ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ  

ЕКЛЕЗІЯЛЬНА МРІЯ 

61. Церква покликана супроводжувати народи Амазонії. У Латинській Америці це виразилося такими особливими подіями як Конференція Єпископів Медельїну (1968) і застосування її рішень до Амазонії в Сантарем (1972) [1] ; і пізніше – в Пуебла (1979), Санто-Домінго (1992) і Апаресіді (2007). Супроводження продовжується, і місія, якщо хоче розвивати Церкву з амазонським обличчям, потребує зростати в культурі зустрічі в « різноманітній гармонії» [2] . Але щоби таке втілення Церкви та Євангелія стало можливим, мусить звучати велике місіонерське проголошення.  

Насущне проголошення в Амазонії 

62. Перед лицем стількох потреб і бід, які волають із серця Амазонії, ми можемо відповісти суспільними організаціями, технічними засобами, дискусійними майданчиками, політичними програмами – і все це може бути частковим вирішенням проблем. Але ми, як християни, не відмовляємося від пропозицій віри, отриманих із Євангелія. І хоча бажаємо боротися пліч-о-пліч з іншими, але не соромимося Ісуса Христа. Ті, які зустріли Його і живуть із Ним в дружбі й ототожнюються з його посланням, повинні говорити про Нього й нести іншим його пропозицію нового життя: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). 

63. Автентичний вибір на користь убогих і забутих, який спонукає нас визволяти їх з матеріальних злиднів і захищати їхні права, водночас вимагає пропонувати їм дружбу з Господом, який їх підтримує і ушляхетнює. Було би сумно, якщо би вони отримали від нас кодекс доктрин чи моральних норм, але не велику новину спасіння, цей місіонерський заклик, який торкає серце і надає сенс усьому іншому. Також не можемо задовольнятися соціальним посланням. Якщо присвячуємо їм своє життя – за справедливість і гідність, яку вони заслуговують, то не можемо приховувати від них, що робимо це тому, що розпізнали в них Христа і що відкриваємо величезну гідність, якою Бог Отець обдарував їх і любить їх безмірно. 

64. Вони мають право почути Євангеліє, особливо першу новину, яка називається керигма і яка « є головним проголошенням, яке ми повинні слухати постійно у різний спосіб і яке ми повинні проголошувати в різних формах упродовж усього процесу катехизації, на всіх її етапах » [3] . Це проголошення Бога, який безмежно любить кожну людину і повністю об’явив цю любов у Христі, розіп’ятому й воскреслому в нашому житті. Пропоную знову прочитати короткий підсумок цієї теми в IV розділі Адгортації Christus vivit. Це послання повинно постійно звучати в Амазонії у різних формах. Без цього ревного проголошення кожна церковна структура стане ще однією неурядовою організацією, і ми не зможемо відповісти на заповідь Ісуса Христа: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15). 

65. Будь-яка пропозиція дозрівання християнського життя повинна мати це проголошення як постійний стрижень, бо « уся християнська формація – це, перш за все, поглиблення керигми, яка за кожним разом втілюється більше і краще » [4] . Фундаментальною відповіддю на це проголошення, якщо його плодами буде особиста зустріч з Господом, – є братерська любов, ця « нова заповідь, яка є першою, найбільшою, яка найкраще характеризує нас як учнів » [5] . Отож, керигма і братерська любов конституюють зміст Євангелія, яке потрібно проголошувати в Амазонії. І цим так жили великі євангелізатори Латинської Америки, такі як святий Торібіо Могровейо чи святий Жозе де Аншієта. 

Інкультурація 

66. Церква, постійно проголошуючи керигму, повинна зростати в Амазонії. І тому вона завжди модифікує свою тотожність, слухаючи і дискутуючи з особами, дійсністю й діяльністю на своїй території. У такий спосіб може щораз краще розвиватися потрібний процес інкультурації, який не знецінює все добре, що вже присутнє в амазонських культурах, а збирає це і доповнює в світлі Євангелія [6] . І також не знецінює багатство християнської мудрості, яка передається століттями, не ігноруючи історію, в якій Бог діяв різноманітними способами, бо Церква має різні обличчя «не лише в перспективі простору [...] але й у перспективі часу» [7] . Йдеться про Традицію Церкви, яка не є ні статичним депозитом, ні музейним експонатом, а коренем дерева, що росте [8] . Це тисячолітня Традиція, яка свідчить про дію Бога в своєму Народі і «має місію підтримувати вогонь, а не зберігати попіл» [9] . 

67. Святий Йоан Павло ІІ навчав, що, представляючи євангельську пропозицію, «Церква не має наміру заперечувати автономність культури. Навпаки, дуже її шанує», бо культура «є не лише об’єктом відкуплення і піднесення, але також може виконувати роль посередника і помічника» [10] . Звертаючись до корінних народів американського континенту, він нагадав, що «віра, яка не стала культурою, не була прийнята повністю, не була осмислена повністю, не була втілена в життя повністю» [11] . Виклики культури запрошують Церкву прийняти «поставу чуйного критичного мислення і довірливого зацікавлення» [12] . 

68. Тут слід пригадати те, що я вже говорив про інкультурацію в Адгортації Evangelii gaudium, виходячи з переконання, що « благодать зумовлює культуру, і Божий дар втілюється в культуру, яка його приймає » [13] . Ми бачимо, що це зумовлює подвійний рух. З одного боку, динаміка запліднення, яка дає можливість виразити Євангеліє в якомусь місці, бо « якщо якась спільнота приймає проголошення спасіння, то Святий Дух запліднює її культуру преображаючою силою Євангелія » [14] . З другого боку, сама Церква живе в постійному прийнятті, яке збагачує її тим, що Святий Дух таїнственне посіяв у цій культурі. У такий спосіб, « Святий Дух прикрашає Церкву, показуючи їй нові аспекти Об’явлення і даючи їй нове обличчя » [15] . Остаточно йдеться про те, щоб дозволити й заохочувати проголошувати невичерпне Євангеліє так, щоб проповідь « власними категоріями культури, в якій проповідується, вела до нового синтезу з цією культурою » [16] . 

69. І тому, « як бачимо в історії Церкви, християнство не диспонує тільки однією культурою » [17] , і « монокультурне і монотонне християнство не відповідає логіці втілення » [18] . Але є ризик, що євангелізатори, які приїжджають до якогось краю, можуть піддатися переконанню, що мусять проповідувати не лише Євангеліє, але й культуру, в якій вони виросли, забуваючи, що йдеться не про те, щоб « накидати їм конкретну форму культури, навіть якщо вона дуже чудова й древня » [19] . Треба відважно прийняти новизну Духа, який здатний завжди творити щось нове з невичерпних багатств Ісуса Христа, бо «інкультурація спрямовує Церкву на важку, але потрібну дорогу» [20] . Правда, що « хоча цей процес завжди дуже повільний, але нас часто паралізує надмірний страх » і стаємо « глядачами безплідної стагнації Церкви » [21] . Не лякаймося і не підтинаймо крил Святому Духові. 

Способи інкультурації в Амазонії 

70. Аби здійснити відновлену інкультурацію Євангелія в Амазонії, Церква повинна почути мудрість предків, дати голос старійшинам, визнати цінності способу життя корінних народів, відновити, поки ще є можливість, багаті народні оповідання. В Амазонії ми успадкували багатства доколумбійських культур, «такі як відкритість на Божу дію, почуття вдячності за земні плоди, сакральний вимір людського життя й сімейні цінності, почуття солідарності й співвідповідальності в спільній праці, значення культури, віра в потойбічне життя й багато інших цінностей» [22] . 

71. У цьому контексті корінні амазонські народи виражають автентичну якість життя як «доброго життя», що зумовлює особисту, родинну, спільнотну й космічну гармонію і виражається у спільнотному способі мислення про існування, у здатності знаходити радість і повноту в суворому й простому житті й у дбайливій відповідальності за природу, яка зберігає засоби для наступних поколінь. Аборигени могли би нам допомогти відчути, що таке поміркована радість, й у цьому сенсі «від них можемо багато чому навчитися » [23] . Вони вміють бути щасливими, маючи мало, радіють малими дарами Бога, не накопичують багато речей, не нищать без потреби, піклуються екосистемами і вірять, що земля, яка віддає їм себе як щедре джерело, аби вони жили, має материнські почуття, які пробуджують шанобливу ніжність. Це все треба цінити й брати до уваги під час євангелізації [24] . 

72. Змагаючись за них і разом з ними, ми покликані « бути їхніми друзями, слухати їх, розуміти і прийняти таїнственну мудрість, яку Бог бажає нам уділити через них » [25] . Мешканці міст повинні визнати цінність цієї мудрості й «перевчитися» перед лицем шаленого споживацтва й урбаністичної ізоляції. Церква може бути інструментом, який допоможе здійснити культурне відновлення за посередництвом цінного синтезу з проголошенням Євангелія. Окрім того, вона стає інструментом любові настільки, наскільки міські спільноти проводять місіонерську діяльність не лише в своєму оточенні, але й приймають убогих, які змагаються зі злиднями. Це також залежить від того, наскільки спільноти допомагають молодим мігрантам інтегруватися в міську культуру і не впасти в тенета деградації. Така діяльність Церкви, яка випливає з любові, є цінним вкладом у процес інкультурації. 

73. Але інкультурація розвиває й дає відчуття повноти. Звичайно, що потрібно цінити індіанську духовність взаємних зв’язків і взаємозалежності всього створіння, духовність безкорисливості, яка любить життя як дар, духовність священного захоплення природою, яка перевищує нас щедрістю життя. Але йдеться також і про те, щоб зв’язок із Богом, присутнім у космосі, переростав в особистий зв’язок із Ти, що підтримує дійсність і прагне надати їй сенсу, Ти, що нас знає і любить: 

«Відлітають мої тіні, мертві дерева. 

Але зірка народжується без докорів 

на вправних руках цієї дитини, 

яка завойовує води і ніч. 

Мені достатньо знати, що Ти мене знаєш 

повністю, ще до народження» [26]. 

74. Так само зв’язок із Ісусом Христом, справжнім Богом і справжньою людиною, Визволителем і Відкупителем, не суперечить цій космічній візії, яка характерна для тубільців, бо Ісус є Воскреслим, який пронизує всі речі [27] . У християнському досвіді « усі створіння матеріального всесвіту мають свій істинний сенс у втіленому Слові, бо Син Божий мав у собі частину матеріального світу, яку виплекав у сім’я повного перетворення » [28] . Він славно і таїнственне присутній в річці, в деревах, в рибах, у вітрі – як Господь, який панує над створінням, не втрачаючи своїх преображених ран, а в Євхаристії приймає елементи світу, надаючи кожному з них сенс пасхального дару. 

Суспільна й духовна інкультурація 

75. Така інкультурація, зважаючи на ситуацію вбогості й маргіналізації багатьох мешканців Амазонії, повинна мати, безсумнівно, виразно соціальні риси і характеризуватися рішучим захистом прав людини, так, щоби світив лик Христа, який «з особливою ніжністю хотів ототожнитися з найслабшими і найубогішими» [29] . Бо « з серця Євангелія пізнаємо внутрішній зв’язок між євангелізацією і освяченням людини » [30] , а для християнських спільнот це означає виразне заангажування на користь Царства справедливості в підтримці знедолених. І тому дуже важливо відповідно вишколювати пасторальних працівників у соціальній доктрині Церкви. 

76. Водночас інкультурація Євангелія в Амазонії повинна краще поєднати соціальний і духовний аспекти, щоби найбідніші не мали потреби шукати поза Церквою духовність, яка відповідає їхнім бажанням трансцендентного виміру. Отож, йдеться не про відчужену й індивідуалістську релігійність, яка придушує соціальні вимоги гідного життя, і не про зменшення трансцендентного і духовного виміру так, ніби людській істоті було достатньо лише матеріального розвитку. Це вимагає від нас не лише поєднати ці дві речі, а з’єднати їх дуже міцно. У такий спосіб засяє справжня краса Євангелія, яке повністю приймає людську природу, яке підносить до повної гідності особи і народи, яке наповнює серце і все життя. 

Основи амазонської побожності 

77. У такий спосіб зможуть народитися свідчення святості з амазонським обличчям, які не будуть копіями взірців з інших місць, святості, народженої зустріччю і діяльністю, спогляданням і служінням, відкритою самотністю й життям у спільноті, радісною поміркованістю й боротьбою за справедливість. Цю святість осягають «кожний по-своєму» [31] , і це стосується також народів, в який благодать втілюється і сяє відмітними рисами. Уявімо собі святість з амазонськими рисами, покликану кинути виклик вселенській Церкві. 

78. Процес інкультурації, який зумовлює не тільки індивідуальний, але й спільний шлях, вимагає шанобливої і вирозумілої любові. У значній частині Амазонії цей процес уже розпочався. Понад сорок років тому єпископи Амазонії Перу наголошували, що в багатьох соціальних групах, які живуть у цьому регіоні, «ті, яких потрібно євангелізувати, уже сформовані власною поліморфною і мінливою культурою, і вже частково євангелізовані», бо мають «деякі риси народного католицизму, який, можливо, спочатку підтримували душпастирі, але тепер народ його присвоїв, змінив його значення і передає з покоління в покоління» [32] . Не осуджуймо поспішно як забобони чи як язичництво деякі релігійні практики, які спонтанно випливають із життя народу. Потрібно вміти розпізнати пшеницю, яка росте серед куколю, бо «у народній побожності можна побачити, як прийнята віра була втілена в культуру й передається далі » [33] . 

79. Можна, в якійсь мірі, присвоїти символи корінних народів, не оцінюючи їх як ідолопоклонство. Можна користуватися міфами, наповненими духовним сенсом, і не завжди вважати їх язичницькими помилками. Деякі релігійні свята мають сакральне значення й становлять простір для зустрічі й братерства, хоча потрібно пройти довгий процес їх очищення і дозрівання. Справжній місіонер намагається відкрити, які слушні прагнення шукають можливості виразити себе в релігійних проявах, часом недосконалих, часткових і суперечних, і намагається відповісти з погляду інкультурованої духовності. 

80. Безсумнівно, що це буде духовність, зосереджена на єдиному Богові й Господові, але водночас здатна нав’язати контакт із щоденними потребами людей, які шукають гідного життя, які прагнуть радіти красою того, що існує, знайти мир і гармонію, вирішити сімейні проблеми, вилікувати свої хвороби, бачити щасливими своїх дітей. Найбільша небезпека – віддалити їх від зустрічі з Ісусом, представляючи Його як ворога радості або як байдужого до людських пошуків і труднощів [34] . Сьогодні потрібно показувати, що святість не відбирає в людей « силу, життя і радість » [35] . 

Інкультурація літургії 

81. Інкультурація християнської духовності в культурах корінних народів знаходить особливе значення у таїнствах, бо вони об’єднують божественне і космічне, благодать і створіння. В Амазонії не слід думати, що таїнства відділені від створіння. Вони – « особливий спосіб піднесення Богом природи, внаслідок чого вона стає засобом посередництва з надприродним життям » [36] . Вони доповнюють створіння, підносять природу, аби вона стала місцем і знаряддям благодаті, аби ми могли «обійняти світ на іншому рівні» [37] . 

82. В Євхаристії Бог « у кульмінації таїнства Втілення хоче досягнути наших найбільших глибин через шматочок матерії […] Євхаристія поєднує небо та землю, вона охоплює й проникає в усе створіння » [38] . І тому вона може бути « мотивацією для нашого піклування про довкілля, спонукає нас бути охоронцями всього створіння » [39] . Отож «не втікаймо від світу й не заперечуймо природу, якщо прагнемо зустрітися з Богом» [40] . Це дасть нам можливість ввести в літургію багато елементів, властивих тубільцям у їхньому досвіді тіснішого контакту з природою і заохочувати виражати їх у піснях, танцях, обрядах, жестах і символах. Вже ІІ Ватиканський Собор закликав робити ці спроби інкультурації літургії в культурах корінних народів [41] , але щойно через п’ятдесят років ми почали щось робити у цій царині [42] . 

83. В неділю « християнська духовність єднає в собі цінність відпочинку і свята. Ми схильні звести споглядальний відпочинок до рівня чогось непродуктивного та зайвого, забуваючи при цьому, що таким чином ми забираємо в роботи, яку здійснюємо, найголовніше – її сенс. Ми покликані включити в роботу вимір сприйнятливості й безкорисливості, що не має нічого спільного з бездіяльністю » [43] . Корінні народи знають цю безкорисливість і здорову споглядальну бездіяльність. Наші святкування повинні допомогти їм переживати цей досвід у недільній літургії і зустрітися зі світлом Слова і Євхаристією, яка освітлює наше конкретне життя. 

84. Таїнства показують і об’являють Бога, який близько, який приходить і милосердно зцілює і зміцнює своїх дітей. І тому вони повинні бути доступними, особливо для бідних, і їх ніколи не можна відмовляти з фінансових мотивів. Також щодо вбогих і забутих Амазонії неприпустима практика, яка їх виключає і віддаляє, бо у такий спосіб їх остаточно виключають із Церкви, яка стає митницею. Навпаки, « з огляду на важкі обставини, серед яких живуть найбільш потребуючі, Церква повинна бути особливо чутливою, щоб їх розуміти, потішати, приймати, уникаючи накладання на них пакетів норм, твердих як скеля, через що вони відчувають себе осудженими тою Матір’ю, яка покликана приносити їм Боже милосердя » [44] . Для Церкви милосердя може стати лише романтичним висловом, якщо не реалізуватиметься в конкретних пасторальних завданнях [45] . 

Інкультурація служіння 

85. Інкультурація також повинна розвиватися і віддзеркалюватися у втіленій формі церковної організації та служіння. Якщо інкультурується духовність, святість і само Євангеліє, то як не думати про інкультурацію способу, яким формується і здійснюється церковне служіння? Церковне душпастирство в Амазонії дуже слабеньке, частково через величезні території, доступ до яких обмежений, через велику культурну різноманітність, через важкі соціальні проблеми і також тому, що деякі племена вибрали життя в ізоляції. Ми не можемо бути байдужими, і це вимагає від Церкви конкретної і сміливої відповіді. 

86. Потрібно організувати таке служіння, щоб Євхаристію служили частіше – навіть у найвіддаленіших і відокремлених спільнотах. В Апаресіді заохочували слухати нарікання багатьох спільнот Амазонії, «які позбавлені недільної Євхаристії довший час» [46] . Але також потрібні служителі, які зможуть зсередини зрозуміти вразливість амазонських культур. 

87. Спосіб життя і служіння священників не монолітний, і в різних частинах світу має різні риси. І тому важливо визначити, що є найхарактернішою рисою священника, яку неможливо делегувати комусь іншому. Відповідь – таїнство Священства, яке уподібнює його до Христа Священника. Отож, перший висновок: ця виняткова риса, отримана під час рукоположення, дає йому здатність служити Євхаристію [47] . Це особлива і основна функція, яку неможливо делегувати комусь іншому. Дехто думає, що священника вирізняє влада, статус найбільшого авторитету у спільноті. Але св. Йоан Павло ІІ пояснив, що, хоча священство вважається «ієрархічним», це не означає вищого над іншими статусу, а «повного підпорядкування святості членів містичного Тіла Христа» [48] . Коли стверджуємо, що священник є знаком «Христа-глави», головне значення цього: Христос – джерело благодаті. Він – глава Церкви, «бо має владу уділяти благодать усім членам Церкви» [49] . 

88. Священник є знаком цього Глави, який уділяє благодать передовсім тоді, коли служить Євхаристію – джерело і кульмінаційний момент всього християнського життя [50] . Це його велика сила, яку можна отримати лише в таїнстві Священства. І тому лише він може сказати: «Це є тіло моє». Є також інші слова, які лише він може промовляти: «І я розрішаю тебе від гріхів твоїх», бо сакраментальне прощення сприяє гідній участі в Євхаристії. Виняткова ідентичність священника міститься у цих двох таїнствах [51] . 

89. У специфічних умовах Амазонії, особливо в лісах і найвіддаленіших районах, потрібно знайти можливість для служіння священників. Миряни можуть проголошувати Слово, навчати, організовувати спільноти, уділяти деякі таїнства, шукати різні способи вираження народної побожності та розвивати дари, які Святий Дух їм уділяє. Але потрібна Євхаристія, бо вона «створює Церкву» [52] , і висновуємо, що «жодна християнська спільнота не може постати, якщо не матиме коріння й основи у звершенні Пресвятої Євхаристії» [53] . Якщо ми справді в це віримо, то нагальна справа – не позбавити людність Амозонії цієї поживи нового життя і таїнства прощення. 

90. Ця нагальна потреба спонукає мене просити всіх єпископів, особливо Латинської Америки, не лише промувати молитви за священницьке покликання, але також бути щедрішими, схиляючи тих, які проявляють місіонерське покликання, до вибору Амазонії [54] . Водночас потрібно повністю переглянути структуру і зміст як основної, так і постійної формації священників, щоби вони набули постав і здатностей, потрібних для діалогу з амазонськими культурами. Така формація має бути виразно душпастирською й сприяти розвиткові священницького милосердя [55] . 

Спільноти, наповнені життям 

91. З другого боку, Євхаристія – це велике таїнство, яке означає і здійснює єдність Церкви [56] , і її служать для того, «щоб із відчужених, порізнених і байдужих до себе взаємно людей, ми стали єдністю, рівними й друзями» [57] . Служитель Євхаристії повинен піклуватися про сопричастя, яке не є збіднілою єдністю, а приймає багатство дарів і харизм, які Святий Дух уділяє спільноті. 

92. І тому Євхаристія – як джерело і кульмінаційний пункт – вимагає розвитку цього різноманітного багатства. Потрібні священники, але це не виключає можливості, щоб постійні диякони – яких повинно бути більше в Амазонії, – черниці й самі миряни брали важливу відповідальність за розвиток спільнот і щоб зростали у виконанні цих обов’язків завдяки відповідному супроводженню. 

93. Отож йдеться не лише про те, щоб забезпечити більшу кількість рукоположених служителів, які зможуть служити Євхаристію. Мета була би дуже обмеженою, якби ми не намагалися також започаткувати в спільнотах нове життя. Нам потрібно підтримувати зустріч зі Словом і дозрівання до святості за посередництвом різноманітного служіння мирян, що зумовлює процес приготування: біблійного, доктринального, духовного і практичного, і різні програми постійної формації. 

94. Церква з амазонським обличчям вимагає постійної присутності зрілих світських лідерів, наділених авторитетом [58] , які знають мови, культури, духовний досвід і спосіб життя спільнот у різних місцях, і водночас відкриті на різні дари, які Святий Дух уділяє кожній людині. Бо там, де існують особливі потреби, Святий Дух уже уділив харизми як відповідь на ці потреби. Це вимагає від Церкви відкритості на сміливу дію Святого Духа, довіритись Йому і уможливити розвиток власної церковної культури, яка виразно світська. Виклики Амазонії вимагають від Церкви особливих зусиль, аби вона могла бути присутня всюди, що можливо лише при активній участі мирян. 

95. Багато богопосвячених осіб віддало свої сили й частину життя побудові Божого Царства в Амазонії. Богопосвячене життя, здатне вести діалог, робити синтез, втілюватися, пророкувати, займає особливе місце у різноманітній і гармонійній конфігурації амазонської Церкви. Але йому бракує нового зусилля інкультурації, яке би запустило креативність, місіонерську відвагу і специфічну для спільного життя силу. 

96. Перші спільноти, які поєднали захист суспільних прав із місіонерським проголошенням і духовністю, були справжнім взірцем синодальності в євангельській прощі Церкви в Амазонії. Багато разів «вони допомагали формувати християн, відданих своїй вірі, учнів і посланців Господа, про що свідчить шляхетне самопосвячення, навіть до мучеництва, багатьох їхніх членів» [59] . 

97. Заохочую поглиблювати спільне завдання, яке виконує Панамазонська Церковна Мережа та інші організації, щоб консолідувати те, про що вже просили в Апаресіді: «Між локальними Церква південноамериканських країн амазонського басейну накреслити спільну пасторальну програму з диференційованими пріоритетами» [60] . Особливо це стосується суміжних Церков. 

98. Насамкінець, хочу нагадати, що не завжди можемо думати про проекти для стабільних спільнот, бо в Амазонії велика внутрішня мобільність, постійна і часто сезонна міграція, і «регіон фактично перетворився на міграційний коридор» [61] . «Пересування в Амазонії ще не зрозуміли добре і не опрацювали достатньо з пасторального погляду» [62] . І тому ми повинні думати про мобільні місіонерські команди і «підтримувати богопосвячених чоловіків і жінок у відкритості й перебуванні з найубогішими і марганалізованими» [63] . З другого боку, це вимагає від наших міських спільнот, особливо на периферіях, творчо і щедро плекати різні форми солідарності й гостинності до родин і до молоді, яка приходить із глибини Амазонії. 

Сила і дар жінок 

99. В Амазонії є спільноти, які зберігали й передавали віру упродовж довгого часу, коли там десятки років не було священників. Це було можливо завдяки сильним і великодушним жінкам, які хрестили, навчали, молилися, проповідували – безсумнівно, покликані й натхнені Святим Духом. Упродовж століть жінки з дивовижною відданістю і ревною вірою підтримували в цих місцях Церкву. Їх свідчення на Синоді всіх нас зворушило. 

100. Це заохочує нас розширити свій кругозір, щоби не зводити розуміння Церкви до функціональної структури. Такий редукціонізм спонукав би нас думати, що жінкам можна надати статус і дозволити більшу активність у Церкві тільки тоді, коли їх допустять до Таїнства священства. Але такий підхід, насправді, обмежив би перспективи, спрямував би до клерикалізації жінок, зменшив би велику цінність того, що вони вже зробили, і дуже делікатно збіднив би їхній важливий внесок. 

101. Ісус Христос показує себе як Обручника спільноти, яка служить Євхаристію, через постать мужчини як знак єдиного Священника, який очолює спільноту. Діалог між Обручником і обручницею, який піднімається в адорації й освячує спільноту, не повинен зачиняти нас в часткових концепціях щодо влади в Церкві. Господь захотів виразити свою владу і свою любов через два людських обличчя: через свого божественного Сина, який став людиною, і через обличчя створіння – жінки, Марії. Жінки роблять свій внесок у Церкву по-своєму і продовжують силу і ніжність Марії, Матері. У такий спосіб ми не обмежуємося функціональними концепціями, а входимо в інтимну структуру Церкви. І тому повністю розуміємо, чому вона розпадається без жінок, так як розпалося би в Амазонії багато спільнот, якщо би там не було жінок, які їх підтримували, оберігали й піклувалися ними. Це показує характерні риси їхньої сили. 

102. Ми повинні підтримувати народну побожність, завдяки якій жінки в Амазонії відіграли велику роль, хоча в теперішні часи спільноти піддані новим загрозам, яких не було в минулих епохах. Актуальна ситуація вимагає від нас стимулювати появу інших жіночих послуг і харизм, які би відповідали специфічним потребам амазонської людності в цей історичний момент. 

103. У синодальній Церкві жінки, які фактично відіграють головну роль в амазонських спільнотах, повинні мати доступ до церковних функцій і послуг, які не вимагають Таїнства священства і дають можливість краще виражати властиву їм роль. Слід пам’ятати, що таке служіння зумовлює стабільність, публічне визнання і схвалення єпископа. Це також даватиме жінкам можливість по-справжньому та ефективно впливати на організацію, на найважливіші рішення і на керування спільнотами, але робити це по-жіночому. 

Розширити світогляд поза конфлікти 

104. Часто в якихось місцях душпастирі передбачають різні вирішення проблем, з якими зустрічаються, і тому пропонують ніби суперечні форми церковної організації. Коли так діється, то, ймовірно, правильна відповідь на євангелізаційні виклики – подолати такий підхід і шукати інші способи вирішення проблем, які ще, можливо, приховані. В конфлікті переходять на вищий рівень, на якому кожна зі сторін, залишаючись вірною своїм принципам, об’єднується з іншою стороною в новій дійсності. Це вирішення « на вищому рівні, яке зберігає цінний потенціал протилежних полярностей » [64] . В іншому разі конфлікт нас ув’язнює, « губимо перспективу, горизонт розпливається і дійсність стає фрагментарною » [65] . 

105. Це, в жодному разі, не означає релятивізацію проблем, утечу від когось чи залишення справ такими, якими вони є. Справжнє вирішення проблем не відбувається через зменшення відваги, уникання конкретних вимог чи пошуки винних ззовні. Навпаки, «надмір» є виходом, доланням діалектики, яка обмежує бачення, аби розпізнати більший дар, який пропонує Бог. З нового і неочікуваного дару, який приймають хоробро й великодушно, і який збуджує нову й більшу креативність, випливають, як зі щедрого джерела, відповіді, які діалектика не дозволяла нам бачити. Християнська віра спочатку чудово поширювалася згідно з логікою, яка їй давала можливість, виходячи з єврейського коріння, втілюватися в грекоримських культурах і потім набувати нових рис. Аналогічно, у цей історичний момент, Амазонія закликає нас долати обмежені перспективи й прагматичні рішення, зачинені у фрагментарних аспектах великих викликів, і шукати ширших і сміливіших шляхів інкультурацію. 

Екуменічне і міжрелігійне співіснування 

106. У мультирелігійній Амазонії віруючі повинні знайти простір для діалогу й спільної праці для спільного добра і підтримки найубогіших. Йдеться не про розбавлення чи приховування своїх переконань ради стосунків із особами з відмінними переконаннями. Якщо хтось вірить, що Святий Дух може діяти в особі з відмінними переконаннями, то намагатиметься збагатитися цим світлом, але прийме його з глибини своїх переконань і своєї ідентичності. Бо чим глибша, сильніша й багатша ідентичність, тим більше вона збагатить інших своїм специфічним внеском. 

107. Нашим католицьким скарбом є Святе Письмо, яке інші релігії не признають, але часом читають його з цікавістю і навіть цінять деякі доктрини. Щось подібне намагаємося робити й ми щодо святих текстів інших релігій та релігійних спільнот, бо в них є «настанови та вчення […] які несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей» [66] . Нашим великим скарбом є також сім таїнств, які інші християнські спільноти не приймають повністю або розуміють їх по-іншому. Ми також сильно віримо в Ісуса як єдиного Спасителя світу, плекаємо глибоку побожність до його Матері. Хоча знаємо, що цих багатств немає в усіх християнських конфесіях, але відчуваємо обов’язок передати Амазонії багатство цього тепла материнської любові, хранителями якого себе вважаємо. Практично, я закінчу цю Адгортацію кількома словами до Марії. 

108. Усе це не повинно робити нас ворогами. У справжньому дусі діалогу підсилюється здатність розуміти те, що інша особа говорить і робить, хоча не можемо прийняти її переконання як свої. У такий спосіб можливо бути щирими, не приховувати своїх переконань, продовжувати діалог, шукати спільні точки і, понад усе, разом працювати й боротися для добра Амазонії. Сила, яка об’єднує всіх християн, має велику цінність. Ми приділяємо багато уваги тому, що нас розділяє, і часто не цінимо того, що нас об’єднує. Нас єднає те, що допомагає нам бути в світі й не зануритися у земні цінності, в духовну пустку, у вигідний егоцентризм, у споживацький індивідуалізм і в самознищення.  

109. Усіх нас, християн, об’єднує віра в Бога Отця, який дає нам життя і дуже нас любить. Нас об’єднує віра в єдиного Спасителя, який нас спас своєю святою кров’ю і своїм славним воскресінням. Нас об’єднує прагнення слухати його Слово, яке направляє наші кроки. Нас об’єднує вогонь Духа, який надихає нас до місії. Нас об’єднує нова заповідь, яку нам дав Ісус, устремління до цивілізації любові, прагнення Царства, яке Господь закликає будувати разом із Ним. Нас об’єднує боротьба за мир і справедливість. Нас об’єднує переконання, що не все закінчується разом із цим життям, що ми покликані на небесну учту, де Бог витре всі сльози і збере те, що ми зробили для тих, які страждають. 

110. Все це нас об’єднує. Чому не боротися разом? Чому не молитися разом і не працювати пліч-о-пліч, захищаючи вбогий люд Амазонії, щоб показати святий лик Господа й піклуватися Його творінням? 

ЗАКІНЧЕННЯ 

МАТИ АМАЗОНІЇ 

111. Поділившись деякими мріями, заохочую всіх робити конкретні кроки, які зможуть змінити дійсність Амазонії та звільнити її від бід, через які вона страждає. А тепер поглянемо на Марію. Мати, яку нам дав Христос, хоча є єдиною Матір’ю усіх людей, проявляє себе в Амазонії у різний спосіб. Знаємо, що «тубільці мають живий зв’язок із Ісусом Христом багатьма способами; але марійна дорога дала найбільше для цієї зустрічі» [67] . Перед красою Амазонії, яку ми щораз краще відкривали, готуючись до Синоду і під час його проведення, гадаю, що найкраще закінчити цю Адгортацію, звертаючись до Марії: 

Мати життя, 

у твоєму материнському лоні сформувався Ісус, 

Господь усього, що існує. 

У Воскресінні Він перемінив Тебе своїм світлом 

і зробив Тебе Царицею всесвіту. 

І тому просимо тебе, Маріє, царювати 

в пульсуючому серці Амазонії. 

Покажи себе Матір’ю всього створіння 

у красі квітів, річок, 

у великій ріці, яка тече через Амазонію, 

і в усьому, що живе в її лісах. 

Захищай своєю любов’ю цей величезний прояв краси. 

Проси Ісуса, аби Він вилив усю свою любов 

на чоловіків і жінок, які там живуть, 

аби вони могли захоплюватися і піклуватися нею. 

Вчини, щоб твій Сина народився у їхніх серцях 

і яснів в Амазонії, 

в її народах і культурах 

світлом свого Слова, втіхою своєї любові, 

своїм посланням братерства і справедливості. 

Нехай у кожній Євхаристії 

здійснюється велике чудо 

на славу Отця. 

Мати, глянь на вбогих Амазонії, 

бо їхній дім знищили 

жадібні інтереси. 

Скільки болю, скільки біди, 

скільки знедолених, скільки свавілля 

на цій благословенній землі, 

переповненій життям! 

Торкни серця могутніх, 

бо хоча відчуваємо, що вже запізно, 

Ти кличеш нас рятувати 

те, що ще живе. 

Мати з пробитим серцем, 

страждаюча в своїх знедолених дітях 

і в зраненій природі, 

царюй в Амазонії 

разом із своїм Сином. 

Царюй, щоб ніхто вже не себе володарем 

Божого діла. 

Віримо, Мати життя, 

що не залишиш нас 

у цю темну годину. 

Амінь.  

Дано в Римі в Базиліці Сан-Джованні ін Латерано , 2 лютого, в свято Стрітення, 2020 рік, сьомий рік мого Понтифікату. 

ФРАНЦИСК