7. Батько в тіні 

Польський письменник Ян Добрачиньскі в книжці Тінь Отця [1] в формі оповідання описує життя св. Йосифа. За допомогою сугестивного образу тіні окреслює постать Йосифа, який для Ісуса був тінню небесного Отця на землі: підтримує, захищає, завжди поряд, йде вслід за Ісусом. Приходять на гадку слова Мойсея до Ізраїля: «та й у пустині, де ти бачив, як Господь, Бог твій, ніс тебе, як чоловік носить свого сина, на всьому шляху» ( Втор. 1, 31). Так Йосиф виконував обов’язки батька усе життя [2]. 

Батьками не народжуються, ними стають. Батьками не стають тільки тому, що видають на світ дитину, а тому що відповідально нею займаються. Кожного разу, коли хтось бере на себе відповідальністю за життя іншої людини, в певному сенсі виконує роль її батька. 

Здається, що у сучасному суспільстві діти часто не мають батька. Також сучасна Церква потребує батьків. Постійно актуальна пересторога св. Павло в Листі до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато» ( 1 Кор. 4, 15); і кожний священник чи єпископ міг би сказати так само як і апостол: «Бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі» ( там само). А галатам говорить: «О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас!» (4, 19). 

Бути батьком означає ввести дитину в досвід життя, в дійсність. Не тримати дитину при собі, не зневолювати її, не володіти нею, а виховати її здатною робити вибори, бути вільною, залишити батьківський дім. Може саме тому традиція, називаючи його «батьком», відразу називає «найчистішим». Це окреслення не емоційності, а синтез постави, протилежної поставі володіння. Чистота – це свобода від бажання володіти у всіх сферах життя. Тільки чиста любов є справжньою любов’ю. Любов, яка хоче володіти, врешті-решт стає небезпечною, зневолює, придушує, робить людину нещасливою. Сам Бог полюбив людину чистою любов’ю, залишаючи їй свободу, включно з можливістю помилятися й бунтувати проти Нього. Логіка любові – це завжди логіка свободи, і Йосиф міг любити з надзвичайною свободою. Ніколи не ставив себе на центральне місце. Вмів відходити в сторону і в центр свого життя ставити Марію і Ісуса. 

Щастя Йосифа полягало не в логіці жертвування самого себе, а в логіці дарування самого себе. В цій людині ми ніколи не бачимо фрустрації, а тільки довіру. Його наполегливе мовчання обдумує не нарікання, а конкретні жести довіри. Світ потребує батьків, відкидає панів, тобто тих, які хочуть використовувати владу над іншими для власної пустки; відкидає тих, які плутають авторитет із авторитаризмом, служіння – з сервілізмом, конфронтацію – з пригнічуванням, милосердя – з милостинею, силу – зі знищенням. Кожне справжнє покликання народжується з дарування самого себе, яке є дозріванням простої жертовності. Також священство й богопосвячене життя вимагає такої зрілості. Якщо покликання до подружнього життя, целібату чи чистоти не осягне зрілості дарування самого себе, а затримається на логіці жертви, то замість того, щоб стати знаком краси і радості любові, може виражати нещастя, смуток і фрустрацію. 

Батьківство, яке відмовляється від спокуси жити життям своїх дітей, завжди відкрите на нові горизонти. Кожна дитина завжди має в собі таємницю, щось не проявлене, яке може проявити себе тільки з допомогою батька, який шанує свободу дитини. Батька, який розуміє, що виконає свої виховні функції й повністю проживе своїм батьківством тільки тоді, коли стане «непотрібним», коли побачить, що дитина стала самостійною й може йти сама стежками життя, коли поставить себе на місце Йосифа, який завжди знав, що Дитя не було його власністю, а тільки було довірене його опіці. І саме на це натякає Ісус, коли говорить: «Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на небі» ( Мт. 23, 9). 

Завжди, коли виконуємо функції батьківства, ми повинні пам’ятати, що це не функція володіння, а «знак» вищого батьківства. У якомусь сенсі всі ми перебуваємо в стані Йосифа: ми – тінь єдиного небесного Отця, який «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» ( Мт. 5, 45), і тінь, яка наслідує Сина. 

* * * 

«Устань, візьми дитятко і його матір» (Мт. 2, 13) – говорить Бог до св. Йосифа. 

Мета цього Апостольського Листа – пробудити любов до цього великого святого, заохотити просити в нього заступництво й наслідувати його чесноти і ревність. 

По суті: особлива місія святих – не тільки робити чуда й уділяти благодаті, але й заступатися за нас перед Богом, як це робили Авраам [3], Мойсей [4] і Ісус, «один також і посередник» (1 Тим. 2, 5), наш «заступник» перед Богом Отцем ( 1 Йо. 2, 1), «бо він завжди живий, щоб за них заступатися» ( Євр. 7, 25; див. Рим. 8, 34). 

Святі допомагають усім вірним йти   «до святості й досягнення досконалості у властивому їм стані» [5]. Життя святих – це конкретний доказ, що Євангелієм жити можливо. 

Ісус сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» ( Мт. 11, 29), а святі – це приклади для наслідування. Св. Павло виразно заохочував: «Будьте моїми послідовниками» ( 1 Кор. 4, 16) [6]. А св. Йосиф говорив це вимовним мовчанням. 

Бачачи приклад багатьох святих, св. Августин задається питанням: «Чи ти не можеш робити те, що вони робили?». І так пережив повне навернення, волаючи: «Я пізно Тебе полюбив, красо – така древня і така нова!» [7]. 

Залишається тільки одне: благати в св. Йосифа благодаті над благодатями: нашого навернення. 

Молімося до нього: 

Радуйся, опікуне Відкупителя 

і обручнику Діви Марії. 

Тобі Бог довірив свого Сина, 

тобі довірилася Марія, 

біля тебе Христос став мужчиною. 

О святий Йосифе, 

будь батьком також і нам, 

і веди нас дорогою життя. 

Дай нам благодать, милосердя і хоробрість, 

і захищай від усякого зла. Амінь. 

Рим, Базиліка св. Йоана в Латерані, 8 грудня, Урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, 2020, восьмий рік мого Понтифікату. 

Франциск