PATRIS CORDE  

переклав о. Олег Кривобочок ТІ 

неофіційний переклад для особистого вжитку 

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ 

СВЯТІШОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА  

З НАГОДИ 150 РІЧНИЦІ 

ПРОГОЛОШЕННЯ СВЯТОГО ЙОСИФА 

ПОКРОВИТЕЛЕМ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ 

Батьківським серцем: так Йосиф полюбив Ісуса, якого чотири Євангелія називають «сином Йосифа» [1]. 

Два євангелісти, які про нього щось говорили, Матей і Лука, говорили мало, але достатньо, щоб зрозуміти, яким він був батьком і яку місію йому довірило Провидіння. 

Знаємо, що він був скромним столяром (див. Мт. 13, 55), зарученим з Марією (див. Мт. 1, 18; Лк. 1, 27); «праведним чоловіком» (Мт. 1, 19), завжди готовим виконати Божу волю, виражену в Законі (див. Лк. 2, 22.27.39) і в чотирьох його снах (див. Мт. 1, 20; 2, 13.19.22). Після довгої і важкої подорожі з Назарета до Вифлеєма він бачив народження Месії в стайні, «бо не було їм місця в заїзді» (Лк. 2, 7). Був свідком поклоніння пастухів (див. Лк. 2, 8-20) і магів (див. Мт. 2, 1-12), які представляли відповідно народ Ізраїлю і язичницькі народи. 

Він сміливо прийняв обов’язки законного батька Ісуса, якому надав ім’я, об’явлене ангелом: «Ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 21). Як відомо, у древніх народів дати ім’я якійсь особі чи назву якійсь речі означало отримати її у свою власність, як це робив Адам в Книзі Буття (див. 2, 19-20). 

У храмі, через сорок днів після народження, Йосиф, разом із мамою, віддав Дитя Господові й з подивом почув пророцтво Симеона стосовно Ісуса і Марії (див. Лк. 2, 22-35). Аби захистити Ісуса від Ірода, жив у Єгипті як чужоземець (див. Мт. 2, 13-18). Після повернення до батьківщини приховувався в невеликому селищі Назарет, в Галілеї, звідки, як говорили, «пророк не приходить» і «нічого доброго не може бути» (див. Йо. 7, 52; 1, 46), далеко від Вифлеєма, свого рідного міста, і від Єрусалима, де був храм. Коли під час прощі до Єрусалима дванадцятирічний Ісус загубився, то вони з Марією з болем шукали Його і знайшли у храмі, де Він розмовляв із учителями Закону (див. Лк. 2, 41-50). 

Після Марії, Матері Бога, в папських документах ніхто не займає стільки місця, як Йосиф, її обручник. Мої попередники поглибили послання кількох свідчень Євангелій, аби вирізнити його центральну роль в історії спасіння: блаженний Пій ІХ проголосив його «Покровителем Католицької Церкви» [2], достойний Пій ХІІ представив його як «Покровителя робітників» [3], а св. Йоан Павло ІІ – як «Опікуна Спасителя» [4]. Віруючі моляться до нього як до «Покровителя доброї смерті» [5]. 

І тому, з нагоди 150-ї річниці проголошення блаженним Пієм ІХ, 8 грудня 1870, Йосифа Патроном Католицької Церкви, я хотів би – як говорить Ісус, щоб «з повноти серця уста промовляли» (див. Мт. 12, 34) – поділитися з вами деякими власними роздумами про цю незвичайну особу, таку близьку нашій людській кондиції. Це прагнення зростало під час епідемії, коли в кризі, яка нас ударила, ми могли досвідчити, що «наше життя тчуть і підтримують звичайні люди, зазвичай забуті, які не з’являються ні на обкладинках газет і журналів, ні на великих сценах останніх шоу, але немає сумнівів, що сьогодні саме вони пишуть вирішальні сторінки нашої історії: лікарі, медичний персонал, працівники супермаркетів, прибиральниці, опікуни, водії, охоронці, волонтери, священники, богопосвячені особи й багато інших, які зрозуміли, що ніхто не спасеться сам. […] Скільки людей щодня показують терпеливість, випромінюють надію, намагаються не сіяти паніку, а передавати досвід співвідповідальності. Скільки батьків, матерів, дідусів, бабусь, учителів за посередництвом щоденних малих жестів показують нашим дітям, як протистояти кризі і проходити її, змінюючи звичаї, підносячи погляд і заохочуючи до молитви. Скільки людей моляться і жертвують у намірі загального добра» [6]. Кожний може знайти в св. Йосифові – який проходить непомітно, який постійно присутній, але тихо й приховано – заступника, помічника і провідника у важкі часи. Св. Йосиф нагадує нам, що всі ті, які непомітні або на «другій лінії», відіграють виняткову роль в історії спасіння. Вони заслуговують на слова визнання і вдячності.