ДУХОВНІСТЬ - 3. Свідчення вихованок

проголошена на товариському з’їзді в Ярославі 3.07.1926

Гортаючи спогади нашого прожитого в монастирі минулого, чітко усвідомлюємо собі існування головного постулату, запоруки успіху кожного поважного починання, розрахованого на далеку мету і, водночас, на довге та плідне функціонування.

Для матері-засновниці найдорожчим був високий ідеал родинного гнізда. Вона продумала всі його життєві цінності та з внутрішньою силою великих і зосереджених людей зуміла запалити і повести душі тією дорогою, яку вважала єдиною цінною і такою, що веде до шляхетної мети – до народного виховання, до вірної та розумної служби Богові, Церкві, людству і країні.

Ми бачимо, якою великою була сила її любові до цієї ідеї, які міцні переконання, адже вона змогла створити гармонійну і монолітну спільноту працівниць-виховательок, повних спокою та педагогічного такту. Ці усі ідейно згуртовані сестри-виховательки символізують в гнізді лише одну матір, бо кожна із них, зосереджена на одній цілі та віддана їй на ділі, стає матір’ю-вихователькою.

Велика гармонійна спільнота виховательок, душею якої була мати Даровська. Така згуртована громада – це велика сила.

Історія педагогіки свідчить, що найглибші мислителі прагнули й прагнуть з більшим чи меншим успіхом створювати саме такі колективи, вважаючи їх невіддільною запорукою успіху виховної праці.

Ми зростали під крилами такої ідеальної спільноти, не усвідомлюючи її великої цінності, ми дихали повітрям, просякнутим цією моральною гармонією. Сьогодні ми мусимо визнати, що на наших очах реалізовувалися великі педагогічні ідеали і що наше сьогоднішнє захоплення гармонією та ладом – це наслідок тієї атмосфери, якою дихали наше дитинство і молодість. Атмосфери, вільної від тертя, непорозуміння та невдач. Молодь надзвичайно вразлива – вона відчує і побачить навіть найменші недоліки. Ми ж були вільними від такого внутрішнього неспокою, бо його не було й у наших виховательок-сестер.

Візьмімо до уваги один з основних педагогічних постулатів останнього часу: принцип індивідуалізації виховання, необхідність коректування виховної діяльності відповідно до психологічних властивостей кожної окремої особи. Реалізацію цього принципу мати Даровська робить наріжним каменем своєї праці. Добирає малі жменьки вихованок, оточує їх стількома сестрами, що світ іноді дивується такому числу вчительок-виховательок. Сьогодні ми добре розуміємо, що мати Даровська таким чином реалізовувала всебічно і глибоко усвідомлений нею педагогічний вплив. Жодна з нас не губилася у громаді, кожна сприймалась індивідуально, відповідно до своїх особистих здібностей. Кожна з нас була впевненою, що сестри-виховательки її знають, розуміють, що у кожній із них вона знайде відгомін своїх думок, намірів і навіть мрій. Кожна з нас відчувала доброзичливий погляд: радісний у час утіхи або ж повний співчуття у випадках болю, втрати чи фізичних страждань. Своїми материнськими серцями, сповнені жертовної і покірної готовності, сестри були з нами вдень і вночі.

Чи ми не почувалися в монастирі як вдома? Чи не володіли сестри цим чудовим мистецтвом створення рідної домівки для тих, хто її не мав? А коли читаємо або чуємо теперішні заклики створювати виховні гнізда-родини, то мимоволі з’являється думка, що вдасться це лише там, де запалає такий святий вогонь, який вміла збудити мати Даровська разом зі своїми співпрацівницями – дорогими сестрами.

Нас виховував не наказ або заборона, а живий приклад наших виховательок. Живий приклад і звичка до всього, що гарне і добре.

Вчинки сестер були проникнуті усвідомленням того, що педагоги цінують понад усе – усвідомленням впливу на вихованця силою внутрішніх вартостей вихователя, силою його моральної досконалості.

Ніколи не виховає іншого той, хто не вміє виховувати себе; не матиме влади над вихованцем той, хто самому собі не може дати раду.

Нас виховала не голослівна книжна теорія, а життя, яке своєю формою і проявами було доступне нашому середовищу. У нас з’являвся і поглиблювався суспільний інстинкт: після канікул ми роздавали вихованцям садочку виконані нами протягом шкільного року ручні роботи. В нас розвивали альтруїстичні почуття, доручаючи старшим допомагати й опікуватися молодшими товаришками. Живим прикладом перед нами завжди була тиха і жертовна постать матері Даровської.

У засвоєнні знань вимагалося докладності, ґрунтовності, виключення дилетантизму. Нас навчали формулювати влучні судження, робити висновки, шукати аналогії та контрасти – одним словом, залучались усі можливості, щоб виробити справні інтелектуальні функції.

Оцінка наукових подій чи проблем та яскраве висвітлення естетичних моментів вели нас до засвоєння певних життєвих засад, що в комплексі із зусиллями волі, вимогами обов’язковості й ретельності в праці виховувало і вдосконалювало характер.

Бачимо, отже, у цьому понятті повноту інтуїтивного методу навчання, який не раз випереджає сучасні дидактичні настанови.

А тепер інший момент. Цінність праці вчителя полягає не лише в об’ємі знань, які він здатен вкласти в розум своїх вихованців, а передусім у тому, як він пристосував думку учня до знань, наскільки розбудив його зацікавлення і бажання до подальшої самостійної праці. Питаємо сьогодні чи вчитель пробудив у молоді любов до книжки, чи навчив самовдосконалюватися? Ми ж отримали цей посаг. Багато хто з нас після виходу з монастирської школи продовжили навчатися самостійно або у вітчизняних чи закордонних вищих навчальних закладах і стверджують, що не зустріли труднощів, які б унеможливили їм цю працю. Звичайно, кожна з нас мала достатній багаж знань та рівень розвитку інтелекту. Ми винесли звідси любов до серйозних книг, шану до знань та розуміння їхньої цінності. Очевидно, вчили нас добре.

І сьогодні, переглядаючи життя в гнізді, ми визнаємо, що воно було чудовим, багатим на усілякі моменти, які притягували молодь до інтелектуальних і земних ідеалів, навчали коритися перед Божими чудесами, давали гідну людської істоти поживу. Тому нам тут було добре і тому ми тут присутні сьогодні, бо ті юнацькі переживання серед дорогих сестер – це ясні промінчики або, більше того, сильне світло, яке завжди вабить своїм багатством і силою.

Закінчуючи короткий огляд того, що ми отримали в монастирі, необхідно ще відповісти на запитання, чи ніколи ми – цілі загони учениць – не завдавали клопоту нашим шляхетним вихователькам? Чи не даємо їм приводів до прикрих роздумів, чому результат праці буває непропорційним їхнім зусиллям і старанням? Можливо, трапляється і таке.

Дорогі сестри у своєму запалі та бажанні виховати нас досконалими особистостями повинні пам’ятати настанови великого реформатора народного виховання – отця Станіслава Конарського. Відкриваючи пансіон для шляхетної молоді, Collegium Nobilium, він виголосив у 1754 році свою програму, закінчивши її словами, які для нашого виправдання і потіхи сестер дозволю собі навести:

«Легко зрозумієте, наймудріші слухачі, що оця гарна думка, яку хтось написав на різних посудинах: великих і малих, цілих і дірявих, до яких рівними струмочками спадає із багатющого джерела вода, – що ця думка «згідно місткості кожної» нас також стосується і завжди стосуватиметься. Саме відповідно до ємності свого розуму та серця, яких ми не можемо ані розширити, ані покращити, черпатиме тут кожна молода людина, а що зачерпне – зберігатиме. Щоб став на свої ноги нашою працею, здоров’ям і життям! Щоб всі були рівними й однаковими. А коли побачите, що одні взяли більше від інших – будьте переконані, що однаково докладаємо сил і турботи для виховання та навчання».

У цих світлих й історично цінних словах містяться відповіді на багато переживань турботливого вихователя.

Цілим серцем усі ми – присутні й не присутні – бажаємо, щоб дорогі сестри мали подібних клопотів якнайменше. Чим менше таких клопотів – тим більша заплата за шляхетну працю, тим краще для нас, вихованок, і тим краще для Церкви та країни. Щиро прагнемо, щоб наше життя свідчило, що ми зрозуміли і полюбили ідеали матері Даровської і тих сестер, які разом з нею вже відійшли з цього світу, і яким належиться шана, вдячність і вірна дитяча пам’ять[1].

виголошений в актовому залі Ягеллонського університету

Нещодавня епоха болісного поділу земель нашої країни, ніби для зміцнення народного духу дає щораз більше особистостей – особистостей, які допомагають нам зрозуміти мету і завдання народу, які є його сумлінням і гетьманським дороговказом.

Такою особистістю була мати Марцеліна Даровська – одна з найсильніших і найгарніших жіночих постатей останнього часу.

Виконуючи сердечний обов’язок, складаю від імені Язловецького товариського об’єднання шану пам’яті тій, яка протягом півстоліття умілою рукою вела жіночі громади від дитинства аж до розквіту людських сил на славу Бога і свідоцтво життєздатності народу. Провадила вона також і жіночі душі стрімкими стежинами духовного вдосконалення.

Прагненням матері Марцеліни для себе й інших було досконале виконання кожної справи.

Вважаючи домашнє, материнське виховання ідеалом, вона надала організованому нею колективному вихованню принципи, характер і настрій батьківського дому.

Немає нічого дивного у тому, що материнським серцем вона прислухалася до шепоту дітей, які не раз звіряли їй свої таємниці суму і радості, неохоти і провини. Кожна дитина знала, що серце матері прийме будь-який її біль. Тому коли хтось з них, втративши рідну матір, наближався до матері Марцеліни, то він знав, що на її запитання: «Чого хочеш, моя дитино?» – може з простотою і довірою сказати: «Щоб мене матінка поцілувала так, як колись цілувала мене мама». Дитина відчувала, що сльоза тієї другої матері заспокоїть її зболілу дитячу душу.

На допомогу її великому серцю приходила якась пророча мудрість, що пронизувала усі ситуації і людей; якась незрозуміла пам’ять, що утримувала в свідомості кожну окремо довірену їй людську особистість (чи то з чернечої громади, чи з дитячого товариства) й усі її чесноти, схильності, труднощі та навіть родинні стосунки. А домів згромадження звела шість і кожним із ним керувала. Тому незбагненним, однак правдивим було враження кожної дитини, що вона є об’єктом особливого зацікавлення матері Марцеліни. А для дорослої людини, яка згодом виростала з цієї дитини, мати залишалася вірною опорою в життєвій боротьбі та, здалеку пильнуючи, підтримувала і зміцнювала її своїм словом.

Навчання охоплювало сукупність знань і розвивало самостійність думок та міркувань. У час, коли лише розпочиналися дискусії щодо евристики, у закладах згромадження евристична і колоквіальна система будила життя думки, звертаючи її до спонтанного дослідження речей у переконанні, що чим більше вивчена кожна ділянка знань – тим більшу красу відповідності явищ та істини вона відкриває.

Національні засади виховання проявилися в особливому вивченні вітчизняної історії. Виховна ідея великої Громадянки давала підростаючому поколінню настанови на майбутнє – любов до рідної мови і турботу про благородство форми та бездоганність цієї найдорожчої національної спадщини.

Не зупиняючись на особливостях навчання, скажу: найкращим свідоцтвом дієвості цієї системи було те, що по закінченню навчання з’являлася людська особистість, наділена запалом і здатністю до подальших студій, а це було свідомим задумом матері Марцеліни.

Якщо навчанню надавалося стільки уваги, то про справу виховання турбувалися ще більше. Сильніше і виразніше, ніж у будь-якій іншій виховній системі, я відчула тут зусилля, які підводили вихованку до свідомого формування власної душі, до її різьблення, а часом і гравірування.

Мати Марцеліна пам’ятала, що свідома робота розуму повинна спиратися на правильне пізнання понять і речей. Одночасно вона прищеплювала вихованкам розуміння того, що з чіткого пізнання повинно народитися свідоме переконання, а переконання повинно пробудити відповідальність. Цю відповідальність за власні дії мати прищеплювала всьому своєму загону, починаючи від найменшої дитини, яка повинна була свої вчинки пізнати, пізнавши – особисто оцінити, а оцінивши – зректися їх, якщо вони виявляться негативними.

І тут ми торкаємось провідних принципів матері Марселіни – того, що зумовлювало кожну її дію.

Повоєнні часи, немов прибираючи різноманітний непотрібний баласт, відкинули й необхідність відповідальності. Її обмежили та урізали навіть там, де необхідно було найбільше підтримувати цей, так би мовити, запобіжний чинник.

Відмовилися від неї всі сфери. Про відповідальність щодо Бога не йдеться. На відповідальність щодо себе немає часу і не вистачає самооцінки. Відповідальність щодо суспільства цілком, здається, перестала бути мірилом діяльності через слабкість і брак громадянської відваги одних та зухвальство інших. Адже на цій відповідальності індивідуумів базується колективна відповідальність, яка, у свою чергу, є невід’ємним мотором, що здавна регулює дії суспільства.

На цій відповідальності тримається чесність. Чесність щодо Бога, себе і суспільства – чесність думки, слова і вчинку.

Тому не дивно, що минулого року Язловецьке товариське об’єднання, вірне цим традиціям і з почуттям колективної відповідальності поставило собі за мету «повернути чесності належну їй суспільну вартість через підвищення вимог щодо себе й інших, активну протидію проявам нечесності, підтримку всіх зусиль і проявів чесності, які наражаються на спокуси, придушення і знищення».

Ми добре бачимо, до чого призвів ріст егоїстичної мотивації вчинків – особисті амбіції, що виносять особу понад цілісність; пиха, яка шукає відзначень й оплесків; хтивість, що будь-якою ціною чигає на зиск. Ось основа і мірило сьогоднішніх суспільних діянь, нездатних злучити розрізнені народні маси в об’єднану однією ідеєю націю.

Якщо ця безкорисливість виростає на ґрунті чесності, вона мусить бути зміцнена любов’ю: любов’ю до Бога і людей, любов’ю добра і краси. Прикладом цієї сильної, великої, позбавленої сентиментальності любові є мати Марцеліна.

Створена нею атмосфера єднала і сьогодні єднає настоятельок і підлеглих, гуртувала різні характери та була завдатком єднання на майбутнє. В період поділу країни мати збирала й об’єднувала у взаємному порозумінні особистостей зі всіх її частин. У взаємному пізнанні зростала краса кожного найвіддаленішого закутка нашої землі.

З метою укріплення цілісності Вітчизни, всередині домів згромадження мати Марцеліна заохочувала до свідомого утримання суспільної і національної єдності, яка необхідна для побудови і збереження будь-якої цілісності.

Вона не сумнівалась і знала, що Батьківщина буде, проте, немов передчуваючи сьогоднішні розломи і чвари, щоразу закликала до згоди в усіх починаннях і діях. Сьогодні ж нам не важко визнати, що без єдності немає будівництва! Не важко нам засвідчити життєвість цих гасел, які національну єдність піднімають вище єдності партій і політичних угрупувань, суспільну користь – понад користь одиниць і груп, пам’ятаючи вислів Поета, що громада – то велика сила![2]

Анна М. Волянська-Коморницька, Язловець 1930-38

Від самого початку існування непорочницьких шкіл сестри навчали іноземних мов. Латина і французька були обов’язковими, тоді як англійська чи німецька викладалася факультативно (так само як і гра на фортепіано).

Яким дивом Louise d'Auteroche, яка походила з аристократичної французької родини, потрапила до Польщі, а потім постукала до язловецької фірти, щоб назавжди залишитися в монастирських стінах – для мене донині залишається цілковитою таємницею. У давні часи сестри не надто охоче розповідали про своє «світське» життя і, незважаючи на нашу надмірну цікавість, якщо вони не були у родинних зв’язках з котроюсь із вихованок, то ми практично нічого про них не знали.

Soeur Edith була феноменом із багатьох точок зору. Поставна, міцно збудована, з великим продовгуватим обличчям, на якому під кущуватими бровами палали темні очі, з рівним носом і виразними вустами. До цього часу бачу, як її гарні руки з довгими пальцями гортали наші зошити. Ходила вона, випроставшись, плавним кроком, а поруч із нею підтанцьовуючи, бігла сестра Гелена.

Ніколи в житті я не зустрічала кращої вчительки іноземної мови. А завдання soeur Edith було не з легких. Вона мусіла подолати бар’єри польської лексики, граматики, синтаксису й орфографії і не лише для того, щоб самій говорити без помилок, а й для того, щоб зрозуміти своїх учениць і змогти їм пояснити заплутані таємниці мови Мольєра. Сестра знала неймовірно багато польських термінів, навіть спеціалізованих, але не завжди відповідних польській флексії. Ви калічите мою мову – викрикувала з погрозою. Маєш розум птаха, а в голові ліс, ліс… – вигукнула вона з розпачем, коли одна з нас після кільканадцяти вправ не змогла правильно вжити пряме доповнення. Знаєте? Це є le pont des anes, міст віслюків! Хто має ослячий розум – той його не перейде. Була грозою і жахом кількох поколінь, але згодом ті найвпертіші «ослині голови» завдяки її непоступливості й таланту оволоділи бездоганною французькою.

Ось спогад старшої від мене товаришки з Язлівця Алі Довнарович-Коморницької: Soeur Edith була нашим тернистим шляхом, мучила нас жахливо, вбивала нам в голови граматику, часом дослівно. Одного разу, коли вже не могла стерпіти моєї тупості, вона схопила книжку і, притуливши її до мого носа, заволала: «Regarde, regarde[4]!». Окрім строгості та вимогливості, soeurEdith мала золоте серце, все робила задля нашого добра і таки домоглася свого, бо, незважаючи на пройдені роки та брак практики, мову я не забула.

Сестра працювала окремо з кожною ученицею, багаторазово її поправляючи – аж до результату. Добивалася досконалості у всьому. Як поїдете у Францію – всі мають вважати вас за француженок, а не за іноземок, які в дитинстві лизнули трохи французької і додають це жахливе слов’янське РРР! – вона неодноразово нам повторювала.

Часто, особливо на початкових етапах, навчання було «оранням цілини». Сестра отримувала цілком сирий матеріал, та, як вона сама мені говорила, це не найважче, якщо тільки дитина має добре вухо і хоча б посередні здібності до мов, бажання й уважність. У той час в багатьох шляхетських садибах – звідки рекрутувалася частина тогочасних вихованок – певні фрази і макаронізми були ознакою доброго тону і мали свідчити про культуру родини. У багатьох таких домівках знайшли притулок французькі гувернантки, які, осівши тут з незапам’ятних часів, залишилися без живого контакту з мовою їх молодості, що тим часом пройшла важкий шлях еволюції. Здебільшого це були позбавлені педагогічного хисту старі діви. З часом і вони, і їх хлібодавці почали вживати дивну французьку, розцвічену граматичними помилками та полонізмами.

Безперечно, soeur Edith була на сьомому небі, коли натрапляла на дівчаток із родин, де вільно і без акценту розмовляли французькою. До них належала Кася Возняковська (Лопуська) й авторка цих рядків. Коли мені виповнилося чотири роки, у нас оселилася запрошена з Парижу дуже мила дівчина, яка жодного слова не сказала польською мовою. Замешкавши в Язлівці, я стала гордістю і потіхою сестер. Часто на прохання сестри Едіти я опитувала товаришок.

А з менш здібними ученицями сестра творила чудеса. Вона ніколи не здавалася. Чим важче поводилося – тим ретельніше сестра навчала. Текли сльози, пливли скарги дівчаток до наставниці класу, до настоятельки. Все виявлялося даремним – сестра знала що робить і не відступала. За рекомендацією матері Марцеліни soeur Edith мала свій власний, особисто опрацьований підручник граматики з різними мнемотехнічними штучками, свою книжечку орфографії (правила і винятки), а також свій рукопис про французьку літературу, де була характеристика епохи та критична оцінка творів й авторів. Ми пізнавали влучні вислови відомих людей і думки сучасних нам вчених. Сестра мала своїх улюблених письменників. Любила великих трагіків (Расіна, Корнеля) і комедії Мольєра. У старших класах ми брали участь у справжньому концерті поетичного слова. Ця монахиня була чудовою акторкою! Вона напам’ять читала нам сцени з «Сіда», «Федри» чи «Вдаваного хворого». Так само привчала нас до лірики Ламартіна і Гюго. «Знедолених» ми читали на практичних заняттях. Пам’ятаю зауваження сестри про Паскаля. Життєписи славних авторів вона ілюструвала анекдотами. Ці лекції захоплювали нас усіх. Улюбленим драматургом сестри був Ростан – читала нам «Сірано де Бержерака» й «Орлятко», а також не забувала «Принцеси Мрії». Ці лекції, а особливо її акторський талант викликав у нас велике захоплення. Коли сестра перевтілювалась у ностальгічного трубадура з «Аквітанії», котрий, будучи смертельно хворим, пливе морями в пошуках коханої Мелізанди, серце стискалося від жалю. Далі її обличчя змінювалось: очі як шпаринки, затиснуті губи, тремтячі ніздрі й свистячий шепіт підступного купця Скворцефіко. Ще за мить перед нами вже легковажна і самолюбна Мелізанда бавилася серцем молодого посла. Часом сестра роздавала ролі й кожна з нас, маючи увесь текст, грала одну з постатей.

Багатьом дівчатам були не до вподоби вимоги сестри вчити напам’ять довгі поетичні або прозові фрагменти. Вони помилялися: сестра робила ставку на сприйнятливість юнацької пам’яті. Цей безпідставно забутий метод виявився надзвичайно корисним. Ми освоювалися з цілими фразами, ідіомами; починали мимовільно вживати неперекладні вирази. А як це тренувало ліниву пам’ять!

Сестра Едіта ніколи не співала. Ми декламували пісеньку про чотири вітри, яка пристосовувалася відповідно до кожної пори року. Чи ви чуєте вітер, який… співає (осінь), плаче (зима), танцює (літо), сміється (весна). Кожна строфа мала свій зміст, тому навесні розповідалося про те, як вітер відхиляє фіранки на вікні, щоб заглянути до колиски немовляти... Через багато років в одній антології я знайшла цей текст і що ж виявилося? Цей весняний вітер підглядав через муслінову фіранку не на рожеве немовля, а на пару закоханих! Я ніколи не здогадалася б про таку винахідливість сестри ad usum delphini[5]!

І нарешті спогад, без якого моя спроба відтворення постаті сестри Едіти виявилася б неповною. Будучи постійно зайнятою на уроках (щоденно в усіх класах), вона звільнялася від виконання обов’язків виховательки. Безперечно, сестра вміла створювати сердечні відносини з тими, хто її не боявся і для кого вона була не тільки вимогливою вчителькою. Але це було рідкістю. До цього часу пам’ятаю надзвичайний випадок. Була серед нас надзвичайно здібна (зокрема до музики) і вразлива сирота, гарна, але з важким характером та істеричним темпераментом. Могла на знак протесту впасти на підлогу і бити руками й ногами, волаючи з усієї сили: Забирайтеся, дайте мені святий спокій. Сестри, для яких навіть невинний ляпас був недопустимий, ставали з нею безсилими. Не допомагали ані підвищений тон, ані вмовляння, ані погрози. Горохове опудало, – бормотіла обурена сестра Єлизавета. Під час тих бунтівних моментів Ганнуся підкорялася тільки сестрі Едіті, котра нахилялася над заплаканою дівчинкою і тихенько її просила: Ганнусю, встань… Мала потроху заспокоювалася і з часом, підкорена добротою та любов’ю цієї, здавалося б, черствої монахині, цілковито змінилася.

Після виїзду непорочниць із Язлівця, сестра Едіта писала мені сповнені мудрості й тепла листи, потішаючи в моїх життєвих клопотах. Перед Різдвом я отримала образок із віфлеємською стаєнкою, де була дописана цитата з Ростана: У найчорнішу ніч добре вірити у світло прийдешнього дня.

Після війни я часто бачилася з сестрою у Шиманові, де вона з такою ж самовідданістю та енергією навчала мою доньку Ядвігу. Незадовго перед смертю сестри Едіти, коли я запитала про її родину у Франції (мала брата і численних його нащадків), зі зворушливим зніяковінням вона зізналася: У Язлівці під час війни я склала обітницю Ісусові, що, якщо ми виживемо, – я ніколи не стану розшукувати моїх близьких чи навіть налагоджувати з ними листування. Маю тільки це… і показала мені як реліквію світлину, де було зображене численне товариство на терасі великої садиби. Особливо я запам’ятала надзвичайно гарного хлопця з тенісною ракеткою в руці. Це Роджер, мій улюблений племінник… тепер, напевно, вже старший чоловік.

Завжди із вдячністю згадую цю розумну та діяльну сестру, яка на своїй другій батьківщині добре прислужилася славі непорочницьких шкіл[6].

Анна Шамовська-Соханєвічова, Варшава 1937-42 р.

Настоятелькою школи та інтернату протягом всього мого перебування у ньому і аж до руйнації будинку під час Повстання була сестра Ванда. Наскільки раніше її діяльність обмежувалась організаційними справами та вихованням, настільки під час війни постать сестри Ванди виросла і набрала нових вимірів. Виявилося, що ця сестра, колишня учасниця оборони Львова, має дух, який повністю проявляється в небезпечних або ж ризикованих ситуаціях. Вже в грудні 1939 року було організовано таємне навчання на рівні гімназії і ліцею. У 1940 році відбулися перші повноцінні випускні іспити. А перед війною це була всього лише загальноосвітня школа.

Щоб допомогти розкиданим по різних кінцях краю батькам і забезпечити опіку над дітьми, сестри відкрили дитсадок. В інтернаті було декілька єврейок, серед них Лілі та мала Яся. Мені пригадуються тільки ці дві дівчинки, бо вони мали дуже характерну зовнішність.

Однією з військових реалій були котли з супом, які на кошти ГОРу[7] щодня виносили до монастирської фірти. Суп одержував кожен бажаючий. Раз у тиждень котел із супом та скриньки з необхідними дрібничками подорожували до повітової лікарні, де знаходилися поранені солдати Вересневої кампанії. Та все ж становище монастиря було непростим. Більшість інтернатських дівчаток були дітьми виселенців із Познаньщини або втікачів зі східних рубежів. Батьки не могли повністю оплачувати їхнє перебування. Крім того, позбавлені будинків і майна, ці жертви знаходили під дахом сестер дім, опіку та передвоєнну атмосферу, яка дозволяла їм майже безболісно вростати в нову дійсність. А турбота про щоденний побут була справою сестер, насамперед настоятельки – сестри Ванди, котра завжди «чи ніч тиха, а чи шумлять хвилі», самою своєю присутністю формувала в нас певні риси, споряджаючи ними на все життя…

Наприкінці четвертого і протягом усього п’ятого класу вчителькою була сестра Іда, ще з білим шнуром. До сьогодні вона усіх пам’ятає і дещо дивується, що ми так виросли. Сестра Іда прищеплювала нам такі манери, які (якби ми їх дотримувалися) забезпечили б нам почесне місце при дворі англійської королеви. На жаль, її старання – це були перли перед свинями.

У шостому класі вчителькою була сестра Іренея, відхід якої на тривалі реколекції перед вічними обітами ми оплакували рясними слізьми. Та досить швидко нас потішила наступна вчителька – сестра Галина. Вона прийшла до нас у час, коли «дивний клімат, якесь бурління у повітрі» віщувало події, розвиток яких, звичайно, ніхто не міг передбачити, але було відомо, що готується щось, що підірве дотеперішню стабільність і поставить перед нами зовсім нові вимоги. Мені здається, сестра Галина інтуїтивно хотіла нас підготувати до тих нових вимог. Головним напрямком її виховних дій було патріотичне виховання. Багато розумних речей говорила нам сестра Галина. Ми це менш розумно інтерпретували, що подекуди мало дивакуваті наслідки. Плодами наших експериментів були подерті мундири, вбиті у різні місця скалки, навіть пролита кров (з носів – після тренувань сильної волі: стоянні на час із піднятими руками). Однак крім «помилок і викривлень» інтерпретації педагогічного процесу сестри Галини, залишилося нам і багато позитиву, який приніс плоди у недалекому майбутньому[8].

вихованка Казимирівської, Жбікова і Шиманова 1941-45

До дому сестер-непорочниць, що на вул. Казимирівській у Варшаві, я приїхала у вересні 1941 року, маючи неповних десять років. Для мене це був дуже важкий час. Трагічна втрата батька, виїзд з дому, до якого я вже більше ніколи надовго не поверталась, і війна. Сестри прийняли мене та двох моїх старших сестер – Міту (Марію) і Туню (Теклю) – з розкритими обіймами. Наша мати все втратила в 1939 році й не мала коштів на наше утримання, а крім цього овдовіла та залишилася ще з двома молодшими синами. До свого дому сестри прийняли нас безкоштовно.

Навчання у ІV класі початкової школи було цілком таємним. Сестра Ілона, одягнена по-світськи, ходила з нами до товаришок-екстерністок, які жили недалеко від Казимирівської вулиці. Серед нас було декілька єврейок, яких сестри переховували. Коли німці приходили з обшуком, сестри забирали дівчаток-єврейок до кляузури. На щастя, німці туди не заходили. Пам’ятаю, як одній з них, Ясі Каневській, яка мала типово семітські риси обличчя, перед виходом на комплети[9] сестри перев’язували цілу голову, залишаючи тільки одне око, щоб не було видно її походження. Пам’ятаю, як вона страшенно боялася, йдучи з нами на заняття. Перед уроками сестра знімала бинти, а опісля накладала їх знову. На курсах, наскільки я пам’ятаю, нас було по кілька в класі. Зошити носили під одягом. Колись я забула, що тримаю їх під рукою і вони впали на тротуар біля німця, який стояв на варті. Він лише посміхнувся. Я позбирала зошити і пішла далі.

В інтернаті домашні завдання ми робили в студії. Завжди були чергові, які у випадку обшуку або коли сестра повідомляла нас електричним дзвінком з фірти, збирали заборонені книжки і зошити з історії та географії і кидали до сховку.

У 1943 році Варшаву бомбардували, мабуть, радянські літаки. Від часу її облоги у 1939-му я дуже боялася бомбардувань та війни.

Сестри вчили, щоб у разі бомбардування ми швидко напотемки одягалися (вікна були затемнені й не можна було запалювати світла). Пізніше ми бігли до роздягальні по плащі та черевики і швидко сходили до пивниці-сховку.

Я не пам’ятаю, якого це було травня – нас розбудили сестри. Було чутно гул літаків. Ми мусіли якнайшвидше зійти до сховку. Я була напівпритомна і не могла підвестися з ліжка. Виявилося, що спросоння я вставала у бік стіни! Лише коли ліжко відсунули від стіни, я вибігла до роздягальні по плащ і черевики. У цей момент на другий бік вулиці, де німці мали свою військову частину, впала бомба. У пітьмі сестри не могли нас порахувати. З плачем я побігла до пивниці. Тут сестри молилися перед принесеними з каплиці Святими Дарами. Дівчатка сиділи перелякані та скоцюрблені, а поруч знаходилася важкохвора сестра Деодата. За дверима стояло відерко.

До Шиманова мене віддали під час війни, незадовго до трагічної смерті матері. Будучи дванадцятирічною дівчинкою, я збунтувалася, що мушу покинути родинний дім, в якому відбувалося стільки конспіративних справ. Я потрапила до другого гімназійного класу, минаючи перший. З усіх дівчат я була наймолодшою в інтернаті. Заклад функціонував під двома вивісками – господарської і торговельної шкіл, які у той час були дозволені німецькими окупантами (так само як початкова школа). Офіційні предмети викладалися раз на тиждень (необхідно було вести зошити для перевірок), а решту робочих днів – програма гімназії і ліцею.

Результатом воєнного часу стало те, що стосунки між вихованками і сестрами вийшли поза межі традиційного стереотипу «вчитель-учень». Це зовсім не означало, що сестри, особливо деякі, переставали бути авторитетами в моральних й інтелектуальних питаннях. Але разом з тим існував вид особливого паритету в справах, які до науки не відносилось, а стосувалися того, що відбувалося в країні. Той паритет, не обмежуючись старшими, стосувався і молодших дівчаток. Довколишні небезпеки, досвід й особисті страждання породжували передчасну зрілість у поглядах на деякі справи, та молоді роки все одно домагалися своїх прав. Площиною цього паритету було, кажучи найбільш загально, «все, що рідне». Цей особливий патріотизм не потребував слів.

Відчуття єдності в ключових справах складало одну з характерних рис тогочасного навчання і виховання. Воно особливо увразливлювало до таких понятійних категорій, як Бог, Честь, Вітчизна, Свобода, Незалежність, Народ, Батьківщина. Непорочниць завжди характеризували виключно патріотичні настанови. Згадані категорії понять наповнювалися почерпнутим на уроках релігії змістом. Про нашу поглиблену формацію свідчить такий факт: коли в 1956 році на деякий час було повернуто уроки релігії і забракло катехитів – я «сходу» склала іспит на право викладання релігії в середніх школах. Перебування в Шиманові на все життя прищепило нам вироблений разом із сестрами комплекс рис.

У ті роки кожен день ставав суперечкою поглядів. Постійну напругу емоцій та волі сестри намагалися спрямувати на виховання для майбутнього, при цьому не зневажаючи почуття учениць та їх юнацькі, а насправді дуже зрілі зобов’язання в окупаційній реальності. Сестри, жертвуючи нам визначену формацію, мали справу з вихованками, чимала кількість яких була задіяна в окупаційних структурах опору. Траплялося, що підтвердження істинності проголошених позицій наставало негайно й оплачувалося найвищою ціною. Тут існував дуже дивний парадокс: непорочниці нас навчали, а вихованки віддячували їм миттєвим втіленням у життя сформованих поглядів.

Захист батьківщини, спротив топтанню людської гідності (що було можливе лише у певній сфері), обов’язок захищати найслабших і найбільш підданих небезпеці (з нами навчались єврейки, про походження яких ми добре знали, але – незважаючи на небезпеку колективної відповідальності – потреба їх захисту була так очевидною, що взагалі не підлягала дискусіям) формувало певні позиції. Вимога колективної конспірації (цей феномен заслуговує особливої уваги) закладала у свою чергу атмосферу довіри і вироблення як індивідуальної, так і групової відповідальності. Довіра та відповідальність були важливими рисами окупаційного виховання. Власне ці дві риси мали вагоме значення у педагогічній системі засновниці непорочницької спільноти – матері Марцеліни Даровської.

Із деякими сестрами-виховательками і вчительками ми мали ближчий контакт, але виховували нас, забезпечували нам дім і відчуття безпеки всі сестри. Важливою була сама атмосфера, яку вони нам творили. Якщо траплявся якийсь дисонанс чи дрібні непорозуміння, то виникали вони з другорядних справ і стосувалися дисципліни, необхідної в колективному житті. Малі сутички були неуникненними, бо ми, критично і самостійно мислячі вихованки, не були ангелами, а сестри були лише людьми, ще й до того дуже стомленими та спрацьованими і несли тягар відповідальності за усіх нас.

Від нас вимагали доброї, ретельної праці – і не лише в господарських питаннях, а у значно більшій мірі в інтелектуальних зусиллях. У ті швидкоплинні часи, конфронтуючись із постійною зовнішньою загрозою, сестри змогли нас переконати, що здобуття освіти має сенс, а ми скористалися створеною нам можливістю спокійного навчання.

Не можна переоцінити ще одну рису, а саме автентичність. Мова йде про автентичність у людському вимірі, джерело якої треба шукати у глибокому релігійному житті. У ті часи кожна фраза, кожна річ, яка не випливала з переконань, викликала не лише дисонанс, а й незносний скрегіт. Сестри спершу вимагали від себе, щоб, відповідно до нашого розвитку та потреб, згодом вимагати від нас. Сьогодні, з перспективи часу, в конфронтації з постійним приниженням людини, як у гітлерівські часи, так і в наступні роки сталінського терору, коли до звірств доєдналася надзвичайна підступність, я назвала б це особливим піднесенням власної людяності.

Автентичність і пов’язана з нею вимога внутрішньої правди, а також вироблення звички працювати над собою я вважаю дуже важливими рисами тогочасної непорочницької формації. Особливо підкреслюю слово «формація», бо тогочасне виховання і навчання в Шиманові становило формацію, яка зобов’язувала на усе подальше життя. Три речі нам прищепили: прагнення бути правдивим перед самим собою, почуття обов’язку, почуття служби. Сестри дали нам панцир в сенсі відпірності на зло та зброю супроти власного падіння. Як саме ми її використали – за це колись будемо особисто відповідати. А жити нам було нелегко. Ми не могли прикриватися власною несвідомістю, незнанням чи невмінням розмежувати добро і зло. Настанова щодо виховання чесності перед самим собою в результаті давала те, що приспати власне сумління було дуже важко.

Мене навчили, що служіння вітчизні – це відповідальність за форму власного життя в тій країні, в тих конкретних умовах, які нам дані та які ми повинні прожити. Нам прищепили також те, що якщо ми не проігноруємо власні принципи у щоденному житті, незважаючи на його труднощі, то коли постанемо перед дійсно складним викликом – він не буде несподіваним, бо нам допоможе довготреноване почуття служби.

Важливою в цілісному виховному процесі, а особливо у релігійній формації, була відповідність вчинків сестер (при повній різнорідності їх постатей) та їхніх слів. Між світом монахинь і світом дівчат існував надзвичайно міцний об’єднуючий чинник, який я окреслила б як різновид колективного паломництва: різними шляхами до спільної мети. Разом ми були в дорозі не лише до чогось, а й до Когось. І так воно залишилося. Завдяки індивідуальному керівництву і через приклад власного життя сестри змогли привести нас до особистого контакту з Богом.

Вражаючим було тепло сердечної атмосфери в колективі, що налічував близько ста дівчат. Не раз бувало холодно, але сестри робили все можливе, щоб ми не голодували. Цьому сприяла безкорисливість і не лише матеріальна. А багато з нас не мали змоги заплатити жодної копійки. Ці проблеми зберігалися в найглибшій таємниці. Безкорисливість йшла значно глибше, тому що виражалась у безкорисливій любові. Ми мали таке просте і необхідне почуття безпеки та свідомість того, що сестри нас люблять і хочуть нашого добра. Тому після закінчення школи ми не раз поверталися до Шиманова, зокрема до тих сестер, із якими відчувався ближчий контакт, щоб їм довіряти свої клопоти, шукаючи підтримки і допомоги. Як це було важливо для цього покоління сиріт і напівсиріт – покоління, яке в роки зростання пережило стільки горя. Повертались як додому, розраховуючи не стільки на поблажливість, скільки на зрозуміння. На крутих поворотах життя багато давали слова: Молитимусь за тебе. Приїжджаючи в дорослому і навіть у зрілому віці, ми завжди могли розраховувати на сердечне привітання, обійми і характерні слова: Вітаю тебе, моя дитино, бо ми назавжди залишилися дітьми згромадження.

Безкорисливість сестер була для нас такою очевидною, ми так до неї звикли, що, можна сказати, і не помічали її. Не знаю, чи часто ми усвідомлювали собі, що власне щодо сестер і маємо зобов’язання та неоплачений борг вдячності. «Країна дитинства» з роками забарвлюється ідилічністю. У нашому дитинстві та молодості цього було мало, бо світ довкола палав. Тому тим ціннішим є домашнє тепло, яким ми були оточені, тим істотнішою є повноцінна інтелектуальна і моральна формація, якою вони нас обдарували. Бо, справді, подарунком, і то щедрим, треба назвати все те, що ми отримали. Думаю, це можна порівняти лише зі ставленням до власних батьків: зобов’язання і несплачений борг вдячності, якого ніколи не повернути, а лише частково можна віддати іншим, хоча б власним дітям.

Особисто я мушу ствердити, що Шиманів залишився для мене оплотом вічних цінностей, які, незважаючи на всі складнощі життя, не змінилися. Запорукою незмінності цінностей, прищеплених нам під час війни, була і є свідомість того, що ці «поєднані однією думкою» монахині – наперекір власним вадам – прямують, часом просто продираються до Бога і що Він є кінцевим пунктом призначення для цієї не позбавленої людських недоліків спільноти[11].

Це діялось у третьому гімназійному класі в Шиманові. Ми лежали з Дзідкою Шамовською в ізоляторі з якимось невинним грипом, звільнені від уроків, вставання о шостій ранку та інших подібних неприємностей. Дзідка, яка щойно дістала двійку з латини, зайнялася писанням довгого, пересипаного макаронізмами листа. У ньому вона запевняла сестру, яка навчала нас латини, що після повернення з ізолятора ощасливить її знанням правил граматики і синтаксису, гідних, щонайменше, Цицерона. Не пам’ятаю, чи по закінченню цього епістолярного опусу Дзідка взялася за граматику; швидше сумніваюсь, бо працьовитість тоді не була її головною чеснотою. Але лист вийшов дуже смішний, а ми вже знали, що, якщо щось і може пом’якшити сестру, то це добрий жарт. Лист починався словами: «Clarissima soror Clara!»[12].

Я була в Шиманові другий рік. Попереднього року сестра Клара не мала в нас жодних лекцій; латину вчила, наскільки пам’ятаю, сестра Ірма. Від старших дівчаток до нас доходили неспокійні чутки: «Як дістанетесь в руки сестрі Кларі, то лише тоді побачите всі зірки!» й обнадійливі: «Немає цікавіших лекцій». Одне і друге виявилося правдою.

Сестру Клару (Гелену Влощевську) пам’ятаю перш за все як вчительку, хоча протягом останнього випускного року вона була також вихователькою інтернату. З рідкісною для мене деталізацією пам’ятаю як сестра виглядала: всі пантофлі викривляла носиками догори і завжди мала закладені на ніс окуляри, одне скельце яких було вище від іншого. З-за шкелець поблискували невеликі сірі проникливі очі. Обличчя було зосереджене, навіть напружене, розгладжувалося лише тоді, коли сестру щось дуже смішило або захоплювало. Колись вона показувала нам фотографії надгробків на via Apia[13] і розповідала, як оглядала їх. Ця коротка, організована польським посольством подорож увечері при повному місяці мусіла надзвичайно вразити її поєднанням краси, історії та смерті, якщо і через стільки років обличчя сестри Клари світлішало при самій лише згадці про неї.

Вона була свого роду генієм дидактики. Мірилом її вміння зацікавити учнів своїм предметом може служити такий факт: у 1945 році мій клас, на той час перший ліцейський, потроху доукомплектовувався після повстання і перелому на фронті. Спочатку нас було дві, потім з’являлися нові учениці, які розпачливо наздоганяли програму. З сестрою Кларою ми читали «Енеїду». Неймовірно, але коли вона задавала сторінки перекладу, то багато з нас перекладали вдвічі чи втричі більше. Ми цим навіть не хвалились. А сестра Клара була задоволена. Вона любила, коли ми вчилися не з примусу, а з власної волі та для власного задоволення. У той час вона запропонувала мені невеличке змагання: ми повинні були у віршованій формі перекласти один фрагмент. У залишених сестрою паперах я знайшла трохи її віршів, однак саме той приклад пропав. Пам’ятаю маленький уривок всього вірша. Це був драматичний монолог Дідони, яка роздиралася між вірністю тіні померлого чоловіка і любов’ю до Енея.

Сестра не лише навчила нас латини й основ римської культури, а й зуміла прищепити справжню зацікавленість латинською поезією. Як її це вдалося? Вона була класичним філологом від Бога і любила навчати. Особливо цінувала ті моменти, яких очікує кожен справжній учитель: хвилини, коли байдужість учня зникає, а натомість приходить радість пізнання і розуміння.

Лекції з сестрою Кларою не завжди були приємними. Час від часу несподівано наставав «судний день», тобто опитування з граматики і заплутаного латинського синтаксису. На дошці з'являлися довгі речення, оброслі підрядними частинами та наїжачені пастками. Сестра задавала питання, після чого спостерігалося наступне: завмерлий клас сидів, вп’явшись поглядом у витягнену руку з висунутим вказівним пальцем, яка описувала невеликі кола і ніби шукала жертву. Затримавши в грудях подих, ми слухали повільні слова: «скаже мені…, скаже мені…, скаже мені…, наприклад…, наприклад…, наприклад…, наприклад…». Рука з висунутим пальцем раптово зупинялась і падало коротке: «Наприклад ти!»

Вона не зносила лінивства. Всі класи знали вибухи гніву сестри Клари. Учениці одного з них присягалися, що вона колись розвалила кулаком кафедру. Виглядало це не зовсім правдоподібно, бо сестра була невеликою, не відзначалася силою і мала маленькі руки. Можливо, кафедра вже була поламана. Я кілька разів була свідком такого вибуху і добре пам’ятаю, як за деякий час з’явилася підозра, ніби він трохи штучний. Не підлягало сумніву, що сестра може реагувати дуже раптово. Інколи було помітно, як вона неймовірними зусиллями волі намагається опанувати себе. Зрідка вона давала вихід гніву і наче навмисно його підживляла. Потім я запитала про це сестру Луциллу. На хвилину замислившись, вона відповіла, що, можливо, для кращого ефекту сестра Клара іноді підсилювала вибухи обурення акторськими засобами.

Була великою артисткою. Незважаючи на війну, а потім важкі повоєнні роки, театральне життя в Шиманові процвітало. «Великий театр» – дійство, в якому брав участь весь інтернат і яке перевертало догори ногами нормальний ритм його життя – відбувся під час мого п’ятирічного перебування в монастирі лише два рази, але менших вистав – польських, французьких – було безліч. Сестра Клара часто їх режисерувала. Даючи акторкам вказівки, вона здатна була так змінитися, що за першим разом я не повірила власним очам. Саме відбувалися репетиції «Августина» – п’єси, написаної сестрою Гертрудою, яку грали покоління непорочницьких вихованок. У першій сцені з’являлися знайомі святої Моніки, які прагнули, щоб молодий і гарний Августин взяв участь у влаштовуваних консулом ігрищах. І раптом сестра Клара, показуючи як потрібно їх зіграти, змінилася в зальотну даму не першої молодості та з ненайкращим смаком, яка дуже хотіла приховати справжню причину свого візиту до побожної і суворої Моніки. Змінилась її хода, обличчя, погляд, хоча сестра навіть не зняла своїх дротяних окулярів.

Як я вже говорила, в останній рік мого перебування в Шиманові вона стала наставницею інтернату. Не пригадую, щоб я мала з нею тісніші контакти. Сестра ставилася до нас доброзичливо і давала, як на ті часи, багато свободи. Це майже все, що можу про неї сказати з власних спогадів. Небагато. Коли журналісти «Голосу» звернулися до мене з приводу статті про сестру Клару, я зорієнтувалася, що запам’ятала її яскравою постаттю, висококласною вчителькою, природженою акторкою і що залишилися мені в пам’яті кілька її потішних розповідей. Одна з них про те, як ще будучи ученицею у Новому Сончі вона запросила увесь інтернат і всіх сестер на приготовану нею і з повним реалізмом зіграну виставу «Заглоба у свинарнику». Що витончені сестри із відразою дивилися на те, як Галя Влощевська, старанно зв’язана товаришками в палку, гойдається на спині, сопучи і стогнучи, і нарешті визволяється методом, опрацьованим паном Заглобою. Я могла б розповісти ще декілька таких анекдотів. Але власне ким була clarissima soror Clara? Сестра Клара від Язловецької Матері Божої?..

Вічні обіти вона склала в Шиманові у свято Непорочного Зачаття 1942 року. Я пам’ятаю ті обіти. Після того кількість обов’язків, як покладених на сестру Клару, так і тих, що вона взяла на себе сама, значно виросла. Вона викладала в усіх класах латину, їздила у Варшаву на таємні університетські курси, склала іспити у професорів Мантеуффля і Гандельсма, завдяки яким отримала право викладати середньовічну і новітню історію в середніх школах (на жаль, ніколи не викладала історії в моєму класі – її уроки були фантастичні). Була класною вихователькою. Додаймо до цього обов’язки монахині й час, присвячений молитві та медитаціям. Це наповнене по вінця життя було позначене частими і важкими мігренями, а також дивними болями, які ми приймали за ревматизм, коли сестра з великими зусиллями підіймалася з колін. Лише тепер я довідалася від матері Анунціати, що це був прояв гострого воєнного авітамінозу. Інтернат ніколи не голодував, однак сестрам не завжди вистачало.

Шукаю в документах інформацію про те, якою вона була вихователькою. Оживає і моя власна пам’ять. Можливо, більше ніж іншим сестрам, їй була необхідна якась віддача; більше страждань їй завдавали пози, які часто приймали дівчата. Протягом року сестра Клара була класною вихователькою моєї старшої сестри. І їй це не дуже вдавалося. Звичайно, клас цінував її як учительку, але приховуваний під маскою певної сухості її внутрішній жар зіткнувся з характерним для цього класу явищем – справжньою чи удаваною іронією. Сестра не вміла спонтанно проявляти своєї сердечності на противагу, наприклад, до сестри Терези, яка не стримуючись роздавала свою доброту і без зусиль підкорила собі серця того ж самого класу. Однак з іншою групою стосунки сестри Клари склалися чудово. Це був клас Дусі Лесіш, Ванди Суліковської, Ганки Йордан. Був то непростий клас. Ніхто зі здоровим глуздом не став би стверджувати, що легко виховати Дусю, Ганку Мицельську чи Ніту Новосельську. Але це був клас, у якому не вважалося поганим смаком проявляти запал, в якому не соромилися добре вчитися. З ними було легше подолати стриманість і нав’язати ближчий контакт. Цей клас зауважив старанно приховувану ніжність сестри Клари, зумів поділитися з нею своїми переживаннями. У залишених сестрою паперах я знайшла кілька зворушливих доказів цього. Одним із них є листівка Дусі Лесіш, написана під час зимових канікул у Варшаві та збережена сестрою, напевно, тому, що дуже її розсмішила, а потім як пам’ятка про загиблу під час повстання вихованку. Дуся читала третю частину «Дзядів» уночі й, очевидно, не перший раз, але перший раз справді не зі шкільного примусу і пережила це читання майже як одкровення. Незвичайними рисами Дусі було те, що все, хотіла вона того чи ні, ставало довкола неї комічним. Як король Мідас своїм дотиком усе перетворював на золото, так Дуся навіть захоплення обертала в гротеск. Тому листівка містить думку, яка повинна була розвеселити адресатку до сліз: «Піду спати невмитою, та що то є в порівнянні з Великою Імпровізацією!» Вона мусіла поділитись із сестрою Кларою своїм переживаннями і то тієї ж миті, не чекаючи ранку. Сердечність і безпосередність стосунків між цим класом та сестрою Кларою відобразилася також у дотепній короткій комедії, яку дівчата підготували до її повернення після тривалих реколекцій. Любили її, розуміли, захоплювались і знали, що ця вбрана в добрий жарт вдячність справді потішить сестру. Були, зрештою, переконані, що і вона їх дуже любить[14].

Багато фактів шкільного життя з плином часу стираються із пам’яті. На зміну приходять синтетичні відповіді на питання але не що в школі відбувалось? а швидше що мені школа дала? Багато речей лише на відстані можна належно зрозуміти й оцінити.

Для нас – покоління із гірким воєнним дитинством – це була не лише школа, а й особливий переломний момент, початок нового життя. Тим дівчатам, які у вересні 1946 року з’їжджалися до Собєнціна – до своєї нової школи і дому – йшлося, насправді, не лише про школу, а про батьківщину, про життєву позицію, про знаходження себе і свого місця у важкій повоєнній дійсності. Більшість із нас покинула свій край або принаймні дім і зараз хотіла знайти їх тут у своїй новій школі. Наші перші шкільні роки були процесом вростання в нову батьківщину. Ми стали власницями задимленої котловини, оточеної горами, нічних вогнів коксового заводу, букових і модринових лісів на узбіччі. Ми не читали лекцій щодо польськості Поверненої Землі[15], не ламали списів у суперечках стосовно цього. Ми насправді ставали дітьми цієї землі завдяки нашій школі. Ми відчули це пізніше, коли по її закінченні не раз тужили за силуетом Хелмця та високо підвішеними вагончиками з вугіллям, що сунулися канатами.

Це було чудово: на шкільній лаві зустрілися дівчата з-за Бугу, з Віленьщизни, Литви і Волині, дівчата з Франції і ті, хто пройшов через Сибір й Африку. Ми ніколи не почувалися чужими. Нас об’єднали школа і спільний дім. День за днем минало життя. Через деякий час з’ясувалося, що околиця і місто стали нам ближчими, більше нашими. Ми раділи, коли нас запрошували з виступами до світлиці копальні «Вікторія», яка була офіційним опікуном нашої школи, і в якій працювали батьки багатьох моїх товаришок. Ми дуже цінували цей зв’язок. Пам’ятаю свою радість, коли на закінчення 1947/48 шкільного року я отримала у нагороду книжку саме від цієї копальні.

Через кілька років ми одержали атестати зрілості. Чи справді це були свідоцтва внутрішньої зрілості, зрілості суджень і переконань? Я переконана, що так. Життя згодом це підтвердило. Незважаючи на слабкості й на подальші пошуки, ми точно знали як повинні жити. І це багато значило. Власне тому ми часто повертаємося до потрісканого від гірничих розробок будинку, наповненого спогадами, в якому все є так само дорогим, як вид білого габіту. І тому серцем ми так часто вертаємось до школи, яка стала нашим другим домом.

Попільної середи 1948 року ми з моєю сестрою були на Службі Божій і після повернення почали вчитися. Час швидко збігав, а тут ще залишалася купа роботи. Незабаром матура, а я мусіла закінчити «Селян» і перечитати кілька інших обов’язкових текстів, ну і поточні завдання виконувати. Добре, що пані, в якої ми живемо, не відволікала нас від роботи.

11⁰⁰. Чуємо дзвінок, хтось входить до кухні, хтось називає наші імена. Хто це може бути? Стук в двері нашої кімнати, нас кличуть. Приглядаємось, хто до нас прийшов? Чоловік в шкірянці та високих черевиках витягає посвідчення і питає, хто з нас Олександра, а хто Ромуальда Реутт.

– Пані Олександра, одягайтеся. Підете зі мною до комендатури.

– Але про що йдеться? Чому? Це, мабуть, помилка?

– Ви підозрюється у привласнені речей з розподілу останньої громадської комісії, в якій ви брали участь.

– Але це напевно якась помилка, я ніколи не брала участі в жодній громадській комісії, у мене немає часу, готуюсь до випускних іспитів.

– Підете зі мною і там поясните, я ж маю розпорядження вас доставити.

Йдучи думаю: що то може бути? Комісія, привласнення – про що тут йдеться? Дорогою з вул. Длугоша до УБ[16] – не сказано жодного слова. Дійшовши до котрогось із будинків, піднімаємось широкими сходами. Двері відчиняються.

– Але ж ви знаєте, хвилину тому ви самі назвали моє ім’я та прізвище.

– Я знаю, я все про вас знаю. Знаю, що ви навчаєтеся у ліцеї сестер-непорочниць, що ви є гордістю школи, але це все ви самі повинні сказати. І питання тут задаю я. А ви повинні на них відповідати. Зрозуміли??? А ще ви підпишете, що нікому про це не говоритимете і щочетверга самі будете до нас навідуватись! А тепер, як вас звати?

– До якої організації у сестер ви належите? Не йдеться тут про Польський Червоний Хрест, як називається та організація суспільно-політичного характеру, до якої ви належите?

– Як то? Добре пригадайте собі з’їзд, який відбувався першого і другого листопада! Ви мені все розкажете про нього. Я знаю, що там були реферати суспільно-політичного характеру. Скільки осіб брало участь в цьому з’їзді, що це були за люди, їх імена, про що були доповіді? Скільки доповідей? Що це за організація? Якою є мета цієї організації?

– Я не належу до жодної організації. Сестри не підтримують жодної суспільно-політичної організації. Це не був з’їзд. Це було 50-ліття Білого Монастиря. Приїхали старші пані, вихованки сестер, які в монастирі закінчили школу. Тих жінок я не знаю, бачила їх перший раз, було їх кільканадцять і я не знаю, як вони називалися. Не пам’ятаю також реферату, але говорила старша пані, що мати не повинна бути таким собі десертом для дитини. Що дитина до третього року життя повинна бути з мамою, вона потребує матері, бо фізично ще не готова відірватися від маминої спідниці. Найкраще дитина почувається з матір’ю і найкраще при ній розвивається, ніхто не може замінити дитині матір!

– Ну, прошу, ви самі бачите, що це підбурювання проти держави, яка, розбудовуючи ясла, прагне дати матерям можливість праці. Закінчилась ера інтелігенції та прислуги. Немає прислуги, треба йти до роботи, а в яслах працюватимуть спеціальні виховательки. Жінки мають рівні права з чоловіками, зможуть працювати в усіх сферах. В соціалізмі жінки будуть працювати, а ясла будуть виховувати, ясла і садочки, а потім школи. Після соціалізму настане комунізм – найвища форма устрою. Всі матимуть помешкання і працю, кожен отримає право вибирати навчальний заклад, всі матимуть все необхідне для життя. Зараз треба по-новому дивитися на світ і по-новому творити загальні матеріальні блага…

– А коли я зможу почути про справу, через яку мене сюди викликали?

– Це, власне, і є ті справи, про які ми розмовляємо. Ви повинні багато дізнатися про соціалізм і комунізм, усе це знадобиться при атестації, а потім у житті…

– Так, але ми вчимося про соціалізм і комунізм в школі, а хотіла б знати про справу привласнення, в якій мене підозрюють.

– Це пізніше, а зараз ви повинні розповісти все про організацію, до якої належите.

А, отже, ще раз спочатку – аж до 23⁰⁰, рівно 12 годин: від 11⁰⁰ до 23⁰⁰!

– Я вже вкотре говорю одне й те саме, вже пізно, моя сестра переживає за мене, а господиня не зможе її заспокоїти, доки я не повернусь додому.

Додому біжу ледве переводячи дух. Рома чекає на мене у вікні. Ми кидаємось одна одній в обійми.

– Слухай, скажи, про що йдеться? У чому тебе звинувачують, чи ти знаєш, які речі й коли зникли?…

– Так, я зорієнтувалася, що не йдеться про жодні речі, це щось зовсім інше, але не можу тобі нічого розповісти, бо це заборонено. Не бійся, все буде добре.

Сестра мені розповідає, що йшла за мною весь час, щоб побачити, куди мене той убек забирає. Коли я не повернулася через три години, а повинна була відразу повернутися, то вона пішла туди і запитала, де я є і коли повернусь. У відповідь почула, що тут немає особи з таким іменем. З плачем повернулася додому.

Наступною середи я попросила сестру-настоятельку Цецилію до розмовниці, вибачилася, що повинна на хвилину зачинити двері на замок. Я мала з собою папір та олівець і коротко написала, що кожного четверга повинна зголошуватися до УБ, що там мене питають про з’їзд з нагоди 50-ліття і політично-громадську організацію сестер. Я просила про молитву. Поцілувала руку сестрі-настоятельці, а вона, як зазвичай, зробила хрестик на моєму чолі й сказала:

– Молитимусь за тебе і за нас. Будь, Оленько, відважною.

Ми розпрощалися. По четвергах моє місце в класі було порожнім, а я молилася про відвагу до Язловецької Матері Божої.

Коли наступного четверга я, зажурена, насилу піднімалася тими широкими сходами, згори радісно збігла учениця торговельної гімназії, яку я бачила на з’їзді. Тоді я замислювалася, що вона робить на з’їзді, а тепер – в якості кого перебуває в цьому будинку. Вона вдала, що мене не бачить. Того четверга я не могла видобути з себе жодного слова.

А я думала: що за дурниці, марнування мого дорогоцінного часу. Убек:

– Ну що? Подумаємо? Що ви собі думаєте? Чому не хочете відповідати на запитання про організацію в сестер? Я маю час, почекаю, доки ви не зрозумієте, що не вдасться нічого приховати і не пригадаєте все про з’їзд. Чим швидше ви зізнаєтеся, тим швидше будете мати спокій…

– Я найперше хочу знати, в чому мене обвинувачують, де і коли я щось собі привласнила?…

– То я зовсім не говоритиму, бо не маю що казати…

– Тоді я поставлю вам таке питання: Чи мали ви колись запхані під нігті шпильки? Або затиснуті в дверях пальці?

– Ну, якщо не хочете відповідати, тут є листок й олівець, напишіть характеристику сестер, які вас навчають.

Я взяла прибори і написала: Сестру-настоятельку називають настоятелькою з чоловічою головою. Сестра Єлизавета є чудовою полоністкою, сестра Рената навчає німецької мови, сестра Леонія – латини, сестра Ерика – дуже вимоглива на уроках про Польщу і сучасний світ, вимагає щоденного читання газет і огляду преси. Сестра Емілія, яка нас навчає релігії, є дуже побожною, просто святою. Сестра Целіна навчає пропедевтики.

Після кількох четвергових відвідувань УБ, коли запитання не змінювались, я вирішила написати лист, що більше вже не буду приходити. Іспит наближався семимильними кроками, все, що я знала – те сказала, отож, не бачу сенсу повторювати одне і те ж. Я мусіла добре підготуватися до навчання. Прошу мене зрозуміти. Мені здавалося, що я була відважною. Я гаряче молилася до Матері Божої і Святого Духа. Наступного четверга нас відвідала мама. Я і справді забула, що то за день, прощаюсь, біжу до школи. Коло цвинтаря, як привид в офіцерському мундирі, раптово з’являється убек:

– Як то? Ви забули, що сьогодні четвер? І не прийшли на зустріч? Прошу йти три кроки позаду мене!

Повертається, крокує попід цвинтарним муром, а я тягнуся слідом. Прощайте сестри, прощавай, школо, прощайте дівчата! Мені захотілося голосно плакати й кричати, але швидко подумала, що, зрештою, я не сама – в серці, як малій дарохранительці, є Хтось, до кого завжди можу звернутися по допомогу. Господи Ісусе, не покидай мене. Йду мовчки. Нас минає здивована товаришка з молодшого класу. Шепочу, щоб вона розповіла сестрі-настоятельці, за ким я мусіла йти. Та відповіла:

Минули вже мури цвинтаря, за хвилину почнеться вулиця Длугоша, щоки у мене палають від сорому і приниження. Та що це? Убек повертає не до Ринку, а у бік кінотеатру. Спочатку по кам’яних сходах вгору, а всередині – вниз. Не пам’ятаю, коли я була в кіно, а в цьому лабіринті сутеринів і поготів. Що ж то буде? Тут, без свідків, навіть коли б я кричала – ніхто не почує. Два вікна, підвіконник на висоті мого ліктя.

– Змінимо сценарій: там ви вже знудились, але програма залишається та сама. І маємо ще щось цікаве. Ви мені розкаже про організацію в сестер, а я запитаю, – тут він піднімає голос, – що ви собі думає? Чи може ви гадаєте, що мені сподобались?…

– Такої високої думки про себе не маю. Та, зрештою, мені 19 років – можу навіть комусь сподобатись, але ж не про це йдеться…

– А, власне, знаєте, про що йдеться? Я запропоную вам співпрацю. Ви розумні, постараєтеся почути і звернути увагу на те, на що до цього часу уваги не звертали. Наприклад, чи хтось в школі каже: «Гомулка – булка»? Або ще інакше. Ви занотуєте і перекажете це мені. Якщо ви потребуватимете грошей – на книжки, на зошити – то отримаєте їх, багато грошей. Потрібно тільки записати ім’я, прізвище і те, що каже товаришка.

– О, ви зробили поганий вибір. В нас не кажуть Гомулка – булка, вперше це чую. А якби навіть почула або навіть щось гірше – не доноситиму, ніколи з вами не співпрацюватиму, не продам ані класу, ані школи – за Іудині срібняки не стану зрадницею. Не потрібні мені від вас гроші, очевидно, ви помилилися, якщо хотіли мене завербувати, щоб я доносила. Ніколи! Ви можете мене застрелити, вбити без свідків – тут ніхто не почує, навіть якби я голосно кричала!..

Я починаю швидко відступати до дверей – убек за мною. От вже світло, вуличний рух. Я зітхнула з полегшенням.

Там вже сидить інший убек, криво посміхаючись:

Ну, думаю, зараз до одиночки!.. Це було щось нове. І дає ключі колезі. Йдемо напівтемрявою ліворуч. Двері відчиняються, входжу до якоїсь шафи, ледве можу випростатися. Двері зачиняються…

Я навіть не могла молитися. Боялась. Я збунтувалася проти такого насильства, проти мого дівочого безсилля. Боялася зімліти, що зі мною не раз траплялося вдома. Господи Ісусе, допоможи мені. Коли мине година, кричатиму і битиму двері, бо не витримаю тут більше. Не хочу зімліти і задушитися! Кричу, б’ю і копаю ті стіни. Врешті це почув один з убеків і прийшов.

– Як ви поводитесь? Що все це означає? Крики і копанці – хіба вам хтось робить щось погане?

Випускає мене, веде до канцелярії і запитує:

– Хто писав цей лист? Він має адвокатський стиль. Де і з ким ви розмовляли?..

– Цей лист я написала сама. У чому адвокатський стиль – бо primo?..

– Ви дійсно хочете мене перевірити чи жартуєте?…

– Вибачте, але я ходжу до гуманітарної гімназії, шість років навчаюсь латини, тому в листі можу собі дозволити рахувати цією мовою, замість по-перше, по-друге і т.д.

– Ви вважаєте, що то був нормальний лист? Хто вам дозволив писати в такому тоні?

– Я не хотіла нікого ображати, просила про зрозуміння, що мушу готуватися до іспиту і що мені потрібен спокій. Бо моїм найважливішим завданням є іспит на атестат зрілості, а його час невблаганно наближається.

Знов і знов убек розпитує про організацію у школі, про братів і сестер, про родину… А я ще раз повторюю:

– Чи нарешті довідаюсь про основну річ, в якій мене обвинувачуєте?..

– Якби я не висунув цього обвинувачення у привласненні, ви не захотіли б до нас прийти!

Ще один лист до УБ про те, що я складаю іспит і виїжджаю з Нового Сончу.

Випускні іспити я склала добре, на навчання не потрапила, жодної роботи, про яку клопоталася, не отримала, лише священик в Богушові прийняв мене катехиткою після відповідних підготовчих курсів. Я працювала два роки – навчала в кількох школах. Підготувала до першого Святого Причастя майже 300 дітей і це було моїм героїчним закінченням цього періоду життя.

Лише в 1953 році я вступила до Медичної Академії у Вроцлаві, яку закінчила у 1958-му. 12 і 13 квітня цього року я отримала велику радість від зустрічі з приводу 50-річчя закінчення навчання у сестер-непорочниць в Новому Сончі.

Ми почувались у монастирі, як і раніше з нашими вчительками: у тій самій доброзичливій атмосфері любові, відкритості й доброти, про яку дбала блаженна мати Марцеліна Даровська.

Божевілля тривало майже місяць і починалося відразу після Різдва. Спочатку були емоції, пов’язані з вибором відповідної вистави, потім – із розподілом ролей. Рішення зависало «нагорі» і його, як завжди, випереджали різні версії та плітки. Врешті бомба вибухала й оголошувалися списки «акторок». Те, що якогось прізвища в ньому не було, зовсім не означало вилучення з Великої Містерії Мистецтва. Створювалися групи, які займалися приготуванням костюмів, декорацій та іншими допоміжними роботами. Кожна «акторка» заздалегідь знала, хто її одягатиме. Уся ця інформація вивішувалася на дошці оголошень. Були задіяні практично всі дівчата. Від нас не вимагали жодних спеціальних талантів, хоча вони і заохочувалися. Врешті хтось повинен був просто водити пензлем, замальовуючи тло декорацій, ставити лавки в залі, подавати шпильки на примірках. У театрі брали участь переважно два «середні» класи. Восьмий щойно приглядався (хоча траплялися винятки), випускниці ж мали важливіші справи. Іноді за покарання дівчат виключали з театру. Ті, кого це спіткало, почувалися вигнаними з раю, хоча, звичайно, робили вигляд, ніби їх це зовсім не обходить.

Після оголошення цьогорічної п’єси починалось її обговорення, аналіз режисерської концепції, індивідуальна робота над окремими ролями. Потім перші репетиції, заучування напам’ять ролей і копітка праця над черговими сценами. Шкільні заняття відходили на щоразу дальший план, все відкладалося на «після театру», зростало загальне піднесення. Різні приміщення поступово перетворювалися на гардероби і костюмерні. З горища з’їжджали велетенські скрині, повні старих і немодних строїв та ще довоєнних пантофлів. Це все допасовувалося до сценічних постатей на примірках, що відбувалися навіть під час уроків. Спортивний зал перетворювався на майстерню із виготовлення декорацій, на підлозі якої розкладалися картонки, фарби та різне дивне приладдя. Керувала цим усім сестра Тадея, компетентна і категорична, справді артистична душа. У приміщеннях, які ще не були зайняті гардеробами, відбувалися гарячкові проби окремих сцен. Через два тижні нарешті починалися репетиції всієї трупи.

Коли я була в ІХ класі, сестри вирішили ставити «Дзяди» – фрагменти з ІІ та ІІІ частин. Намір був амбітним, бо ІІ частина повинна була співатися на музику «Відьом» Монюшка. У той час в інтернаті було кілька справді добрих голосів і ще жила незабутня сестра Бенвенута, випускниця консерваторії, котра взяла на себе музичне керівництво й особисто готувала солісток: Боженку Шарляк на роль Гусляра, Вєсю Варшаду на роль Зосі та Крисю Бживч, яка співала з нею в дуеті. В хорі, яким керувала сестра Анунціата, наша тогочасна керівничка (і підтримувала його гарним і сильним низьким голосом, який наше покоління добре пам’ятає не лише з цього приводу), співала майже вся школа. Окремо вчили менует до сцени балу в сенатора. Загальне режисерське керівництво здійснювала сестра Софія, маючи, зрештою, до того відповідну підготовку. Пам’ятаю як сильно ми все це переживали та яким великим був наш багаж знань про театральні справи – хоча б про спеціальні сценічні ефекти. З’ясувалося, що достатньо по звичайній бляшаній посудині для прання пустити спортивну кулю – і це звучатиме як удари грому (того, що вбив Доктора), а ритмічне постукування долонями по покритому шкірою гімнастичному козлу нагадує тупіт коней. Під кінець репетицій ціла школа говорила текстом «Дзядів». Коли якась учениця бігла по сходах, то відразу хтось гукав словами Лакея: Бачу, дивись, як скаче по сходах. Чулися також погрози на кшталт: А хто просьби не послуха, в ім’я Отця, Сина, Духа…

Сенатора грала Марися Прушинська, якій дісталася ця роль з огляду на її чудове знання французької мови (хоча дещо було перекладено). Дівчина мала великий успіх. Байковим була Уля Гавлік, Пеліканом – Міка Дмоховська, Докором – Єлизавета Поплавська, нареченою Байкова – чудова Йола Донай, знаменитою пані Ролісон – Бася Дашкевич, ксьондзом Петром – Марта Кубальська. В тюремній сцені Мадзя Зан грала Зана, а Мариля Соболевська – Соболевського. Мені призначили роль Юстина Поля, а моєю партнеркою була Тереза Модельська в ролі Бестужева. Пам’ятаю, як мене огорнуло почуття щастя, коли я довідалася, що гратиму, і легенький укол від звістки, що це буде чоловіча роль і що я не виступатиму в довгій сукні й бальних туфлях. Свою коротеньку роль я моментально вивчила напам’ять, але значення її відчула лише під час генеральної репетиції, будучи одягненою в чоловічий костюм. Тоді ж вперше мені накрутили волосся, з яким і так було багато клопоту.

Окрім «Дзядів» я пам’ятаю інсценізацію «Весілля», в якому я грала Вернигору. Ця роль, незважаючи на те, що також була чоловічою, дала мені ще більше задоволення, бо у повному гримі (перука, борода, важкий плащ) я перевтілювалася до невпізнання. У цих двох виставах був повністю задіяний мій клас (випуск 1957 року). А була також «Іфігенія в Авліді» Евріпіда, в якій ми не брали участі й «Очікуваний гість» Софії Коссак-Щуцької, подивитись яку (у випускному класі) мені перешкодила хвороба.

Вистав зазвичай давалося чотири: для сестер і школи, для батьків, для мешканців Шиманова і, нарешті, для отців-францисканців з Непокалянова. Перед кожною виставою сестра Матея виголошувала вступне слово.

Звичайно, траплялися провали, але я такого не пам’ятаю! В пам’яті залишилися фантастичні враження. Донині, буваючи в театрі на «Весіллі» – а я бачила всі, принаймні варшавські інсценізації – маю перед очима чудову Ганку Захарську в ролі Чепця, мою партнерку Алю Смотер – Господаря, делікатну Аню Коцецьку – Нареченої, Ельку Поплавську – Нареченого, Ягу Врублевську – Станьчика і багато інших. Зате «Дзяди» 1956 року у Польському театрі (а це була знаменита інсценізація з Ясюкевичем у ролі Конрада) малоприємно вразили відсутністю співів. Мелодії Монюшка звучать в мені до сьогодні!

Значення цього замаху «з мотикою на сонце» – бо як інакше можна назвати серйозний репертуар в аматорському шкільному театрі – неможливо переоцінити. Поза практичними знаннями про театр із його функціонуванням, поза засвоєнням багатьох деталей і термінів з ним пов’язаних ми діставали ґрунтовні знання з виконання творів, яких нам не могли дати навіть знамениті мовні лекції сестри Матеї. Ми вивчали дикцію і сценічний рух. Багато років я пам’ятала довгі фрагменти «Дзядів» та «Весілля» і навіть деякі репліки досконало вивченого грецького хору з «Іфігенії». Вчилися ми й колективної праці, яка за короткий час давала видимі усім плоди. Це було немов запущена в рух машина, в якій кожна деталь займала своє місце. Бувало, що й «сірі мишки» – слабші учениці – мали можливість блиснути не оціненими раніш талантами, почутися важливими. У моїй пам’яті назавжди залишиться тиха й скромна Ганя Ровінська, яка чудово зіграла роль Іфігенії та була солісткою у другій частині «Дзядів». В наших очах це виглядало справжнім шедевром.

Коли опускалася завіса після останньої вистави, зірки сцени швидко спадали на землю, повертаючись до своїх призупинених на час репетицій обов’язків і чергувань.

Очевидно, існують вагомі причини, що змусили сестер відмовилися від практики «великих театрів». А дуже шкода… [18]

Минуло вже 33 роки від часу випускних іспитів у Шиманові. Я навчалась у сестер лише два роки. Віддали мене до монастирської школи задля покарання, коли я потрапила у «погане товариство» і перелякані батьки постановили радикально відрізати мене від нього. Я тоді була збунтованою шістнадцятиліткою, а все, з чим мені довелося зіткнутися, було шокуючим.

Атмосфера школи сестер настільки відрізнялася від тієї, яка панувала в державних школах, що ввела мене в остовпіння. Особливе враження справила співпраця між учнівським самоврядуванням і сестрами. Принаймні частина учениць, і не лише тих із самоврядування, разом із сестрами творила спільний фронт, а не два протилежні табори. Усілякі прояви порушення субординації таврували не лише сестри, а й представники самоврядування.

Обов’язкові приписи, такі як, наприклад, заборона виходу поза межі монастирського муру, заборона їсти поза трапезною, заборона входження на «святі сходи» та багато інших здавалися мені абсурдними, але вони були загальноприйнятими і врешті-решт я підкорилась.

На початку найбільше заважало постійне співжиття в групі та неможливість хоча б на мить ізолюватися від інших. Усе було спільним: спальня, їдальня, клас, умивальня і т.д. Мою заздрість викликали «будки» – місця для спання, замінник власного кутка – привілей випускниць, які могли їх облаштувати відповідно до власного смаку.

Однак, я мусіла поступово призвичаїтися до усіх цих незручностей. Мало-помалу почала бачити позитивні сторони як школи, так й інтернату. Одного дня під час відпочинку до мене звернулася сестра Ірена, математичка, з питанням, як справляюся з її предметом. З усією щирістю я зізналася, що не дуже, бо математика завжди була моєю ахіллесовою п’ятою. Сестрі сподобалася моя щира відповідь і я відчула як між нами встановився місток симпатії. На уроках я бачила доброзичливість сестри і це допомагало. Дуже шкодувала, коли сестру Ірену пізніше перевели до Валбжиху.

Нашою класною керівничкою була сестра Клара, яка навчала історії та латини. Вона також була дуже доброзичливою. Із великим зацікавленням я брала участь в позапрограмних уроках з історії мистецтв. До цього часу пам’ятаю цікаві лекції сестри Клари про малярство, ілюстровані діапозитивами. Інші додаткові заняття, що розширювали наші знання – це були музичні уроки, які вели артисти Варшавської філармонії. Вони навчали нас слухати музику і давали основи знань з цієї ділянки. Слухати музику вчила мене і моя близька товаришка Йола Хаммер, велика прихильниця Бетховена…

Не забуду також особливої атмосфери «каміну», присвяченого варшавському повстанню, про який чудово розповідав його безпосередній учасник – отець-домініканець Кшиштоф Кашніца. Адже у ті часи вперше дозволили офіційно говорити про повстання.

Шкільний театр становив окремий розділ нашої мистецької освіти. Ми ставили вистави, у яких всі ролі – як чоловічі, так і жіночі – грали дівчата. З метою керівництва театром до Шиманова приїхала сестра Софія, яка перед вступом до монастиря була акторкою. Якось я подорожувала разом з нею в одному купе тоді ще парового поїзда (електрифікація сохачевської лінії наступила пізніше). Я не здогадувалася, що сестра у цей час приглядалася до мене. Згодом вона запропонувала мені головну чоловічу роль Мельника в п’єсі Софії Коссак-Штуцької «Очікуваний гість». Ця пропозиція зачепила моє дівчаче самолюбство. Я замислювалася, чи маю аж такі чоловічі риси і не є досить жіночною, що мені пропонують чоловічу роль? Переживаючи час, коли дівчата мають велике бажання подобатись, я сприйняла це як поразку своєї жіночності та в глибині душі страждала.

Сестра Софія пояснила мені: вибір впав на мене саме тому, що в поїзді вона побачила як я сиділа «розвалившись» і поводилася не так скромно, як належало монастирській учениці. Отож, я приступила до роботи над роллю негативної постаті Мельника. Почуття були змішаними. З одного боку це було визнання, а з іншого – приниження моєї жіночності. Наука давалася мені важко. Адже потрібно було не лише вивчити напам’ять великий текст, а й – і це становило для мене найбільшу складність – зробити грубішим голос, надаючи йому чоловічого забарвлення. Бідна сестра Софія, возячись з таким опірним матеріалом в моїй особі й не маючи вже часу на заміну, потішала себе, цитуючи слова Юліуша Остерви: Дайте мені кілки з плоту і я зроблю з них акторів. Це ще більше мене дратувало. Але, очевидно, досвідчений майстер сцени мав рацію, бо одного дня таки настав перелом і я всіх здивувала. У сестри Софії покращився настрій, а я мала успіх як акторка і відчула смак слави.

Незабаром після вистави мама купила мені черевички, які мені відразу не сподобались. Одного дня під час відпочинку я пішла до єдиного на селі магазинчику з промисловими товарами і там мені вдалось їх продати лише тому, що продавщиця впізнала в мені симпатичну виконавицю головної ролі. Іншим разом я зустріла в коридорі сестру Станіславу, яка привітала мене та побажала, щоб свою роль у справжньому житті я зіграла з тим самим успіхом, як це вдалося на сцені.

Ще однією дуже цікавою для нас подією став вечір на тему відомих художників, творців жіночого портрету. Сестри повиймали зі скринь костюми, які доньки із заможних родин, йдучи в монастир, вносили як придане. Було там навіть страусине пір’я! Почалось одягання і гримування дівчат, підібраних відповідно до зображеного у художньому першоджерелі типу вроди. Я пам’ятаю ніжну Аню Коцецьку, яка відтворювала жіночу постать пастельного портрету Аксентовича, більш чуттєву Крисю Стемповську, загримовану під іспанку з портрета Гойї. А я в капелюсі зі страусиним пером представляла портрет англійської леді. Чергові «дами» з’являлися в пустих золотих рамах, творячи живі картини, а глядачі повинні були вгадати, хто їх намалював. Була чудова, цікава і повчальна забава!

Усупереч нашій відокремленості від світу, до школи швидко доходили новини про політичні та культурні події, а також про життєві проблеми колишніх вихованок, які для нас могли виявитися корисними.

Своє дворічне перебування в монастирі з перспективи років оцінюю вельми позитивно. Воно залишило в моїй пам’яті глибокий слід. Незважаючи на свою бунтівливість, критичність і прагнення до «свободи», я вдячна сестрам за все, що вони робили з думкою про наш всесторонній розвиток і користаючись нагодою складаю сердечне «Нехай Бог віддячить»[19].

Пам’ятаю, як вона заходила до класу із купою підтримуваних підборіддям зошитів з виправленими завданнями. Мовчки прямувала в напрямку кафедри у той час, коли ми намагалися відгадати з її виразу обличчя, в який саме настрій ввели сестру наші роботи.

«Куля», сестра Матея. Хто не пам’ятає її характерної ходи, схожої на перекочування кулі по гладкій поверхні?

Була також «Куля» в іншому, вищому значенні. У моїй свідомості її незвичайна особистість мала риси світлої кулі. Ясність була в її мові, у її просвітлених і переконливих думках. Враження «кулястості» посилювалося в процесі спостережень за тим, наскільки вільно сестра Матея поводилась у важких чи проблемних ситуаціях. І ще одне в ній асоціювалось із цією чудовою глибою: всесторонні інтелектуальні можливості.

Сестра була полоністкою, та коли я бачила її у вільній товариській розмові з панею Іреною Кєжковською, вчителькою хімії, чи сестрою Андреєю, яка навчала нас фізики і малювання, то була впевнена, що вона знається на всьому тому, що в мені, з моїм гуманітарним складом, будило здебільшого лише занепокоєння. Отже, в ній була інтелектуальна повнота, яка мене дивувала й асоціювалась із кулею.

Вміла також розмовляти з нами, дівчатками, ніколи не даючи нам відчути дистанцію, яку природно створює ситуація «учениця-вчителька», більше того «учениця – директор школи». Її блискуче почуття гумору і надзвичайна великодушність сприяли тому, що ми чудово почувались у її товаристві.

Простою і водночас досконало кулястою була сестра Матея.

Завдяки їй аж четверо дівчат нашого класу стали вивчати полоністику – настільки вона захопила нас, відкриваючи багате царство літератури і мови. Зробила це мимохідь, просто будучи собою, будучи «Кулею». Та після уроків сестри Матеї вивчання полоністики з іншими вчителями було дратівливо нудною справою. Одна з тих колись захоплених дівчат (Лі Смоліковська) пізніше розповідала мені з розпачем: «Інститут не дав мені нічого більше, ніж уроки в Шиманові».

Сестра Матея за допомогою своїх незвичайних дидактичних здібностей примусила нас раз і назавжди запам’ятати декілька десятків важливих літературних фактів, навчила нас мислити, читати й розуміти те, що читаємо; навчила нас мистецтву письмового викладення думки, гідного наших атестатів. Це було під силу кожній добрій вчительці, але сестра Матея зробила це як талановитий віртуоз; вона захопила нас.

Пам’ятаю, як колись сестра доручила нам вивчити напам’ять довільно вибраний фрагмент з «Пана Тадеуша». Дала нам на це багато часу (напевно, забагато). Ми подумали, що вона забула і не вивчили. Але вона не забула, тому «судний день» прийшов несподівано. Того дня сестра зайшла до класу з похмурим обличчям. У той час вона виконувала обов’язки директорки школи і мала, вочевидь, багато пов’язаних із цією відповідальною функцією клопотів. Отож увійшла з нахмуреним обличчям. Пригадала нам про тексти, які ми повинні були вивчити і попросила когось із нас продекламувати вибраний фрагмент. Одна з дівчат встала й опустила голову. Ми сиділи перелякані, вслухаючись в напружене мовчання. Чергова учениця також не знала тексту. І ще одна – теж. Повіяло грозою. Так тривав цей сповнений мовчання урок, що переривався лише дедалі більш розчарованими і нетерплячими коментарями сестри. Слушним був її гнів, але й володіла собою досконало. Чергові дівчата непевним голосом щось белькотіли у своє виправдання. «Боже, зроби так, щоб мене це оминуло», – молилась я гарячково. Та сестра захотіла перевірити нас до кінця, тому викликала і мене.

– О Литво, краю мій! – почала я мужньо, позбавляючи себе можливості відступу. Ти на здоров’я схожа! Я відчула як клас огорнуло полегшення. Яка ти дорога, лиш той збагнути може, хто втратив раз тебе. Це було все, що я знала. Як видиво живе, тебе малюю я, бо туга серце рве, – бурмотіла я далі, несамовито плутаючись і затинаючись.

Сестра Матея терпеливо слухала, спостерігаючи за зусиллями цілого класу, який допомагав мені безславно, але щасливо дійти до кінця. Мої подружки розпачливим шепотом «підкидали» текст. Я нарешті закінчила. Запала тиша. Ну, Йолю, тобі вдалось, але з великою бідою, – почула я, немов крізь туман, голос сестри.

Я отримала трійку. Незаслужену трійку, я це добре знала. Було соромно. Але напруження спало і клас зітхнув з полегшенням. Урок добіг кінця.

Того разу ми у тиші виходили в коридор, як виходять з дуже зворушливої вистави. А ввечері, загорнувшись у ковдри, голосним шепотом з примруженими очима кожна «вбивала» собі в пам’ять вибраний фрагмент «Пана Тадеуша». Робили ми це з глибоким хвилюванням, лише тепер помічаючи надзвичайну красу віршів.

Той урок, зрештою, один з безлічі чудово проведених сестрою Матеєю, залишився в моїй пам’яті майстерною виставою, в якій талановитому режисерові та разом з тим геніальному акторові відповідними засобами вдалося досягти визначеної цілі.

Я так ніколи і не розповіла сестрі Матеї, що саме завдяки цьому урокові в мені прокинулося сумління; я також ніколи їй не казала, яку велику цінність для мене мала довіра, котрою вона мене безліч разів обдаровувала. До розмови з нею я дозрівала довго, роками – аж поки не стало запізно[20].

Ліцей сестер-непорочниць у Валбжиху в 1959-1963 роках був незвичайною школою, одним із не багатьох приватних навчальних закладів. Він тоді називався «червоним». Усвідомлення цієї винятковості прийшло до мене пізніше. У віці 14 років був він для мене передусім школою, до якої раніше ходила моя старша сестра, і яку я намагалася з усіх сил наслідувати.

Спогади з тих років? Їх дуже багато. Школа була дуже важливою, бо я любила вчитись і мала у ній друзів. Я була екзальтованим підлітком і переживала біль існування з різних причин. Сестри це розуміли. Таких вразливих дівчат було багато. Зі свого класу пам’ятаю лише двох товаришок, які від самого приходу до школи були врівноваженими і розсудливими, зрілими. Ця школа, без сумніву, мала великий вплив на формування наших життєвих позицій. Передусім вона наближала кожну з нас до Господа Бога. Навчання ми розпочинали від молитви; сестер вітали, славлячи Христа; у нашому шкільному коридорі були двері, які вели до каплиці, і часто саме там ми ховались у хвилини пригнічення. З перспективи пройденого часу бачу, якою це було Божою ласкою. Ми навчалися довіри до Бога.

Я пишу про школу, оскільки мала таке велике щастя, що родичі не вислали мене до виховного закладу (таким можна вважати поєднання інтернату зі школою), бо самі виконували обов’язок виховання дітей. Вони віддали мене до дуже доброї школи! У мій час тут викладали закохані у свої спеціальності сестри, надзвичайні особистості. Такою була сестра Гражина – вчителька історії, сестра Пауля – вчителька фізики. Не одна з їхніх учениць бідкалася, що ніколи не зрівняється з ними у «науковій розмові». Ці сестри (так нам тоді здавалося) не зважали, що можна не зрозуміти їхнього викладання. Але після уроків, ніби забуваючи про нашу дурість, сестри обдаровували нас приязню, чим ми були дуже гордились.

Саме в цій школі я вирішила стати вчителькою. І вже 30 років виконую цю постанову! А зразком у роботі полоністки є для мене вчителька польської мови, нині вже покійна сестра Йоланта. Її уроки пам’ятаю так, ніби щойно побувала на котромусь із них. Сестра ретельно виконувала програму – від початку до кінця. Вона не піддавалася спокусі виняткового опрацювання якоїсь улюбленої літературної постаті, твору чи біографії письменника, а з полоністами це часто трапляється. Вона наділяла нас (так, – це був посаг на ціле життя!) початковими знаннями. Навчала нас орфографії, пунктуації, граматики. Складала віршики-рими про короля, що мав доньку Рузю і т.п. Ми повинні були знати їх напам’ять і, як правило, не мали клопотів з орфографією. Сестра Йоланта любила літературу – зокрема твори наших пророків. Велику Імпровізацію вона читала із закритими очима а пісні Карпінського співала, але це були, мабуть, її поодинокі слабкості, котрі так нас тішили (чутки про них передавалися від одного до іншого покоління учениць і ми сподівалися доброї забави, очікуючи на ці події). Уроки польської мови були дуже цікавими, незважаючи на свою конкретику. На них ми працювали: аналізували тексти, формулювали висновки і т.д. У стислій формі сестра досить часто диктувала конспекти лекцій. І ці записи, як вказівки до роботи, дуже допомогли мені під час подальшого навчання.

Чого навчилася від сестри Йоланти? Передусім того, що вчитель повинен бути дуже добре підготованим до уроків і має передавати конкретні знання. Це є очевидним твердженням, однак у шкільній практиці я неодноразово бачила учительські імпровізації. Часом такий урок виходить навіть дуже цікавим, але небагато дає учням. Завжди потрібно пам’ятати, що «матеріалом» для мислення є конкретні знання. Не забуду також її способу опитування учениць. Сестра Йоланта високо оцінювала активність на уроці, але ніколи не захоплювалася такою постійно активною дівчиною – ставила «5» без коментарів. Слабку ученицю вона опитувала інакше: терпеливо чекала на відповідь, допомагала додатковими запитаннями і не коментувала невдалих відповідей (за винятком не підготованих уроків – це було «злочином»). Оцінки ставила за знання і вміння їх подати, але до слабших вихованок ставилася з особливою сердечністю.

Сестра Йоланта не була відвертою особою. Здавалося, що вона любить Господа, літературу і мистецтво, а десь в самому кінці знаходились учениці. Але як вона їх навчала! Кожна письмова робота виправлялась, обговорювалась і оцінювалась. Виправлення цієї праці також! Її уроки я дуже любила, хоча не захоплювалася ними. Захоплення її способом викладання прийшло вже у студентські роки. Лекції професора Пєтрашка я не зовсім розуміла, але слухала їх затамувавши подих. Я могла собі це дозволити, бо мала приготовлений сестрою Йолантою полоністичний довідковий апарат. Пам’ятаю, як писала в цього професора магістерську працю. Ми ніяк не могли порозумітися на консультаціях відносно її концепції. Говорили різними мовами. Врешті старша товаришка (також вихованка сестер) порадила мені: напиши ту працю і занеси її цілу. Так я і зробила, і професор був дуже задоволений, а найголовніше – розумів, про що йдеться. Вміння цілісно охопити – це вже школа сестри Йоланти.

Я ще не написала того, що, можливо, є найважливішим: сестра вчила нас відваги у відстоюванні власних поглядів. Якщо ми знайомилися з літературним твором, то мали право на власну інтерпретацію. Сьогодні я вже знаю, що дуже делікатно сестра все ж керувала тією інтерпретацією, хоча б через нотатки, які були підсумком наших висловлювань, але диктувала вона їх в узагальненому вигляді.

Подібним чином і я прагну працювати зі своїми учнями, а результат можна бачити на атестаціях. Останнім часом неодноразово траплялося, що учень, або через кілька років його батьки дякують мені за… моральну науку. Все ж на уроках я намагаюсь передусім передати конкретні знання відносно рідної мови й літератури. А та «моральна наука» це вже, напевно, заслуга сестер-непорочниць, з якими до цього часу підтримую тісний зв'язок.

Про існування виховних принципів матері Марцеліни я довідалася через багато років після закінчення шиманівського ліцею, коли сама протягом тривалого часу вже була вчителькою і коли ці проблеми почали мене цікавити.

Будучи в Шиманові, я на собі відчула безпосередні результати цієї системи – не усвідомлюючи цього – і не можу сказати, щоб сприймала її з особливим ентузіазмом. Упродовж перших двох років навчання я почувалася безпідставно дисциплінованою, обмежуваною й усамітненою в гроні збунтованих товаришок.

Лише через певний час прийшло те, що дозволило зрозуміти сенс мого перебування в школі сестер-непорочниць: пізнання спільноти і відразу після цього – пізнання служби. Обидва – через групу пілігримів (група «П», наша група «П»…), якою керували сестри Гізеля і Богдана. Найгарніші спогади моєї молодості пов’язані з метафізичною і буквальною мандрівкою стежками Марії, прощами до Її святих місць, ставанням на коліна в тиші готичних склепінь і дерев’яних костеликів – і завжди в оточенні близьких осіб, в атмосфері тепла і взаємної доброзичливості. Дуже швидко я зрозуміла, що «таємницею щастя є давання». Я навчилася замість плакати в куточку – знаходити собі когось для потішання; замість скаржитися на свою самотність – опікуватися кимсь більш нещасливим і загубленим. Потім виявилося, що я маю багато здібностей, завдяки яким можу зробити щось для інших: приготувати декорації пізно вночі на вранішню виставу, написати сценарій, записати касету для незрячих дітей з Лісків… Чим більше таких речей необхідно було зробити, тим більше чулася потрібною, важливою, одним словом – щасливою. Сьогодні я намагаюсь, щоб це усвідомили мої учні. Закомплексованій і замкнутій в собі дівчині, котра скаржиться, що товаришки її не люблять, я кажу: «Подивись, Аня така самотня, нічого їй не вдається, поговори з нею, допоможи їй в хімії…». До декого це доходить і вони розвиваються, розправляють крила.

У Шиманові я також навчилася «завжди починати спочатку». Ми говорили собі: «кожного дня народжуюсь заново, кожен день – це чистий аркуш і я не повинна волокти за собою своїх вчорашніх провин». Пам’ятаю ранки – сонячні, імлисті, часом оповиті хмарами, кожен з яких означав шанс на нове життя. Була в цьому радість і надія. І зростання.

Іншою таємницею щастя, яку дало мені пізнати перебування в Шиманові та навчання в сестер, була радість від виконання своїх обов’язків – завдань, які Бог кожного дня ставить переді мною. І відчуття, що все є важливим: написання листа, вірша, складання іспиту, миття підлоги… Нема дріб’язкових справ, хоча є ієрархія важливості й це не можна забувати.

І ще відчуття часу, який нам даний: на все, що маю зробити, відводиться відповідний час і його не можна змарнувати. За кожну згаяну хвилину і кожне пусте слово відповідатиму перед Богом. А я ж марную години, дні, місяці та виливаю потоки непотрібних слів. І не виправлюсь, не навчусь жодної з цих важливих речей раз і назавжди, а мушу постійно працювати над собою, розвиватись і вдосконалюватися. Мати Марцеліна добре знала, що розпочатий у шкільні роки процес виховання й формування особистості триває все життя…

Пам’ятаю всі ці важливі й мудрі слова, часом сповнені пафосу, які були виголошені на уроках релігії, на читанні Святого Письма, увечері під час розмов з сестрами, які присвячували нам так багато часу. Те, про що ми розмовляли, пізніше фрагментами поставало переді мною у житті, як наочний приклад теорії доль і подій. Після дослідження листів блаженної Марцеліни я почала складати все це в одне ціле.

Нарешті найважливіше, що залишив мені Шиманів: він навчив мене у хвилини слабкості та зривів шукати сили і допомогу перед обличчям Марії – у тиші каплиць і костелів, які завжди можна знайти поблизу і там відновитися для боротьби з дійсністю. Я навчилася шукати Марію, здійснювати паломництво до неї, вірити, що Вона веде мене до себе. Донині відчуваю на собі дотик Божої Руки, яка постійно підштовхує мене до паломницьких стежок і завжди, де б я не опинялася, виявляється, що я прямую до дому Матері.

Мірою надії… є не переконання, що щось добре виходить, а лише впевненість, що щось має сенс, незважаючи на те, як виходить… І ця надія дає нам силу до життя і до нових спроб, хоча зовнішні обставини цілковито позбавляють нас надії (В.Гавел).

Як вихованка, а потім монахиня і вихователька дивлюсь на виховну концепцію матері Марцеліни крізь призму власного досвіду і не можу позбутися певної суб’єктивності. Архівні пошуки віднедавна стали моєю пристрастю відкривання суті, яка говорить значно більше, аніж слова, залишені на пожовклому папері. Постійно себе запитую: «Що мати хотіла передати, виразити?». І, можливо, ще важливіше: «Що хоче тепер нам сказати?». Шлях до конкретних життєвих реалій від літери через дух – це не тільки інтелектуальна, а й духовна пригода, вплетена у сопричастя святих.

Система виховання матері Марцеліни торкалася не лише дітей і молоді. Уся її педагогічна думка спирається на ретельну і глибоку – інтелектуальну, моральну, емоційну і духовну – формацію вихователів. Гадаю, ця вкрай істотна річ набирає особливого значення в сучасних умовах, коли, шукаючи нові методики виховання і дбаючи, щоб зробити їх цікавими, чимало педагогів забувають про те, що ефективність їх впливу залежить насамперед від особи вихователя. Виховує не сама в собі система, а конкретні люди. Звідси теж випливає велике зацікавлення матері Марцеліни особою виховательки, як тією в габіті, так і тією, що ще тільки сидить за партою, а у майбутньому виконуватиме різноманітні суспільні завдання.

Як перед сестрами, так і перед дівчатами мати ставила однакові вимоги, пристосовані до їхнього віку та можливостей. Вона ніколи не вважала виховання ремісництвом, лише покликанням, що приховує в собі якусь відому одному Богові таємницю. Незважаючи на реалізм і тверезість, властиві міркуванням матері щодо різних виховних проблем, усі її листи пронизує дух містерії. Виховання не становить самоцілі. З одного боку воно є процесом пошуку шляху до Бога – кінцевої мети людини, а з другого – послідовною реалізацією тих вимог, які тягне за собою конкретний вибір. Тому вихідним пунктом праці з дітьми і молоддю повинно бути міцне відчуття самоідентичності вихователя. Він мусить знати своє місце в житті та знати, ким він є як людина, оскільки провадить інших до того, чим живе сам.

Тут потрібно наголосити на фундаментальному принципі виховання, який часто виділяла мати Марцеліна – на довірі. Довіра, на думку матері, спирається не тільки на особистий зв'язок і відкритість (хоча і це є дуже важливим), а й на ставлення дитини до репрезентованого педагогом світу цінностей. Власне цей послідовно реалізований світ цінностей чинить те, що вихователь стає справжнім керівником, який дає відчуття безпеки.

Дуже важливою рисою є далекоглядність педагога або, послуговуючись мовою матері, перспективне мислення. Будьте далекоглядними. Чи вам здається, що є певна суперечність в тому, коли говорю, що треба вимагати і все ж таки чекати? Позбавляти дітей зла, бачити їх справжніми і терпеливо чекати? Ні! Суперечності в цьому немає. Ми не допускаємо зла, а розуміємо, що дитина не може відразу виправитись. У цьому є різниця: якщо допускаю, то закриваю, оправдовую; коли чекаю, то дивлюсь і бачу, але не випереджаю Бога. Далекоглядність – це терпелива і безкорислива служба дитині, яка не прагне миттєвого результату. Це нагадує часто повторюваний мотив про насіння, яке ніколи не бачить квітів і плодів: Не зважаймо на труднощі, не думаймо про злиденність плодів нашої праці. Якщо робимо все, що можемо, то виконуємо свій обов’язок і цього повинно вистачити, а тільки Бог може дати ріст насінню, це вже не наша справа[21].

Чистота намірів і безкорисливість тісно пов’язані з духовністю згромадження, а також є невід’ємними елементами виховної системи й одночасно перевіркою зрілості педагога. Вони мають істотний вплив не лише на його стосунки з вихованками, а й на модель його співпраці з цілою педагогічною громадою, творячи те, що мати називала «виховною атмосферою». До однієї з сестер вона писала: На дітей впливає усе: дух, характер дому, моральне і матеріальне оточення. Тому слід пам’ятати, щоб все недосконале, нечисте духом, так само як і негарне, неестетичне й непорядне – було усунуте з дитячого оточення[22].

Мати виховувала для світу і для сім’ї. Звідси випливає необхідність того, щоб дитина відчула клімат дому, в якому у виховний процес задіяні всі, хто має справу з дітьми: Дуже важливо, щоб всі сестри, які контактують з дітьми, добре на них впливали, бо всі через усе – одні на других впливають, навіть якби цього зовсім не відчували б[23]. Таке бачення виховання вимагає співпраці та єдності педагогічного колективу. Це була важлива проблема в часи матері, та набагато важливішою вона є у теперішній час, який надає перевагу лібералізму і вкрай розбещеному індивідуалізму, піддаючи сумніву сенс єдності та вважаючи її мало не загрозою для творчого розвитку людини і її самореалізації. В мові матері Марцеліни відсутнє це останнє поняття, а вся її діяльність має на меті виховання людини не для самореалізації, а для зрілої жертовності. Вражаюче усвідомлювали цю проблему, наприклад, учениці ярославської школи. Майже в усіх листах до матері вони пишуть перш за все про свої товариські стосунки у світлі взаємної відповідальності.

Виховання суспільної позиції у дівчат вимагало від педагогів відкриття ученицям їх здібностей при одночасному відкритті глибини такого ставлення до оточення, коли питання «що я з цього матиму?» – буде закрите питанням про сенс такої позиції. Цей процес опирається на розвитку не лише емоційної сфери дитини, котра на перший погляд асоціюється із певною природною вразливістю, а передусім на формуванні справжнього сумління і розвитку волі. Це дає гарантію сталості набутих життєвих позицій, а також свідомого прийняття певних цінностей і принципів поведінки, які формують характер. Свої положення мати фокусує в одному реченні: Навчити дітей мислити й усвідомлювати те, що роблять, думають і говорять, щоб нічого без основи і без мети не діялося, нічого суперечливого не було.

Критичне мислення – що не означає критиканське – становить природній бар’єр перед впливом деструктивних для людини вражень. У ХІХ столітті високі мури відгороджували виховні заклади від усього того, що, вдираючись ззовні, могло б збурити хід виховання. Коли три роки тому впала частина шиманівського муру, цей факт візуально і символічно проілюстрував ненадійність цегляних бар’єрів. Самостійне мислення повинно замінити оборонний мур, зокрема в часи, коли пізнаємо і солодкий, і гіркий смак свободи.

На початку я писала, що головною метою виховання є допомога у відкритті життєвого покликання вихованця. Щоб дитина могла його в майбутньому реалізувати, необхідно через дуже конкретні вимоги виконання основних обов’язків приготувати її до цієї ролі: Розбудити в дитині почуття обов’язку, любов і шану до нього. Розвинути любов до праці й усвідомлення її необхідності та наполегливість в ній. У блокноті, залишеному сестрою Магдаленою (Флоренс Віллс) я знайшла знакову думку, яку досі не можу забути. Не знаю, чи то була її власна думка, чи лише списана: Учімося від обов’язків того, що вони можуть нас навчити. Це, мабуть, досконала квінтесенція роздумів матері.

Є ще одна дуже важлива, найважливіша теза матері. Згадую про неї лише тепер, бо вона скріпляє собою всі виховні зусилля. Маю на увазі любов. Мати пише: Ми не рахуємо, не шукаємо для себе користі від дітей, а любимо дітей, тобто посвячуємо себе їхньому добру. Отже, і тут любов є основою стосунків. А та любов нехай буде батьківською і материнською (…), чистою і безкорисливою, сильною, правдивою і мудрою. Любов і правда злиті воєдино, а плід їхній – мудрість.

Коли в грудні минулого року по закінченні виховного чернечого з’їзду ми покидали будівлю монастиря сестер-назаретанок на Черняківській, дивлячись на залюднену вулицю, я подумала, що ми багато чого можемо пожертвувати довколишньому світу. «Багато» означало надію й віру в сенс того, чому ми присвячуємо ціле життя. У мінливих політичних та економічних системах людська істота постійно залишається тією самою таємницею і закликом, кинутим людям, які, як сказав кардинал Ньюмен, знають свою релігію і вивчають її; котрі докладно розуміють свою позицію; котрі є свідомі того, у що вірять, а у що – ні; котрі так добре знають своє Кредо, що здатні відповідати за нього; котрі до такої міри пізнали історію, що вміють її боронити[24].

Щоденник останньої хвороби матері Марцеліни, 1910-1911 (записаний сестрою Гертрудою)

Язловецька педагогіка (авторизована матір’ю Марцеліною), 1911

Реколекції для монахинь, капітульні та для світських осіб

Рекреації з сестрами (розмови, висловлювання)

[1] Й. Розкошни «Виховна система Марцеліни Даровської», Радом, 1928.

[2] Й. Розкошни «Виховна система Марцеліни Даровської», Радом, 1928.

[3] Soeur Edith (фр.) – сестра Едіта. – Прим. ред.

[4] Regarde (фр.) – дивись. – Прим. ред.

[5] Ad usum delphini (лат.) – букв.: для використання дофіном. У перен. знач.: адресовані дітям та юнацтву «очищені» й адаптовані видання класики, позбавлені сцен насильства, сексу, чорного гумору тощо. – Прим. ред.

[6] Товариський голос, №9, 1993.

[7] Головна Опікунська Рада (ГОР, пол. Rada Główna Opiekuńcza) – благодійна організація, що існувала в Польщі у період німецької окупації. – Прим. ред.

[8] Товариський голос, №19-20, 1995.

[9] Комплети – підпільне навчання, що проводилося під час воєнних дій. – Прим. ред.

[10] Товариський голос, №19-20, 1995.

[11] Товариський голос, №9, 1993.

[12] Clarissima soror Clara (лат.) – найясніша сестро Кларо. – Прим. ред.

[13] Via Apia (лат.), Аппієва дорога – найважливіша з античних доріг Стародавнього Риму, прокладена в 312 р. до н. е. при цензорі Аппії Клавдії Цеку. Через неї Рим сполучався з Грецією, Єгиптом і Малою Азією. Вздовж Аппієвої дороги розташовано безліч пам'ятників: гробниці та вілли республіканського та імперського періоду, християнські та юдейські катакомби, середньовічні башти та укріплення, часто побудовані на руїнах римських пам'ятників, ренессансні та барокові будівлі. – Прим. ред.

[14] Товариський голос, №15-16, 1994.

[15] Повернені Землі ( пол. Ziemie Odzyskane)– умовна назва колишніх територій Третього Рейху, більша частина яких була передана Польщі за умовами Ялтинської та Потсдамської міжнародних конференцій у 1945 р. а також в результаті двосторонніх договорів з СРСР у 1945-1956 роках. – Прим. ред.

[16] Управління Безпеки (УБ, пол. Urząd Bezpieczeństwa) – таємна поліція в комуністичній Польщі, що займалась стеженням за опозицією. Була тісно пов’язана з КДБ СРСР. – Прим. ред.

[17] Працівник Управління Безпеки. – Прим. ред.

[18] Товариський голос, №6-7, 1992.

[19] Товариський голос, №6-7, 1992.

[20] Товариський голос, №11-12, 1993.

[21] Лист до с. Валерії, Великдень 1879 р.

[22] Лист до с. Пії від 7 травня 1887 р.

[23] Лист до с. Пії від 7 травня 1887 р.

[24] Товариський голос, №17-18, 1995.