5. Майже коментар до правил духовного розпізнавання  

Венеція, 18 червня 1536 

Можливо, що черницею, про яку Ігнатій говорить в кінці попереднього листа, була Тереза Рехадей. Відомо, що в монастирі Святої Клари в Барселоні була монахиня, яка належала до знатного каталонського роду Рехадей або Рахадей. 

Монастир Святої Клари не був взірцем дотримання чернечих правил. Майже всі черниці походили із знатних сімей і претендували, щоб їх називали «сіньйора». Спеціальні візитатори, послані Апостольським Престолом, повідомляли, що черниці виходили до міста вільно і мужчини заходили в монастир, коли хотіли, не переймаючись клявзурою. Але в монастирі була група черниць, анімована сестрою Терезою, які щиро бажали канонічної і духовної реформи. 

Ігнатій знав сестру Рехадей у 1524-26 рр., коли їздив до Барселони за книжками. У цей період він вже був апостолом духовного керівництва, сформованим у Божій школі. Ніхто не міг сприймати і розуміти його слова краще від сестри Терези, яка тепер дуже наполягала, щоб він допоміг їй духовно, і він довго не зволікав. 

Наступний лист – це відповідь Ігнатія в духовному діалогу. Ми вважаємо його найкращим коментарем до книжки Духовних вправ, особливо до «правил духовного розпізнавання». Тактика диявола досконало описана в своїх стадіях: спонукати до фальшивої покори і марнославства; довести скрупулярність до великого страху або постійно ослабляти совість літеплих людей. На такі дії ворога душа повинна реагувати, збуджуючи в собі віру й надію – у депресії, або впокорюватись – якщо ворог її екзальтує. Протилежне було би образою щедрості Бога. Потім ревність і розпізнавання Ігнатія зіткнуться знову. У глибині душі, яку терзають сумнів і тривога, він хоче знайти прагнення, бажання любити Бога. Коли сестра Тереза його знайде, зможе заспокоїтись, бо сила бажання переможе нав’язливі думки, з допомогою яких сумнів часто терзає душу. Буде достатньо прагнути чи, принаймні, бажати; і почнеться покращення. Ігнатій дуже радий передати іншим цей досвід, який він особисто пережив спочатку в Лойолі, потім в Манрезі. 

(MI Epp I99-107) 

IHS 

С. Терезі Рехадей 

Благодать і любов ГНІХ нехай завжди буде нашим захистом і допомогою. 

На днях я отримав Ваш лист і зрадів у Господі, якому Ви служите і бажаєте ще більше служити. Йому ми повинні приписувати все добро, яке бачимо в створіннях. У листі Ви пишете, що Какерес описав мені детально Ваші проблеми; так, і також розповів про свої настанови і поради щодо кожної проблеми. Читаючи його лист, не бачу необхідності щось додати, але хотів би отримати інформацію з перших рук, бо ніхто не опише чийсь досвід краще від того, хто його пережив. 

Ви просите мене, ради любові Господа, взяти опіку над Вашою душею. Вже на протязі багатьох років Божественна Велич, без будь-яких заслуг з мого боку, дає мені велике прагнення допомагати, наскільки можу, всім людям, які йдуть шляхом Божої волі. Бажаю також служити тим, які служать Богові. Оскільки я не сумніваюсь, що Ви є однією з тих людей, то бажаю робити те, про що тепер говорю. 

Ви також наполегливо просите мене написати про те, що Господь мені навіює, і ясно представити Вам свою думку. Охоче скажу все, що думаю в Господі, і спробую дуже ясно пояснити. Якщо Вам буде здаватись, що я виражаю свою думку дуже різко, то роблю це не в Вашу адресу, а проти того, хто Вас терзає. Ворог терзає Вас двома способами, але не для того, щоб спокусити Вас до гріха і відірвати від Господа, а для того, щоб відвести від більшого служіння Богові й позбавити великого внутрішнього миру. Перший спосіб: подає і навіює Вам фальшиву покору; другий спосіб: вводить Вас у дуже великий страх перед Богом, який сильно атакує і паралізує Вас. 

Що стосується першого пункту, то загальна тактика ворога щодо початківців, які бажають служити Господові, полягає у тому, щоб чинити перешкоди й труднощі. Це його перша зброя, якою він ранить початківців. Наприклад, підкидає такі думки: „Як ти зможеш усе своє життя прожити в такому покаянні, позбавити себе радості материнства, друзів, матеріального добра, жити в усамітненні, без миру? Хіба немає іншого способу спасти душу без таких зречень?” Він хоче нас переконати, що будемо мати життя, повне страждання, якого ніхто ще не мав, але не говорить нам про велику радість і втіху, яку Господь дає неофітам, які долають усі ці труднощі, вибираючи страждання разом зі своїм Творцем і Господом. 

Після цього ворог пробує застосувати другу зброю, якою є хвалькуватість або марнославство, переконуючи душу, що вона дуже добра і свята, а її духовний рівень вищий від її заслуг. Якщо слуга Бога відбиває ці стріли, впокорюючи і опускаючи себе, і не звертає увагу на намовляння ворога, то ворог застосовує третю зброю – фальшиву покору. Бачачи, що слуга Бога є добрим і покірним, виконує Божу волю, вважає себе непотрібним слугою, бачить свої слабкі сторони і не бачить добрих, ворог підсуває йому думку, що якщо він буде говорити про благодаті, дані йому Богом у праці, рішеннях чи бажаннях, то буде грішити марнославством, бо балакатиме про себе. Отож ворог пильнує, щоб неофіт не говорив про дари, отримані від Господа, перешкоджаючи таким чином викликати добрі ефекти в інших і в собі самому, бо знає, що пам’ять про отримане добро допомагає отримати більше добро. Але говорити про отримане добро треба дуже обережно. Єдиним мотивом цього може бути лише власне добро чи добро інших людей – якщо вірить, що вони добре наставлені до його слів і почерпнуть з них якусь користь. 

Таким чином, якщо ми прямуємо до покори, то ворог пробує спонукати нас до фальшивої, надмірної та зіпсованої покори. Ваш лист підтверджує це, бо, описавши деякі слабкості й страхи в цій справі, пишете: „Я вбога черниця, і мені здається, що маю бажання служити нашому Господові Христові”. Ви не відважуєтесь сказати: „Я сповнена бажанням служити нашому Господові Христові”, або: „Господь дає мені бажання служити Йому”, натомість говорите: „Мені здається, що маю бажання”. Якщо зробите рефлексію, то добре зрозумієте, що це бажання служити нашому Господові Христові не походить від Вас, а від Господа. Якщо будете говорити так: „Господь дає мені зростаюче бажання служити Йому”, то будете Його прославляти, бо проголошувати Його дар, прославляючись у Ньому, а не в собі самій, бо не приписуєте собі самій цю благодать. 

Тому ми повинні бути дуже уважними: якщо ворог пробує впровадити нас у екзальтований стан, ми повинні впокорюватись, згадуючи свої гріхи і нужденність; якщо він нас принижує і пригнічує, то ми повинні підніматись до справжньої віри й надії в Господа, згадуючи отримані благодаті й любов і доброзичливість, з якими Він очікує нашого спасіння. Ворогу байдуже – говорити правду чи обманювати, він тільки прагне перемогти нас. Погляньте на мучеників перед язичницькими суддями: вони визнавали себе слугами Христа. Коли Ви станете перед ворогом людської природи, який буде Вас спокушати, аби відібрати силу, яку Вам дав Господь, щоб підступом та інтригами вчинити Вас слабкою і боязливою, чи Ви осмілитесь сказати: „Я сповнена бажанням служити нашому Господові”, чи слід сказати і визнати без страху: „Я Його служебниця, і скоріше вмру, ніж перестану Йому служити”. Якщо ворог мені показує справедливість, я відразу звертаюсь до милосердя; якщо він показує милосердя, я звертаюсь до справедливості. Ось як треба діяти, щоб не залишитись у тривозі, і щоб той, хто хоче над нами поглумитись, сам був поглумлений, і також усю свою довіру звернімо до Святого Письма: „Будь настільки покірним, щоб не впасти у безрозсудність” (Сир. 13, 10). 

Перейдемо до другого пункту. Коли ворог наповнив нас страхом під виглядом покори, яка в дійсності фальшива, і ми не наважуємось говорити про добрі, святі й корисні справи, то тоді він навіює нам більший страх, що ми відділені, виключені й перебуваємо далеко від Бога. У великій мірі це є наслідком того, що сталось раніше. Бо коли ворог переміг нас з першим страхом, то йому легше спокусити нас до другого страху. Щоби це пояснити, я опишу спосіб мислення ворога. Якщо він знаходить особу з широким сумлінням, яка грішить, не розуміючи ваги гріха, то чинить усе можливе, щоб повсякденний гріх взагалі не видавався гріхом, смертний гріх вважався легким, а дуже важкий смертний гріх вважався дрібницею; таким чином він використовує слабкості, які в нас знаходить, тобто ослаблену совість. Але якщо йому трапляється особа з делікатною совістю – тобто, без дефектів, – яка уникає не тільки смертних і повсякденних (наскільки це можливо, бо ми неспроможні уникнути всіх) гріхів, але є чуйною до легких провин, кожної недосконалості й вади, то він намагається помутити добру совість, схиляючи її бачити гріх там, де його нема, ваду там, де є досконалість – щоб бентежити душу. А якщо не може спокусити до гріха і навіть не надіється на це, то, принаймні, пробує душі надокучати.  

Щоб краще зрозуміти, звідки походить цей страх, коротко розповім про два уроки, які Господь дає або дозволяє. Один урок він дає, другий дозволяє. Урок, який Він дає, – внутрішня втіха, яка усуває всяку збентеженість і охоплює всю особу любов’ю до Господа. Ця втіха одних просвічує, іншим відкриває багато таїн. У стані втіхи всі випробування стають радістю, всі турботи стають відпочинком. Для кожного, хто діє з цією ревністю, з цим запалом і з цією внутрішньою втіхою, нема важких тягарів, які не стають легкими, нема покути чи іншого покарання, яке би не стало солодким. Ця втіха об’являє нам шлях, яким ми повинні йти, і шлях, якого слід уникати. Ми нею не володіємо постійно; вона приходить тоді, коли хоче Бог. І це все для нашого добра.

Якщо душа не перебуває в стані втіхи, то їй дають інший урок. Наш старий ворог чинить усе можливе, щоб звести нас з обраного шляху. Він бентежить нас, наскільки це можливо, і все діється так, як у першому уроці, тільки навпаки: він постійно наповнює нас смутком, і то так, щоб ми не знали, чому ми сумні. Ми не можемо ревно молитись, не можемо контемплювати, не відчуваємо внутрішнього задоволення і смаку, коли говоримо чи слухаємо побожні речі. Але на цьому він не зупиняється: якщо бачить, що ми слабкі і пригнічені цими думками, то підкидає нам думки, що Бог забув про нас, що ми далеко від Бога, що все, що ми робимо і прагнемо зробити, нічого не варте. Далі він намагається довести нас до повного знеохочення. І тому ми повинні зрозуміти – звідки походять великий страх і слабкість; у такому стані ми зосереджуємось на своїх бідах, пригноблені цими оманливими думками. І тому треба завжди стояти на варті: якщо ми перебуваємо в стані втіхи, то необхідно опускати й впокорювати себе, думаючи про спокуси, які незабаром прийдуть; коли приходять спокуси, темрява і смуток, то не впускати їх у себе глибоко, а терпеливо очікувати на втіху Господа, яка розсіє все збентеження і зовнішню темряву.  

Залишається лише сказати, як ми можемо зрозуміти й використати те, що, як вважаємо, походить від нашого Господа. Часто трапляється, що Господь відчиняє душу, зворушує її і штовхає до якоїсь дії. Тобто, говорить у ній всередині без будь-яких вербальних слів, піднімає її до любові до Господа; і навіть якщо вона хоче противитись цим почуттям, то не може. Ці божественні почуття, які ми присвоюємо, повинні бути в повній згоді з Божими й Церковними заповідями та з послухом настоятелям; ці почуття наповнені покорою, бо в них присутній Божий дух. Але часто нас дуже легко ошукати: після втіхи чи натхнення душа сповнена радістю; у цей момент ворог підходить до нас і під видом чогось приємного і світлого щось нам підкидає – аби ввести в нас невпорядкованість і повністю збентежити. 

Іншим разом ворог пробує зменшити даний нам урок, підсуваючи перешкоди й труднощі – щоб ми не використали повністю те, що отримали. І тому тут треба бути набагато уважнішим, ніж в інших випадках. Часто треба опанувати велике бажання говорити про побожні справи; іншим разом слід говорити більше, навіть якщо ми не маємо такого бажання чи внутрішніх спонук. У таких ситуаціях необхідно зважати на бажання інших більше, ніж на свої. Коли ворог намагається додати щось своє до отриманих нами добрих почуттів або зменшити їх, то якщо хочемо допомогти іншим, то необхідно поводитись як людина, яка переходить брід: якщо брід добрий і є надія вдало його перейти, то переходимо; якщо брід замулений і наші добрі слова будуть згіршенням, то необхідно відступити, чекаючи слушного часу. 

Ми торкнулись питань, які неможливо обговорювати, не ввійшовши в детальне описування, і тому, на жаль, залишаються речі, про які краще почути, ніж читати пояснення в листі. Якщо Господь захоче, то надіюсь, що скоро побачимось і зможемо поговорити більше про деякі справи. А поки що, оскільки біля Вас є Кастро, то буде краще писати йому: від цього не буде жодної шкоди, лише користь. Ви хочете почути мою думку, я кажу: будете щасливими, якщо збережете те, що маєте.  

Насамкінець молюся до Пресвятої Трійці, щоб у своїй безмежній і вищій доброті уділила нам благодать, необхідну для того, щоб пізнавати Божу волю і досконало її виконувати. 

Вбогий добром 

Ініго 

Для того, щоб уникнути непорозуміння, треба відмітити наступне:  

(1) Св. Ігнатій говорить про дію Бога в душі, а не про внутрішнє і зовнішнє зусилля душі, збудженої божественним натхненням і підтримане благодаттю, яке походить із її вільної волі – аби заслужити вічне життя. 

(2) Св. Ігнатій говорить, що Бог часом сам уділяється душі з такою силою, що душа не може цьому противитись, не може позбутися відчуття Божої присутності, не може не бачити, що Він об’являє, не може не чути, що Він говорить, не може не розуміти, чого Він навчає, бо відчуває себе сильно притягнутою до Божої любові; і це бачення, слухання, розуміння і відчування (яке відбувається у вищій частині душі, в розумі, в здатності розуміти і в уяві) є дією, про яку святий говорить, що Бог зворушує і штовхає душу, і це є поясненням виразу і навіть якщо вона хоче противитись цим почуттям, то не може. 

(3) Диявол може підробити божественні натхнення і втіху, але ми спроможні захистити себе від його впливу, і хоч ми завжди (з Божою допомогою) володіємо собою і можемо не піддаватись його впливам, то святий подає третій пункт: дуже легке, ясне і безпечне правило, з допомогою якого ми можемо розпізнати справжнє натхнення від підробленого. Справжне натхнення не містить нічого, що би було суперечне з навчанням Церкви в справах віри, і не штовхає нас до чогось, що суперечить нормам моралі. Св. Ігнатій подає основну причину: один і той самий Святий Дух є автором справжніх натхнень від Бога і вчителем Церкви, і тому не може суперечити сам собі, говорячи Церкві одне, а нам інше (Monumenta, 1, 105, n. 5).