навіть якщо здобуде успіх чи матиме владу, чи знайде у спільноті слабших, то такі ситуації можуть стати спокусою показувати іншим свою вищість. 

Проблемою є страх признатися до неволі, в якій застрягла людина через неінтегрованість своєї особи. Необхідно визнати, що існують такі сфери, в яких дорослий поводиться як мала дитина, яка тупає ногами і вимагає іграшки, або як збунтований підліток, ображений на все і на всіх, бо вони не ідеальні за його мірками. Це делікатні сфери, але коли до них доторкнеться якась ситуація, випадкове слово чи нерозуміння, то особа відчуває біль, який важко описати. Вигадує тисячі способів (до цього добре надаються захисні механізми), аби позбутися болю або перекинути його на інших, і наївно вважає, що цього ніхто не помітить. Вирішенням буде не зупинка, не добре самопочуття, а наступний крок, боротьба за те, щоб повніше жити в правді, пам’ятаючи, що «правда нас визволить». 

Який наступний крок має зробити о. Лука? Це дорога до прощення і примирення. А цю правду найповніше відкриваємо в Ісусі та в Його хресті. Йдеться не про банальне і магічне пояснення всіх труднощів та ліки, які лікують усі хвороби. Прийняти правду про себе і свою малість дуже важко. І тому хрест, на який Ісус взяв те, що в нас мале, грішне й слабке, стає місцем, яке може змінити ставлення до себе самого і своїх слабкостей. Саме там особа може досвідчити любов без попередніх умов. У світі, наповненому голосів, які кричать, що вона нічого не варта, що ні до чого не надається, раптом не стільки чує, скільки відчуває, що є інакше. 

Упривілейованим місцем входження у цей процес є реколекції, особливо ті, які спираються на Боже слово. Необхідно визнати, що людське посередництво, передовсім у терапії чи формаційних розмовах, навіть найбільш фахове, має свої обмеження. Приходить момент, коли особа, яку торкнула благодать, отримує силу будувати своє життя на правді, навіть якщо її важко прийняти. Зростаюче усвідомлення гріха, слабкостей і обмежень є місцем, у якому розливається благодать. Слід пам’ятати, що це лише наступний крок. 

Необхідно усвідомити, що самопізнання - це не одноразове вирішене завдання. Це початок дороги або фундамент будинку, який будується на скелі, а не на піску. І тому вимагає наступної ініціативи, щоб дорога на гору Кармель не закінчилася на поляні, на якій ми почуваємося дуже добре, а дім на скелі щоб не закінчився стінами без даху і вікон. Необхідні щоденні зусилля боротьби з самим собою, зі своїми слабостями, аби ревно реалізовувати мету - з’єднання з Богом. 

Сестра Матильда - доброго самопочуття не достатньо 

В останній час до семінарій та чернечих згромаджень приходять особи, які добре почуваються з самими собою, що не означає, що інші добре з ними почуваються. Батьки дозволяли їм робити майже все, були улюбленцями в своїх родинах. Вони не переживають великих дилем. Задовольняються тим, ким вони і до чого дійшли. Від них важко вимагати зречень і жертовності. 

Сестра Матильда має 37 років. Працює катехиткою. Походить із сім’ї, в якій не було великих проблем. Батьки, особливо батько, дуже її любили. Вона найстарша дочка, різниця з другою дитиною - 7 років. Вона дуже інтелігентна і здібна. До згромадження прийшла після вищих студій, у формаційній групі була найстаршою. З учителькою новіціату знаходила спільну мову. Має подружку поза спільнотою, з якою часто і довго розмовляє по телефону. У спільноті вважається самітником. Це їй пасує. У чернечому домі виконує всі свої обов’язки, але сильно в них не ангажується. Про свою роботу відзивається негативно. Нарікає на учнів і ставлення батьків до релігійного виховання своїх дітей. Часом гостро критикує поведінку дітей, що породжує конфлікти з батьками. Але цю роботу не хоче змінити, бо вона дає їй незалежність. На зауваження спільноти стосовно більшого заангажування в чернечій спільноті не реагує або відповідає, що її треба приймати такою, якою вона є, а більші зусилля їй шкодять, мусить пильнувати своє здоров’я. Сестра Матильда вважає себе покірною, бо приймає себе з усіма своїми вадами та недосконалостями. 

Маємо тут справу з особою, яка схована під шкарлупою доброго самопочуття і самоакцептації, і не має наміру нічого міняти. Непробивна на всі зауваження. Не використовує життя, зустрічей, труднощів, роздумів над Божим словом для самопізнання і праці над собою. Живе в добре звитому гніздечку і загальному самозадоволенні. Критичні зауваження пропускає повз вуха, вони не засмучують доброго самопочуття сестри. Часом, аби довести іншим, що щось варта, разом із групою активних учнів організовує вистави чи прощі, широко це озвучуючи в шкільних та церковних медіа. 

У випадку сестри Матильди важко говорити про самопізнання. Ця особа живе у неправді. Не вміє вчитися з життя, а серце нездатне щось почути. З витривалістю стоїків повторює ті самі помилки. Навернення обмежує до зовнішніх вчинків, зазвичай кількох акцій, які намагається широко озвучити. Поблажливо ставиться до своїх проблем, бо всі їх мають. Вважає, що «Господь любить її такою, якою вона є». Не переживає напружень із устремлінням до святості. 

Сестра Матильда - це особа, яка має дуже убогий зв’язок із собою і з правдою про себе, що впливає на її вбогі духовні прагнення. Її «чемна поведінка» дозволяє оцінювати себе добре, але водночас перешкоджає ввійти на дорогу очищення зі слабкостей, бо вона їх не бачить. Не помічає у собі зла, але також не вміє радіти добром. Не переживає болючих криз, але також не має великих прагнень. Своє життя будує на піску. Не знає правди про себе і про свої невпорядкованості, і тому не збудує глибокого зв’язку з Богом. Правдоподібно, що буде віддалятися від Нього. Відійде від прагнення святості, а тим самим - від правди про свою тотожність богопосвяченої особи. Оскільки життя не терпить порожнечі, то, можливо, стане невільницею якоїсь потреби, яка несвідомо нею керуватиме. 

Якщо сестра Матильда триватиме в самозадоволенні, то повільно прямуватиме в поганому напрямку. Віддалення від правди про себе веде до віддалення від Бога, який є Правдою. Свята Тереза від Ісуса писала, що легше навернути великого грішника, ніж особу, яка живе в доброму духовному самопочутті. Життєписи святих показують, що вони вважали себе великими грішниками. 

Яким може бути наступний добрий крок для сестри Матильди? Їй необхідно зрозуміти, що автентична акцептація - це лише етап, який відчиняє, дає відвагу розпочати зміни. Акцептація - це не мертвий і статичний пункт. Це відчинення, довіра і творча виправа до незнаних доріг, аби реалізувати Божий план спасіння. Життя може стати важчим, але не буде мертвим і нудним. Проживати його з ревністю - це мандрівка з Ісусом. 

Данута - гнітюче прагнення досконалості 

Загалом всі погоджуються, що духовні елементи відіграють суттєву роль у процесі формації. Але споглядання життя через призму шляхетних ідеалів може поєднуватися з відкиданням слабкої частини нашого існування. Часом переоцінення духовних елементів веде до заперечення того, що людське, а тіло та його цінність ніколи не зможуть бути відкриті. 

Данута була в згромадження два роки. Відійшла з серйозними симптомами депресії. Вихована в сім’ї, в якій віра відігрівала велику роль. Батько був вимогливим, не толерував жодних помилок чи поганих оцінок в школі. Вона намагалася відповідати його вимогам. Належала до молодіжної оази в парафії. Часто ходила до церкви, і вибір чернечого покликання здавався їй природним. На її вибір великий вплив мали заохочення священика, який навчав молодь в парафії. В постуляті добре виконувала обов’язки, впорядкованість винесла з родинного дому. Під час формації зосередилась на духовному житті. Її притягував приклад святих. Наголошувала, що хоче стати святою. З форматоркою мала добрі стосунки, знайшли спільну мову, бо обоє любили читати духовну літературу. 

Дануту дуже боліло, коли їй робили зауваження, але це траплялося дуже рідко, бо зазвичай виконувала все добре. Під час формаційних розмов часом поверталася тема сумнівів щодо покликання і відчутний смуток. Скаржилась на труднощі в молитві, в стосунках із Богом. Спочатку інтерпретувала це як духовне пригнічення. Але після реколекцій впала в кризу, після чого залишила згромадження. Це був шок для багатьох сестер. 

Данута - це протилежність сестри Матильди. Не почувається добре сама з собою. Ставить собі щораз більші вимоги. Не задоволена зі здобутих успіхів. Хоче бути досконалою і без найменшої вади. Для неї «хотіти - це могти». Не дозволяє собі робити помилки. Їй важко виступати публічно, а читати і співати під час меси, хоча має добрий слух, - велика мука. 

Чи її рішення можна було передбачити? Данута, незважаючи на духовні розмови, не усвідомила свою афективну пам’ять, яка могла бути джерелом напружень, фрустрації і смутку. Не відкрила свого минулого, яке створило в ній схеми поведінки. Окрім того постава вчительки новіціяту схвалювала інфантильну поведінку Данути. Обминала важкі проблеми, не була здатною відхилити правду, до якої Данута не хотіла признатися. Говорила про легкі проблеми. Постулянтка не розуміла джерел і причин того, що переживає. І тому її проблеми не зменшувалися, а поглиблювалися. Як наслідок - велика депресія і вихід із згромадження. 

Данута редукувала своє життя до одного елементу - духовних прагнень, з якими ототожнилася. Сила духу та устремління волі були її рушієм. Але нехтувала всією емоційною сферою. Короткий період формації поглибив у ній скрупули та обсесійні схильності, і довів до кризи покликання. Забракло розуму, який помічає правду, і серця, яке великі прагнення розпалює любов’ю. 

Яка модель формації? 

Чи в формаційній моделі психологію слід протиставляти духовності, а духовність психології? Здається, що йдеться не стільки про протиставлення, скільки про те, щоб признати кожній з цих царин місце, яке їм належить. Необхідно так спланувати початкову й постійну формацію, аби святість стала початковим і кінцевим пунктом, щоденним устремлінням, вже отриманим скарбом. Прагнення з’єднатися з Богом - це скарб, закопаний в серці, й слід зробити все, щоб його знайти і радіти ним. Це вимагає конкретного ангажування всієї структури особи: розуму, серця і волі. І тому зусилля в устремління до святості спонукають взяти до уваги всі елементи формації, не лише духовні, але й інтелектуальні та емоційні. Людина є цілістю, і формація, яка наголошує на одному елементі за рахунок іншого, вбога формація. 

Поразки формаційного процесу можуть поєднуватися з наданням дуже великої ролі одному елементу за рахунок іншого. Отець Лука вважав, що добре пройшов формацію, бо зосередився на пізнанні свого минулого й зціленні ран. Вважав, що зробив дуже багато. Зосередження на людському та інтелектуальному вимірі обминуло духовний вимір. Психотерапія допомогла йому розпізнати проблеми, але не взяв за них відповідальність. Не прийняв свого зла, падінь, схильності до зранень - тим самим не зміг розпізнати присутність Бога в тому, що в ньому було слабким і зраненим. Не навчився переживати своє життя, спрямовуючи його до пасхальної таїни, де смерть зустрічається із життям. Слабкість не наповнив любов’ю, ревністю і добром. Не розпочав духовну дорогу, і тому в його житті бракує передовсім ревності стати учнем на взір Ісуса, аби служити Царству. 

Сестрі Матильді процес формації не допоміг прийняти виклики і залишив її в доброму самопочутті. Не дозволила виховувати себе, аби дійти до своєї центральної проблеми. Зосередилася на собі, заспокоїла своє актуальне «я» і, правдоподібно, не розпочне постійної формації, бо в ній немає прагнень зросту й навернення. Формація не збудила в ній потребу автотрансценденції, а лише підтримала акцептацію посередності. Здається, що не було ані людської, ані духовної формації. 

Переоцінення духовного елементу в формації, як показує приклад Данути, і зосередження на «ідеальному я», також не вихід. Формує «взірцевих» клериків і «побожних» монахинь. Дає добрі результати, але короткочасні. Наслідки можуть бути фатальними. 

Покликання має своє джерело в Ісусі, в прагненні, щоб на дорозі до з’єднання з Отцем не лише йти за Ісусом, але й мати Його прагнення і Його почуття. Йдеться про те, аби все життя - серце, розум і волю - зосередити на Ісусі. Це сенс життя покликаної особи. Формація і вся діяльність форматорів повинні бути на службі цього сенсу, допомагати формованій особі запрагнути такого життя, в якому все вкорінене в Христа, який є любов’ю. І тому формаційна модель повинна зосереджуватися на з’єднанні всього в Христі й у Його пасхальній таїні. Щоби це було можливим, формація повинна прямувати до розуміння, прийняття і реалізації плану Отця щодо кожної людини. Це зумовлює мозольні, щоденні зусилля упродовж усього життя. Важливою допомогою є не лише розуміння дороги духовного життя, а й психологічних елементів.